Третій погляд на марш УПА (/)
10/13/2006 | Боррачо
Костюм для героїв
З приводу святкування «Дня створення УПА»
Пам’ятаєте, звідки у романі Г. Велса “Війна світів” марсіани напали на землян? Не із неба, як можна було б логічно припустити, ні, їхні бойові машини буквально вилізли з-під землі. Себто перед тим, як напасти на людей, вони були там заховані задовго до появи людства як цивілізації...
Щось схоже відчуваєш, коли бачиш ходу вояків УПА головною вулицею Києва. Ніхто і гадки не мав, що саме ці вояки і є “справжніми визволителями” України, аж поки вони самі про це не заявили. Логіка залізна: вони воювали за незалежність України, а якщо сьогодні Україна незалежна, то значить вони мають до цього безпосередню причетність. Треба однак чітко зауважити: з огляду на “сучасність” цієї незалежності – причетність вони мають, але не пряму, а досить опосередковану. Й саме цю опосередкованість треба досліджувати в конкретних суспільно-історичних умовах сучасності.
“Війна цитат”, до якої так палко взялися прихильники та противники визнання УПА (йдеться більше, ніж про визнання цієї організації “воюючою стороною” або про “національно-визвольні змагання” як такі, – це лише формальний привід для більш кардинальної переоцінки минулого на догоду деяким політичним формуванням), вочевидь, лише слугує ширмою – раціоналізацією другого порядку – для певних гарячих політичних пристрастей, що нуртують всередині кожного з небайдужих до цієї справи. Адже сьогодні до влади прийшли такі сили, що симпатизують радикальним елементам, які відверто і потужно починають говорити про “жидо-москальську змову”, про “ворогів України”, про “чемодан-вокзал-Россия”, про “комуняку – на гілляку”... Саме ця пекельна фразеологія та почуття нетерпимості до “інших” настільки заразливі, що змушують їхніх опонентів вживати щодо них градусний і ситуативний термін “фашизм” й зовсім не обов’язково вишукувати в історичних архівах сумнівний колабораціонізм упівців з німецькими окупантами. Хай цим займаються історики (до речі, якщо чесно, то історики – це також досить заангажовані у вир політичних пристрастей люди...).
Зробимо перший висновок: “цінність” вояків УПА в сучасному суспільстві опосередкована товстим культурним шаром право-радикальної демагогії та розбурхуванням нездорових пристрастей “на національному ґрунті”, що вдаряє передусім по емоційним струнам найвразливіших верств населення (як не дивно, в цій ситуації такими виступають соціологічно невизначені “множинності” (multitudes) – прихильники комуністів, з одного боку, а з другого – “буржуазно-культурне” громадянське суспільство).
По-друге, безумовно, це не є цілковито справа істориків. Адже УПА не щезла разом із війною, не зникли її вояки з політичної та громадської сцени і досі. Вони “передають естафету” молодим. Зрештою, навіть не ці старенькі дідусі, які справедливо вимагають собі соціальних гарантій, так важливі для суспільства. Після чотирнадцяти років незалежності їх раптом “згадала” держава і витягнула на Хрещатик не тому, що хотіла допомогти їм “матеріально” і не тому, що вирішила їх потішити довгоочікуваним визнанням. З УПА вирішили зробити символ “українського геройства” par excellence. Тому вони з’явилися в Києві у компанії духовенства, хористів та “прогресивних” патріотичних сил. Тут-таки вирішили посвятити у вояків УПА молодих братчиків. Отже, справа, яку розпочали старі, віртуально передається в майбутнє – молодим. Саме молодь починає абсорбувати право-радикальні ідеї у новому жесті переписування “героїчних сторінок” минулого, насправді конструюючи тим самим свою сучасну міфічну ідентичність. Ця ідентичність, назагал, є гіперестетизованою і фетишистською, себто приховує фундаментальну особистісну порожнечу: говорячи “я – Українець, і цим все сказано!”, той, хто б’є себе в груди, залишається у зачарованому колі нарцисичного відчуття причетності до німої величі Державного Тіла.
А більше нічого й не треба... Люби свою Батьківщину і ненавидь її ворогів. Крапка.
Знічев’я можна припустити, що доля цих молодиків чекає і саму Україну як державу. Якщо завважити грандіозність державницької риторики правих, можна припустити, що скоро громадян України почнуть записувати у “вояки УПА” цілком офіційно і легітимно. Здається, це таке підсвідоме передчуття і викликало протестну реакцію у тих, кого вже тепер вважають противниками п’єси під назвою “визнання УПА”.
Що не так із цим визнанням? Для загальної історичної пам’яті України ОУН-УПА є досить маргінальним явищем. Назагал, це – морально-історична спадщина західних регіонів України. Так би мовити, регіональний продукт. Хай вона такою справедливо і залишається. Не зрозуміло, чому в Чернігові, Одесі, Донецьку чи деінде дітям у школі розповідати про цих “звитяжних героїв”, коли для них вони героями не є, або, в кращому разі, тягнуть на порівняння з вояками Ірландської республіканської армії або бурськими повстанцями. Не треба думати, що у школах дітям доносять історичну правду, там завжди і повсюдно займались і будуть займатися міфотворенням.
Вочевидь, в Західній Україні, де проживає багато синів, дочок, внуків та внучок воїнів УПА, їм мають віддати належну шану, підкріплену соціальною підтримкою (нема сумніву, що вона вже давно існує на рівні громадянського суспільства). Немає сумніву й у тому, що через часто неформальну участь у тій підпільній боротьбі, сьогодні така допомога, якщо вона справді здійснюється силами місцевих, обласних рад, має носити характер гуманітарної допомоги (у справжньому сенсі цього слова!). Вона є ефективним елементом загального переписування історії на рівні громадянського суспільства, в рамках якого тільки й може бути успішною реабілітація УПА (а не на рівні держави, яка завжди переписує історію “під себе”, а тому така “історія” завжди виглядатиме неминуче силуваною і фальшивою). Держава завжди ставиться з підозрою до громадянських ініціатив, вважає їх “маргінальними” і вибірково маніпулює ними виключно у прагматичних цілях саморекламації.
Серед деяких представників так званих “патріотичних сил” Києва послідовне відстоювання “справи УПА” є інерційним і органічним продовженням відстоювання своїх духовних/політичних принципів, а отже, й “товаришів по духу”. Тобто – чисто віртуально – канадієць з діаспори, який на Інтернет-форумах божиться у “вічній любові до неньки-України”, є більшим “українцем”, ніж який-небудь “несвідомий” житель Кіровограда. У цих людей, стверджують націоналісти, “дві України”. Одна, кажуть, справжня, друга – несправжня. Це, можливо, цікаво на рівні примітивних “етно-досліджень”, однак ця схема “свідомих українців/несвідомих хохлів” стає кричущо ідіотичною, коли її зараз переносять на інтерпретацію війни: виявляється, за Червону Армію воювали несвідомі “раби системи”, які не розуміли, що роблять і за що воюють...
Не секрет, що багато молодих і суперсучасних інтелектуалів, які відстоюють таке бачення речей, якщо самі й не приїхали зі Львова (як-от, репрезентативні Маркіян Лубківський чи Євген Глібовицький), тим не менш, розповсюджують моду на “західне”, що часто вже нерозбірливо нагадує чи то Галичину (містечково-культурну, звичайно), чи то Вашингтон (бізнесово-фешенебельну утопію)... Вся їхня “про-європейська” риторика, на жаль, дуже часто є бажанням скрасити той “прикрий” факт, що в Україні існує (на щастя, тільки в їхній снобістській уяві) “інша” Україна, не схожа ані на поетизовану Галичину, ані на міфічний Вашингтон. Не секрет, що “щирі патріоти” люблять якраз таку “про-західну” Україну, хоч, повторимо, вона, як і “про-східна”, існує лишень в їхній химерній фантазії. Та це не заважає їм ставитись до східних регіонів якщо не зверхньо, то з почуттям історичної несправедливості. Для них війна триває, вони прагнуть реваншу, що має пролягти “від Сяну до Дону”. Не інакше. Питання, чи вдається їм втягнути громадянське суспільство у цю гонку озброєнь, здається, є риторичним, оскільки вони його давно вже втягнули. Яскравим прикладом тут виступає радше не так екзальтована інтелігенція, як їхній дзеркально-темний двійник: містер Хайд – пан Янукович і Ко. Як можна відмовитись від такої дорогоцінної “опозиції”? Інших – зокрема, сучасних комуністів, – будуть методично “сталінізувати” і надалі... Це якщо зауважити не лише про користь, але й шкоду історії для життя.
Вимовляючи слово “Янукович”, зовсім не йдеться про політику; власне, це частина сучасного поп-фольклору, до якого ставишся приблизно однаково, як до Кіркорова чи до “моєї прекрасної няні” (це справедливо і щодо деяких інших знакових фігур українського політикуму). Тому на фоні цього маскараду, костюмований марш УПА насправді виглядає досить серйозно і вимагає ґрунтовної дискусії без передчасного “бальзамування”. От тільки чомусь здається, що відтепер – виходячи на орбіту державної Realpolitik – її, цю силу, вдягнуть у політичний костюмчик української комедії дель арте, у якій їй відведено хвацьку роль викидувати загрозливі лацці на кшталт вітання братчиків УНСО...
Пани-олігархи можуть спати спокійно, поки пролетарі щиро розбивають одне одному носи в ім’я міфічних ідолів і не дивляться у бік справжніх “богів Олімпу”. Згодом ці останні самі зійдуть на сцену у ролі deus ex machina і картинно всіх примирять. Поки що “релігійні війни” вигідні їм хоч би для того, щоб нагадати про своє божественне призначення.
Андрій Рєпа
http://www.contr.info/content/view/1035/42/
З приводу святкування «Дня створення УПА»
Пам’ятаєте, звідки у романі Г. Велса “Війна світів” марсіани напали на землян? Не із неба, як можна було б логічно припустити, ні, їхні бойові машини буквально вилізли з-під землі. Себто перед тим, як напасти на людей, вони були там заховані задовго до появи людства як цивілізації...
Щось схоже відчуваєш, коли бачиш ходу вояків УПА головною вулицею Києва. Ніхто і гадки не мав, що саме ці вояки і є “справжніми визволителями” України, аж поки вони самі про це не заявили. Логіка залізна: вони воювали за незалежність України, а якщо сьогодні Україна незалежна, то значить вони мають до цього безпосередню причетність. Треба однак чітко зауважити: з огляду на “сучасність” цієї незалежності – причетність вони мають, але не пряму, а досить опосередковану. Й саме цю опосередкованість треба досліджувати в конкретних суспільно-історичних умовах сучасності.
“Війна цитат”, до якої так палко взялися прихильники та противники визнання УПА (йдеться більше, ніж про визнання цієї організації “воюючою стороною” або про “національно-визвольні змагання” як такі, – це лише формальний привід для більш кардинальної переоцінки минулого на догоду деяким політичним формуванням), вочевидь, лише слугує ширмою – раціоналізацією другого порядку – для певних гарячих політичних пристрастей, що нуртують всередині кожного з небайдужих до цієї справи. Адже сьогодні до влади прийшли такі сили, що симпатизують радикальним елементам, які відверто і потужно починають говорити про “жидо-москальську змову”, про “ворогів України”, про “чемодан-вокзал-Россия”, про “комуняку – на гілляку”... Саме ця пекельна фразеологія та почуття нетерпимості до “інших” настільки заразливі, що змушують їхніх опонентів вживати щодо них градусний і ситуативний термін “фашизм” й зовсім не обов’язково вишукувати в історичних архівах сумнівний колабораціонізм упівців з німецькими окупантами. Хай цим займаються історики (до речі, якщо чесно, то історики – це також досить заангажовані у вир політичних пристрастей люди...).
Зробимо перший висновок: “цінність” вояків УПА в сучасному суспільстві опосередкована товстим культурним шаром право-радикальної демагогії та розбурхуванням нездорових пристрастей “на національному ґрунті”, що вдаряє передусім по емоційним струнам найвразливіших верств населення (як не дивно, в цій ситуації такими виступають соціологічно невизначені “множинності” (multitudes) – прихильники комуністів, з одного боку, а з другого – “буржуазно-культурне” громадянське суспільство).
По-друге, безумовно, це не є цілковито справа істориків. Адже УПА не щезла разом із війною, не зникли її вояки з політичної та громадської сцени і досі. Вони “передають естафету” молодим. Зрештою, навіть не ці старенькі дідусі, які справедливо вимагають собі соціальних гарантій, так важливі для суспільства. Після чотирнадцяти років незалежності їх раптом “згадала” держава і витягнула на Хрещатик не тому, що хотіла допомогти їм “матеріально” і не тому, що вирішила їх потішити довгоочікуваним визнанням. З УПА вирішили зробити символ “українського геройства” par excellence. Тому вони з’явилися в Києві у компанії духовенства, хористів та “прогресивних” патріотичних сил. Тут-таки вирішили посвятити у вояків УПА молодих братчиків. Отже, справа, яку розпочали старі, віртуально передається в майбутнє – молодим. Саме молодь починає абсорбувати право-радикальні ідеї у новому жесті переписування “героїчних сторінок” минулого, насправді конструюючи тим самим свою сучасну міфічну ідентичність. Ця ідентичність, назагал, є гіперестетизованою і фетишистською, себто приховує фундаментальну особистісну порожнечу: говорячи “я – Українець, і цим все сказано!”, той, хто б’є себе в груди, залишається у зачарованому колі нарцисичного відчуття причетності до німої величі Державного Тіла.
А більше нічого й не треба... Люби свою Батьківщину і ненавидь її ворогів. Крапка.
Знічев’я можна припустити, що доля цих молодиків чекає і саму Україну як державу. Якщо завважити грандіозність державницької риторики правих, можна припустити, що скоро громадян України почнуть записувати у “вояки УПА” цілком офіційно і легітимно. Здається, це таке підсвідоме передчуття і викликало протестну реакцію у тих, кого вже тепер вважають противниками п’єси під назвою “визнання УПА”.
Що не так із цим визнанням? Для загальної історичної пам’яті України ОУН-УПА є досить маргінальним явищем. Назагал, це – морально-історична спадщина західних регіонів України. Так би мовити, регіональний продукт. Хай вона такою справедливо і залишається. Не зрозуміло, чому в Чернігові, Одесі, Донецьку чи деінде дітям у школі розповідати про цих “звитяжних героїв”, коли для них вони героями не є, або, в кращому разі, тягнуть на порівняння з вояками Ірландської республіканської армії або бурськими повстанцями. Не треба думати, що у школах дітям доносять історичну правду, там завжди і повсюдно займались і будуть займатися міфотворенням.
Вочевидь, в Західній Україні, де проживає багато синів, дочок, внуків та внучок воїнів УПА, їм мають віддати належну шану, підкріплену соціальною підтримкою (нема сумніву, що вона вже давно існує на рівні громадянського суспільства). Немає сумніву й у тому, що через часто неформальну участь у тій підпільній боротьбі, сьогодні така допомога, якщо вона справді здійснюється силами місцевих, обласних рад, має носити характер гуманітарної допомоги (у справжньому сенсі цього слова!). Вона є ефективним елементом загального переписування історії на рівні громадянського суспільства, в рамках якого тільки й може бути успішною реабілітація УПА (а не на рівні держави, яка завжди переписує історію “під себе”, а тому така “історія” завжди виглядатиме неминуче силуваною і фальшивою). Держава завжди ставиться з підозрою до громадянських ініціатив, вважає їх “маргінальними” і вибірково маніпулює ними виключно у прагматичних цілях саморекламації.
Серед деяких представників так званих “патріотичних сил” Києва послідовне відстоювання “справи УПА” є інерційним і органічним продовженням відстоювання своїх духовних/політичних принципів, а отже, й “товаришів по духу”. Тобто – чисто віртуально – канадієць з діаспори, який на Інтернет-форумах божиться у “вічній любові до неньки-України”, є більшим “українцем”, ніж який-небудь “несвідомий” житель Кіровограда. У цих людей, стверджують націоналісти, “дві України”. Одна, кажуть, справжня, друга – несправжня. Це, можливо, цікаво на рівні примітивних “етно-досліджень”, однак ця схема “свідомих українців/несвідомих хохлів” стає кричущо ідіотичною, коли її зараз переносять на інтерпретацію війни: виявляється, за Червону Армію воювали несвідомі “раби системи”, які не розуміли, що роблять і за що воюють...
Не секрет, що багато молодих і суперсучасних інтелектуалів, які відстоюють таке бачення речей, якщо самі й не приїхали зі Львова (як-от, репрезентативні Маркіян Лубківський чи Євген Глібовицький), тим не менш, розповсюджують моду на “західне”, що часто вже нерозбірливо нагадує чи то Галичину (містечково-культурну, звичайно), чи то Вашингтон (бізнесово-фешенебельну утопію)... Вся їхня “про-європейська” риторика, на жаль, дуже часто є бажанням скрасити той “прикрий” факт, що в Україні існує (на щастя, тільки в їхній снобістській уяві) “інша” Україна, не схожа ані на поетизовану Галичину, ані на міфічний Вашингтон. Не секрет, що “щирі патріоти” люблять якраз таку “про-західну” Україну, хоч, повторимо, вона, як і “про-східна”, існує лишень в їхній химерній фантазії. Та це не заважає їм ставитись до східних регіонів якщо не зверхньо, то з почуттям історичної несправедливості. Для них війна триває, вони прагнуть реваншу, що має пролягти “від Сяну до Дону”. Не інакше. Питання, чи вдається їм втягнути громадянське суспільство у цю гонку озброєнь, здається, є риторичним, оскільки вони його давно вже втягнули. Яскравим прикладом тут виступає радше не так екзальтована інтелігенція, як їхній дзеркально-темний двійник: містер Хайд – пан Янукович і Ко. Як можна відмовитись від такої дорогоцінної “опозиції”? Інших – зокрема, сучасних комуністів, – будуть методично “сталінізувати” і надалі... Це якщо зауважити не лише про користь, але й шкоду історії для життя.
Вимовляючи слово “Янукович”, зовсім не йдеться про політику; власне, це частина сучасного поп-фольклору, до якого ставишся приблизно однаково, як до Кіркорова чи до “моєї прекрасної няні” (це справедливо і щодо деяких інших знакових фігур українського політикуму). Тому на фоні цього маскараду, костюмований марш УПА насправді виглядає досить серйозно і вимагає ґрунтовної дискусії без передчасного “бальзамування”. От тільки чомусь здається, що відтепер – виходячи на орбіту державної Realpolitik – її, цю силу, вдягнуть у політичний костюмчик української комедії дель арте, у якій їй відведено хвацьку роль викидувати загрозливі лацці на кшталт вітання братчиків УНСО...
Пани-олігархи можуть спати спокійно, поки пролетарі щиро розбивають одне одному носи в ім’я міфічних ідолів і не дивляться у бік справжніх “богів Олімпу”. Згодом ці останні самі зійдуть на сцену у ролі deus ex machina і картинно всіх примирять. Поки що “релігійні війни” вигідні їм хоч би для того, щоб нагадати про своє божественне призначення.
Андрій Рєпа
http://www.contr.info/content/view/1035/42/
Відповіді
2006.10.13 | Analytik
Re: Третій погляд на марш УПА (/)
Боррачо пише:> Пани-олігархи можуть спати спокійно, поки пролетарі щиро розбивають одне одному носи в ім’я міфічних ідолів і не дивляться у бік справжніх “богів Олімпу”. Згодом ці останні самі зійдуть на сцену у ролі deus ex machina і картинно всіх примирять. Поки що “релігійні війни” вигідні їм хоч би для того, щоб нагадати про своє божественне призначення.
>
Вплив “богів Олімпу” на “релігійні війни” мизерний. Примирити когось вони не в змозі. Пролетарі щиро розбивають одне одному носи не стільки в ім’я міфічних ідолів, а саме щоб дістатися нарешті до “богів Олімпу”.
2006.10.13 | Боррачо
Re: Третій погляд на марш УПА (/)
Analytik пише:> Боррачо пише:
> > Пани-олігархи можуть спати спокійно, поки пролетарі щиро розбивають одне одному носи в ім’я міфічних ідолів і не дивляться у бік справжніх “богів Олімпу”. Згодом ці останні самі зійдуть на сцену у ролі deus ex machina і картинно всіх примирять. Поки що “релігійні війни” вигідні їм хоч би для того, щоб нагадати про своє божественне призначення.
> >
> Вплив “богів Олімпу” на “релігійні війни” мизерний. Примирити когось вони не в змозі. Пролетарі щиро розбивають одне одному носи не стільки в ім’я міфічних ідолів, а саме щоб дістатися нарешті до “богів Олімпу”.
Небагато ви знаєте про пролетарів.
Але цікаво було б знати вашу думку з приводу головної думки статті.
2006.10.13 | vujko
Маячня. Чесання Рєпи.
Боррачо пише:> “Війна цитат”, до якої так палко взялися прихильники та противники визнання УПА (йдеться більше, ніж про визнання цієї організації “воюючою стороною” або про “національно-визвольні змагання” як такі, – це лише формальний привід для більш кардинальної переоцінки минулого на догоду деяким політичним формуванням), вочевидь, лише слугує ширмою – раціоналізацією другого порядку – для певних гарячих політичних пристрастей, що нуртують всередині кожного з небайдужих до цієї справи. Адже сьогодні до влади прийшли такі сили, що симпатизують радикальним елементам, які відверто і потужно починають говорити про “жидо-москальську змову”, про “ворогів України”, про “чемодан-вокзал-Россия”, про “комуняку – на гілляку”...
Пізнаєте Януковича? Чи може Мороза?
2006.10.13 | Боррачо
Re:
vujko пише:> Боррачо пише:
> > “Війна цитат”, до якої так палко взялися прихильники та противники визнання УПА (йдеться більше, ніж про визнання цієї організації “воюючою стороною” або про “національно-визвольні змагання” як такі, – це лише формальний привід для більш кардинальної переоцінки минулого на догоду деяким політичним формуванням), вочевидь, лише слугує ширмою – раціоналізацією другого порядку – для певних гарячих політичних пристрастей, що нуртують всередині кожного з небайдужих до цієї справи. Адже сьогодні до влади прийшли такі сили, що симпатизують радикальним елементам, які відверто і потужно починають говорити про “жидо-москальську змову”, про “ворогів України”, про “чемодан-вокзал-Россия”, про “комуняку – на гілляку”...
>
> Пізнаєте Януковича? Чи може Мороза?
Стаття написана після тогорічних подій на Хрещатику.
2006.10.13 | пан Roller
+1.
2006.10.13 | Дядя Вова
Супер.
Боррачо пише:> Логіка залізна: вони воювали за незалежність України, а якщо сьогодні Україна незалежна, то значить вони мають до цього безпосередню причетність.
Повторю ещё раз: это - супер. Есть фразы, по которым сразу отличаешь талант от графомана.
Я уважаю и люблю здесь даже своих «врагов» (хотя это определение «хибно» по определению ), если только они талантливы. Назову некоторые имена: Монтян, Леся, Корнилов и много-много-много других.
Им «противостоят» (в моём понимании) серые повседневные люди, которые не просто не понимают юмора как жанра, но шутку над собой или самокритику приравнивают к предательству всех светлых идеалов. Раньше я называл и их имена вслух, но после того, как Роман Шарп исчез, больше не буду.
2006.10.13 | miner
Re: за винятком окремих «ляпів», тверезий погляд
Ляп номер раз:> Адже сьогодні до влади прийшли такі сили, що симпатизують радикальним елементам, які відверто і потужно починають говорити про “жидо-москальську змову”, про “ворогів України”, про “чемодан-вокзал-Россия”, про “комуняку – на гілляку”...
Ті, хто таке говорять ще ніколи не приходили до влади. Більше того, від таких завжди відмежовувалися «українські буржуазні націоналісти». Тихенько мовчу про саму УПА, що в нападах інтернаціоналізму породжувала такі проекти, як «Антибільшовицький Бльок Народів». Мудакам, охочим до подібної фразеології, треба чітко усвідомити, що духовно вони є близнюками відповідних мудаків з північного сходу.
Ляп номер два (як афтар намагався його об'їхати, але у нього не вийшло):
> Саме ця пекельна фразеологія та почуття нетерпимості до “інших” настільки заразливі, що змушують їхніх опонентів вживати щодо них градусний і ситуативний термін “фашизм” й зовсім не обов’язково вишукувати в історичних архівах сумнівний колабораціонізм упівців з німецькими окупантами.
УПА було створено у відповідь на нацистську політику щодо України. Можна говорити про колаборціонізм ОУН, але не УПА. Бо УПА німців била. Щоправда, і поляків, як Армію Крайову, так і мирне населення, що, скажімо так, не є прикладом позитивної поведінки. Інша річ, АК теж не поводилася красиво. Ще інша річ, коли прийшов вусатий вуйко, УПА і АК швидко домовилися і взаємопорозумілися, але було «пізно, прокомпостовано».
А якщо вже говорити про колаборціонізм, то варто згадати 17 вересня 1939 року і удар Ніпабєдімой і Ліґендарнай в спину Польщі, увінчаний спільним з Вермахтом парадом перемоги…
Ляп номер три:
> Здається, це таке підсвідоме передчуття і викликало протестну реакцію у тих, кого вже тепер вважають противниками п’єси під назвою “визнання УПА”.
Ото не треба відмивати ще одних гіперчистісіньких. НМХР, «соціалізм» СССР був найдошкульнішою зрадою лівого руху з усіх можливих, куди там Алоізичу, відповідно, примати, що зараз намагаються змусити всіх приймати і обстоювати відповідну міфологію — ідейні брати неонацистів, і ставлення до них має бути відповідне.
Ляп номер чотири:
> виявляється, за Червону Армію воювали несвідомі “раби системи”, які не розуміли, що роблять і за що воюють...
Протиставлення УПА — РККА некоректне, далі можна тихенько підсунути замість УПА СС Галичину… Коректно протиставляти УПА і НКВД. Щодо РККА, то на фазі «драп-маршу» літа-осени 1941 це часто так і було, і «раби системи» дезетрували цілими частинами і з'єднаннями, бо не хотіли воювати «за Родіну, за Сталіна». Мій покійний дід, що скуштував і оточення, і полону, і життя під окупацією (був момент, коли німці відпускали полонених, якщо їхню домівку вже окуповано), і «визволення», і штрафбату, казав, що Гітлер програв війну тільки через звірства на окупованих територіях, що поводься німці як у 1918 році, капут був би якраз Сталіну…
А за винятком цих «ляпів», стаття дуже точно відбиває природу нашої неспроможности закінчити війну, що відлунала понад 61 рік тому, особливо в аспекті того, кому така ситуація вигідна. Враховуючи час написання статті (задовго до Універсалу Національної Зради), особливо тішить останній абзац.