Освідчення сентиментального дурня. Офтопік.
11/06/2006 | Сахаров
Все на продаж.
Мабуть я став сентиментальним. А втім, можливо, це не сентиментальність а прихід розуміння того що кожен наш день неповторний і якщо ми не зробили чогось гарного для своїх близьких, вже не надолужимо. Сентиментальність крокодила, “Бороди”, при появі котрого на центральному проспекті ментівські рації оживали – “Борода у місті”, розумій – слід чекати подій. І вони були – мітинги, пікети, плакати, гасла, арешти. Чого не було – побиття. Бо поважали. Та це вже мисливські розповіді – Рух, кінець вісімдесятих, початок дев’яностих. Стільки не живуть. Проходячи повз квітковий кіоск, побачив дрібні хризантеми у маленьких горщиках, купив, приніс додому, поставив на стола і став чекати приходу Галки. Уявив як прийде, широко розкриє небувалого кольору зелені очі і спитає – “Це мені?” – “Тобі, сонечко.” Галки, котра терпіла мої суди, штрафи, примусові роботи, безгрошів’я і вічну біганину фріленсера. Котра жодним словом не натякнула що он інші живуть спокійно, заможньо і ти ж міг би так же. Розуміла – не міг. Бо шило у сраці не дає спокою. Бо, назвавшися хрящем (груздем буде по вашому), нічого не залишається крім лізти до кошика. Бо є речі, від яких не можна відмовитись, інакше втратиш повагу до себе, коханого. Галки, котра після того, як паскудно, не по журналістському, наїхав на Лазаренка, чого Набока ніколи мені не вибачив, але я не бачив іншого способу показати – “дивіться, хто прийшов”, коли у першого кілера стався невипал, коли він же не став стріляти, коли випадково переді мною опинилася сусідська дівчинка, і, коли другий вийшов “в упор”, стала між нами і заволала “Чого тобі треба, пішов геть!”. Закрила собою. І він пішов. Не пішов, втік з восьмого поверху, стрибаючи через сходинки. А вона тоді і не зрозуміла що відбувалося, інтуітивно почула небезпеку. Таке не забувається. І от сиджу як сентиментальний дурень, чекаю Галчиного приходу і її запитання – “Це мені? “ – “Тобі, сонечко, тобі.” Бо є вічні цінності і серед них – кохана жінка, без якої життя пішло б шкереберть і прахом. Тобі, сонечко, тобі. Бо ми часом і не уявляємо чим ми зобов’язані жінкам, котрі поряд.
Мабуть я став сентиментальним. А втім, можливо, це не сентиментальність а прихід розуміння того що кожен наш день неповторний і якщо ми не зробили чогось гарного для своїх близьких, вже не надолужимо. Сентиментальність крокодила, “Бороди”, при появі котрого на центральному проспекті ментівські рації оживали – “Борода у місті”, розумій – слід чекати подій. І вони були – мітинги, пікети, плакати, гасла, арешти. Чого не було – побиття. Бо поважали. Та це вже мисливські розповіді – Рух, кінець вісімдесятих, початок дев’яностих. Стільки не живуть. Проходячи повз квітковий кіоск, побачив дрібні хризантеми у маленьких горщиках, купив, приніс додому, поставив на стола і став чекати приходу Галки. Уявив як прийде, широко розкриє небувалого кольору зелені очі і спитає – “Це мені?” – “Тобі, сонечко.” Галки, котра терпіла мої суди, штрафи, примусові роботи, безгрошів’я і вічну біганину фріленсера. Котра жодним словом не натякнула що он інші живуть спокійно, заможньо і ти ж міг би так же. Розуміла – не міг. Бо шило у сраці не дає спокою. Бо, назвавшися хрящем (груздем буде по вашому), нічого не залишається крім лізти до кошика. Бо є речі, від яких не можна відмовитись, інакше втратиш повагу до себе, коханого. Галки, котра після того, як паскудно, не по журналістському, наїхав на Лазаренка, чого Набока ніколи мені не вибачив, але я не бачив іншого способу показати – “дивіться, хто прийшов”, коли у першого кілера стався невипал, коли він же не став стріляти, коли випадково переді мною опинилася сусідська дівчинка, і, коли другий вийшов “в упор”, стала між нами і заволала “Чого тобі треба, пішов геть!”. Закрила собою. І він пішов. Не пішов, втік з восьмого поверху, стрибаючи через сходинки. А вона тоді і не зрозуміла що відбувалося, інтуітивно почула небезпеку. Таке не забувається. І от сиджу як сентиментальний дурень, чекаю Галчиного приходу і її запитання – “Це мені? “ – “Тобі, сонечко, тобі.” Бо є вічні цінності і серед них – кохана жінка, без якої життя пішло б шкереберть і прахом. Тобі, сонечко, тобі. Бо ми часом і не уявляємо чим ми зобов’язані жінкам, котрі поряд.
Відповіді
2006.11.06 | DADDY
Без коментарів. Просто читаєш як свої думки.Дякую