09/08/2006 | Олександр Білецький

ЗНОВУ ПРО “ТІНЬ”,
або Інформація до роздумів войовничих “тінеборців”

Білецький О.В.

“Голод у народі тому, що його найвищі
беруть дуже багато податків”
Лао-цзи

“Схаменіться! Будьте люде...”
Т. Г. Шевченко


18 лютого 1997 року газета “Правда Украины” (№. 20) опублікувала статтю економіста О.Ткаченка “Нічого державі на тіньову економіку нарікати. Це вона врятувала Україну від катастрофи”. У цій статті, мабуть, вперше піднімається дуже важливе та актуальне питання: а чи дійсно так звана “тіньова” економіка являє собою таку значну загрозу для України, як про це все частіше починають заявляти на різних рівнях та з будь-якого приводу? Або ж, навпаки, тільки завдяки її існуванню Україна ще й досі жива? Надавши цілий ряд переконливих доводів, О.Ткаченко схиляється до другої думки. І з ним дуже важко в цьому не погодитися.
Не будучи професійним економістом, хотів би, проте, повернутися до розмови на цю тему для того, щоб поглянути на проблему “тінезації” української економіки під декілька іншим кутом зору – із позицій системного підходу. Адже здається, що cаме з цих позицій дана проблема ще й досі практично ніким не розглядалася. Тим часом, переконаний, що тільки такий підхід дозволяє найбільш вірно зрозуміти не тільки істинну сутність та глибинні причини виникнення процесу “тінезації” економіки, але й багато інших процесів та явищ, які мають місце у суспільстві сьогодні.
Уже на самому початку статті О.Ткаченко ставить питання про те, “що ж таке тіньова (вона ж “сіра”, “підпільна”, “паралельна” та ін.) економіка?”. Та сам на нього відповідає: “Це є сфера будь-яких не заборонених законом видів діяльності, суб'єкти якої не платять або не платять у повній мірі податки в казну”. Погодимося з таким його визначенням, особливо акцентуючи увагу на слові “податки” та на тому, що їх не платять.
Як справедливо зауважує О.Ткаченко, ті, хто намагається сьогодні боротися з “тіньовою” економікою, “навіть чітко визначити це явище не можуть. Вони плутають тіньову економіку з “чорною” – наркобізнесом, проституцією, сутенерством, іншими кримінальними діяннями та нерідко валять їх до купи”.
Мабуть, якраз звідси й виникають оті самі засоби, які войовничі “тінеборці” намагаються нині застосовувати задля виведення вітчизняної економіки з “тіні”: створення та зміцнення різного роду “силових” податкових структур, посилення адміністративно-кримінальних санкцій по відношенню до неплатників податків, поголовний податковий перепис населення, введення все нових прямих та непрямих податків, всіляких штрафів і зборів, підвищення цін і тарифів на житлово-комунальні послуги та інше.
Всі ці заходи свідчать про те, що самі “тінеборці” просто не розуміють із якого роду явищем вони мають справу. Судячи з усього, для них, що за деревами не бачать лісу, це явище виглядає лише таким собі суб'єктивним і зухвалим небажанням окремих фізичних та юридичних осіб сплачувати державі законні податки. Не бачать вони (або не можуть чи не хочуть визнавати?) ті об'єктивні причини, які ведуть до появи та розповсюдження цього явища. Вони не розуміють, що в сучасних українських умовах їх войовнича агресивність є небезпечною для них самих та може призвести до результатів, які будуть прямо протилежними очікуваним ними. Інакше б вони діяли більш обережніше та обачніше, ретельніше зважували та обмірковували можливі наслідки рішень, що ними приймаються.
О.Ткаченко вірно вказує на головних винуватців “тінезації” вітчизняної економіки. І аж ніяк не дивно, що ними виявляються самі “тінеборці”: “забюрократизована система управління” та “високі податки, які викликані надмірними урядовими витратами, у тому числі й на ту ж бюрократичну систему”. Правильно називає він також головну причину оголошення державою тотальної війни з “тінню”. Це – об'єктивна нездатність офіційних структур контролювати “тіньову” економіку. Отже, держава, яка звикла за власною сваволею все відбирати та ділити, базуючись на своєму формальному праві збирати та використовувати податки, тепер виявляється не в змозі це робити. Звідси й походять оті щирі образа та гнів держави на тих, хто більше вже не бажає спокійно давати їй грабувати себе “на законній підставі”.
Наша ситуація, коли, за словами О.Ткаченка, “жадність у правителів більше за розум” для історії не є новою та дійсно виступає як певна загальна закономірність. Вона, як правило, й призводить до отих численних народних обурень, бунтів та революцій, якими так рясніють сторінки шкільних підручників історії. Тому, напевне, і у нашому випадку справедливим буде відоме висловлювання: “історія вчить тільки тому, що нічому не вчить”. А як же можна інакше пояснити те, що і сьогодні в Україні держава вперто й послідовно чинить ті самі фатальні помилки, які вже безліч разів в історії людства призводили до потрясіння та розвалу інших соціальних систем?
У цілому, О.Ткаченко правильно вказує на, так би мовити, зовнішні причини “тінезації” української економіки. Однак, окрім них мають місце ще й внутрішні, більш глибокі, корінні причини. Ці “причини причин” виникають від порушення теперішньою державною владою тих основних, фундаментальних закономірностей, у відповідності до яких функціонують та розвиваються абсолютно всі природні та соціальні системи. До них, звичайно ж, відноситься й Україна.
Згідно з цими закономірностями, для забезпечення нормальної життєдіяльності будь-якої з існуючих у світі систем – від величезної галактики до самої малої елементарної частки – необхідні сприятливе оточуюче середовище, а також певні субстрати у вигляді речовини, енергії та інформації. Ці субстрати система одержує двома способами: виробляє їх сама та отримує у результаті обміну з оточуючим її середовищем, іншими системами. Причому, кількість та якість цих субстратів у кожну конкретну одиницю часу повинна бути строго визначеною. Інакше система не зможе самозберігатися, рости, розвиватися та самовідтворюватися. Не зможе вона і належним чином адаптуватися до умов зовнішнього середовища та їх змінам (особливо, якщо вони постійно погіршуються).
Якщо швидкість витрачання субстратів системою або якоюсь із її підсистем-компонентів виявляється вищою за гранично можливу і вона не встигає їх поповнювати шляхом регенерації або обміну, система припиняє прогресивно розвиватися, починає деградувати та гине. Тому для системи дуже важливо, щоб дотримувалися певні пропорції між мірою того, що вона віддає у процесі обміну та мірою того, що вона залишає собі або одержує для свого внутрішнього споживання ззовні.
Існує певна закономірність, згідно якої кожна система пpагне до свого самозбереження. Це досягається через постійне самовдосконалення, функціональні зміни та саморегуляцію системи. Саморегуляція (тобто автоматичне приведення параметрiв системи у певний, відносно рiвноважний і стабільний стан) забезпечує її нормальну життєдіяльність всупереч зовнішнім та внутрішнім руйнуючим впливам.
Уявимо тепер ситуацію, коли якийсь з компонентів системи раптом “з’їхав із глузду” та починає її дестабілізувати, коли з його провини вона починає невиправдано втрачати субстрати і це загрожує самому її існуванню. Яка буде у цьому випадку реакція системи? Цілком природно, що вона почне активно впливати на цей компонент для того щоб увести його функціонування у визначені нею рамки. Так, спочатку вона обмежить свободу дій цього компоненту, у тому числі й шляхом звуження його можливостей використовувати у своїх цілях загальносистемні субстрати. Це досягається такою “автоматичною” перебудовою системою своїх внутрішніх зв'язків та взаємодій, коли основна маса субстратів починає циркулювати по новим, “аварійним” каналам та минаючи компонента-порушника. Якщо ж оцей компонент за якихось причин ніяк не відреагує на таке “м'яке” попередження або стане реагувати на нього не адекватно чеканням системи, то вона може застосувати щодо нього й більш жорсткі санкції. Наприклад, припинить з ним усіляку взаємодію, виключить його із внутрісистемного обміну або ж подбає про те, щоб якимось чином назавжди відторгнути його від себе, взагалі якось усунути, навіть знищити.
У будь-якому випадку результат суперечливої взаємодії компоненту з системою, яка у кінцевому рахунку завжди виявляється права, буде залежати від характеру поведінки самого компоненту, від його готовності та бажання змінити свої функціональні властивості таким чином, щоб вони стали відповідати вимогам системи та загально системним законам.
Зі сказаного мало би бути ясно, що процес “тінезації” економіки – це цілком природна реакція суспільства, як системи, на егоїстичні та об'єктивно ворожі спроби держави, як її компонента, привласнити собі набагато більшу кількість субстратів, ніж суспільство фізично здатне віддати їй без шкоди для себе. Причому, додамо, що у даному випадку держава намагається відібрати у суспільства життєво важливі субстрати, фактично, майже нічого не даючи йому замість цього. Тому тут ми маємо справу з явно несправедливим, нерівноцінним та невигідним для суспільства обміном, у якому воно не зацікавлене.
Надмірні апетити та занадто вже розвинений “хапальний рефлекс” держави ще якось можна було б виправдати, якби вона дійсно працювала на дану систему та використовувала субстрати, які одержує від системи, на її користь та в її інтересах. Але ж цього у дійсності якраз і немає! Суспільство чудово бачить та розуміє те, що сьогодні його субстрати, які споживає держава, використовуються останньою йому ж на шкоду. Тому формально начебто законні вимоги держави сплачувати їй податки в установлюваних нею самою розмірах, із точки зору суспільства, є незаконними, несправедливими та аморальними. І якщо б суспільство стало слухняно слідувати цим вимогам, то вже дуже швидко воно могло би зовсім припинити своє існування. Але цього, цілком природно намагаючись самозберегтися, суспільство ніколи не допустить!
Будь-якій системі для того, щоб вона могла існувати, нормально функціонувати та розвиватись, необхідне джерело існування. Раніше для України таким основним джерелом існування була її легальна економіка. Однак, злочинно “зреформувавши” легальну економіку до стану клінічної смерті, держава позбавила джерела існування не лише все суспільство, але й саму себе. Суспільство, намагаючись якось вижити у штучно створених державою несприятливих умовах, знайшло собі ще одне додаткове, “аварійне” джерело існування у вигляді “тіньової” економіки. Cаме воно є сьогодні основним засобом підтримання життєдіяльності України та переважної більшості її громадян.
Смисл оголошення сучасної “війни з тінню” полягає у тому, що держава, яка за власною провиною залишилася без свого основного джерела існування, тепер стала шукати придатну йому заміну. Цю заміну вона побачила, по-перше, в іноземних кредитах та інвестиціях (зовнішнє джерело) та, по-друге, у вітчизняній “тіньовій” економіці (внутрішнє джерело). Звернувши на неї увагу, держава тепер усіляко намагається і її взяти під свій жорсткий контроль.
Таким чином, офіційно проголошена боротьба з “тіньовою” економікою фактично обертається оголошенням суспільству війни, яка ведеться нинішньою державою за це додаткове джерело існування. А для того, щоб в очах української та світової громадськості ця акція виглядала більш або менш пристойно, вся без виключення “тіньова” економіка (навіть і та, що є за своєю природою чесною та трудовою) свідомо визначається владою як “чорна” і кримінальна.
Однак, тут складається принципово інша, більш складна ситуація. Так, якщо у випадку з легальною економікою конфлікт між суспільством та державою вирішився тим, що суспільство відступило та знайшло для себе інше джерело існування, то тепер у нього такої можливості просто немає. Сьогодні суспільству відступати вже нікуди. Адже неможливо уявити, щоб Український народ зробив саме так, як це сталося у відомому біблійному випадку: одразу ж весь знявся зі свого місця та пустився у вихід на пошуки нової батьківщини, мудріших і дбайливіших правителів та більш сприятливих умов для життя. Ось тому можна не сумніватися: тепер суспільство “стане горою” за своє основне джерело існування – “тіньову” економіку. А будь-які безкомпромісні спроби держави йти на подальше силове загострення цього антагоністичного за своєю природою конфлікту можуть закінчитися для неї самої дуже й дуже сумно...
Припинити свої агресивно-войовничі наскоки на “тіньову” економіку “тінеборцям” слідувало б ось ще чому. Cаме вона тепер є основним фактором збереження нехай навіть і дуже хиткої, але все ж таки відносно стабільної соціальної обстановки всередині країни. Не секрет, що у нашій небезпечно “зреформованій” країні вже давно перезріла революційна ситуація та, по суті справи, вже йде “холодна” громадянська війна між державою та суспільством. Нині країна нестійко балансує на грані цієї “холодної” війни та “гарячого” соціального вибуху. Тому будь-який, навіть невеликий, невправний «рух тіла» уряду (як, наприклад, заплановане підвищення платні за житлово-комунальні послуги для населення до 100%), що буде загрожувати самим основам виживання як окремих громадян, так і суспільства в цілому, може привести до вкрай негативних соціальних наслідків. В реальних умовах, що склалися, навіть необережні словесні заяви “тінеборців” (не кажучи вже про їхні практичні спроби приборкати “тіньову” економіку), по своїх можливих наслідках можуть становити серйозну загрозу для національної безпеки та самого існування незалежної України.
Для того, щоб краще зрозуміти cуть та причини “тінезації” економіки, необхідно також зупинитися на питанні про те, чим же у дійсності є сучасна українська податкова система та чому багато наших громадян так уперто не бажають платити податки у державну казну? Мабуть, cаме це і є однією з “найстрашніших” таємниць держави, про яку її представники воліють взагалі не згадувати.
Теперішній український “клас керуючих” є плоттю від плоті колишнього радянського класу номенклатури. Про це сьогодні знають та говорять ледве не всі жителі України. Але точно так існуюча в Україні податкова система – теж плоть від плоті колишньої радянської. Про те, чим насправді була радянська податкова система та які цілі вона переслідувала, можна дізнатися з фундаментального дослідження М.С.Восленського “Номенклатура. Господствующий класс Советского Союза” (М.,1991). У главі “Номенклатура – експлуататорський клас радянського суспільства” він пише: “Витягнута шляхом експлуатації додаткова вартість поступає номенклатурній державі у формі прибутку. Прибуток – це створена трудящими для класу номенклатури додаткова вартість. За допомогою якого механізму перекачується вона у сейфи номенклатурної держави? Механізм цей – податкова система” (С. 250-251).
Являючись реальним монопольним власником усіх засобів виробництва та фактично єдиним роботодавцем, номенклатурна держава на свій власний розсуд установлювала рівень цін та зарплат, одержувала можливість безпосередньо вилучати додаткову вартість, що створювалася у народному господарстві СРСР. Це робилося шляхом простого перекладання додаткової вартості (прибутку) прямо з підприємств у банки, що теж належали державі. Так номенклатура одержувала понад 90% прибутків державного бюджету.
Основна ж частина прибутків населення вилучалася нею не шляхом прямого оподаткування, а через систему непрямих податків, які входять у ціну товару, що придбавається покупцем. До речі, свого часу Ленін навіть називав непрямі податки “податками на бідних” та вважав їх найнесправедливішими з усіх.
Як вказує Восленський, левова частка додаткової вартості, що вироблялася трудящими в СРСР, перш за все йшла на “класове споживання” номенклатури, на цілі подальшого зміцнення та розширення її влади, на нарощування її колективної власності. Та тільки на останньому місці стояли наука, культура, освіта, охорона здоров'я, спорт та інше. Він приходить до такого висновку: “у величезній частині витрачання додаткової вартостї, яка була вичавлена з трудящих, здійснюється у шкідливих їм цілях. Як же інакше можна назвати мету зміцнення та розширення влади класу номенклатури над трудящими та забезпечення подальшого вилучення у них додаткової вартості?” (С. 255).
Було би наївним із нашого боку вважати, що сутність та цілі української системи оподаткування після серпня 1991 року корінним чином змінилися. Як і у старий радянський час, вона залишається все отим же механізмом вичавлення з народу виробленої ним додаткової вартості – засобом його експлуатації.
Про істинні розміри вилучення додаткової вартості, але тепер вже незалежною українською державою, красномовно свідчить хоча б наступний факт, який взятий зі звернення до керівництва України колективу Роменського взуттєво-швейного підприємства “Талан” (газета “Голос України”, № 47 від 18. 03. 1997. – С.3). У ньому, зокрема, говориться: “Загальна сума сплачених у 1996 р. податків до бюджету та позабюджетних фондів складає майже 9 млн. гривень, тобто на кожну гривню прибутку, залишену в розпорядженні колективу, сплачено 2,26 гривні податку”. Неважко підрахувати, що у цьому випадку загальний розмір податку склав 226% від прибутку, який був зароблений підприємством. Це значить, що у “Талана” фактично була вилучена не тільки вся додаткова, але й значна частина тієї вартості, яка необхідна йому для відтворювання та розвитку.
До цього можна додати, що сьогодні більше наповнення державного бюджету забезпечується не за рахунок податку на прибуток підприємств, а... шляхом вилучення несправедливого (об’єктивно, а не тільки за Леніним) непрямого податку на додану вартість, який знову ж таки платить не хто інший як дуже бідний український споживач. Так, згідно даних Мінстатистики України, на які посилається у своїй статті В.Мельничук (див.: “Голос України”, № 39 від 04.03.97. – С. 4), у 1996 році прибутки держбюджету від податку на додану вартість склали 6,3 млрд. гривень, тоді як від податку на прибуток підприємств – тільки 5,5 млрд.
Ці факти, як і багато інших, красномовно свідчать про те, що й нині українська держава, – головним чином, через податкову систему, а також за допомогою механізму “ножиць” між надмірно високими цінами, з одного боку, та надзвичайно низькими зарплатами й пенсіями, котрі, до того ж, нерегулярно виплачуються, з іншого, – вилучає у жителів України не тільки всю додаткову вартість, але й дуже значну частину необхідної вартості. Тобто мова йде про ту саму вартість, яка безумовно повинна йти на відтворення та відновлення життєвої сили українських громадян, на реконструкцію та розвиток виробництва й тому подібне.
Зауважимо, що вилучення, поряд із додатковою, ще й необхідної вартості – якраз і є головною відміною сучасної української податкової системи від аналогічної системи не тільки радянської, але й будь-якої капіталістичної держави. І такого собі ніколи не могли дозволити не те що найхижі “акули капіталізму”, але й навіть один із найжорстокіших експлуататорських класів в історії людства – радянська номенклатура. Адже дбаючи про збереження та зміцнення свого панування, колишня радянська номенклатура завжди залишала у розпорядженні підприємств та громадян не тільки необхідну, але й малу частину виробленої ними додаткової вартості, яка йшла на виробничі та народні потреби. І ось те, що теперішня українська державна влада навіть цього не бажає робити, вже само по собі є дуже дивним, ірраціональним, аномальним феноменом, який не піддається ніякому логічному поясненню. Й насправді, де ж це бачено, щоб сама державна влада підривала реальні соціально-економічні основи своєї влади? Невже все ж таки прав О.Ткаченко, коли говорить, що пожадливість у правителів дуже часто буває більше за розум?..
Таким чином, довготривале та послідовне вилучення державою у суспільства за допомогою нинішньої системи податків та цiн практично всієї додаткової та необхідної вартостей якраз і є основною політико-економічною причиною не тільки “тінезації” вiтчизняної економіки, але й узагалі всієї сучасної української загальносистемної кризи в цілому.
Не слідує також забувати про те, що після 1991 року оце вилучення весь час супроводжував процес безпрецедентного пограбування наших громадян і суспільства та “вимивання” за межі держави основної маси тих різноманітних ресурсів, які Україна одержала у спадщину від колишнього СРСР.
Сьогодні в Україні склалася конче ненормальна та дуже складна системна ситуація. Вона характеризується тим, що суспільство в цілому і переважна більшість його компонентів за роки незалежності були цілеспрямовано позбавлені об'єктивно необхідних їм для життєдіяльності субстратів певної кількості та якості. Крім того, вони ще й не мають нині майже ніякої законної можливості поповнити їх до оптимального рівня. Як наслідок, це вже призвело до того, що наше суспільство і його компоненти виявилися надзвичайно виснаженими та знекровленими. Тому вони практично втратили будь-яку здатність самовідтворюватися та прогресивно розвиватися. Ось чому потенційно розвинена і багата Україна зараз так швидко деградує та вже фактично опинилась в числі слаборозвинутих країн, що мають найнижчий у світі рівень життя населення. І якщо Україна, як система, досі ще остаточно не вмерла, то безсумнівна заслуга у цьому належить її “аварійному” джерелу існування – “тіньовій” економіці.
Сказане вище, звичайно, не слід розуміти так, що автор закликає залишити все як є й навіть не намагатись вивести “тіньову” економіку на світ Божий. Ситуацію, що склалася, коли вже близько 60% української економіки вимушено працює у “тіні”, й насправді неможливо визнати нормальною. З цим дійсно, як кажуть, “треба щось робити”. Але що? Та як? Ось саме у цьому й полягає головна проблема.
Цілком очевидно, що силові методи боротьби з наслідками, до яких нинi звично удаються “тіньоборці”, ні до чого доброго не призведуть. Можна cтверджути, що будь-яке насильство, загроза силою або ж її застосуванням узагалі ніколи в історії оптимальним та кардинальним чином проблем не вирішували. Наочним тому прикладом є хоча б недавня російсько-чеченська війна. Значить, треба шукати принципово інші, мирні та однаково допустимі для всіх способи виведення економіки з “тіні”. Найрозумніше, що можна зробити у даному випадку, це – шляхом продуманих, послідовних, всебічних та дійсно прогресивних (а не номенклатурно-кланових, як тепер) реформ якісно та швидко змінити існуючі в Україні соціально-економічні умови. Потрібно негайно усунути корінні системні причини, які призводять до появи та розповсюдження цього явища.
Як відомо, засоби, що обираються для лікування, завжди повинні відповідати природі та тяжкості самого захворювання. Ми визначили, що сучасна тяжка хвороба України та переважної більшості її компонентів викликана хронічною недостатністю у них субстратів, які їм надзвичайно необхідні для забезпечення своєї нормальної життєдіяльності. Отже, основним та радикальним засобом лікування України, як системи, має стати прискорене та ефективне наповнення її необхідними субстратами. Враховуючи крайню виснаженість даної системи, сьогодні конче потрібно зробити все можливе для того, щоб швидкість її регенерації та отримання нею субстратів змогла значно пеpевищити швидкість їх витрачання чи втрати. Цього можна буде досягти лише тоді, коли всі без винятку компоненти системи отримають легальну та рівну можливість швидко накопичити у себе таку критичну масу субстратів, яка була б оптимальною та достатньою для відновлення втрачених ними функціональних здібностей та властивостей. Саме це й мало би стати головною метою нещодавно проголошеної в Україні так званої “податкової революції”.
У якості трьох основних засобів реалізації цієї мети можна запропонувати наступне.
По-перше, негайно припинити вилучення у всіх резидентів України (як фiзичних, так юридичних осiб) необхідної вартості, а також надати їм законну можливість залишати у своєму повному розпорядженні не менше (якщо не більше!), ніж 80% додаткової вартості, що створюється ними.
По-друге, рішучо відмовитись від складної та громіздкої багатоканальної системи оподаткування, замінивши її на більш просту та чітку одноканальну систему. Причому, не менше як 80% податків, що збираються на певній території, мають залишатися у місцевому бюджеті, за мiсцем iх отримання.
По-третє, не тільки пpагнути, але й практично зробити все для того, щоб загальний рівень податків, які збираються в Україні, став одним із найнижчих у світі. Це дозволило б не тільки різко припинити інтенсивний відтік із країни власних фінансових та матеріальних ресурсів, але й забезпечити прискорений їх притік у дану систему із зовнішнього середовища.

Спираючись на власне розуміння системних закономірностей, автор впевнений у тому, що при застосуванні саме таких радикальних заходів Україна дуже швидко зможе вийти з нинішньої загальносистемної кризи. Більш того, не виключено, що вже у близькому майбутньому вона змогла би зайняти одне з почесних місць серед найбільш розвинених та процвітаючих країн світу.
Отже, причини “тінезації” Української економіки нам відомі. Що робити – також. Тепер справа залишається, так би мовити, “за малим”. А саме: щоб у цієї держави з'явилися справжні бажання та політична воля якісно змінитися самій, відмовитися від свого теперішнього егоїстично-споживацького ставлення до суспільства й громадян, в першу чергу та в усьому керуватися народними інтересами та потребами, привести у відповідність до власних гарних слів свої істинні цілі та практичну діяльність.

30 березня 1997 року
Харків