08/07/2006 | Галина Левицька, Ірина Ящембська

У багатьох суспільствах журналісти становлять елітарний прошарок. Адже ж це журналісти, а не як прийнято у нас вважати, що політики формують національний клімат і образ держави у світі. І за прикладами не треба далеко ходити. Декілька місяців тому одна із журналісток з польського журналу «Політика» сказала, що коли б у них хтось із політків дозволив собі зневажити журналістів, то був би за лічені тижні «спалений» як політик. А у нас більшість політиків вважають нас за своєрідні трансмісійні паси до суспільства. І це видається за професіоналізм.
І при мовчазній згоді на такий стан також і журналістського середовища, елітою нації, силою, яка формує її світобачення та обличчя стають не ті, хто володіє словом, а ті хто володіє силою гаманця чи силою кулака. Декілька років тому один із великих українських поетів сказав, дуже часто вміст гаманця зовсім не є співмірним з вмістом мозків.
Причини нинішнього стану, слід шукати у нашому минулому. У колишньому СРСР було зроблено усе, щоб загал журналістського стану перетворити у слуг режиму. І як наслідок такої спадщини до нинішнього дня серед загалу журналістів ще немає усвідомлення, що за висловом Івана Франка, на нас — журналістському цеху «мільйонів стан стоїть».
Як розповіли викладачі Інституту журналістики нині у цій школі, за інерцією з радянських часів вчать так званого професіоналізму (тільки практика людину робить професіоналом, а не школа), а не виховують почуття елітарності, вміння вільно дивитися на світ та явища, що у ньому відбуваються.
І тому нині, на п’ятнадцятому році незалежності української держави, існує проблема у правдивому слові сказаному журналістами. А отже, існує необхідність розмови на тему журналістської етики. Енциклопедичний довідник фіксує, що етика — філософська дисципліна і вона визначається як сукупність оцінок і моральних норм, прийнятих у певній епосі та спільноті чи конкретна їх система, тобто моральність. А моральність у свою чергу залежить від сприйняття людиною добра і зла. За влучним висловом одного із європейських мислителів зламу 19 та 20 сторіччя Макса Шелера, добро в’їжджає у цей світ на спині наших вчинків. До речі, так само можна сказати і про зло. Видатний український письменник Іван Франко з докором констатував: «Чим менші таланти, тим більше роблять шуму». І цей докір з–перед сторіччя, на жаль, не втратив своєї актуальності і нині.
Якщо бути об’єктивними то мусимо погодитися, що багато наших колег любується шумними ефектами, після затихання яких є лише пустота. І чим більше набирається децибелів цього шуму, тим більшим є прагнення, щоб не добро, а зло в’їжджало на спині їхніх вчинків, якщо перефразувати Макса Шелера.
І щоб замислитися над тими явищами, ми представники неформального журналістського об’єднання «Українські парламентські аналітики», хочемо розпочати дискусію про дотримання у нашому журналістському стані морально-етичних засад.
Варто зазначити, що свого часу вже нібито діяв громадський комітет журналістської етики і його навіть очолював, а може й очолює редактор газети «Дзеркало тижня» пан Мостовий. Один раз навіть провели прес-конференцію в агентстві УНІАН. Проте, хочемо зауважити, що це від самого початку був мертвий проект. Аналізувати причин невдач цього комітету не будемо. А той хто забажає про них дізнатися, то не затратить великих зусиль, бо вони знаходяться на поверхні.
Спробуємо розглянути проблему дещо в іншому ракурсі. Ми мали змогу, буваючи у різних середовищах переконатися, що політичний та маральний клімат у державі люди визначають не тільки по позиції політиків, але й по нашій. Усвідомлення відповідальності за слово і поведінка в суспільстві залежить тільки від самого журналіста і дотримання ним морально-етичних засад. І тут виникають проблеми, бо, як зафіксовано у фундаментальній «Енциклопедії життя» Олеся Волі — «моральність закінчується там, де не несуть відповідальності за вчинки». Над цим особливо повинні задумуватися ті, які взяли до рук перо чи мікрофон і камеру.
Нині в мас-медійному середовищі в переважній більшості працюють ті журналісти, які рясно «народилися» вже у час незалежності. Однак, економічні негаразди привели до того, що значна частина журналістів першої хвилі зайнялися «заробітчанством», прислужництвом і це привело до повного застою і контролю влади над ЗМІ. Також частина журналістів за часів Леоніда Кучми вирішувала для себе питання щодо грошових поповнень завдяки сусідніх держав.
Підконтрольні журналісти на комерційних каналах отримували (отримують) пристойну заробітну плату і говорили про негаразди у владних коридорах хіба що на кухні. Доводилося постійно чути тихе «сичання», коли в часи Леоніда Кучми ми піднімали на прес-конференціях питання щодо занепаду національно-духовного відродження в державі, яке було рушійною силою відродження багатьох країн.
Зміни в 2004 році привели до того, що свобода слова нині використовується також з корисливою метою. Особливо цим відзначається мас-медійна профспілка, яка захищає журналістів за особливим принципом і тільки тоді, коли від цього бачить певну вигоду. Трафаретно все відбувається і в Національній журналістській спілці.
З сумом констатуємо, що нині, на жаль, немале число працівників пера не здатне на власну відповідальну позицію, і щонайперше, характеризуються відсутністю внутрішньої культури. Це викликано тим, що в журналістику приходять люди з убогим мисленням. А по суті — з відсутністю мислення. Один з викладачів Інституту журналістики нещодавно сказав, що він чи не кожного дня змушений дивуватися вбогістю знання і мислення тих, хто завтра своїм словом мав би формувати світобачення і обличчя нації. І каже цей професор, що коли самі журналісти на цю тему не почнуть говорити вголос, то нас чекає усе глибше відставання у цивілізаційному процесі. Можна відверто сказати, що ті, хто прагне стати журналістом завтрашнього дня сприймають навколишню інформацію не системно, свій світогляд формують не на основі цивілізаційного підходу, а продовжують керуватися ситуативними мотивами.
І тут докір не тим хто вчиться, а впершу чергу тим, хто вчить.
Навіть якщо зі загальної школи і з хати майбутні наші колеги винесли ще дуже поширену у нашому суспільстві «лакейську» манеру прислужування, то журналістські школи мусять її викорінити. Адже ж навіть залишки лакейства у душі не сформує в людини її особистий, сказати б, морально-етичний кодекс. Саме тому заплющуються очі на такі категорії як совість і честь. Натомість керують ними корисливість і злість, які, за вже згаданим висловом Франка можуть наробити багато шуму.
І звичайно, що продукт праці частини журналістського цеху часто фахово безпорадний. вони не прагнуть підвищувати рівень грамотності і освіченості, не звертаються до першоджерел, не вивчають вітчизняну й, поготів, світову історію, культуру, вони не дружать зі словниками – і на газетні шпальти, в теле- та радіо ефір випускають «напівфабрикати», засмічують «інтелектуальними» термінами, значення яких не розуміють, підміняють одні поняття іншими.
Рівень культури виявляється і в манері говорити, і в стилі одягу. І тут знову звернемося до Франка: «Чим менші таланти, тим більше роблять шуму». А багатьом шум потрібний, щоб на них звернули увагу і тому опускаються до того, що зневажаючи усі правила етикету, можуть приходити в адміністративні установи (Верховну Раду, Кабінет міністрів, міськради тощо) в шортах, «лосинах», чи майже в пляжному костюмі з відверто провокуючим макіяжем. Проте, часто це дає зворотній ефект, бо після параду таких провокацій на адресу усього журналістського цеху доводиться чути такі епітети, що аж в’януть вуха.
Підсумовуючи, хочемо наголосити, що найголовніше в кожній людині, та ще більше в тій, яка взяла на себе відповідальність бути журналістом, — наявність морального закону в ній самій. Відсутність такого внутрішнього закону призводить до дискредитації професії журналіста. І вони стають тільки дрібними передавачами інформації. І особливо такої «сенсаційної» як в минулому депутат кримського парламенту Дмитро Табачник, а нині гуманітарний віце-прем’єр радив президенту Віктору Ющенку «повіситися разом з бабою Параскою».
А може вже пора стати українськими журналістами на повний зріст? Адже ж ми також несемо відповідальність за те, якою буде наша держава завтра — космополітично-олігархічною (бо нині об’єдналися олігархічні клани), чи українською з європейськими демократичними стандартами і європейським рівнем життя.

Стаття надійшла на Майдан Mon, 7 Aug 2006 01:21:07 -0400 (EDT)