11/07/2006 | Роост

Часопис Товариства української культури Угорщини, який редагує Василь Плоскіна, узагальнив маловідомі дані про контакти Бели Куна та Володимира Винниченка. Виявляється, лідери угорської та української революції були знайомі особисто. І якби політична кон'юнкутра склалася позитивно, у школах вивчали би історію Україно-Угорської соціялістичної держави. Про "дикі ідеї" федерації УНР та Угорщини є чіткі дані у спогадах Миколи Ґалаґана - "Дипльоматична місія на Угорщині".

http://www.ugraina.org/articles/read/2006.htm

Здається, було це 30 березня (йдеться про 1919 рік, - Ред.), як мені зателефонував Е.Пор про те, що за В.Винниченком послано окремий вагон, а другого дня в Будапешт приїхав В.Винниченко разом з Ю.Тищенком-Сірим.

В.Винниченко, видимо, був здивований такою несподіванкою і не знав і точно, з якої причини його окремо запросили до Будапешту. Поінформував я його про свої розмови з Пором і Куном і запитав про його думку про те, щоб я мав написати урядові УНР з приводу його пертрактацій і чи не треба було б порадити урядові зі свого боку вживати заходів до припинення військових акцій.

На це В.Винниченко гаряче заявив: "Е, ні! Цього не радьте! Ми тут будемо переговорювати, а вони нехай там б'ються. У балачках з большевиками найкращий аргумент - це зброя, сила, кулак. Як щось виграєм, - тоді якось між собою помиримось".
На другий день зранку мали початись пертрактації Винниченка з Куном. В.Винниченко мав іти до комісаріату разом з Ю.Тищенком, вони запропонували й мені піти разом з ними, на що я, звичайно, дуже радо згодився, бо хотів бути в курсі справ та знати про всі обставини переговорів і про умови, які виставляють обі сторони. Повів я Винниченка і Юр.Тищенка до комісаріяту і познайомив з Белею Куном.

Після розмови з Винниченком і Куном останній запропонував Винниченкові сформулувати свої умови на папері; ці умови Кун мав передати до Москви. Вийшли ми всі три від Куна; нас повели через якісь коридори і кімнати та завели до якоїсь великої салі, посередині якої стояв маленький столик; біля цього столика В.Винниченко почав писати свої умови.

Він сформулював першу й другу точку: потім поклав своє перо й став позіхати, та звертаючись до нас, казав: "Ну, пишіть там далі, що там ще треба?" Я сказав, що треба поставити певні умови щодо перебування війська одної держави на території другої держави, бо інакше московські большевики пришлють на радянську Україну своє військо й будуть панами в "самостійній радянській Україні". В.Винниченко відразу перестав позіхати й потягатись: "Так! Так! Це треба! Ну -да! Це треба поставити. Формулуйте". Я сформулував третю точку умов В.Винниченка; потім сформуловані були ще дві точки. Юр.Тищенко-Сірий переписав ті умови; вони були такі:

1. Признання повної самостійности і суверенности Української Радянської Республіки в етнографічних межах, включаючи Галицьку Україну зі Львовом по лінії Сяну й інші частини бувшої Австро-Угорщини, населені в більшості Українцями, а також части Бесарабії, Таврії, Донщини, Кубані і Холмщини і пограничні російські губернії з переважаючим українським населенням.
2. До розв'язання в загально-європейському масштабі питання існування соціалістичних республік між уже існуючими, а по мірі повстання і з новими, мусить бути воєнний союз на підставі рівності в правах кожного члена союзу.
3. Війська тої чи другої радянської республіки, котра входить в союз, можуть лишатися на території другої союзної республіки тільки за її згодою.
4. Уряд Української Радянської Республіки складається із незалежних українських соціял-демократів, лівих українських соціалістів-революціонерів і українських комуністів, а також з українських соціалістичних партій, котрі стануть на платформу радянської влади.
5. Кожна з союзних соціалістичних республік зобов'язується давати всіляку необхідну матеріальну поміч другій союзній республіці в обороні її території і боротьбі проти імперіялістичних захватних посягань з боку сусідніх буржуазних держав і в першу чергу проти Антанти, Поляків і Румунів, а також у боротьбі проти внутрішніх контр-революційних виступів, які загрожують існуванню радянської республіки.

Ці свої умови В.Винниченко передав Белі Кунові для передачі до Москви, а сам лишився в Будапешті чекати відповіди на них. В ці дні перебування В.Винниченка влаштовано велику вечерю, на яку запрошено багато ріжних осіб із радянського угорського уряду. Були й у тому числі усі три комісари закордонних справ: П.Агоштон, Б.Кун і Е.Пор.

Підчас вечері, звичайно, були промови, в яких усі висловлювали надію, що В.Винниченко явиться добрим Генієм миротворцем і що братні народи, визволені з соціяльної та національної неволі, будуть жити в союзі й мирі як вільні з вільними.

Я вважав дуже важливим те, що на вечері був присутній комісар Петер Агоштон. Із усіх угорських комісарів це був найбільш цікава в усіх відношеннях фігура. Це була високо-інтелігентна людина, професор університету, сам він був соціял-демократ і радянський лад розумів не по большевицько-московському; загалом це був дуже впливовий член радянського уряду Угорщини.

Отже, важне було, що й Агоштон поставився з великою увагою до української проблеми; це давало підставу думати, що він так само уважно й серіозно буде ставитись до цієї проблеми, коли в уряді буде обміркрвуватись питання про посередництво Угорщини в справі замирення України й Росії.

Я сподівався, що перед ним можна буде поставити питання не тільки про союз з проектованою українською національно-радянською республікою, але й про мир Росії з УНР, яка вже існує й воює.
В.Винниченко чекав відповіди більше тижня і, не діждавшись її, вернувся до Відня. Ми умовились, що я буду навідуватись до комісаріату і коли буде якась відповідь, перекажу її Винниченкові.

Відповідь одержано не від Леніна, а від Раковського. Це був лист останнього до мадярських комуністів. Умови Винниченка були подані до Москви в німецькій мові, причому не названо Винниченка, а сказано, що їх ставить "відомий український письменник (в німецькому тексті стояло слово "Dichter"), який перебуває в Будапешті". /Радіотелеграму перехопила паризька радіостанція і у французьких газетах появився повний текст умов Винниченка під заголовком: "Потрійний союз совітських республік Російської, Української й Угорської". Ця радіотелеграма наробила багато шуму.

Отже Раковський писав, що вони догадуються, хто такий є той "поет", який виставляє подібні умови. Раковський правильно догадувався, що то був В.Винниченко. Ерне Пор дав мені прочитати ті місця в листі Раковського, які відносились до пропозиції Винниченка. Я читав там таке:"поет" є очевидно, Винниченко; відомо, писав Раковський, що Винниченко належить до лівого крила "директоріянської банди", але він є, мовляв, типовий представник дрібно-буржуазної ідеольогії, і тому нема ніякої рації не то, що переговорювати з ним про якісь союзи чи вислухувати якісь його пропозиції й умови, а просто не варто взагалі про це балакати. Я бачив по виразу обличчя Е.Пора, що подібної відповіді вони не чекали. З Белею Куном я з цього приводу не говорив, бо з ним взагалі я рідше бачився. Доводилось говорити з кількома Мадярами-комуністами; вони не могли зрозуміти того, як могли в Москві чи Харкові не прийняти тих умов Винниченка, які кожен із них уважав цілком добрими, правильними, справедливими, необхідними і т. і т.п.

Ер.Полр, з яким мені взагалі приводилось доволі часто зустрічатись і говорити про ріжні справи і нераз потім згадував про це й осуджував поступовання Раковського; особливо він виявляв невдоволення, коли становище радянської Угорщини було тяжке. Я просив дати мені можливість переказати В.Винниченкові зміст відповіди Раковського. Мене звязали телефонічно з готелем, де жив Винниченко у ВІдні, і я йому тоді зараз же на свіжу память точно переказав усе те, що читав у листі Раковського.

Коли дійшов я в переказі до того місця, де Раковський характеризував самого Винниченка, то останній перебив мене запитанням: "Що? Що таке писав?" Я повторив і почув роздратований та обурений голос Винниченка: "От скотина. Я так і знав.цеж Раковський. представник дрібно-буржуазної ідеольогії. Ну й сволочі. Шкода, що починали балакати".

Я уявляв собі, що обличчя у той час Винниченко мав таке, яке він звичайно мав тоді, коли був щиро й глибоко чимсь обурений. Таким епільогом кінчилась справа "потрійного союзу совітських республік", яка так занепокоїла французів і паризьку пресу. / В ІІІ частині "Відродження нації" В.Винниченко згадує про цю історію своїх переговорів, причому подекуди дає інше освітлення окремих моментів, ніж те, яке міг дати кожен той, хто б слідкував тоді за ходом цих пертрактацій. Я стояв дуже близько до цієї справи і маю свої безпосередні вражіння. Був присутній при всіх головних моментах тих переговорів, і тому мене дещо дивує те, що написане у "Відродженні нації". Наприклад, я не чув заяви Винниченка про те, що він не вірить в успіх своєї акції (написано на стор. 323: "я попередив мадьяр, що не вірю в успіх). Попередження мусіло б бути на початку переговорів; на першій розмові В.Винниченка з Б.Куном я був і такого попередження не чув. Так саме щодо ліквідації Директорії В.Винниченко просив передати урядові УНР, щоб він продовжував воювати, і казав, що потім "якось помиримось". Чи, може, "помиритись" це й значить "ліквідувати"?

Публікацію підготовлено на основі матеріялів книжки Ірини Матяш та Юрія Мушки "Діяльність Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Угорщині"

http://www.ukrajinci.hu/
magazin/istorija/diplomat.html