Цюріх - Відень, 10.11.2006
11/20/2006 | Юрій Андрухович
У літаку я продовжував читати Ґеерта Мака — зі сторінки 65-ї. Виявилося, що саме на ній починається розділ про Відень початку ХХ століття. Точніше, про Відень 1900 — 1914 років. Тобто я летів до Відня і про Відень-таки (хоч і столітньої давності) читав. Але це й не важливо — так собі, мандрівні випадковості, до яких я, зрештою, звик.
Важливо інше: те, що голландець Ґеерт Мак написав велику книгу. Навіть у фізичному сенсі вона велика — ледь не тисяча сторінок дрібного шрифту і збільшеного формату. Себто книга обсягом з Біблію. Такою навіть убити можна. Вона називається без особливої вишуканості — «В Європі», з підзаголовком «Подорож крізь ХХ століття». Днями я прочитав у ній, що Європа «є континентом, яким без зусиль мандруєш уперед і назад у часі». Ґеерт Мак блискуче використав цю не тільки ним відкриту можливість. Увесь рік він їздив Європою вперед і назад у часі, розкошуючи архівами, бібліотеками, свідченнями очевидців і власними враженнями. З цього постав дивовижний за фактичною густиною текст. Він завалює мене з головою, при цьому від нього страшенно важко відірватися. Тобто ще не відомо, хто кого пожирає — я його чи він мене.
І от я летів по небу десь над Австрією й — цілком випадково — читав у Ґеерта Мака про певного австрійського юнака, що, опинившись у Відні з далекого 1907 року по далекий 1913-й, кілька разів намагався вступати до мистецької академії, мріяв про фах архітектора й підзаробляв на життя малюванням поштових карток. Але це був лише один бік його ексцентричної натури — той, що, на жаль, так у ньому й не розвинувся. Кажу «на жаль» не з огляду на втрати, що їх унаслідок цього зазнало мистецтво, а з огляду на значно трагічніші втрати. Так от, саме тоді і там, у Відні, той юнак — звали його Адольф — розпочав свою політичну біографію. Розпочав її з того, що за покликом серця (а воно в нього, хай що там пізніше казали, таки було) долучився до вельми гучного й агресивного «Загальнімецького рушення», очолюваного таким собі присадкуватим товстуном Ґеорґом Ріттером фон Шьонерером. Цей популярний популіст привертав до себе увагу головно тим, що в столиці поліетнічної Австро-Угорської держави на кожному кроці верещав про «єдиний великий німецький народ» і про необхідність його «єднання через очищення» (Einheit durch Reinheit). Тобто він, Шьонерер, у самісінькій столиці Австрійської держави, підданим якої він був, закликав її народ єднатися з народом іншої держави, Німецької, бо вони насправді один і той самий народ. І це страшенно припало до душі молодому Адольфові — настільки, що доконечно змінило все його подальше життя.
З австрійцями та їхньою ідентичністю й сьогодні не все гаразд, а що вже казати про ті часи! У будь-якому разі старезний Франц
Йосип І намагався вирішити цю проблему плюралістично і з обережності ніколи не вживав вислову «мій народ» —тільки «мої народи». І це жахливо не подобалось ані великодержавному німецькому шовіністові Шьонерерові, ані його не таким уже й малочисельним прихильникам з запальним Адольфом включно. Хоч усі вони — і Адольф так само — були насправді австрійцями, але це для них означало лише географічне, чи то пак регіональне поняття, таку собі «малонімецькість», «окраїнність», а їм хотілося «великої німецькості». І те, що «єдина німецька нація» змушена існувати не в єдиній державі, тобто бути розділеною, вело їх на боротьбу за її «єднання й очищення».
Аналогії, як відомо, кульгають, і я щиро хотів би, щоб ця ніколи не спрацювала. Так, вони кульгають, але все-таки ходять — власними ногами. Вони здатні пересуватися з країни в країну — попри своє кульгання. Тож якщо, скажімо, у 2033 році в Росії остаточно переможе аналогія націонал-соціалізму, то її вождем, швидше за все, стане такий собі виходець «із окраїн», наприклад «із Півдня», з характерною вимовою та не менш характерною зневагою до країни, в якій народився. Можливо, поки що він, безробітний, злий і невдачливий, блукає десь Харковом або Києвом, «матір’ю — як він сам стверджує — городов руських». Безумовно, він не міг не вийти на «Русский марш» 4 листопада, і, можливо, йому за це цілком слушно натовкли мармизу. Тепер він іще небезпечніший і вже ніколи нікому нічого не пробачить. Аж поки сам не сконає.
Важливо інше: те, що голландець Ґеерт Мак написав велику книгу. Навіть у фізичному сенсі вона велика — ледь не тисяча сторінок дрібного шрифту і збільшеного формату. Себто книга обсягом з Біблію. Такою навіть убити можна. Вона називається без особливої вишуканості — «В Європі», з підзаголовком «Подорож крізь ХХ століття». Днями я прочитав у ній, що Європа «є континентом, яким без зусиль мандруєш уперед і назад у часі». Ґеерт Мак блискуче використав цю не тільки ним відкриту можливість. Увесь рік він їздив Європою вперед і назад у часі, розкошуючи архівами, бібліотеками, свідченнями очевидців і власними враженнями. З цього постав дивовижний за фактичною густиною текст. Він завалює мене з головою, при цьому від нього страшенно важко відірватися. Тобто ще не відомо, хто кого пожирає — я його чи він мене.
І от я летів по небу десь над Австрією й — цілком випадково — читав у Ґеерта Мака про певного австрійського юнака, що, опинившись у Відні з далекого 1907 року по далекий 1913-й, кілька разів намагався вступати до мистецької академії, мріяв про фах архітектора й підзаробляв на життя малюванням поштових карток. Але це був лише один бік його ексцентричної натури — той, що, на жаль, так у ньому й не розвинувся. Кажу «на жаль» не з огляду на втрати, що їх унаслідок цього зазнало мистецтво, а з огляду на значно трагічніші втрати. Так от, саме тоді і там, у Відні, той юнак — звали його Адольф — розпочав свою політичну біографію. Розпочав її з того, що за покликом серця (а воно в нього, хай що там пізніше казали, таки було) долучився до вельми гучного й агресивного «Загальнімецького рушення», очолюваного таким собі присадкуватим товстуном Ґеорґом Ріттером фон Шьонерером. Цей популярний популіст привертав до себе увагу головно тим, що в столиці поліетнічної Австро-Угорської держави на кожному кроці верещав про «єдиний великий німецький народ» і про необхідність його «єднання через очищення» (Einheit durch Reinheit). Тобто він, Шьонерер, у самісінькій столиці Австрійської держави, підданим якої він був, закликав її народ єднатися з народом іншої держави, Німецької, бо вони насправді один і той самий народ. І це страшенно припало до душі молодому Адольфові — настільки, що доконечно змінило все його подальше життя.
З австрійцями та їхньою ідентичністю й сьогодні не все гаразд, а що вже казати про ті часи! У будь-якому разі старезний Франц
Йосип І намагався вирішити цю проблему плюралістично і з обережності ніколи не вживав вислову «мій народ» —тільки «мої народи». І це жахливо не подобалось ані великодержавному німецькому шовіністові Шьонерерові, ані його не таким уже й малочисельним прихильникам з запальним Адольфом включно. Хоч усі вони — і Адольф так само — були насправді австрійцями, але це для них означало лише географічне, чи то пак регіональне поняття, таку собі «малонімецькість», «окраїнність», а їм хотілося «великої німецькості». І те, що «єдина німецька нація» змушена існувати не в єдиній державі, тобто бути розділеною, вело їх на боротьбу за її «єднання й очищення».
Аналогії, як відомо, кульгають, і я щиро хотів би, щоб ця ніколи не спрацювала. Так, вони кульгають, але все-таки ходять — власними ногами. Вони здатні пересуватися з країни в країну — попри своє кульгання. Тож якщо, скажімо, у 2033 році в Росії остаточно переможе аналогія націонал-соціалізму, то її вождем, швидше за все, стане такий собі виходець «із окраїн», наприклад «із Півдня», з характерною вимовою та не менш характерною зневагою до країни, в якій народився. Можливо, поки що він, безробітний, злий і невдачливий, блукає десь Харковом або Києвом, «матір’ю — як він сам стверджує — городов руських». Безумовно, він не міг не вийти на «Русский марш» 4 листопада, і, можливо, йому за це цілком слушно натовкли мармизу. Тепер він іще небезпечніший і вже ніколи нікому нічого не пробачить. Аж поки сам не сконає.
Відповіді
2006.11.20 | Navigator
Re: Цюріх - Відень, 10.11.2006
Після Першої світової в Австрії пройшов референдум по об"єднанню з Німеччиною. Переважана більшість австрійців (по-моєму - за 90%) була "за" - боялися утонути в чужорідному оточенні.після гітлерівського аншлюсу 97% австрійських офіцерів написали заяви про службу у Вермахті.
Так що аналогія далеко не повна.
2006.11.20 | jean-valjean
Re: Цюріх - Відень, 10.11.2006
Navigator пише:> Після Першої світової в Австрії пройшов референдум по об"єднанню з Німеччиною. Переважана більшість австрійців (по-моєму - за 90%) була "за"
Не дуже зрозуміло - якщо вже такий референдум проводили, чому Австрія до Німеччини не приєдналася?
2006.11.20 | Shooter
Re: Цюріх - Відень, 10.11.2006
jean-valjean пише:> Navigator пише:
> > Після Першої світової в Австрії пройшов референдум по об"єднанню з Німеччиною. Переважана більшість австрійців (по-моєму - за 90%) була "за"
>
>
> Не дуже зрозуміло - якщо вже такий референдум проводили, чому Австрія до Німеччини не приєдналася?
"Версальські пацани" були проти. І різали Німеччину (та її екс-союзників) де могли.
Доречі, після другої світової австрійці в масі своїй вже не хотіли ще одного аншлюзу - простіше було не звалювати на себе "почуття вини".
2006.11.20 | Navigator
Згадайте, що зробили з Німеччиною після Першої світової
вона втратила 15% території і Антанта не хотіла її підсилення. А австріяки, залишившись теж обрізаними зі всіх боків, спали і бачили себе під захистом німецького дуба.Особливо Франція буквально лягала грудьми проти об"єднання.
2006.11.20 | Чучхе
Яке це чмо Андрухович має відношення до України?
всі його останні "твори" пишуться якщо не в літаку Цюріх-Відень, то в потязі Відень-Грац і зводяться до слоз та сопель на теми як добре там, і які тут всі козли2006.11.20 | Sean
Ніхвіга собі...
У мене, скажімо так, трохом інші уявлення про "чмо", як і про те, про що Андрухоїд пише.А яке відношення він має до України - матимете змогу побачити хоча б і тут, на Майдані, 21-го числа, на першій сторінці.
2006.11.20 | Чучхе
Це - літературна баба Параска
фактично, його шкода для вітчизняного літературного процесу дуже велика. Він загалом є епігоном західних письменників двадцятирічної давности, щось на ктшталт беушного Мерседеса на українських вулицях. Але оскільки на нього закликають рівнятися, як на "сучасного" письменника, це вже є дуже загрозливо для літератури взагалі, бо подібні стандарти увіковічнюють вторинність українських авторів.2006.11.20 | Sean
Мене завше дивує
коли Андруховича критикують ті, хто сам не преться в письменники чи бодай у літераториЧучхе пише:
> фактично, його шкода для вітчизняного літературного процесу дуже велика. Він загалом є епігоном західних письменників двадцятирічної давности, щось на ктшталт беушного Мерседеса на українських вулицях. Але оскільки на нього закликають рівнятися, як на "сучасного" письменника, це вже є дуже загрозливо для літератури взагалі, бо подібні стандарти увіковічнюють вторинність українських авторів.
Він пише добре. На відміну від учасників вітчизняного літературного процесу.Хто ж їм винен? Хто кому Рабін...Андрухович?
І якщо талановитий чувак не хоче рівнятися, то його закликай - не закликай... А якщо він тойво..закликається, то хіба він талановитий?
А першу сторінку 21-го числа подивіться. Там буде що почитати.
2006.11.20 | ziggy_freud
аналогія неповна
Чучхе пише:> фактично, його шкода для вітчизняного літературного процесу дуже велика. Він загалом є епігоном західних письменників двадцятирічної давности, щось на ктшталт беушного Мерседеса на українських вулицях.
кгм. Шевченко колись був дуже віддаленим аналогом європейських романтиків. Попри укоріненість в суто місцевому матеріалі і примусову подорож на Каспій. Або Байрон і Гайне були віддаленими аналогами Шевченка.
Натомість Достоєвській, хоч і мав нагоду програти коханку у Баден-Баденському казіно, писав питомо російські речі, жодних аналогій на Заході. Так що схільність до подорожей - одне, а стиль - інше. Дехто з вітчизняних прихильників старого совітського реалізму куди не поїде, а соцреалістом залишиться.
> Але оскільки на нього закликають рівнятися, як на "сучасного" письменника, це вже є дуже загрозливо для літератури взагалі, бо подібні стандарти увіковічнюють вторинність українських авторів.
Повністю погоджусь із п.Шоном. Будуть бажаючі наслідувати Андруховича - прапор в руки. Але поряд з ними будуть і не-бажаючі.
2006.11.20 | Раціо
То це Андрухович винен, що Чучхе ще не написав роман про Корею?
Чучхе пише:> фактично, його шкода для вітчизняного літературного процесу дуже велика.
Фактично це є нічим не обгрунтований наклеп
> Але оскільки на нього закликають рівнятися, як на "сучасного" письменника,
Хто закликає? Може ще й заставляють? Часи, коли Андрухович був українським літературним процесом пройшли вже кілька років як. Зараз він лише маленький закуток того процесу, і його цілком можна ігнорувати без великих втрат -- що я, власне, й роблю. Але ж неспівпадіння смаків - це ще не привід брудно лаятися.
>подібні стандарти увіковічнюють вторинність українських авторів.
Звідки Ви взяли "стандарти"? Що Ви останнім часом прочитали, і що з цього базоване на "стандарті Андруховича"?
2006.11.20 | Gunslinger
Чучхе - негайно подавайте
дисертацію."зміни ознак національної належності в залежності від віддалення від історичного ареалу проживання етносу".
гени навєрно теє мутірують вдалі от родіни. розвивайте тему, а там може і нобелівську отримаєте.
2006.11.20 | Михайло Свистович
Re: Яке це чмо Андрухович має відношення до України?
Андрухович - нормальний чувак, і тобі (як і мені, як і більшості з присутніх тут) ніколи не зробити того внеску до української писаної скарбниці, яку він зробив лише за кілька років своєї літературної творчості.2006.11.27 | Чучхе
ти може трохи не зрозумів
Михайло Свистович пише:> Андрухович - нормальний чувак, і тобі (як і мені, як і більшості з присутніх тут) ніколи не зробити того внеску до української писаної скарбниці.
Про смаки не сперечаються, це, як доказано, безнадійна річ. Я вважаю, наприклад, що його твори дуже примітивні, розраховані на злободення і вже забуті.
Але Андрухович задав певний шаблон, який наш консервативний піпл згамав, що здорово бабахнуло по письменникам, які не вписуються в андруховицьку канву ("в стиль пхібада" - сказали б корейці)
Але це все мені в принципі по барабану. Це дійсно справа смаку. Але Андрухович взявся проповідувати і вчини нас правильному європейському життю, що той Сандей. А я дуже не люблю, коли мене хтось вчить життю, та ще й пригноблює мою націю, вважаючи її второсортнішою за якихось німців. І я про це говорю. А ти, якщо хочеш торчати з того, що хтось називає твою країною вторинною і недоробленою перед Європою - то твоє діло.
2006.11.27 | Михайло Свистович
я все зрозумів
Чучхе пише:>
> Про смаки не сперечаються
Але ти вирішив посперечатися та ще й пообзиватися
>
> Я вважаю, наприклад, що його твори дуже примітивні, розраховані на злободення і вже забуті.
Навіть на цьому форумі дописи багатьох людей свідчать, що не забуті
>
> Але Андрухович задав певний шаблон, який наш консервативний піпл згамав, що здорово бабахнуло по письменникам, які не вписуються в андруховицьку канву
Нічого не бабахнуло. Є ціла купа письменників, які пишуть не так, як Андрухович, і це не заважає їм існувати водночас.
>
> Але це все мені в принципі по барабану. Це дійсно справа смаку. Але Андрухович взявся проповідувати і вчини нас правильному європейському життю, що той Сандей. А я дуже не люблю, коли мене хтось вчить життю
Не хочеш - не звертай уваги на повчання
>
> А ти, якщо хочеш торчати з того, що хтось називає твою країною вторинною і недоробленою перед Європою - то твоє діло.
Я читав лише художні твори Андруховича, і від деяких з них я торчу. Там нічого немає про Україну і Європу.
2006.11.21 | ЛП
Re: Яке це чмо Андрухович має відношення до України?
Ох,не маєте рацію пане-товаришу Чучхе! Андрухович вказує на центральну сучпсну проблему постсовкового часу! Щось подібне тій ситуації бачимо в Росії, яка поступово, але впевнено сповзає в євразійське, тобто паранацистське, болото. Й різнокольорових Адольфенків вистачає в розчарованій Малоросії...2006.11.21 | Hoja_Nasreddin
Re: Цюріх - Відень, 10.11.2006
Не знаю як німці щодо ідейних керівників-австріяків, але кацапузі скорше ся погодять на німкеню (Катерину) чи свого облізлого щурястого трохи схожого на удавчика коли бесідує з Бушем (ВоПутіна), але українцеві, хохлові чи уродженцеві "Півдня" - зась. Хіба що на роль коханця може претендувати (Разумовський) - кров гаряча південна, пАнімАш, та певні звуки вимовляє кумедно.Щодо даних нотаток, то явно не шедевр, і чи читали б ми їх, якби це написав не Юрко Андрухович а Андрій Юркович - хто зна.
Австрія, Німеччина... А Тарас Шевченко сказав і як цвяшок у серце забив - спробуй тепер витягни:
Я так її я так люблю,
Свою Україну убогу,
Що проклену самого бога,
За неї душу загублю.