09/18/2006 | странник

В цей раз обійшлось без Колумба, та каравел.
Конкістадори просто змінили одні значки (червоні), на інші (жовто-блакитні), та пересівши з волг, на мерси, почали будувати форти, не відходячи далеко, від партійної каси. Українці (індіанці), як завжди, недовго погаласувавши біля салуна, заспокоїлись віскі, та віддавши владу шерифу, ксьондзу та шинкарю, розійшлися в садки вишневі коло хат. Найбільш буйні розбіглись по резерваціях. Хто в Штати, хто в Канаду, хто в Європу. Мити посуд, будувати, та збирати, все, що скажуть тубільці.
Така мабуть наша індіанська (українська) доля.
Але ж не скальпи нам знімати з конкістадорів?!
Хоча, з одного боку, було б непагано його на гілляку, а з іншого, свій скальп, ближче до тіла.
А тіло в нас одне.
Коротче кажучи, як кажуть конкістадори: "Те, що гарно, для нас, гарно, для України!", або: "Україна , це - ми!"
І це мабуть правда.
Бо неможливо одночасно бути радянським, та індіанцем.
Або, або!
Тому ми не просто обираємо Pepsi, ми обираємо майбутнє. Точніше, за нас його обирають. Конкістадори.
Ну просто ж треба комусь його обирати?!
Не індіанцям же це робити.
Як кажуть конкістадори, головне, для українців, це: жити, щоб працювати, і працювати, щоб жити.
І молитися, молитися, молитися, щоб не було гірше. Як заповідав індіанцям месія.