10/15/2006 | Юрій Шеляженко

Агресивна риторика московської та тбіліської еліт після “революції троянд”, що відбулася в закавказькій республіці два роки тому, схоже, перестає бути просто риторикою. Є серйозні причини прогнозувати, що конфлікт, який досі виявлявся у анекдотичних формах (заборона імпорту грузинського вина в Росію, тощо) близький до військової розв’язки.

Референдум про незалежність від Молдови, проведений маріонетковим режимом Смирнова у Придністров’ї, цілком може бути повтореним у Південній Осетії. За цим може послідувати аннексія Південної Осетії з боку Росії, що Грузія навряд чи стане терпіти. Особливо маючи підтримку США та обіцянки підтримки з боку НАТО, яка, втім, буде мінімальною: поставки військової техніки, робота інструкторів тощо.

Напруга в російсько-грузинських відносинах, сприйняття кремлем відсторонення Грузії від СНД як однозначного вияву “американської антиросійської політики”, зрештою, поспішна евакуація росіян із Грузії свідчить про масштабну підготовку до збройного конфлікту. І депортація російських шпигунів з Тбілісі могла бути лише однією з останніх крапель у роздмухуванні конфлікту, як сараєвський постріл.

Російські та грузинські політики обмінюються відвертою лайкою. Президент РФ Володимир Путін звинуватив уряд Саакашвілі у “беріївщині”, лідер російської опозиції Генадій Зюганов назвав грузинський уряд “відверто кримінальним”, тим часом як міністерство іноземних справ Грузії звинувачує Росії у ксенофобії (почастішали вбивства грузин, грузинських підприємців переслідують правоохоронні органи під формальними предлогами: боротьба з грузинським капіталом досягла такого розмаху, що під цей прес навіть в Москві та Петербурзі потрапили популярні ресторани й казино, які оперативно ліквідують). Президент Грузії Михайло Саакашвілі вважає, що Москва з відомих тільки їй причин навмисне педалює конфлікт.

Про наближення нової кавказької війни свідчить ще один тривожний сигнал – вбивство відомої російської письменниці та журналістки Ганни Політковської, що активно висвітлювала тематику правопорушень в Росії щодо кавказьеких народів. Її перу належить книга “Друга чеченська” – вражаючий нарис жахливих злочинів російських військових та повоєнної адміністрації в Чечні.

Чому Росії може бути потрібна війна? Чи не тому, що імперії укріплюються тільки завдяки війнам, а інтелектуали в Кремлі і біля нього досі спрямовують історію своєї країни в імперське русло? До того ж, війна є для великих держав традиційним способом компенсації невдач у внутрішній політиці, породжених корумпованістю та некомпетенцією правлячої еліти. В процесі війни, коли у простих громадян летять голови, некомпетентні чиновники нарешті зі страхом злізають з узурпованих крісел, поступаючись місцем новій генерації агресивних молодих політиків...

Боротьба за місце наступника Путіна триває – єдино правильного кандидата в рамках цієї операції треба визначити до березня 2008 року. За правилами гри, оприлюдненими командою Путіна, альтернатив всього дві: за президентське крісло борються перший заступник голови російського уряду і голова ради директорів “Газпрому” Дмитро Медвєдєв та міністр оборони (чи правильніше – війни?) Сергій Іванов.

Програма “національних проектів”, успіх якої міг би просунути пана Медвєдєва до найвищої влади в Росії, з тріском провалюється. Губернатори саботують “національні проекти”, чиновники розбазарюють виділені на вирішення соціальних проблем кошти. Очевидно, в “Газпромі” вважають, що причина цього – нестача коштів, тому і ставляться до питання цін на газ вельми принципово. Ціни підвищують навіть лояльним до Москви режимам Лукашенко та Януковича. Але, з іншого боку, російське чиновництво з його корпоративною зажерливістю та безвідповідальністю могло б проковтнути і два “Газпроми”, а не тільки скромний бюджет “національних проектів”. Зупинити корупціонерів на всіх рівнях управління нашими північними сусідами може лише реальна загроза фізичної розправи, тобто – загроза військового стану.

З іншого боку, військово-промисловий комплекс в Росії традиційно має більшу вагу, ніж сектор споживчої економіки. Та й сам Путін, не забуваймо – виходець зі спецслужб, прийшов до влади на хвилі Чеченської війни, тож Іванов цілком може спробувати повторити цей кривавий шлях. Для виграшу в так званій “операції “Наступник” – так іронічно звуть підкилимну боротьбу за президентський пост російські політологи - йому потрібна лише маленька переможна війна. І градус протистояння з Грузією зараз досить високий, щоб визначитись з потенційним суперником.

Що має робити Україна в ситуації наближення російсько-грузинського воєнного конфлікту? Очевидно, що не ставати позицію однієї чи іншої сторони. Потроху допомагати Грузії, як слабшому супротивнику – не втрачаючи водночас своєї вигоди, і не на найвищому державному рівні – та справно платити за газ стільки, скільки запросив “Газпром”. Бо якщо Іванов прийде до влади, примусивши Грузію вмитись кров’ю, далі настане час повернення в жорсткі імперські обійми спочатку Молдови, а потім – й України.

Особливо турбує практична пасивність США та Брюселя при явних ознаках наближення військового конфлікту між Росією та Грузією. Чи не означає це, що на саміті «Великої вісімки», який відбувся нещодавно у Петербурзі, Путін виторгував для себе широку «сферу впливу» в рамках СНД?