10/15/2006 | Таля

УВЕСЬ НАРІД Є ТВОРЦЕМ ДЕРЖАВИ

До річниці Акту Відновлення Державності України 30 червня 1941 року

Ми зібралися сьогодні, щоб ушанувати великий день в історії української нації – роковину відновлення Української Державності 30 червня 1941 року, що було водночас початком двофронтової визвольної війни української нації проти двох найбільших тодішніх воєнних потуг: Німеччини і Росії.

Не визнавши Української Державності, Німеччина виповіла війну Україні, яка в той час перебувала у понад двадцятирічній визвольній боротьбі у різних формах проти більшовицької Росії й інших окупантів за свою державну незалежність.

Джерело державного Акту 30 червня лежало в незламній волі української нації використати кожну нагоду, щоб задокументувати не лише перед світом свою волю до суверенного вільного життя, але передусім здійснювати своє прагнення бути вільним і незалежним, як вияв ірраціональної волі нації бути суверенним паном на власній землі. У цій війні гігантів з антикомінтернівського пакту і російською тюрмою народів, яка була в союзі з потужними альянтами, Україна –п’ятдесятимільйонна нація – не стояла безпорадно самотня. Вона мала свою власну концепцію розв’язки світової політичної кризи того часу, незміну, по суті, до сьогодні, а саме – спільний фронт уярмлених московським большевизмом і німецьким нацизмом націй, національно-визвольні війни, революції поневолених народів проти обох тоталітарних імперіялістичних расистських потуг. Україна вважала, що західні альянси були б переможцями й уникнули б третьої світової війни, коли б поставили ставку на спільний фронт з поневоленими націями проти обох тираній, тим чином убиваючи, як висловився – запізно – В. Черчіль, одночасно обидві безроги. Україна відкинула 30 червня 1941 року можливість вичекати більше пригожої ситуації, будучи пасивною, чи заявитися по боці одного з окупантів, включитися в його загарбницьку війну, але вирішила вийти на арену світової історії як третя окрема самостійна незалежна сила з іншими поневоленими націями типу Литви, Білорусі, Туркестану зі своєю власною концепцією, співзвучною з великим національно-визвольними процесами в усьому світі, що вже тоді назрівали.

Більше того, Україна схопила суть модерної епохи ведення воєн, а саме, що зі зростом значення модерних технологічних засобів ведення війни зростає пропорційно значенню озброєного народу, тобто значення повстанської, революційно-визвольної війни, чого визначним теоретиком був генерал Дж. Ф. Фуллер.

21 листопада 1943 року Українська Повстанська Армія (УПА) й Організація Українських Націоналістів (ОУН) здійснюють – заповіджену в грудні 1940 року Маніфестом ОУН – свою світового значення політично-визвольну, актуальну понині, концепцію – творячи в двофронтовій війні Комітет Поневолених большевизмом і нацизмом Націй з повстанських частин 13 поневолених націй, закликаючи водночас уярмлені нації Західньої Европи прилучитися до спільної боротьби проти обох ворогів людства – більшовизму й нацизму. Це був початок Антибольшевицького Бльоку Народів (АБН).

Україна, вважаючи безперспективним союз альянсів з російською тюрмою народів, завжди визначала свій фронт боротьби як проти російський і проти німецький, але ніколи протиальянтський.

Оминаючи розвиток історичних подій, ми бажаємо вказати на послідовність визвольної політики та визвольної концепції, яку Україна у сучасній добі здійснює, а наріжним каменем цієї доби є саме Державний Акт 30 червня 1941 року.

У грудні 1940 року Організація Українських націоналістів (ОУН) видала маніфест, у якому, між іншим, читаємо таке:

„Ми – українці – підносимо прапор нашої боротьби за свободу народів та людини. Розвалюючи назавжди жахливу тюрму народів – російську імперію – творимо новий справедливий лад і кладемо основи нового політичного укладу у світі.

Несемо всім поневоленим Москвою народам свободу творити власне життя на Рідній Землі по своїй вольній волі.

Кличемо революціонерів усіх поневолених Москвою народів до спільної боротьби та співпраці з українськими революціонерами-націоналістами.

За свою владу, за землю, за людське життя!

Боремося: за гідність і свободу людини, за право визнавати одверто свої переконання, за свободу всіх віросповідань, за повну свободу совісти.

Боремося: за право працюючих виявляти одверто свої політичні переконання словом і друком, відбувати свобідно прилюдно збори та творити свої політичні, громадські та професійні організації...

Тільки через повний розвал московської імперії і шляхом української національної революції та збройних повстань усіх поневолених народів здобудемо українську державу та визволимо поневолені Москвою народи...”

Це діялося в добу розквіту тоталітаризму й імперіялізму.

У дусі принципів цього маніфесту було творене Українське державне правління, проголошуваний Акт відновлення державності, який благословили і визнали обидві Українські Церкви – Православна з Митрополитом Полікарпом і Католицька з Митрополитом Слугою Божим Андреєм графом Шептицьким і теперішнім Патріярхом Блаженнішим Йосифом І, даючи все цілу підтримку українському урядові.

Український уряд був єдиним коаліційним урядом у всій тодішній так званій „Новій Европі”, у склад якого входили не лише націоналісти ОУН під проводом Степана Бандери, але також соціялісти, національні демократи, соціял-революціонери, безпартійні, один колишній депутат до Верховного Свєта з підсовєцької України, як також один із колишніх провідних комсомольців, який, пізнавши правду України став ревним українським патріотом і згинув у бою з військами НКВД у рядах УПА – славної пам’яті Осип Позичанюк. З ініціятиви ОУН також створено парлямент України – т. зв. Раду Сеньйорів під президентством д-ра Костя Левицького, націонал-демократа, колишнього прем’єра Західньо-Української Народної Республіки 1918 року, а провідним учасником якої був тодішній єпископ, а тепер Патріярх Кардинал Йосиф Сліпий, з величезною більшістю не членів ОУН з почесним президентом Митрополитом Андреєм Шептицьким. Це був єдиний демократичний уряд у той час в континентальній Европі й єдиний демократичний революційний парлямент.

Відновлення Державності було ґрунтовно приготоване. З почину ОУН був створений Український Національний Комітет у Кракові в червні 1941 року, який об’єднував майже усі українські політичниі напрямки прихильників Української Національної Ради, гетьманців-державників, націоналістів, соціял-революціонерів і інших, що мало бути свідоцтвом з’єднаної волі всього громадянства разом боротися за Українську Самостійну Соборну Державу.

На допомогу кадрам в Україні Провід ОУН вислав з еміграції 7-тисячну політичну Армію Хоробрих – так звані Похідні Групи ОУН – підпільно через кордони, чим зміцнено сили ОУН в Україні, – які зформували повстанські проти російські відділи, що зударядися з большевицькими військами при вибуху війни, згідно з нашими власними плянами. Всебічні пляни й інструкції для ведення революційно-визвольної боротьби й війни та відбудови держави були опрацьовані Проводом ОУН.

Один із повстанських відділів, під командуванням Крайового Провідника Євгена Климова-Леґенди, вмаршував у Львів на допомогу тій повстанській частині, яка діяла у Львові і зайняла радіостанцію. Використовуючи конфлікт між партією й армією (Вермахтом), ОУН заініціювала створення двох військових відділів – Дружин Українських Націоналістів, які школилися в рамках Вермахту з такими передумовами:

а) вояки присягають на вірність Україні, а не Німеччині і Гітлерові,

б) ніколи не будуть воювати на західньому фронті,

в) будуть разом з повстанськими частинами зав’язком Української Армії після визнання урядом Німеччини української держави.

У сам день проголошення українська військова частина, в рамках Вермахту, була у Львові й одночасно повстанський відділ, створений з місцевих бійців ОУН і її прихильників. Таким чином уряд мав також можливе опертя на невелику, але власну збройну силу.

Проте ж політична концепція перспективно думаючої частини німецького генералітету програла, перемогла екстремінаційна політика Гітлера.

Дружини Українських Націоналістів перейшли до лав Української Повстанської Армії, а їх командир, генерал Роман Шухевич (Тарас Чупринка), став головнокомандуючим Збройних Сил України – УПА, і як віцеміністер оборони Українського Державного Правління розгорнув двофронтову війну проти Німеччини й Росії.

Німеччина практично виповіла війну Україні, а тим чином усім іншим поневоленим народам після уярмлення Польщі, Чехії, Західньо-Европейських Націй. „Німці програли війну не в Сталінграді, але в Києві тому, що вивісили свастику, а не український національний прапор”, – пише Eugen Lyons, “Our Secret Allies” New York 1953 (стор. 232).

Численні західні автори, як John A. Armstrong, Peter Kleist, William Henry Chamberlin, D. G. Stewart-Smith і особливо генерал John F. C. Fuller – однодушно стверджують тезу шведа Арвіна Фредборґа, який Актові 30 червня 1941 року надає великого міжнародного значення, уважаючи, що Акт 30 червня 1941 року був головною причиною фіяско німецької політики на Сході Европи, бо приневолив розкрити справжні колоніальні пляни нацизму. А. Чемберлін пише: „Признати німцям цей доконаний факт – 30 червня 1941 року – означало б відмовитися перемінити Україну в колонію німецького „лебенсравму”. Спротивитися йому означало б відкрити свої справжні пляни на самому початку їхнього походу в Східній Европі і змобілізувати проти себе її народи”.

Британський автор Стюарт Смітс висловлює ствердження, що божевілля нацистської політики, через яку розігнано український уряд і арештовано Ярослава Стецька, коштувало німців підтримки 40 мільйонів українців.

Відомий американський історик Дж. Армстронґ пише, що ОУН і її Похідні Групи всюди мали ставити державний апарат, творити українську армію з бійців совєцької і польської армій.

Петер Кляйст, один з творців совєцько-німецького пакту 1939 року, стверджує, що „перші партизани, що воювали проти німців на Сході, були розчаровані українські націоналісти, а не совєцькі аґенти”.

Навіть самі большевики (В. Коваль) признають, що „українські націоналісти виношували свої власні пляни у зв’язку з війною проти СССР” і признають, що „якщо йдеться про Акт 30 червня 1941 року”, то „ці дії українських націоналістів у Львові були для німців несподіванкою” (В. Коваль – „В роки фашистської війни”. Україна в міжнародних відносинах у період Великої Вітчизняної війни. Київ, 1963, стор. 13).

А в „Історії України” Владислава Сєрчика (автор – польський комуніст) читаємо: „У порозумінні з Митрополитом Шептицьким у дні 30 червня 1941 року проклямовано незалежність України, а Ярослав Стецько отримав місію зформувати уряд. Комуні кат про цей факт був поданий через опановану тоді націоналістами Львівську радіостанцію... 6 липня Ярослав Стецько... покликав уряд... Після 4-ох днів членів уряду арештовано й багатьох діячів ОУН зі Степаном Бандерою... ОУН перейшла на конспіративну діяльність”.

Акт 30 червня розвіяв леґенду про будь-яку прив’язаність української самостійницької політики з посторонними чинниками, зокрема з Німеччиною. Німцям у спілці з білими, планово завербованими німецьким окупантом, і червоними москалями, інфільтрованими в німецький апарат, з величезним трудом доводилось ліквідувати посталу державу, яка була реальною дійсністю на величезної території України, де фактична влада на усіх ділянках життя була в руках українців, керованих і унапрямлюваних підпільною ОУН. Святкові народні збори скрізь по селах і містах проголошували відновлення держави, патріоти творили господарське життя, шкільництво, санітарну службу, соціяльні інституції, з великим надхненням відкривати церкви, масово проводили хрищення старих і молодих, дітей і т.п. Національні меншини підтримували нас. У центрі болгарського поселення – у Благоєвському районі Одещини – болгарське населення врочисто проголосило Українську Державу і створило власні органи нової влади, підлеглі українській центральній владі. Німецький удар був безоглядний. Спротив ОУН і народу сильний. Українська поліція переходила в ліси, щоб поповнювати повстанські лави проти німців і проти большовиків.

Німецьке „Айнзацкомандо дер Зіхергайтсполіцай унд дес СД” з 25 листопада 1941 року отримало такий наказ з Берліну:

„Станицям у Києві, Дніпропетровському, Рівному, Миколаєві, Житомирі, Вінниці.

Відноситься: Бандера-Бевеґунґ, тобто ОУН.

Стверджено незаперечно, що Бандера-Бевеґунґ приготовляє повстання в Райхскомісаріяті з остаточною ціллю створити незалежну Україну. Всі функціонери Бандера-Бевеґунґ мусять бути негайно ув’язнені й після детального пере слухання мусять бути зліквідовані як плюндрівники. Протоколи прослухань негайно переслати до Айнзацкомандо Ц/5. Цього листа після ознайомлення керівниками команд негайно знищити”.

А далі: „Наші вороги – комуністи, бандерівці, партизани. Потенціяльно найнебезпечніші є бандерівці. За всяку ціну знищити”.

Варті уваги наступні витяги з присяги, пише гестапо:

„...Я присягаю, що буду боротися з усієї сили та своїм життям за вільну Українську Державу. Усім своїм серцем, своєю душею та своїм єством заявляю, що тільки українська революція здобуде Українську Державу та виборе народові владу. Аж до смерті стоятиму на полі боротьби, доки не відбудуємо власної держави і волі всьому народові... Присягаю на Україну, що буду служити всіма силами та життям ні від кого не залежному українському урядові та відстоювати його силу і честь. Слава Україні! Героям Слава!”

Я зобов’язаний зацитувати фраґменти принаймні одного офіційного документу нашого уряду, підписаного його головою з 14 липня 1941 року, пересланого урядові Райху. У ньому, між іншим, читаємо:

„На основі століття триваючої боротьби українського народу за його державну суверенність і на основі факту, що ще недавно, в роках 1917-1920 існувала самостійна українська держава, я як заступник Провідника Організації Українських Націоналістів (ОУН) проголосив у Львові 30 червня 1941 року, о годині 20.30, в залях „Просвіти”, на Українських Національних Зборах, відновлення Української Держави.

Як у боротьбі за українську державність жаден з українських патріотів не потребує наказів для цієї боротьби, так проголошення відновлення української державної влади було, як тільки окупант зник з української землі, наказом хвилини для кожного українця, заповіддю його національного сумління і його національної чести. Гігантський ентузіязм народних мас підтверджує, як зрілим було питання державної суверенності України.

За проголошення відновлення Української Держави й за усі наслідки, які з того випливають, несу я, як заступник Провідника ОУН і як голова Українського Уряду, зі становища якого я не уступив, повну відповідальність... Я доручив урухомити Львівську радіостанцію й апробував зміст програми. Доручення обсадити радіостанцію видав ще перед вибухом війни з СССР в рамках загального пляну революційної діяльності ОУН на випадок війни Крайовий Провідник ОУН.

Про доцільність проголошення української держави я не переговорював з жадними німецькими чинниками з наступних причин:

Національна честь і національна гідність українського борця за свободу, нарід якого приніс у боротьбі за державну самостійність мільйони жертв, вимагає, що український нарід з власної волі має засвідчити, до чого він змагає і про що він нікого не має питатися дозволу чи він свою волю до свободи й незалежності сміє виявляти, чи ні...

Українська держава вже була визнана Німеччиною у мирному договорі у Бересті Литовському 3 лютого 1918 року, отже в Акті у Львові, беручи міжнародньо-правно, йшлося про привернення вже заіснованого стану. Німеччина цього міжнародньо-правного стану ніколи добровільно не анулювала. Він був деклярований недійсним лише Версальським і Ризьким договорами проти волі Німеччини й України.

Усі намагання Проводу ОУН домовитися щодо політичних основ німецько-української співпраці з німецькими урядовими чинниками були безуспішні...

Тому тільки доконані факти могли заговорити про всенародню волю України, які мали підтвердити її змагання до державної суверенности. Такий факт заіснував. Він знайшов не лише широкий відгомін у цілій країні, але був усюди поновлюваний...”

Моє останнє звернення було вислане німецькому Рейхсканцлерові у жовтні 1941 року вже з одиночки поліційної тюрми Александерпляц у Берліні, в якому я, від імені Уряду, висловив пересторогу, що війна Німеччини на Сході буде програна до трьох років і большевицька навала заллє великі частини Европи. Україна й інші поневолені волелюбні народи своєї визвольної боротьби за незалежність і свободу ніколи не припинять.

Ультиматум німецького уряду відкликати проголошення державної самостійності, димісіонувати й розв’язати Уряд Голова від імені Українського Державного Правління відкинув, так само як Степан Бандера зробив це, як Провідник ОУН, від імені ОУН. Боротьба з Німеччиною почалася.

У документі шефа централі німецької поліції безпеки та служби безпеки з 1942 року, Берлін, цитовано наказ Євгена Леґенди у першу річницю 30 червня 1941 року:

„Друзі Націоналісти!

День 30 червня 1941 року довів усьому світові, що:

а) українство має власні ідеї, воно не знає компромісу і також готове боротися проти кожного, хто нашу країну в колонію і нарід на рабів перетворити хоче;

б) українство боролося, бореться й далі буде боротися за свою власну державу, а не за нову Европу;

в) українство, протилежно до брехливих тверджень ворогів, є здатне власними силами створити державну будівлю;

г) українство своє майбутнє будує на капіталі власної крові.

Друзі Націоналісти!

У Східній Европі продовжується боротьба між старими поневолювачами України та новими зазіханнями за неподільне право поневолити український народ, включно з його землею й її велетенськими багатствами. Країна кривавиться й її міста та села в руїнах. У тюрмах старих і нових окупантів караються тисячі найкращих українських борців і вмирають смертю мучеників.

З нагоди першої річниці Великого Акту 30 червня 1941 року закликаю Вас: підтримуйте ще міцніше Ваш Провід. Зважте, що Україна знаходиться напередодні вирішення її долі. Готуйте себе й увесь народ. Нехай живе Українська Самостійна Соборна Держава! Нехай живе Степан Бандера! Слава Україні!”

Це – лише малий уривок, – коментує А. Кармелюк, молодий автор у „Шляху Перемоги”, – з багатого архівного матеріялу, який ще чекає свого українського впорядника й дослідника-історика. Але вже з цього віє державнотворчою волею й героїкою творців молодої держави, до оборони якої постав увесь народ, з якого вилонилися славна УПА.

Акт 30 червня, – продовжує автор, – входить у золотий фонд політичної історії України останнього півсторіччя (досі Україна не створила нічого рівно вартісного цьому Актові), з якого фонду нинішнє покоління борців в Україні виводить гасло – відвоювання Української Самостійної Соборної Держави. Він залишається єдиним і вирішальним для нашої боротьби орієнтиром до тієї хвилини, коли у стольному Києві буде проголошена народом-сувереном – Українська Самостійна Соборна Держава.

Між Україною і Німеччиною продовжувався стан війни. Тисячі й тисячі націоналістів та інших українських патріотів були розстріляні, сотні тисяч пішли в концтабори, тюрми й табори примусової праці, розгорталася двофронтова війна України, організована Організацією Українських Націоналістів і Українською Повстанською Армією під командуванням генерала Романа Шухевича-Тараса Чупринки й Українською Головною Визвольною Радою, яка продовжувала дію Українського Державного Правління.

Цей останній період Української Державності, розпочатий 30 червня 1941 року, тривав одне десятиріччя, доки принаймні на чати сні української території діяла українська влада, виконувана Українською Повстанською Армією, збройним підпіллям ОУН і Українською Головною Визвольною Радою.

Акт 30 червня нерозривно пов’язаний з датами 22 січня 1918-1919 років, 1 листопада 1918 року, 14 березня 1939 року, – з усіма державними формаціями України, як їх органічне продовження.

Епохи антської держави, Київської Руси, княжо-королівської, козацько-гетьманської держави, Української Народньої Республіки, Самостійної Гетьманської Держави, Карпатської України – все це наші державні традиції, на яких виростав її найновіший період, започаткований Актом 30 червня 1941 року.

На підставі засади, відомої у міжнародному праві як Jus Postlimini, тобто засади права післядіяння, яке бере до уваги попереднє становище даної держави, втрату державності та акти, які скеровані до відновлення держави – Акт 30 червня 1941 року матиме своє окреме значення у майбутньому міжнародньо-правному порядкуванні Европи і світу, коли шляхом національно-визвольних революцій буде завалена російська тюрма народів і знищена комуністична система.

Українська політика, яка випливала з Акту 30 червня 1941 року, не визнавала ані так званої мінімальної програми, ані жадних інших етапів на шляху до визволення, до суверенності, як виключно безкомпромісову боротьбу за державну суверенність і соборність. Ця безкомпромісова принциповість політики вирішальних керівних чинників держави у справі суверенності за всяких умов, навіть у час періоду відкритої дії в обличчі німецького окупанта, не пішла на ніякі відхилення у справі суверенності нації. Творці цієї політики, які явно і відкрито виступали, пішли на щось зовсім нове й безприкладне в історії явних політичних формацій супроти окупанта, що розкрив брутально свої політичні карти.

Вони прийняли репресії і з відкритим чолом пішли у тюрми, концтабори і на смерть, або перейшли у підпілля, але відкинули всякий компроміс коштом суверенітету України.

Великі пережиття, неповторні хвилини радісного піднесення були власністю не тільки ідейної молоді й нечисленної інтеліґенції, як це було у недавно минулому, але у цілій масі народу. „Боюся, – продовжує автор Лев Сенишин, безпартійний патріот, який відійшов у вічність, – перебільшення, але хочеться сказати, що це було, мабуть, перший раз в історії нашого народу від часів повстання Хмельницького. Ці червневі дні 1941 року власне такими перейдуть в історію, несені живою традицією, як народня леґенда. І такими запише їх історія.

На шляху нації, якої початок сягає смерків праісторії нашого народу, стоїть ясний етапний знак, що освічує дальший напрям, як метовий маяк у безмежній водній пустелі – дата 30 червня 1941 року...” – кінчає Лев Сенишин.

Так думала і так відчувала вся соборна Україна.

Уродженець Осередньо-Східних Українських Земель Т. С. Клекіт писав у підпільному журналі ОУН „Ідея і Чин” ч. 3 1943 року, стаття „Голос крови”, про ролю ОУН й її Похідних Груп: „Принесли синьо-жовті прапори на Україну в неможливо короткий строк. Ними не здивувалися, не запитували, чиї це прапори, навіть маленькі діти. Їх прийняли давно й прийняли не як гостей, а так, як приймають Бога: просто до серця, відразу, безоглядно й навіки...”

Тому наддніпрянець Тодось Осьмачка в захопленні поета писав: „Україну підняли зі своїх сердець перед очі Бога і сусідів тільки бандерівці під час Другої Світової війни, щоб вона ожила, щоб вона заграла бажанням жити знову!”

Але ми кажемо, ОУН була ініціятором, була прапороносцем, була тією організацією, якої члени мужньо йшли на смерть, щоб, нехтуючи дочасним, жити вічним! Вона була пробудителем народу, але Україну до небес підняла не сама ОУН, а наш великий, нескорений, незламний народ підняв її – Україну – перед Богом і перед світом!

Честь і слава великому героїчному українському Народові та всенаціональному державному червневому Актові, якого творцем є весь український народ без різниці політичних переконань!

Ярослав СТЕЦЬКО,

Голова Українського Державного Правління.

Промова на VI Великому Зборі ОУН, осінь 1981 р.

//Шостий Великий Збір ОУН. Матеріяли й постанови. 1984, с. 556-573