08/15/2006 | a-ndruk

На жаль, в житті бездарність надзвичайно активна. Нема тих меж, які вона не здатна перейти, для досягнення мети – визнання власної винятковості, талановитості. Підлабузництво, лицемірство, безсоромна самореклама, блат, епатаж... І часом спостирігаючи такий викид енергії, закрадається: а можливо і дійсно в цьому щось є, або: та нехай йому буде... До того ж завжди знайдеться пара, трійка тих, що підспівають, тонко відчуваючи споріднену сутність.

Справжнє, талановите – зовсім не таке експресивне і крикливе. Вона завжди залишається в тіні власної скромності і людяності. Не звертаючи увагу на часи і моду -творить епоху.

До останніх належить Петро Миколаєвич Мідянка – закарпатський поет, який чомусь більш відомий у Великій Україні, ніж на Закарпатті. Наша розмова відбулася у віддаленому Тячівськму селі Широкий Луг, де мешкає поет у батьківській хаті разом з мамою та кішкою Катрусею. Нещодавно Мідянці вдячні прихильники його творчості подарували комп*ютер, так що можна вважати, що і в Широкий Луг прийшла цивілізація:).

-Петре Миколаєвичу, чим зараз живете?

-Я живу зараз тим, чим і завжди жив. Перш за все, це господарські клопоти. Назвіть мені ще якогось українського письменника, який має корову, велике поле, живе в рідному селі, а не в мегаполісі, де легше достукатися в високі двері. Але я б це своє життя не змінив. Звідси, збоку, краще бачиш і осмислюєш ті процеси, які відбуваються в людській душі, на Україні, на Закарпатті.

-Ви творите сучасний міф Закарпаття. Який він?

Закарпаття завжди було і залишається центральноєвропейським більше, ніж власнеслов’янським чи Українським. Це земля великого духу, який я стараюся відроджувати. Саме тому один з моїх віршів називається “Ерделі помер не в Парижі.”

Не жаль, закарпатці цього не цінять. У нас більш пристижно бути заробітчанином, ніж вчителем чи поетом. В цьому і є суть Закарпаття. Ми маємо багатющий духовний грунт, але бачить його льше той, хто хочеі вміє бачити. Нас не цінують лише тому, що ми самі себе не цінуємо, але це вже заяложена істина. Ще одна відмітна деталь Закарпаття – велика різноманітність людей, строкатість, що є основою європейської толеранції.

-Чим, на вашу думку відрізняється Закарпаття від інших регіонів України?

-Є і відмінні і спільні риси. Безперечно, що Закакрпаття – це один із найбідніших країв України. Спільне тут не в регіонах, ландшафтах, рельєфах, а у людях. Закарпатці, як і всі українці недовірливі, хитрі в свою сторону, навіть трохи підступні. А відмінним є те, що, як на мене, всі закарпатці надмір практичні і поза чехіями-росіями не бачать свою душу, свою землю, Божественне начало свого життя. Тут річ у тім, що Закарпаття, як найбільш європейський регіон бачило, як живуть заможно європейці і саме так прагнуло жити, але не помітили основного – високої духовності Європи, її закорінення у національне, її християнську мораль. Тому вони стали ущербленими: відмовились від свого, а чуже осягнути не змогли. Що для вас особисто у творчому плані більш важливе: Боже начало, колорит рідної землі, чи розум, філософія, аналітика? Певно, що Боже начало. Саме воно – основа. Бо все таки мої тексти мені надиктовує щось згори, якби банально це не звучало. Рідна земля – це, поперше, любов і прив’язаність. Але і землю маємо від Бога. А розум – це найбільша гріховна спокуса. Я більше поет порухів підсвідомості, ніж якихось моралістичних роздумовувань і дешевих філософій. Я пишу те, що є, те, щл відчуваю, те, для чого живу. Я вірю у високе призначення людини.

-Ви однаково часто буваєте як у Львові, такі в Ужгороді. Де аура дійсно ваша – в Галичині, чи на Закарпатті?

-Я Український поет. Львів і Ужгород – це сфери мого спілкування, але серце моє в бідному селі Широкий Луг, в Карпатах. Звісно, вдома я не маю належного інтелектуального спілкування, тому мене вирятовує мобільний зв’язок. Для мене однаково дорогі, як закарпатцькі метці Ерделі, Манайло, Герц, так і Великоукраїнські: Яблонська, Петрецький. Закарпаття, Ужгород більш загадкові, колоритні, заплутані. Для того, щоб зрозуміти наш край, потрібно багато рефлексій, роздумів, спостережень. Львів більш прямолінійний і зрозумілий, Ужгород – захований в перепетіях, недомовленнях, можливо нереалізованості. Закарпаття слабо цікавиться Україною, Україна, в свою чергу, не цікавиться Закарпаттям істворюються два світи. В цьму “фішка”.

-Закарпаття такі і не дало Україні справді значущих постатей. На фоні сьогоднішніх наших “писак” ви виглядаєте якимось магараджею літератури. Чому так мало закарпатців, маючи виняткові умови, реалізовуються в культурі?

-Своє становище в літературі я не беруся стверджувати лше власною заслугою, бо в моїй творчості багато важать вищі силию. Як на мене, поет – посередник між Богом і землею А щодо закарпатських митців, то тут грають людські особливості. Часто вони хочуть і заможно жити, і творити, не розуміючи, що знайти щось означає відректися від чогось. Вони застигають поснередині між цим, між жагою влади, заможності, популярності і самовираженням у мистецтві, не розуміють самі себе. А творчість – річ дуже індивідуальна, інтимна я би сказав. Скажімо, мій сусід дитячих літ – Герман Розентал. Земля його батька межувала із землею мого покійного батька. Він виростав там, де і я, але ми лю люди абсолютно різних сфер. Тут багато залежить від конкретної особистості.

-Ваші тексти відзначаються винятковою добірністю мовию Як ви ставитеся до вживання у поезії суржику, русизмів, нецензурщини?

-З розумінням. Їх треба вживати, якщо автор відчуває їхню потрібність. Поезія – зеркало життя, а життя буває різним. Хоча вживання таких слів має бути виправданим. Читач має відчути, що таке слово – це неабиякий момент, автор ним посилює, збурює увагу, уа не так як це робить Л. Подерев’янський. Нецензурщина – це не епатаж, а вийнятковість мистецької ситуації, підкреслена іншість життя.

-Скоро вийде ваша нова збірка “Ярмінок”. Чим вона відрізняється від попередніх?

-В ній я роблю своєрідний підсумок своїх стилістичних пошуків, нарешті даю межу власній манері письма. Мені далеко за сорокі це час, коли треба оглянутися назад, задуматися, поставити певну крапку, прросто відбутися повністю. Це не означає, що далі я не буду писати, просто це збірка не лише чергова, етапна, а і моя настільки, наскільки я себе розумію. Я не поет мас, не біжу за догодою читачеві, стараюся зрозуміти себе, те, що відбувається в мені і навколо. До того ж скоро вийде книга моєї есеїстики, прозова книга, це буде ще один штрих до мого портрету.

-Чим відрізняється теперішній Мідянко, від Мідянко студента?

-Тоді я був сором’язливим, навіть закомплексованим. Тепер для мене це не важливо. Тоді я більше писав, тепер я більше думаю, працюю фізично. Тоді я багато в що вірив, тепер бачу речі такими, якими вони є насправді. Тоді я менше уваги звертав на людські риси, тепер розумію вагу моральності людського спілкуваня.

-Багато поколінь українських письменників були знищені. Чи змінилася б сучасна література, якби вони свого часу відбулися повністю?

-Не думаю. Літературу таорить епоха, аура сучасних людей і вже лише потім тексти з минулого. Сьогодні епоха глобалізації, тому важливим є і досвід інших.

-В епоху цифрових технологій чи література не відійде на задній план?

-Знаєш, Андрію, поки у людини є душа, доти буде потреба у високій духовності, мистецтві і літературі зокрема.

Розмовляв Андрій Любка.

Надійшло на пошту Майдану Tue, 15 Aug 2006 13:44:38 +0300 (EEST)