09/15/2006 | Дарія Грицак

Гіркі правди нехай будуть гіркими помічними мікстурами для реанімації мого рідного пораненого міста. Не часто жалкую за незворотністю в часі, але дуже вже одиноко висіли “опорівські” діти на линві вантажного крана тоді, 19 квітня, навпроти Катедри, на третій день протестного блокування важкої техніки. І дуже нечисленною була жменька дорослих протестувальників.

Уже відбулося ранішнє побиття, зафіксоване “люксівськими” камерами, але ще не було вкладено жодної бетонної плити з трамвайними коліями, газівники ще не пробили порталів, стояли на звичному місці кутові ліхтарі, загорожа оберігала спокій “лобного місця”, фонтани були в порядку, а Руська була романтична, неповторна і ще не зґвалтована. Серце міста мало шанс. На п’ять місяців запізнилися ви, четверта владо, у своєму демарші “Антируїна”, і тільки одинокі з вас підперли плечем і захищали цвіт нашої нації від важких кулаків розлюченої будівельної родини Адамсів тоді, 19 квітня. Що також зафіксовано камерами та показано по телебаченню ще до того, як міським головою став Андрій Садовий.

Але.

Не все ще понищено і сплюндровано. І якщо, за Президентським задумом, повинен із нуля постати Батурин, то сам Бог велів максимально прикластися до збереження та відродження того, що було й має бути нашою гордістю. Важка техніка як поклала, так і демонтує бетонні плити з трамвайними коліями. А ми з вами вручну по одному визволимо кожен камінчик із бетонної пастки. Недоречні ліхтарі – теж не проблема. Проблема в тому, хто другим після журналістського цеху публічно заявить про свою готовність стати на захист рідного міста. І третім. І четвертим. І чи будуть вони послідовними після цих заяв.

Якщо не зупинити будівельників сьогодні – завтра буде ще більше пізно. Тому перше, що потрібно зробити вже, – не допустити руйнації вул. Гонти. Маячні химери можуть бути матеріалізовані найближчими днями, а ми втратимо ще одну романтичну частинку нашого міста. Поцікавтеся й озвучте їхні задуми – і не зникне хідник одного пішохода, а кут будинку
№ 2 по вул. Сніжній не зависне хижою брилою на бетонних сваях – єдино знаному матеріалі львівських “зодчих”.

“Стройка” на вул. Вороного теж вимагає термінової уваги. Як і “падаючі” будинки навколо Галицького ринку. Тому що саме в цих місцях заплановано будівництво підземних паркінгів, про ризики яких для історичної забудови постійно наголошують громадські організації.

Генерального плану Львова, який мав би бути розробленим за канонами європейської практики, не існує. Зате маємо горезвісний документ про “узаконення незаконного”, про що неодноразово писала “Львівська газета”. Відсутність першого та наявність другого створює сприятливе живильне середовище для росту та розмноження того архітектурного абсурду, який, на жаль, призвів до трагедії втраченого Міста. Я так розумію, що зникає цивілізація homo-львів’ян, якщо неукам вдалося зробити – що? Прийдіть на площу Ринок, подивіться. Наш біль – і їхнє свято? На руїнах і кістках? Підемо з дурнувато-усміхненими обличчями на масові гуляння? На припоні у влади? З кольоровими надувними кульками й іншими “пріколами”? Із запланованим для нас рабським бажанням споглядання видовищ?

Якщо ми львів’яни, то...

1. Останні дні вересня. Газети виходять у чорних траурних рамках. Замість репортажів про “що хто сказав із нагоди свята” – інформація про архітектурні втрати, історії життя і діяльності їхніх творців, рекомендації фахівців щодо реанімації сплюндрованих шедеврів.

2. На площі Ринок і прилеглих забетонованих вулицях львів’яни та приїжджі пошановувачі Львова під керівництвом “Опори” беруть участь у неоінсталяції “Повернемо Львову його обличчя” з витяганням бруківки та розбиттям бетонних подушок.

3. Провідні українські композитори створили кожен свою версію “Реквієму за Львовом”, який у виконанні симфонічних оркестрів та окремих музикантів тужливою мелодією огортає поранене місто.

4. У галереях “Ґердан”, “Дзиґа”, на стінах італійського подвір’я, у сквері біля Домініканського храму експонують виставки фоторобіт Лесі Квик, Віталія Грабара, Христини Панас, Марти Чаваґи, Андрія Поліщука й інших авторів, на яких задокументовано наслідки вандалізму чиновних душ останнього десятиліття. Поряд можна розмістити ретрофото Львова до нашестя “наших”.

5. На площі перед Оперним зведений хор “Дудариків” і “Трембіти” в супроводі симфонічного оркестру Львівської філармонії співає “Реквієм” Моцарта. Безсмертний музичний твір в академічному виконанні стане необхідною альтернативою художньому свисту міських солов’їв. Тим паче, що очікують підтанцьовки хору польових солов’їв із відібраних на конкурсній основі працівників Львівської облдержсільради.

6. Зі скверу навпроти Франкового університету гримить мелодія знайомої пісні з дещо переінакшеним парафразом: “Я не здам Львова без бою!”, що стає хітом сезону. Емоційності співу надає шок, що його отримав лідер “Океану Ельзи” від побаченого, та сором за недотриману обіцянку – показати гостям Львова Своє Місто. Перед стінами Alma Mater Святослав Вакарчук дає обіцянку взяти під особистий патронат один зі сплюндрованих львівських будинків і організувати благодійний тур для збору необхідних коштів на його реставрацію. Так народжується Перший Львівський Меценат postсовкової доби.

7. Роман Чайка вибирає момент і під прицілом фото– й кінокамер вручає чинному мерові зарізаного напередодні мертвого півня – символ вступу Чайки на стежку війни за Львів і непохитні наміри йти цією стежкою до повної перемоги. Мер зі щасливим обличчям одразу ж оголошує про свою солідарність і дякує за такі гарні, а головне необхідні наміри, наголошуючи при цьому, що саме це і саме тепер є найпотрібнішим, і що саме цього йому найбільше бракувало. “Мертвий півень” оживає, відлітає у вирій, щоб наспівати капшук money, після чого хлопці, повернувшись на робочі місця, використовують усі свої службові можливості у справі порятунку рідного міста. Коло Меценатів розширюється.

8. Вагомий внесок у справу порятунку Львова обіцяє внести Руслана, використовуючи можливості крісла народного депутата України.

9. Альтернативні волонтери з чорними стрічками на рукавах дають змогу львів’янам і гостям засвідчити свою солідарність із захисниками Міста на сторінках спеціальних альбомів для подальшої публікації у пресі. Охочі можуть вказати, який посильний вклад вони зроблять для повернення Місту автентичного вигляду (кошти, важка техніка, ручна праця, прокурорське зацікавлення, юридична допомога, проекти, технології, усунення з посад недбалих чиновників, інформація про європейський досвід). Охочі стати альтернативними волонтерами звертаються в “Опору” (пан Олександр Неберикут) і Форум порятунку Львова (пан Олег Мацех).

10. Андрій Салюк у рамках Благодійного фонду збереження Львова створює Клуб Меценатів.

11. Театр “Не журись!”, спонуканий реаліями сьогодення, перейменовується на “Журися L”. Пан Дзюньо та Пані Стася із журбою на обличчях, але без зневіри в очах працюють в оригінальному авторському жанрі. Віктор Морозов під акомпанемент гітари виконує сагу про злих львівських Вольдемортів, які ось уже рік руйнують кам’яні скарби, створені віками, вцілілі в часі, непогоді, війнах, окупації. Дж. Ролінґ, гостя свята, вражена масштабами побаченого, оголошує про свої наміри перекласти сагу англійською мовою в надії, що знайдеться ще потужніший чарівник, Гаррі Поттер для Львова, який зупинить нечемних вандалів. Яку ролю обрав для себе Юрій Винничук цього разу? Чиї грішки підмітило його гостре око? На що націлені гострі стріли його завжди нещадного пера? Це буде сюрприз! Для хепі-енду після мінорної саги звучить мажорний мюзикл “Вірую-2” авторства Юрія Саєнка, в якому неперевершена Леся Бонковська вселяє віру, що у дні відзначення 750-річчя руйнація Львова припинилася. Чи ж не для цього так багато людей прибуло до Нашого Міста?

12. Не претендуючи на роль одноосібного альтернативного сценариста “Їхнього свята”, заохочую всіх вносити свої доповнення до запропонованого сценарію й бути готовим до ситуативних імпровізацій на місці – війна покаже план. Для впізнання однодумців отримати в “Опорі” ідентифікатори у вигляді зменшеного в розмірах плаката “Зупини”. Або якогось іншого.

13. Пане міський голово! Не сумніваюся у Вашій солідарності зі мною та зі всіма, для кого рани Міста – власні рани. Тому прошу внести у кошторис святкування ювілею скромний рядок про закупівлю кайл, кайликів, щіточок та робочих рукавиць для початку негайної матеріалізації проекту “Антируїна”.

Дарія Грицак, "Львівська газета"