Відповіді

• 2007.01.09 | Віктор Уколов

  "Курва, не пшихуй!” (частина 2)

  "Курва, не пшихуй!”
  
  Угорщина зустріла рівненькими, ніби вилизаними дорогами і повною відсутністю поліції, яка б контролювала рух. Тим не менше всі затято дотримувались швидкісного режиму. Особливо у населених пунктах – 50 км\год. Перекусити ми зупинилися у звичайному сільському ресторанчику при дорозі. Власник-мадяр важив напевне кілограмів 150, на що мій товариш Дмитро, сім‘я якого їхала у другому авто, не дуже тактовно зауважив, що в Угорщині ми з ним будемо здаватися досить тендітними.
  
  Перше місто Н‘їредгаза ми здолали досить успішно, аж тут побачили поліцейських і автоматично вирішили перевірити наявність документів у своїх кишенях. Це був шок – двох паспортів не вистачало. На чужій території без паспорту опинилися я і дружина. Відтак, нас міг загребти будь-який поліцейський патруль. Залишивши друзів за 4 кілометри від автобану з проханням їхати на Будапешт, я розвернувся і кинувся до українського кордону.
  
  На щастя, паспорти знайшлися у митника, який чемно вибачився за нашу спільну провину – він дав не чотири, а два паспорти, а я не перевірив, скільки їх було.
  
  Повторний шлях до Н‘їредгази здавався вже майже рідним. Однак нова несподіванка вже чигала на нашу компанію. Як виявилося мій товариш Дмитро, замість того, щоб поїхати по автобазу на Будапешт, збився з дороги і випадково приїхав у Дебрецен. Це був чималий гак на який ми не розраховували, але робити було нічого і ми поїхали рятувати друга, який майже впав у відчай посеред чужого мадярського міста.
  
  У центрі Дебрецена гуляло півміста. Попри те, що температура повітря упала до 11 градусів морозу, на великій сцені виступала рок-група, а довкола пританцьовували тисячі молодих людей. Однак на відміну від Києва майже не було п”яних і під ногами не валялися сміття та пляшки.
  
  На якусь мить ми з Чайкою забули про наші пригоди і заслухалися програшем на дві рок-гітари. І хоч до українського „Мертвого півня” мадярам було ще далеко, від морозу їхні акорди рятували не гірше. З часом знайшовся і наш товариш, який припаркувався біля Макдональза, чи не єдиного місця, де в Дебрецені без проблем розуміли англійську, і боявся від”їхати звідти навіть на квартал.
  
  Обабіч Дебрецена всі дороги поглинув густий кінгівський туман. Ми поволі рухалися в бік Будапешта, відчуваючи, як з кожною хвилиною закінчується старий рік. Попереду було 31 грудня, день коли ми планували зупинитися у віденському готелі, а я не міг розігнатися понад 60 км/год – прозорість повітря була метрів зо три.
  
  Чайка намагався підбадьорити нашу невеличку компанію без кінця розповідаючи цікаві випадки зі своєї гастрольної практики. Це не тільки не давало заснути, а й частенько викликало цілком здоровий сміх. Там ми і рухалися у тумані, єдині на трасі авто-напівпривиди, де говорили незнайомою для мадярів мовою і весело реготали з незрозумілих для них жартів. Якщо звичайно якісь дурні мадяри вешталися біля дороги о 23 ночі 30 грудня.
  
  „На гастролі до Нюрнбергу нас повезли звичайним українським ЛАЗом, - тим часом розповідав Роман Чайка про німецьке турне „Мертвого півня”, - Ми ледь-ледь рухалися по автобану зі швидкістю 70 у крайній правій смузі, створюючи чималу перешкоду важким вантажівкам, що летіли 130. Вони з жахливим ревом і сигналами клаксонів обганяли нас щохвилини, однак наш водій з глухого карпатського села просто не міг розігнати старенький автобус швидше, а тому вчепившись побілілими від напруги пальцями у кермо шепотів якусь мантру чи молитву. Коли ми прислухались, то почули: „Курва не психуй, крува не психуй, курва не психуй”!
  
  На наступні чотири дні, слова того карпатського водили стали нашим девізом, який не давав нам зіпсувати настрій попри наші численні пригоди на Новий рік.
  
  На ніч ми звернули у маленьке містечко недалеко від Тиси, де була позначка готелю. Однак всі наші спроби розпитати місцевих на якій вулиці треба шукати нічліг не мали результату. Нас не розуміли. Дую спік інглиш, шперехен зе Дойч, говорите по-русски або по- польськему? У відповідь лише безпомічно усміхалися. Нарешті один молодий і чорний, як циган хлопець, у барі якого лунав „Квін”, нас зрозумів, сів у машину і погодився бути провідником. Він знав одне єдине слово німецькою „рехт” (направо) і це нас врятувало. Він казав або рехт, або „но рехт”. Завдяки такому італійсько-німецькому суржику він довіз нас до готелю, але там нікого не було.
  
  На зачинених скляних(!) дверях був напис англійською, де пропонувалося передзвонити до господаря . Ми передзвонили і за кілька хвилин нашу змучену компанію впустила всередину господиня Ольга, яка трохи говорила англійською.
  
  На відміну від „Львова” за свої 200 грн за номер ми отримали все, що в Україні пропонують так звані чотиризіркові отелі: 4 рушники на людину, мило, шампунь, туалет і душ з гарячою водою в номері, телевізор і навіть спільну кімнату на 2 поверсі, де ми, всі семеро, могли повечеряти після виснажливої дороги. Опалення було через кондиціонер та теплу підлогу.
  
  Як мало треба людині, щоб відновити святковий настрій! Того вечора нам достатньо було піцци і вірменського коньяку. Особливо допомогло, що у піццерії о 12 ночі ми зустріли першого мадяра, який чудово говорив англійською і працював там барменом. За кілька хвилин ми прекрасно порозумілися, бо і він, і ми хотіли б послати своїх прем”єрів подалі, щоправда з різних причин.
  
  Наспівавшись до охрипу українських пісень, ми проспали до самого ранку богатирським сном без сновидінь. Вранці, залишивши ключ від готелю і поштовій скриньці вже збиралися виїхати на дорогу, як побачили хлопаку з рюкзаком, який з острахом виглянув через двері щойно замкненого нами готелю. Розглянувшись він похапцем зачинив готель і рвонув по вулиці геть. Так ми дізналися, що в одній з кімнат готелю цілу ніч мали сусіду.
  
  До речі, як і українське - мадярське село прокидається рано. Однак вже о 07 ранку там були відкриті газетний кіоск і кілька кав”ярень, вщерть заповненими селянами. Нагадую, на вулиці наступив останній день старого року, 31 грудня.
  
  Будапешт промайнув досить швидко. Заблукати там неможливо – всі дороги мають цифрове маркування, а про кожен поворот кілька разів попереджають заздалегідь. Одразу за угорською столицею ми вискочили на автобан і вшпарили 150 км за годину у напрямку Відня, до якого залишалося всього 230 кілометрів.
  
  (далі буде)
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2007.01.09 | Віктор Уколов

    „Їж горішки і оволодій собою” (частина 3)

    
    Чергову гастрольну історію Роман Чайка розказав нам якраз вчасно перед тим, як ми заблукали у Відні.
    
    Під час поїздок по Галичині, „Мертвий півень” мав дуже представницького вигляду водія, якого організатори концертів на місцях часто сприймали за продюсера і він справді чимало тому допомагав. Одного разу в Івано-Франківську вони опинилися за годину до виступу, до якого не було готове практично усе. На водія накинулося одразу двоє. Вони кричали, вимахували руками, пояснюючи чому все зірветься. Водій трохи шепелявив і кидав курити, а тому в кожній кишені мав пачку горішків, які без упину жував. Він роздав обом по пачці горішків, добився тиші і урочисто шепелявлячи заявив: „З’їш горіфки і оволодій шобою”.
    
    Як для Відня наш готель був дуже не дорогим. Три ночі на сім”ю в „Марії Елізабет”, коштували лише 300 євро, в той час, як інші віденські готелі пропонували не менше, як по 450 євро за три доби. Коли я замовляв готель через Інтернет, мене чомусь не насторожила приписка німецькою „Грамматнойсідл”. Лише на місці ми з”ясували у господині по телефону, що її готель не у Відні, а у одному з мальовничих довколишніх сіл аж за 20 км від столиці.
    
    Але з”ясувати ще не означає знайти! Ми повернули з траси А4 одразу за аеропортом на трасу S1, яка там слугує за кільцеву. Однак замість того щоб звернути з неї на Швадорф-Ост, я, пропустивши поворот, вискочив на автобан, що вів на Грац у Південну Австрію. „З’їш горіфки і оволодій собою”, - нагадав із заднього сидіння Чайка і я холоднокровно звернув у перший правий поворот, що трапився на шляху.
    
    Якщо з Будапешта до Відня ми їхали три години, то на пошук готелю пішло годинки півтори. Коли я остаточно впав у відчай, то повернув приблизно туди, де я вважав знаходиться те зачароване для нас місто. І о диво! Грамматнойзідл був просто перед моїми очима і за кілька хвилин ми приїхали у готель. Йшла 16 година 31 грудня…
    
    Вже у Марії на нас чекали ще одна несподіванка. Довгі пошуки готелю через Інтернет примусили мене забронювати ще один номер в готелі „Капрікорно”, від якого ми збиралися відмовитися тільки тепер. Але віденський готель навідріз відмовився повертати гроші. Так одна сім”я українців вимушено поїхала у дорожчий готель. А оскільки помилився я, їхати до Відня відправили саме мене.
    
    Як стверджувала Марія, від її готелю до столиці можна було легко доїхати на метро. Тому, залишивши Чайок і сім”ю мого товариша в Елізабет зі спокійною душею, ми сіли на авто і поїхали до Відня шукати свій готель, домовившись побачитись на Штефан-плац, куди збираються всі, хто приїхав до Відня на Новий рік.
    
    „Їж горішки володій собою”, - повторював я собі шукаючи виїзд із зачарованого S1 на А4 до Відня. І знаєте, допомогло. Невдовзі я помітив обмеження до 50 км/год і табличку „Відень”. Ми їхали, як коти у мішку, покладаючись лише на інтуїцію та удачу. Обабіч тягнувся канал і я все шукав очима добре знайомий з фотографій шпиль собору святого Штефана. Нарешті він з”явився за каналом і я обережно перебудувався праворуч, щоб зробити розворот на міст.
    
    Перед мостом моя Наталка опустила скло і запитала у водія таксі чи не знає він де готель „Капрікорно”. Здивуванню не було меж – водій показав через міст на величезні літери „CAPRICORNO”. Напевне нам допомагав сам Господь. До Нового року залишалося шість годин, а ми не зробили жодного зайвого повороту і виїхали просто на наш готель.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2007.01.09 | Віктор Уколов

      „Хай живе Австро-Угорщина!” (частина 4)

      „Хай живе Австро-Угорщина!”
      
      За даними поліції станом на 18 годину 31 грудня в районі Штефан-плац зібралося близько одного мільйона людей. Однак, на відміну від Києва, звичної штовханини натовпу не було. Влада потурбувалася про 5 чи 9 концертних майданчиків на різних площах столиці. Історичний центр Відня за нашими мірками величезний: палаци, музеї, парламент, десятки старовинних ансамблів будинків та кілька соборів розкинулися на площі, яка б у Києві напевне зайняла весь центральний, печерський і може ще й залізничний райони. Але вулички досить вузькі, площі невеликі. Наприклад, я не бачив жодної розміром з наш Майдан Незалежності. Та їхня значна кількість дозволяє розмістити велику кількість людей досить комфортно, а малі розміри створюють неповторний затишок старовинного міста.
      
      Цікаво було спостерігати за людьми. З часом ми зрозуміли, що не чуємо англійської, французької або іспанської мови. Натомість поруч було досить багато італійців, румунів, чехів, словаків, словенів та ще бозна яких югославів. Подекуди чулася польська і один раз російська мови. Окрім нас ми кілька раз бачили ватаги добре вдягнених українців (україномовних).
      
      Виходило¸ що на Новий рік до Відня зібралися виключно народи почилої в Бозі Імперії – ніби в районі Штефан-плац розташували древній імперський магніт, до якого хотілося доторкнутися всім нащадкам тепер незалежних народів. „Бабуся Австрія” лагідно усміхалася очима доброзичливих віденців, яких чомусь зовсім не дратувала така величезна кількість іншомовних туристів.
      
      Ми розбилися на сім”ї і розбрелися вуличками новорічного Відня хто куди. Було видно, як вдень. Над нами сяяли не просто ліхтарі – Відень розвісив над кожною невеличкою площею цілі люстри з гірлянд, які давали досить багато світла.
      
      Вражали концертні майданчики. Ось квартет скрипалів натхненно виконує Моцарта під захопленими поглядами кількох тисяч людей. Але звук настроєний так, що за межами площі, його майже не чути. І не даремно, адже поруч рок-майданчик, де хтось досить вдало імітує музику „Квін”. Щоб відчути драйв треба підійти ближче і ми наближаємось майже до самої сцени – прямо в оточення патлатих 40-річних хіпарів, які від кайфу не помічають, як їхнє довге волосся після кожного кивання лупить об бруківку, чіпляючи тих, хто стоїть поруч. На деякий час забуваємось про оточуючих і ми.
      
      Але сяючий, новорічний Відень манив далі і ми дозволили собі заблукати за кілька годин до опівночі в районі імператорських палаців і старовинних ресторанчиків, де зовсім несподівано надибали родину Чайок, що немов п”яні ішли взявшись за руки. Втім, це не заважало главі сімейства однією рукою час від часу знімати щось на відеокамеру.
      
      Роман запропонував скуштувати віденських ковбасок під австрійський шнапс, що продавалися на кожному кроці. Не зважаючи на мій скепсис до вуличної їжі, ковбаски з сиром підсмажені на грилі були просто чудові і прекрасно пасували під солодкуватий фруктовий шнапс з крихітних пляшечок.
      
      Несподівано ми зрозуміли, що вже 23 година і у Києві прийшов Новий рік. Ставши в коло у центрі колишньої Австро-Угорщини ми заволали чомусь не рідний депресивний гімн „Ще не вмерла” (мабуть вже при смерті), а „Наливаймо браття”, зірвавши оплески туристів довкола.
      
      За 20 хвилин до Нового року забігаємо погрітися у кафе. Не встигли випити кави-меланж, як увесь люд, як ошпарений починає вистрибувати на вулицю – до 12:00 залишається 5 хвилин. По вулиці спішать, ідуть, біжать сотні людей в напрямку Штефан-плац. Разом з ними біжимо і ми (у мене в руках була пляшка шампанського). Прихід Нового року чується завдяки потужному салюту, вибухам петард і десятків пострілів корків з шампанського. Дивом не обливши оточуючих відкорковую свою пляшку і я.
      
      Раптом ми всі розуміємо, що це найкраща зустріч Нового року у нашому житті…
      
      (далі буде)
      згорнути/розгорнути гілку відповідей

      • 2007.01.09 | Віктор Уколов

        Деякі з численних фото

        згорнути/розгорнути гілку відповідей

        • 2007.01.09 | Віктор Уколов

          Ще фото

    • 2007.01.10 | Хвізик

      Re: „Їж горішки і володій собою” (частина 3)

      "я обережно перебудувався праворуч"
      "перебудувався" є явним русизмом. Натомість слід вживати "перелаштувався"
      згорнути/розгорнути гілку відповідей

      • 2007.01.10 | Віктор Уколов

        Дякую за підказку

• 2007.01.09 | Shooter

  Уточнення

  Дорогу через Карпати будували не словенці, а македонці.
  Сам видів.

• 2007.01.10 | Віктор Уколов

  „Ой де ж той Йосип, що горілку носить?” (частина 5+фото)

  Першого січня спати довго ми не змогли. Нас чекав Відень, де для туристів працювали усі музеї і виставки, були відкриті усі палаци, ресторани і кафе. Вихідними виявились лише деякі магазини.
  
  Найперше, куди потягнуло українців був пам’ятник Францу Йосипу. Але після вчорашніх нічних гулянок мої ноги нагадували один великий мозоль і я залишив компанію, щоб зайти до найближчої аптеки. Порозумітися вдалося досить швидко – щирою німецькою мовою мені абсолютно точно пояснили який пластир я маю купити і як його треба наклеїти. Це при тому, що в німецькій я знаю лише декілька слів.
  
  Пізніше у Словаччині я кількома мовами не міг пояснити на АЗС, що хочу купити талон для автобану. Аж поки словак, зробивши над собою героїчне зусилля, не заявив, що „пан може мувить по-полькі”. Роблю висновок, - у віденців досвід спілкування з іншомовними туристами набагато більший.
  
  Біля прекрасного будинку австрійського парламенту є площа Марії Терези. Імператриця є позитивним антиподом російського Петра першого, тим більше, що правила вона у тому ж 18 сторіччі, тільки дещо пізніше. А шанують її за внутрішні реформи, які вона проводила навіть на шкоду військовим успіхам у зовнішній політиці. Зокрема за її ініціативи ще тоді були відкриті безкоштовні училища для простих людей, де вони навчались не лише грамоті, але й отримували ремісничу спеціальність.
  
  Таку ж діяльність радянська влада розгорнула у нас на 200 років пізніше – училища називались „робфаки” і вважались великою перемогою соціалізму . Може на ті ж 200 років Центрально-Східна Україна і відстає від колишніх австрійських територій у Польщі та українській Галичині.
  
  У прозорому, як акваріум, віденському трамвайчику ви можете об’їхати по колу весь історичний центр за годину. Трамвай у них дорожчий, ніж метро. Білети продають автомати всередині по 2 євро. В іншому автоматі їх треба закомпостувати. Штраф за безбілетний проїзд 350 євро.
  
  Цікаво, що двері в трамваї, як і у метро, відчиняються вручну. Якщо ви назовні – треба торкнутися кола, де є сенсорний датчик. Якщо всередині – треба легко потягнути двері убік. Таким чином економні австрійці заощаджують електроенергію та тепло в салоні.
  
  На відміну від Петербурга, де є лише один Петергофф, подібних палаців у Відні аж п’ять. Літні і зимові резиденції імператора, заміська резиденція принца і ще якісь, до яких ми просто не добралися. Найближчим був „Бельведер”, літня резиденція принца, де розташована велика картинна галерея. Саме там окрім класики епохи Відродження, ми вперше в житті побачили оригінали Моне. Враження було настільки сильним і несподіваним, що ми довго не хотіли звідти іти.
  
  Гуляючи по рівним доріжкам нижнього Бельведер поміж під лінійку підстрижених кущів, несподівано виходимо на вулицю в кінці якої бовваніє щось до болю знайоме з дитинства. Підходимо - так і є. Перед нами типова стела загиблим радянським воїнам, яку вінчає темна фігура автоматника у золотій касці, із золотим щитом, на якому красується ... герб Радянського Союзу!
  
  Все збережено в ідеальному стані. Внизу здоровенний гранітний щит з золотими літерами наказу головнокомандуючого тов. І. Сталіна про визволення Відня. Вражає достеменний довгий перелік взятих у полон німецьких дивізій. Несподівано відчуваю немотивовану гордість – таки добре воювали наші діди. Хай і за чужі інтереси. Інший висновок Андрію Клюєву, який наказав витерти образливі написи на Головпошті у Києві, до австрійців ще досить далекою
  
  Ще вдень, біля знаменитої віденської опери ми придбали білети на концерт скрипалів у одному з імператорських палаців по 39 євро. Ввечері відбувся довгоочікуваний похід на концерт. Зал невеликий, лише на 200 місць, але то в палаці і стеля ховається на 7 метровій висоті. Форма приміщення овальна, що дає майже ідеальну акустику.
  
  Як для туристів, до нас не було жодних вимог до одягу. Гардероб платний, 1 євро, і це пережили не всі. Вже в залі, чекаючи на скрипалів, раптово помічаємо „землячків” з типовим російським акаючим акцентом. Він у джинсах і лижному червоному пуховику, вона у дутій турецькій біленькій курточці. Заходять просто до зали, де половина публіки у класичних фраках.
  
  Їх чемно намагаються не помічати, але парочка веде себе досить виклично. Дівчина вимагає сфотографувати її біля роялю і він дістає з кишені мильницю. Бідні люди, - вирішуємо ми, - тяга до мистецтва пересилює дефіцит грошей Однак, на відміну від нас парочка сідає на місця у перших рядах, куди білети по 89 євро за штуку. Як то кажуть, без коментарів.
  
  Безсмертна музика Моцарта і Штрауса вмить примушує забути про москалів. Концерт мало схожий на київські завдяки численним імпровізаціям. Раптово хтось грюкає вхідними дверима – до залу забігає жіночка в светрі і злякано притискає руки до губ. Через інші двері шукаючи на подругу вбігає чоловік. Вони починають співати одну із знаменитих арій з опери „Весілля Фігаро” поступово наближаючись до сцени.
  
  Всі вальси Штрауса не невеличкій сцені разом з оркестром ми на відстані кількох кроків від нас виконувала пара артистів балету, які творили справді щось неймовірне. Це були повноцінні п’єси, а не просто танець. Під кінець концерту та сцені знову з’являється пара оперних співаків, яка закликає співати з собою весь зал. Разом з віденцями та туристами із Японії підспівуємо і ми. Москалі мовчать. До речі, вона хоч аплодувала, а він дозволив собі оплески тільки один раз, коли зіграли частинку симфонії №40 (соль мінор), на яку є популярний мобільний рінгтон. Після цього я вирішив, що всі анекдоти про „нових русских/українських” беруться з життя.
  
  На ранок наступного дня ми вирішили з‘їздити до Венеції. Через Альпи там недалеко – по автобану ми доїхали всього за 5 годин. Але того вечора поїздка ледь не зірвалася через мою дружину. Вона йшла і плакала по нічному Відню, попри освітлені сяючі палаци, оплакуючи і себе, у нашу нещасну країну, і минуле, яке так і не стало і вже ніколи не буде нашим сучасним. Втім, у неї для цього було більше причин, адже її дідусь був один досить відомий у Галичині австрійський граф. Я ж уже марив Альпами, які чекали на мене наступного дня.
  
  (далі буде)
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2007.01.12 | jean-valjean

    Re: „Ой де ж той Йосип, що горілку носить?” (частина 5+фото)

    Віктор Уколов пише:
    > Штраф за безбілетний проїзд 350 євро.
    >
    
    Та ні, Штраф за безбілетний проїзд десь 60 Євро.
    За 350 ваше неправильно запарноване авто відвезуть на штрафну стоянку аж цілих 2 рази. За проїзд по автобану без "налєпкі" - 120. Дивно, але платиться чомусь майже з радістю. Таке відчуття, що гроші кудись вкладаєш, а не віддаєш "дяді".

• 2007.01.12 | Віктор Уколов

  У Венеції та дорога додому (частина 6, остання)

  
  
  У Венеції
  
  Якби я хотів розказати про Венецію в деталях, знадобилося б іще кілька десятків сторінок, настільки насиченим видався день. Тому обмежимося кількома епізодами.
  
  Того дня Чайка просто приріс до відеокамери. Побачивши будинки на Грандканалі він одразу кинувся на ніс корабля, де застиг у неприродній позі перехиляючись то вправо, то вліво, знімаючи одному йому видні „панорамки” і „наїзди”.
  
  Ми втратили товариша до самого заходу сонця. Щоправда час до часу нашого „Федеріка Феліні” від зйомок відволікали потреби з”їсти піццу „Везувіо”, або зняти гроші через банкомат. І от саме у венеціанському ресторанчику українського журналіста опанувала нова непереборна жага. Може під впливом італійського клімату, але він напрочуд вдало замовив вино, при цьому явно випадаючи з бюджету, який розраховував витратити тут. Не пам‘ятаю назви, але за маленьку пляшечку Романові довелося викласти 20 євро.
  
  Щоб ви розуміли - для того щоб у Києві купити таке вино, враховуючи акциз на імпорт і безсовісні націнки, ви маєте витратити 100-150 євро. Можна гарантувати, що жаба одержить перемогу і в Києві ви нічого не купите. Душила вона Чайку і у Венеції, але він мужньо боровся і переміг. На жаль, я лише лизнув того напою, бо увечері мав бути за кермом, але букет справді був неймовірний.
  
  Таке враження, ніби тонну найдухмянішого винограду стисли у невеличку пляшечку і коли ви п‘єте вино, вона знову вибухає на піднебінні та так і залишається там солодкувато-терпким післясмаком на кілька годин!
  
  У наслідку після ресторану, про фільм всі забули. Як зомбі, ми шукали вино тієї ж марки у крамницях довкола, розраховуючи, що у ресторані воно було набагато дорожче. Відхилившись від проторених туристами доріг, Чайка раптово обернувся до мене з блукаючим усміхом на обличчі. Вино він знайшов, але не 2001, а 1999 року і коштувало воно аж 40 євро. Мені дотепер соромно, що мене задушила жаба, а Роман ту пляшку купив. Треба буде набитися до нього в гості, якщо він її ще не випив.
  
  Іншою пригодою стала подорож на гондолі. Перебуваючи тут у серпні ми найняли гондольєра за 80 євро на 40 хвилин. Цього разу нам заявили про подорож на 30 хвилин за цілу сотню. Втім, вони не врахували, що моя Наталка все життя працює в рекламі і торгуватися для неї так само природньо, як для мене писати статті. Неймовірно, але зійшлися на 40 євро за 30 хвилин. Висновок для туристів – не бійтеся торгуватись!
  
  На відміну від літа, узимку канали трохи відгонять каналізаційними стоками. Але це не зіпсувало чудового заходу сонця, яке повільно тонуло поміж будинків у венеціанській затоці, забарвлюючи небо у слабко-помаранчевий відтінок. Гондольєр виявився неспівучим і, пропливаючи під містом у вузенькому каналі між мокрих будинків, ми на повний голос заспівали самі: „Місяць на небі, зіроньки сяють, тихо по морю човен пливе”.
  
  Акустика була просто чудова і невдовзі на місточку зібралися люди. Одна з дівчат показувала на нас рукою і щось гаряче говорила двом італійцям. Мабуть одна з мільйону українців, які тепер працюють в Італії. О восьмій вечора ми змушені були повертатись до паркінгу, бо від площі святого Марка йшов останній водяний трамвай.
  
  Дорогу назад у Альпи, де на нас чекали два номери у дешевому мотелі, я здолав під враженням італійської казки, де ми щойно були. До речі паркінг за півдня обійшовся у 20 євро. Бензин у Італії на 30 євроцентів дорожчий, ніж у Австрії, тому ми заправлялися ще в горах зазделегідь.
  
  Гріфен та дорога додому
  
  Наступний ранок був схожий на австрійську казку – з вікна мотелю відкривався чудовий краєвид: гірське озеро і засніжені вершини Альп довкола. Несподівано на сніданку ми зустріли цілу компанію українців, один з яких підійшов до Чайки стримано привітався і цим поставив перед нами загадку – ми пам”ятали, що він нардеп, але не пам”ятали звідки. Було зрозуміло, що не помаранчевий, але вимова була львівська. Тим більше таких, як Чорновіл або Герман знали усі, а цього згадати ми не могли.
  
  Ми планували доїхати до Відня, виконуючи умови шенгенських віз, залишити території Австрії до кінця 4 січня і заночувати у мотелі під Братіславою, оглянувши ту старовинну столицю. Я їхав на мінімальній автобанівській швидкості 130 щоб надихатись гірським повітрям. Аж тут після одного із перевалів зліва на високій скелі ми побачили старовинний замок. Особливо вражала назва „Гріфен”, на що малий Яро одразу ж згадав „Гріфендорф” з Гаррі Потера. Так я з”їхав з автобану у провінційне австрійське містечко, про що ні разу не пошкодував.
  
  Дорога до замку починалася біля церкви слизькими сходами. Спочатку ми весело бігли, потім розмірено йшли, після перших 300 метрів підйому стомлено плелися угору. Ніхто ж не попередив, що фортечні мури на висоті 600 метрів. Мене гріла думка про каву, яку нібито продають в кав‘ярні на самій горі.
  
  Дівчата відстали на відмітці метрів 400, але ми вперто дерлися вгору і вперед. Через деякий час перший фортечний мур залишився десь далеко унизу і ми нарешті вийшли до обіцяного кафе, яке звичайно ж не працювало. Втім, працював оглядовий майданчик, повітря було чисте і прозоре, ба навіть трохи п”янке, а довкола по колу стояли засніжені вершини Альп.
  
  Саме тут Чайка згадав, що у мотелі на сніданку ми бачили відомого у Львові члена СДПУ(о), народного депутата минулих скликань Ігоря Шурму. Власне – це і означало, що ми по-справжньому відпочили, якщо забулися такого діяча.
  
  Перед виїздом з території Австрії на нас чекав ще один сюрприз. Словаки заявили, що ми повинні мати у запасі не один, а два дні на виїзд з Шенгену після закінчення заброньованого готеля, а тому сім”ю Чайок на свою територію вони не пропустять. Справа в тому, що їхня шенгенська віза закінчувалася через 6 годин. Звичайно ж друзів у біді не кидають і я вже почав міркувати, як відправити їх із Відня додому літаком, але Роман зумів довести прикордоннику, що за 6 годин ми проїдемо Словаччину до українського кордону.
  
  Так о 18:00 4 січня ми виїхали за межі Шенгену, але мусили гнати на Схід попри дощ, сніг у Карпатах і ніч по чужих дорогах. Звичайно ж все закінчилося добре і 630 км ми проїхали без пригод, кілька раз змінюючись за кермом. Але на майбутнє для себе я твердо вирішив – у Австрію заїжджатиму тільки по дорозі в Італію або ФРН – справи з австрійським посольством в Україні не хочу мати більше ніколи. Втім, це не зіпсувало приємного враження і гарної втоми від прекрасного відпочинку і чудових пригод.
  
  кінець