01/22/2007 | Домінік Арель

Реґіональний чинник є ахілесовою п’ятою України. Давати собі раду з певною напруженістю між центром, де зосереджено політичну владу, і периферіями, чиї ідентичність, економіка чи історія нерідко відрізняються від центральних, мусить будь-яка держава, а надто велика. Випадок України унікальний у тому, що під час важливих виборів ця периферія може охопити майже половину країни. На останньому голосуванні під час помаранчевої революції у цій квазиполовині опинилися десять суміжних територіяльних одиниць на південному сході, де 76% виборців проголосували за Януковича, тоді як у сімнадцяти сусідніх територіяльних одиницях у центрі й на заході країни 81% підтримав Ющенка. На парламентських виборах 2006 року пропорція між голосами, які отримала Партія реґіонів та її сателіти, й голосами, що їх здобули помаранчеві на південному сході, була фактично такою самою, як і під час помаранчевої революції (65% на противагу 12%). Пропорція збереглася і в центральнозахідному реґіоні.

Реґіональне питання – табуйована тема в офіційних колах. Помаранчеві зазвичай не визнають леґітимність такої географічної поляризації. Це можна пояснити нездатністю відмовитися від звички пояснювати невдоволення здебільшого російськомовних антипомаранчевих реґіонів амбіціями Росії. Звісно, панівний у Росії дискурс намагається зробити наголос на «двох Українах», що має підточити довіру до помаранчевої революції. За цим маніхейським підходом, справжня Україна – російськомовна й русофільська – зіткнулася з «помаранчевою » Україною, якою маніпулюють зовнішні сили (Америка), що мають намір видерти Україну з її історичного руського дому.

Помаранчеві, натомість, лише ллють їм воду на млин, бо пояснюють будь-які претензії на автономію «сепаратистською» загрозою та спланованою в Москві змовою. За таким типово інструменталістським підходом еліта східної України розігрує карту автономії, хоч це зовсім не відповідає прагненням тамтешнього електорату. Як наслідок, ніхто не визнає того, що реґіональна проблема насправді виросла на вітчизняному ґрунті. Це може створити поважну загрозу не так територіяльній цілісності держави (адже більшість мешканців антипомаранчевих областей таки вважають себе «українцями»), як політичній цілісності України. Тобто це позначиться на її здатності трансформувати активи помаранчевої революції в сильну реформістську державу. Слід наголосити, що міць держави не залежить від рівня централізації політичної влади.

Під час своєї революції французи винайшли нав’язувану згори модель державотворення. Нею донині захоплюються націоналістичні еліти всього світу. І, безперечно, еліти, що сформувалися під час помаранчевої революції, теж поділяють це захоплення. Проте насправді ця модель є радше винятком, а не правилом розвитку держав в епоху модерности, а особливо в останнє століття. Через п’ятнадцять років після здобуття незалежности й через дванадцять років після першого реґіонального протистояння під час президентських виборів 1994 року очевидною мала би стати ілюзорність можливости застосувати таку вертикальну – згори вниз – модель в Україні. Як ілюзорною була вона й у випадку держав, що утворилися внаслідок процесу деколонізації 1950–1960х років. Річ не в тому, що реґіональним чинником можуть маніпулювати зовнішні актори, – адже він завжди впливає на відносини сусідніх держав, – а в тому, що він передовсім вагомий сам по собі. Його слід сприймати дуже серйозно.

Наша теза така. Україна споляризована, відповідно до мови, якою з вибору говорять мешканці реґіонів, що мають відмінні етнічні структури. Головний етнічний розкол в Україні протиставляє не національності (українську та російську), а радше цілісну, чи гомогенну, національну ідентичність, із одного боку (українську), та подвійну, чи біетнічну, ідентичність, із другого боку (українсько-російську). Політична орієнтація, яка електорально поляризує Україну, є двовимірним «російським чинником», який стосується й офіційного статусу російської мови, й типу відносин, які Україна має підтримувати з Росією. Територіяльні поділи в Україні є тривким явищем, яке навряд чи зникне із поглибленням політичних реформ. Але цей поділ ґрунтується радше на потребах залучення, а не відокремлення. Україна споляризована, якщо йдеться про вибори: чи то президентські, чи парламентські за чистою пропорційною системою – вони так чи так зводяться до вибору або-або. Але якщо мова про тривалі політичні орієнтації українського електорату, цієї поляризації немає. Етнічна структура, що є радше асиметричною, ніж споляризованою, перекладається на амбівалентність щодо російської мови та Росії. Проте здається, що помаранчеві еліти ставляться до такої амбівалентности лише із презирством.

Реґіоналізм і політика
Територіяльний поділ проявляється на трьох рівнях. Перший – це електоральний розкол, коли партія чи кандидат здобуває неймовірну підтримку в певних реґіонах, як це сталося під час президентських виборів 1994 та 2004 років та на парламентських виборах 2006 року. Другий – це рівень політичних орієнтацій, тобто поглядів на фундаментальні проблеми функціонування суспільства (як-от роль держави в економічній політиці, статус мов тощо). Третій – це політична мобілізація, тобто рівень готовности населення певних реґіонів узяти участь у демонстраціях чи стати членами НУО.

Тепер саме час пояснити, що саме в цій статті маємо на увазі під провінцією, територією чи реґіоном. Провінція – це найвища адміністративна одиниця держави. В різних державах вона називається по-різному: в Україні – областю, у Франції – департаментом, в Канаді – провінцією. Україна має 27 територіяльних одиниць, однак, оскільки три з них (Крим, Київ, Севастополь) не мають статусу областей, називатимемо їх усі територіями. Натомість реґіон – це географічний референт, що часто не збігається з адміністративним поділом, як-от у випадку України. Офіційно в Україні не існує реґіонів, оскільки державна статистика ніколи не збирає даних про рівень, вищий понад 27 адміністративних одиниць, перелічених за абеткою. Проте оскільки політичні орієнтації, поведінка виборців, політична мобілізація, економічні структури, етнічний склад, розмовна мова та історичний досвід указують на реґіональні відмінності, наше завдання полягає в тому, щоби знайти оптимальний спосіб реґіонального розподілу цих територій. Слід наголосити один момент: таке означення українських реґіонів є суто академічною конструкцією, створеною з аналітичною метою. Проте це аж ніяк не полегшує нашого завдання. Наша мета – продемонструвати, наскільки корисніше говорити саме про такі, а не інакші територіяльні конструкції, у той самий спосіб, у який науковець намагається довести, що одна теорія пояснює більше, ніж інші.

Більшість науковців погоджуються, що поділ України на два реґіони (східний та західний) є надто спрощеним. Звичнішим є поділ на чотири реґіони (Захід, Центр, Схід, Південь), і саме ним я скористався, вперше пишучи про українську політику п’ятнадцять років тому. Декілька років тому Беринґтон і Герон на підставі ґрунтовного статистичного аналізу ствердили, що Україна насправді поділена на вісім реґіонів. Які докази вони подають? Насамперед, ми всі добре знаємо, що особливість трьох галицьких територій зумовлена історично. В Австро-Угорщині, а також міжвоєнній Польщі, як досконало продемонструвала Берч (2000), галицький електорат голосував відповідно до своєї етнічної належности, і цей феномен знову проявився на початку 1990-х. Схожі особливості можна зауважити також на Волині, Закарпатті й Буковині. Беринґтон і Герон (2004), проте, стверджують, що етнічна дистанція між українцями та росіянами на Закарпатті й Буковині менш очевидна, ніж у Галичині (і за цією ознакою об’єднують обидві території разом з іще трьома материковими областями в південний реґіон), а електорат на Волині менш визначений у ставленні до Росії, ніж його галицькі сусіди. З огляду на це, дослідники розділяють сім областей, приєднаних після Другої світової війни, на три реґіони. Проте ми маємо на меті пояснити електоральну поведінку, – тобто чому люди голосують за певні партії та кандидатів, – і тому важливо зазначити, що, попри відмінності в етнічній дистанції та геополітичній орієнтації, електорат Волині, Закарпаття і Буковини голосує радше як Галичина, ніж будь-яка інша група територій.

Кожен із трьох інших реґіонів (Центр, Схід і Південь), уважають Беринґтон і Герон, слід розділити ще на два: Центр – на Правобережжя та Лівобережжя, Схід – на Донбас, із одного боку, і Харків, Запоріжжя та Дніпропетровськ, із другого, а Крим треба однозначно потрактовувати як окремий реґіон (отже, загалом виходить вісім). Навіть без низки статистичних доказів, які вони наводять щодо політичних орієнтацій електорату, важко не погодитися, що Лівобережжя, Донбас та Крим справді суттєво відрізняються. Проте ми вважаємо доцільнішим поділ на чотири реґіони і найперше з практичних міркувань. Дуже складно уявити політичну спільноту, поділену на вісім частин. Як уже говорилося, цей реґіональний поділ є суто методологічною вправою, але якщо знаряддя, яке ми обираємо, лише ускладнює наше розуміння, наша вправа втрачає сенс. Що більше, дуже важко отримати репрезентативну вибірку з надто малих підодиниць (як-от Крим). По-друге, – і це важливо, – все залежить від того, що саме ми намагаємося пояснити. В останньому аналізі виборчу поведінку та організацію політичних партій найкраще пояснити саме через призму чотирьох реґіонів, хоч і з урахуванням внутрішніх реґіональних варіяцій. Донбас справді інакший, але вражає те, як на двох виборах поспіль виборці Харкова та Дніпропетровська масово проголосували за кандидата чи партію з Донбасу.

Економічний чинник
Чи можна пояснити реґіональні відмінності в українській електоральній політиці економічними чинниками? З усієї маси літератури про український реґіоналізм лише Кравчук і Чудовський (2005) неоднозначно вказали на зв’язок між поляризацією під час виборів (у цьому випадку – президентських виборів 1994 року) та економічними змінними (а саме рівнем незайнятости). Проте їхня арґументація методологічно хибна, оскільки цей аналіз здійснено на даних про коефіцієнт плинности кадрів у державному секторі, тобто на даних про те, як люди змінювали місця праці. Цей показник був справді вищий у прокучмівській південносхідній Україні, проте зміна роботи має цілком інші наслідки, до того ж не конче гірші для економічного становища особи, ніж безробіття. У будь-якому разі офіційна статистика горезвісно применшувала показник незайнятости. Як показали Арель та Хмелько (2005), рівень прибутку окремих домогосподарств не пояснює результатів виборів 2004 року. Загалом антипомаранчеві реґіони були багатші за помаранчеві (Ослунд, 2005), за єдиним винятком: найбагатша територія – Київ – стала справжнім бастіоном для помаранчевих.

У кількох дослідженнях було зроблено спробу проаналізувати суб’єктивні економічні чинники, себто те, як люди самі уявляють своє економічне становище, й розвідки показали, що ті реґіональні відмінності, які вдалося простежити, не співвідносяться з поляризацією під час виборів. У 1994 році головним було те, що більшість населення – і на сході, і на заході – мала надзвичайно неґативну думку про своє економічне становище (Кубічек, 2000). Іншими словами, східні українці були настільки ж незадоволені економікою, як і західні, проте вони дійшли діяметрально протилежних висновків у питанні політичного вибору. У близькому до цього руслі Маланчук та Грицак (2005) досліджували у Львові та Донецьку становлення класу бізнесменів – групи, яка надає більшої ваги новонабутій соціяльній ідентичності, ніж етнічній, релігійній чи політичній. Ці дві групи, із близькими за величиною прибутками, залежно від реґіону відрізняються в ставленні до питання про те, які відносини Україна повинна мати з Росією, – а це питання, як побачимо згодом, впливає на рішення виборців.

Цікавіша гіпотеза звертає увагу на соціяльноекономічні структури, що визначають електоральні орієнтації. У Совєтському Союзі особа залежала від місця праці, від колективу, що ґарантував їй доступ до таких соціяльних вигод, як охорона здоров’я, відпустки чи навіть їжа та споживчі товари. Аліна-Пісано (2006) стверджує, що ця структура дуже мало змінилась у східних індустріяльних провінціях і місцеву організацію виборів контролюють ті ж люди, від яких залежить робота і соціяльна облаштованість виборців. Така залежність зумовлює клімат конформізму – якщо не страху – щодо кандидатів, яких підтримує місцева влада. Натомість у сільськогосподарських центрі та заході система колгоспів занепала, що зробило особу економічно вразливішою, але водночас звільнило її від залежности від місцевої влади. Отже, виборчу поляризацію часів помаранчевої революції можна пояснити не об’єктивними показниками рівня економічного розвитку, а соціяльно-економічним контекстом чи структурою, у межах якої виборці висловлюють свої виборчі преференції.

Ця гіпотеза інтриґує, але її важко довести. Звідки нам знати, коли саме виборцям не дають висловити їхні справжні інтереси? Така лінія арґументації приводить на думку марксистське поняття «фальшивої свідомости», яке нещодавно переглянули Гардт і Неґрі в праці «Імперія» (2000). Щоб перевірити цю тезу, ми мали би порівняти поведінку виборців, які працюють на приватних підприємствах на сході, – а таких немало, – із поведінкою тих, хто все ще залежить від колективів. Величезна підтримка Януковича чи Партії реґіонів свідчить про те, що обидві групи, найімовірніше, таки голосуватимуть у подібний спосіб. Загадкою залишається поведінка сільських виборців. Селяни центральної України загалом не голосували за Кравчука в 1994 році, якого тоді підтримували національно-демократичні сили, але 2004 року масово підтримали Ющенка, і цю зміну можна було побачити вже на парламентських виборах 2002 року (Попов, 2003). Чи це справді сталося тому, що, як стверджує Аліна-Пісано, селяни відкинули свою місцеву еліту? Чи, можливо, це саме еліти змінили свою позицію, і сільський електорат, який завжди поважає місцеву владу, виконав нові вказівки згори (але «гори» місцевої)? Всі очікували, що результати виборів 2004 року визначатиме сумнозвісний «адміністративний ресурс», але той ресурс виявився геть недієздатним у половині країни. Сільські еліти не виконували вказівок із центру.

Мовний чинник
Географічна поляризація України коріниться в ідентичності, але не в традиційному розумінні цього поняття. Цей поділ, принаймні згідно з усталеними категоріями, не є етнічним. Відповідно до даних перепису населення, більшість виборців на південному сході вважають себе «українцями». Єдина територія, де етнічні росіяни становлять більшість, – це Крим. Поляризація 2004–2006, а також 1994 років не протиставляє «росіян» та «українців». Ющенка та Януковича, як і Кучму й Кравчука, об’єднувала українська національність.

Територіяльний поділ пов’язаний із мовою. Але знову-таки мусимо відмовитися від традиційних категорій, аби краще зрозуміти цей взаємозв’ язок. Від 1987 року держава використовує критерій рідної мови, щоб категоризувати мови. Декілька досліджень продемонстрували, що більшість людей уважають за рідну мову своєї національности, а не ту, яку вони вивчили першу (Силвер, 1986). Факт, що безліч українців, які щодня розмовляють російською, вважають рідною саме українську мову, сам по собі дуже важливий. Він свідчить про певний рівень прив’язаности до національности, але не пояснює поляризації при голосуванні. Більшість дослідників, які стверджують, що мова не впливає суттєво на поведінку виборців, покликаються на офіційну статистику про рідну мову (Кремер і Клем, 1999, Берч, 2000, Кравчук і Чудовський, 2005). Як показали Арель і Хмелько (1996) на прикладі виборів 1994 року, ані рідна мова, ані національність не співвідносяться з реґіональним розподілом голосів. Адже дві третини українців, що живуть на південному сході, вважають рідною саме українську мову.

Зв’язок між мовою та поведінкою виборців можна встановити лише тоді, коли розумітимемо мову як мову вжитку. Як і будь-яка інша категорія, поняття мови вжитку є досить нечітким. У цій статті визначаємо мову вжитку як мову, котрою особа користується в ситуації, коли є можливість вибору мови. Отже, концепція не стосується здатности говорити мовою або реального використання певної мови на робочому місці, оскільки в обох випадках ужиток мови не обов’язково є наслідком вибору. Нас цікавить мова вжитку, яка є саме обраною мовою (за умов існування такої можливости). В Україні немає офіційної статистики про таку поведінку, але Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) збирає дані про обрану мову своїх респондентів уже понад дванадцять років. Арель і Хмелько (1996, 2005) показали, що однією зі статистично підтверджених змінних, якою можна пояснити поляризацію під час виборів 1994 та 2004 років, є саме мова. Ми стверджуємо не те, що всі вибори можна пояснити мовою, а те, що коли ми можемо спостерігати реґіональну поляризацію, то статистично її можна пояснити лише (або переважно) обраною мовою.

Найзавзятіше цю тезу критикує Беринґтон (1997, 2002a, 2002b, 2006). З одного боку, він погоджується, що саме обрана мова є ключовою категорією, що репрезентує «мову» загалом, а його аналіз ґрунтується на даних, які зібрала та сама соціологічна інституція, КМІС. Із другого боку, Беринґтон стверджує, що Арель і Хмелько не беруть до уваги дуже важливої змінної: самих реґіонів. Більшість дослідників реґіоналізму зводять «реґіональну» змінну до котроїсь із основних демографічних змінних, як-от мова чи національність. Такий «композиційний» підхід до конструювання реґіонів в Україні переважає в літературі про реґіоналізм. Проте цілком можливо, що реґіон має свій окремий вплив на поведінку. Інакше кажучи, ймовірно, що антипомаранчеве ставлення найкраще можна пояснити тим, що люди живуть на сході, а не тим, що вони радше розмовляють російською мовою.

Беринґтон спробував довести своє твердження статистично. Проте його перше дослідження недостатньо переконливе, бо зосереджується на проблемі довіри до інституцій, що, як знаємо з численних розвідок, буває низькою в усіх реґіонах. У другому дослідженні (2002b) він зосередився на рівні дистанції, яку Україна повинна утримувати з Росією: саме цей вимір Арель і Хмелько вважають за визначальний для пояснення реґіональної поляризації. Головний Беринґтонів висновок полягає в тому, що змінна «реґіону» сама по собі значно краще пояснює реґіональні відмінності, ніж змінна «вибраної мови», що є очевидним статистичним викликом тезі Ареля та Хмелька. Проте вже наступне його дослідження (2006), проведене за декілька місяців після помаранчевої революції, показало, що для пояснення реґіональної поляризації обрана мова є так само важливою, як і сам реґіон. Різні висновки цих досліджень найпевніше можна пояснити різним формулюванням питань, використаних в опитуванні. У дослідженні 2002 року питання робило наголос на рівні підтримки української незалежности, натомість у дослідженні 2006 року питання було ширшим і стосувалося геополітичної орієнтації України. Насправді ці два питання досить різні. Східні українці можуть мати загалом проросійську орієнтацію, але водночас бути виразними прихильниками незалежности (згідно з даними КМІС, у 2004 році менш ніж третина опитаних підтримувала об’єднання України та Росії в одній державі). Реґіональна поляризація виникає через перше, а не через друге. Баринґтонів внесок полягає в тому, що дослідник показав: реґіон у поляризації відіграє не меншу, а таку саму роль, як і мова. Інакше кажучи, в осілості чи належності й прив’язаності до реґіону є щось, що становить невилучну частину реґіональної політики.

Етнічна структура
Це «щось» має водночас і невловимий аспект, пов’язаний із історичною пам’яттю, і більш осяжну реальність, пов’язану зі специфічною та, власне, мало вивченою етнічною структурою. Як і у випадку з рідною мовою, категорія національности, яку використовували в радянських переписах населення та внутрішніх паспортах, сама по собі пояснює мало. Категоризуючи своє населення за екслюзивістськими критеріями етнічної національности, радянські керівники погоджувалися із націоналістичним засновком, що індивід може мати лише одну національність. Проте навіть у повсякденному житті межі національних ідентичностей нерідко розмиті, а надто в осіб, що походять зі змішаних сімей. В Україні українсько-російські шлюби траплялися досить часто, особливо на сході. Якою мірою таке біетнічне походження впливає на національні ідентичності? Згідно з поширеною думкою, за часів Союзу дітей із українсько-російських родин переважно записували росіянами. Але якби це справді було так, росіянами була би нині більшість населення східної України. Насправді росіянами записувано лише незначну більшість (55%) таких дітей (Волков, 1989). Якщо українська мова таки справді мала низький статус у повоєнній Україні, то про українську національність такого сказати не можна, бо ж Комуністична партія і далі практикувала позитивну дискримінацію (чи пропорційну репрезентацію титульної національности) на партійній та урядовій службі (за винятком Західної України).

Київський міжнародний інститут соціології спробував визначити, наскільки індивіди могли б ідентифікувати себе з двома національностями, якби мали таку можливість. У дослідженні використовувано п’ятизначну шкалу, в якій дві крайніх точки (1 та 5) репрезентували тих, хто ідентифікує себе лише з однією національністю (українською чи російською), точка посередині (3) – тих, хто рівнозначно ідентифікує себе з українцями та росіянами, а дві інших точки (2 і 4) позначають подвійну, але несиметричну ідентичність (2 – і українська, і російська, але більше українська; 4 – і українська, і російська, але більше російська). Таку методологію вже десятиліттями використовують компаративісти Хуан Лінц та Ел Степан для визначення подвійних ідентичностей мешканців таких територій/держав, як Квебек, Каталонія, Бельгія та Індія. Лінца і Степана цікавили насамперед суперечність між етнічною та громадянською ідентичностями. Націоналіст у Квебеку (Каталонії тощо) поділяє думку, що індивіди можуть уважати себе або квебекцями (каталонцями тощо), або канадцями (іспанцями тощо). Насправді ж у кожному з цих суспільств більшість ідентифікується певною мірою і з квебекцями (каталонцями тощо), і з канадцями (іспанцями тощо). Така амбівалентність добре пояснює, чому рух за автономію ніяк не може спричинити відокремлення реґіону.

Приклад України трохи інакший, оскільки, на відміну від західних багатонаціональних держав/територій, термін, що означує громадянську й етнічну ідентичність, один і той самий (українська). Україна цікава мірою, до якої її людність має подвійні етнічні ідентичності, і тим, що це говорить про реґіональну політику. Дані просто вражають. Тоді як центральнозахідна Україна залишається передовсім українською – 83% мешканців означують себе як суто українців, і лише 14% уважають себе частково або винятково росіянами, у південносхідній Україні шальки терезів різко перехиляються на користь бодай частково російської ідентичности. Хоча в переписі населення 2001 року лише 30% мешканців південносхідного реґіону визнали себе росіянами, коли опитувані отримали змогу вибрати понад одну національність, 60% вибрали повністю або частково російську ідентичність. Отож знову вимальовується певна реґіональна поляризація: 83% до 14% на противагу до ситуації 40% до 60%, хоча в цьому випадку вона менш очевидна, ніж мовні преференції та співвідношення виборців, які проголосували за і проти помаранчевих.

Чи може особа, яка ідентифікує себе з двома етнічними групами, розвинути міцну двонаціональну свідомість? Досвід східної України говорить про протилежне. Декілька авторів уже зауважили слабкий рівень прив’язаности до національної ідентичности в біетнічних реґіонах України (Пірі, 1996). Це стосується і тих, хто в переписі вказав російську національність, і тих, хто вважає себе українцем (Грицак, 2001). У дослідженні батьків та учнів харківської школи Філіппова (1999) зазначає, що харківські росіяни більше ідентифікують себе зі східними українцями, аніж із росіянами з Росії. Натомість харківські українці вважають, що вони мають більше спільного з росіянами східної України, ніж із західними українцями. Той факт, що мешканці східної України зазвичай «етнічно байдужі», як це формулює Філіппова, ще зовсім не означає, що вони легко стають жертвами проєктів «націєтворення». Навпаки, справджується протилежне. Східних українців ображає типовий український націоналістичний наратив, що зображає їх як жертв російської політики (Журженко, 2002). У цьому питанні просто разючим є контраст між Львовом та Донецьком. У 1994 році 66% мешканців Львова погодилися з реченням «Росія завжди нас експлуатувала», тоді як 72% мешканців Донецька не погодилися з ним (Маланчук, 2005). Східні українці, стверджує Журженко, вважають себе «активними творцями власної історії».

Наслідки реґіонального поділу України
Наш аналіз наголошує дві проблеми. Перша полягає в тому, що реґіональний поділ є зовсім не перехідним, пов’язаним із процесом націєтворення явищем; натомість це тривалий процес, що утворює підвалини, на яких зводять постпомаранчеву політику. Друга – це те, що мови в Україні символізують ідентичності, закорінені у сформованому історично реґіональному середовищі. Мова втілює фундаментальний мотив політики: визнання Іншим. У постпомаранчевій плюралістичній Україні російськомовне та україномовне населення все ще мають визначити правила взаємного визнання.

а) Тривкість реґіонального поділу. Українські націоналісти сумують, що східні українці розмовляють російською, і мають певність, що формування української нації ще не завершилося. Проте таке телеологічне бачення процесу становлення української національности є ілюзорним. Південно-східній Україні властива тривка біетнічна структура. Вона не породила нової національности, а лише ідентичність, яка передбачає прив’язаність до української національности, використання російської мови, а також відчуття спільної долі з російським світом, яке, проте, не обертається прагненням стати частиною російської держави. Коли, згідно з громадською думкою, два кандидати пропонують програми, які містять протилежні положення щодо статусу мов та орієнтації зовнішньої політики України, електорати південносхідного та центральнозахідного реґіонів поляризуються. Небезпека такої реґіональної поляризації полягає в тому, що вилучення партії, яка програла, з політичного життя, – що цілком нормально для демократії, – може обернутися на постійне вилучення цілої території, а це вже досить небезпечно для політичної цілісности держави. Із такої перспективи творення міжреґіональної коаліції просто необхідне для зміцнення української держави. Проте для декількох, якщо не для більшости, аналітиків засновковим є те, що електоральна вага Партії реґіонів є незаконною.

б) Мова як засіб політичної репрезентації. Зв’язок між мовою та політикою в Україні пов’язаний із двома значеннями концепції репрезентації. Мова діє як засіб репрезентації системи цінностей, кодів та значень світу. Мова в цьому значенні – це лінза, що відфільтровує, відбирає та інтерпретує інформацію (Беринґтон, 2004). Коли ми стверджуємо, що мова, якою говорять, – це змінна, яка найкраще пояснює поляризацію виборців, це не означає, що мовна проблема була визначальною під час передвиборної кампанії, а радше означає, що виборці формують своє розуміння політики з огляду на мову, якою розмовляють. У 2004 році українці центральнозахідного реґіону сприйняли помаранчеву революцію як боротьбу з виборчими фальсифікаціями, натомість українці з південного сходу побачили в ній втручання Заходу. Однак зв’язок із мовою зумовлюють специфічні реґіональні обставини. Розмовляти російською в Києві – це політично не те саме, що розмовляти російською на сході.

Другий рівень репрезентації – це політична дія від імені групи. Цей рівень споріднений із концепцією визнання. Російськомовне населення південного сходу хоче, щоби його визнали таким, яким воно є. Ці мовці дуже добре розуміють натяки, часом відверті, але частіше приховані, щодо їхньої недорозвинутої національної свідомости, а отже, й приписуваної їм нездатности усвідомити власні інтереси. Вони відкидають таке, на їхню думку, поблажливе ставлення з боку помаранчевого табору. Вони прагнуть, щоби їх визнали рівними, «не об’єктами ренаціоналізації, а людьми, чиє право на окрему версію української ідентичности визнається» (Журженко, 2002). Саме через таку призму слід поглянути на постійні вимоги надати російській мові статусу другої державної. Російськомовне населення прагне такого статусу не тому, що йому не дають вільно говорити своєю мовою, – навпаки, російська мова майже переважає в південносхідній Україні, а тому, що таке визнання дало би мовцям символічне підтвердження того, що вони в українській політиці значать стільки ж, як і україномовні громадяни із центру та заходу. Це не означає, що російська мова має стати офіційною мовою на загальнодержавному рівні, оскільки це мало би критичні наслідки для політичної стабільности. Але навіть хоча б якесь визнання російської мови на реґіональному рівні мешканці східних реґіонів могли би потрактувати як ознаку того, що їхню виборчу орієнтацію в українській політиці вважають леґітимною.

Домінік Арель
Dominique Arel. «The Hidden Face of the Orange Revolution: Ukraine in Denial Towards Its Regional Problem». Доповідь виголошено на міжнародній науковій конференції «Незалежна Україна: досвід, уроки, перспективи» (Київ, Інститут історії України НАНУ, жовтень 2006 року). Переклали з англійської Христина Чушак і Надія Чушак.

---

Від М.-І.: Матеріал передруковано з часопису "Критика" (число 109 - листопад 2006 р.) на пропозицію та за активної участі дописувача Вільного Форуму Kohoutek