Трохи Сізіфа, трохи Захер-Мазоха
02/15/2007 | Юрій Андрухович
ТРОХИ СІЗІФА, ТРОХИ ЗАХЕР-МАЗОХА
Український письменник: модель 2007
Я вже давно мав би заборонити собі вживання цього слова – «революція». Особливо у поєднанні з «помаранчева». Ніде правди сховати: я досі можу і хочу говорити про неї годинами. Варто лише мене зачепити – і я вже знову там, у листопаді – грудні 2004-го. Це може свідчити щонайменше про дві речі – про «синдром ветеранства» і про те, що з нього неминуче випливає: втрачене відчуття реальності.
Реальність є дамою, жахливо ревнивою. Вона не терпить, коли її перестають відчувати, і ображається, а відтак суворо карає.
І все ж я знову не можу втриматися від згадки про революцію. Я, ніби нерозкаяний алкоголік, обіцяю собі, що це буде востаннє. Ще тільки ось цей, один-єдиний раз.
Пригадую, як одного з грудневих вечорів, коли перемога помаранчевих здавалась особливо близькою, ми з присутнім тут Юрком Прохаськом перетинали все ще бурхливий Майдан. Зрозуміло, про що ми говорили і про що думали. Це було, як у Віктора Гюґо: «Про що ти думаєш? – Про майбутнє». Юрко сказав, що тепер надзвичайно важливо скласти «список речей, котрі мусять бути змінені». Ідея мені сильно сподобалася. Я залюбки склав би власну версію такого списку. При цьому я означив би його дещо категоричніше – «речі, котрі мусять бути змінені, бо інакше знову гаплик». Що більше категоричних пунктів нашого невдоволення було б кожним із нас викарбувано на своїх особистих скрижалях, то більше шансів змінити країну ми одержали б.
Тоді здавалося можливим усе. Загадаєш таку-то й таку зміну – і вона збувається. Українське суспільство зненацька виявилося прекрасним демократичним тигром – і він здійснив свій неочікувано красивий стрибок угору і вперед. Якісний злам був відчутний на всіх рівнях єдиного Майдану країни: колективна свідомість, самоорганізація, солідарність, побутово-поведінкові норми, жестикуляція, артикуляція, міміка.
З таким суспільством можна було звернути гори. Себто без вагань виконати будь-який, навіть найбільш фантастичний «список»:
змінити владу, привести в неї якісно інших людей
викоренити корупцію на всіх її щаблях
забезпечити люстрацію
блискавично і блискуче запровадити необхідні реформи – судочинства, освіти, медицини, та навіть правопису, як на те пішло
Можна було, крім того:
зробити українця наступним папою римським і його ж – водночас – далай-ламою
масово й успішно висадитися на Марсі
і навіть вступити до Євросоюзу.
Будь-яке завдання – хоч би і з найвищим ступенем неймовірності – було, здавалося, по плечу.
Але я так і не склав свого списку. Спершу я, здається, відкладав це заняття через усілякі нагальніші, а з часом навіть знайшов для себе сяку-таку мотивацію: чому саме я повинен це робити? І чому б урешті не дозволити собі таку розкіш – перестати не спати ночами через українську політику? Країна врешті вийшла на добрий шлях і їй це вдалося загалом без моєї допомоги. Суспільство визріло само собою, згідно з якимись невідомими для мене законами, і цілком непомітно для мене воно стало повною мірою – як це називається? – громадянським. Я шукав його паростків, а воно виявилося великим деревом у розквіті сил. Воно краще за мене орієнтується, що йому тепер робити з усіма цими змінами.
Виявляється, саме це й було головною ілюзією. Була ще одна – що ми врешті вибороли для себе якісно нову владу. Що ці «нові обличчя» свідчать так само про «нові голови» і «нові сумління». Але ця ілюзія була радше другорядною, а головною була інша: що ми самі (суспільство?) стали якісно новими. Тобто ми якось некритично переоцінили себе. Ми сприйняли чудо за норму – от у чому справа.
Чудо революції полягало в тому, що до нас на хвилинку зазирнуло прекрасне майбутнє і протягом цієї історичної хвилинки саме воно диктувало нам нашу громадянську зрілість. Але чудо не буває перманентним, воно на те й чудо, щоб минати, а точніше кажучи – щоб вислизати.
Разом зі згортанням останніх наметів майбутнє пішло від нас, а його місце хазяйновито посіло теперішнє з усіма внутрішньо йому притаманними пережитками минулого.
Нині вже здається, що відтоді жодної з «речей списку» змінено так і не було. Тобто що ми насправді знову в якомусь безнадійному 1999 році української історії і жодне третє тисячоліття нам нізвідки не світить.
Я розумію, що це так само ілюзія: щось таки змінилося! Я гарячково перебираю кілька мантричних словосполучень – демократичні вибори, свобода слова, щось іще. Можна, звісно, сильно сумніватися в тому, наскільки вибори були справді демократичними і наскільки свобода слова є справді свободою, а не, скажімо, тимчасовим наслідком дедалі сумнівнішого двовладдя. Але мантри – вони на те й мантри, аби повторювати їх не думаючи. Аби лише повторювати, якомога більше разів.
І все ж загалом те, що трапилося в Україні протягом другого пореволюційного року, інакше як повномасштабним рімейком колишнього не назовеш. У кількох словах суть того, що сталося, можна описати так:
замежне знахабніння українських політичних тварин (як владних, так і опозиційних)
цілковите нехтування ними можливих реакцій суспільства (на жаль, небезпідставне, бо реакцій фактично й не було)
цинічна маніпуляція виборцями з іще цинічнішим їх подальшим обманом, поводження з ними як з «біомасою» чи «населенням» -- ніби за старих добрих часів.
У випадку нормального функціонування громадянського суспільства згадані політичні тварини були б неминуче і негайно покарані. Їх – образно висловлюючись – просто закидали б яйцями і влаштували б їм таке пекло на землі, що вони б і ворогові заказали в такий спосіб з цією «біомасою» жартувати. Натомість вони тріумфують і насолоджуються владою. Це їхня особливість – уміння перетворити владу на джерело насолоди.
Затерті анонімними нічними виконавцями революційні ґрафіті на колонах київського поштамту – це промовиста спроба прокрутити час назад, вирізати із суспільної пам’яті небезпечно пульсуючий сегмент із гаслом «Майдан», своєрідна лоботомія.
Ще рік-другий – і вся Україна остаточно впевниться, що ніякого Майдану насправді не було. Там стояло кількасот безробітних пияків-западенців, яким за це платили Сорос і Березовський.
У цій ситуації мені залишається й далі робити те, що я робив і чого не робити я вже не можу – намагатися впливати на перебіг подій виключно своїми індивідуальними методами. Тобто переживати, спостерігати, думати, формулювати подумане, відточувати формулювання до разючого блиску. Без особливої надії, що ці блискуче відточені формулювання матимуть якусь відчутну зворотну реакцію. Але все-таки з надією.
З надією на що?
За часів розвинутого кучмізму я писав на цю тему так: «Ось він, цей письменник. Його аудиторія дедалі рідшає, вона вже складається виключно з таких самих, як він, невдах. Його мова дедалі звужується навколо нього, вона вже не засіб порозуміння, а фортеця, чи, точніше сказати, мушля. Його майбутнє – цей останній притулок графомана – залишається нічим не виправданим».
Але трохи далі за текстом надія таки брала своє: «Гадаю, йому залишається не так вже й мало – прагнути писати добре. У люмпенізованому суспільстві (у «біомасі» -- написав би я нині), де панують не ідеї, а інстинкти, роль письменника залишається тією ж. Вона завжди є тією ж. Єдина специфіка – він мусить бути свідомий того, що його навряд чи почують. Однак це не знімає з нього обов’язку писати добре. Це, звісно, обов’язок перед самим собою, але не тільки. Бо йому залишається надія. Надія, що можлива навіть після Чорнобиля».
Сьогодні я можу повторити приблизно те саме: надія, що можлива навіть після реваншу. Зрештою, хіба не я сам писав ще в лютому 2005-го, в розпал пореволюційного медового місяця, що «…і так доведеться все починати спочатку»?
Це хороша справа – завжди починати спочатку. Це, виявляється, надзвичайно солодка і захоплива перспектива, ця суміш Сізіфа з Мазохом.
Тебе вкотре скинуто з самого вершечка твоїх ілюзій, ти знову вільний, у тебе розв’язані руки, ти знову ненавидиш владу й тому говориш про неї все, що забажаєш, з єдиним прагненням – нашкодити їй якомога більше. Це як знову народитися для чергового кармічного втілення.
До того ж ти чомусь упевнений, що цього разу тебе почують і зрозуміють краще.
-------------------------------------------------
Виступ на конференції "Україна - 2007" в Європейському парламенті. Брюсель, 07.02.07
Український письменник: модель 2007
Я вже давно мав би заборонити собі вживання цього слова – «революція». Особливо у поєднанні з «помаранчева». Ніде правди сховати: я досі можу і хочу говорити про неї годинами. Варто лише мене зачепити – і я вже знову там, у листопаді – грудні 2004-го. Це може свідчити щонайменше про дві речі – про «синдром ветеранства» і про те, що з нього неминуче випливає: втрачене відчуття реальності.
Реальність є дамою, жахливо ревнивою. Вона не терпить, коли її перестають відчувати, і ображається, а відтак суворо карає.
І все ж я знову не можу втриматися від згадки про революцію. Я, ніби нерозкаяний алкоголік, обіцяю собі, що це буде востаннє. Ще тільки ось цей, один-єдиний раз.
Пригадую, як одного з грудневих вечорів, коли перемога помаранчевих здавалась особливо близькою, ми з присутнім тут Юрком Прохаськом перетинали все ще бурхливий Майдан. Зрозуміло, про що ми говорили і про що думали. Це було, як у Віктора Гюґо: «Про що ти думаєш? – Про майбутнє». Юрко сказав, що тепер надзвичайно важливо скласти «список речей, котрі мусять бути змінені». Ідея мені сильно сподобалася. Я залюбки склав би власну версію такого списку. При цьому я означив би його дещо категоричніше – «речі, котрі мусять бути змінені, бо інакше знову гаплик». Що більше категоричних пунктів нашого невдоволення було б кожним із нас викарбувано на своїх особистих скрижалях, то більше шансів змінити країну ми одержали б.
Тоді здавалося можливим усе. Загадаєш таку-то й таку зміну – і вона збувається. Українське суспільство зненацька виявилося прекрасним демократичним тигром – і він здійснив свій неочікувано красивий стрибок угору і вперед. Якісний злам був відчутний на всіх рівнях єдиного Майдану країни: колективна свідомість, самоорганізація, солідарність, побутово-поведінкові норми, жестикуляція, артикуляція, міміка.
З таким суспільством можна було звернути гори. Себто без вагань виконати будь-який, навіть найбільш фантастичний «список»:
змінити владу, привести в неї якісно інших людей
викоренити корупцію на всіх її щаблях
забезпечити люстрацію
блискавично і блискуче запровадити необхідні реформи – судочинства, освіти, медицини, та навіть правопису, як на те пішло
Можна було, крім того:
зробити українця наступним папою римським і його ж – водночас – далай-ламою
масово й успішно висадитися на Марсі
і навіть вступити до Євросоюзу.
Будь-яке завдання – хоч би і з найвищим ступенем неймовірності – було, здавалося, по плечу.
Але я так і не склав свого списку. Спершу я, здається, відкладав це заняття через усілякі нагальніші, а з часом навіть знайшов для себе сяку-таку мотивацію: чому саме я повинен це робити? І чому б урешті не дозволити собі таку розкіш – перестати не спати ночами через українську політику? Країна врешті вийшла на добрий шлях і їй це вдалося загалом без моєї допомоги. Суспільство визріло само собою, згідно з якимись невідомими для мене законами, і цілком непомітно для мене воно стало повною мірою – як це називається? – громадянським. Я шукав його паростків, а воно виявилося великим деревом у розквіті сил. Воно краще за мене орієнтується, що йому тепер робити з усіма цими змінами.
Виявляється, саме це й було головною ілюзією. Була ще одна – що ми врешті вибороли для себе якісно нову владу. Що ці «нові обличчя» свідчать так само про «нові голови» і «нові сумління». Але ця ілюзія була радше другорядною, а головною була інша: що ми самі (суспільство?) стали якісно новими. Тобто ми якось некритично переоцінили себе. Ми сприйняли чудо за норму – от у чому справа.
Чудо революції полягало в тому, що до нас на хвилинку зазирнуло прекрасне майбутнє і протягом цієї історичної хвилинки саме воно диктувало нам нашу громадянську зрілість. Але чудо не буває перманентним, воно на те й чудо, щоб минати, а точніше кажучи – щоб вислизати.
Разом зі згортанням останніх наметів майбутнє пішло від нас, а його місце хазяйновито посіло теперішнє з усіма внутрішньо йому притаманними пережитками минулого.
Нині вже здається, що відтоді жодної з «речей списку» змінено так і не було. Тобто що ми насправді знову в якомусь безнадійному 1999 році української історії і жодне третє тисячоліття нам нізвідки не світить.
Я розумію, що це так само ілюзія: щось таки змінилося! Я гарячково перебираю кілька мантричних словосполучень – демократичні вибори, свобода слова, щось іще. Можна, звісно, сильно сумніватися в тому, наскільки вибори були справді демократичними і наскільки свобода слова є справді свободою, а не, скажімо, тимчасовим наслідком дедалі сумнівнішого двовладдя. Але мантри – вони на те й мантри, аби повторювати їх не думаючи. Аби лише повторювати, якомога більше разів.
І все ж загалом те, що трапилося в Україні протягом другого пореволюційного року, інакше як повномасштабним рімейком колишнього не назовеш. У кількох словах суть того, що сталося, можна описати так:
замежне знахабніння українських політичних тварин (як владних, так і опозиційних)
цілковите нехтування ними можливих реакцій суспільства (на жаль, небезпідставне, бо реакцій фактично й не було)
цинічна маніпуляція виборцями з іще цинічнішим їх подальшим обманом, поводження з ними як з «біомасою» чи «населенням» -- ніби за старих добрих часів.
У випадку нормального функціонування громадянського суспільства згадані політичні тварини були б неминуче і негайно покарані. Їх – образно висловлюючись – просто закидали б яйцями і влаштували б їм таке пекло на землі, що вони б і ворогові заказали в такий спосіб з цією «біомасою» жартувати. Натомість вони тріумфують і насолоджуються владою. Це їхня особливість – уміння перетворити владу на джерело насолоди.
Затерті анонімними нічними виконавцями революційні ґрафіті на колонах київського поштамту – це промовиста спроба прокрутити час назад, вирізати із суспільної пам’яті небезпечно пульсуючий сегмент із гаслом «Майдан», своєрідна лоботомія.
Ще рік-другий – і вся Україна остаточно впевниться, що ніякого Майдану насправді не було. Там стояло кількасот безробітних пияків-западенців, яким за це платили Сорос і Березовський.
У цій ситуації мені залишається й далі робити те, що я робив і чого не робити я вже не можу – намагатися впливати на перебіг подій виключно своїми індивідуальними методами. Тобто переживати, спостерігати, думати, формулювати подумане, відточувати формулювання до разючого блиску. Без особливої надії, що ці блискуче відточені формулювання матимуть якусь відчутну зворотну реакцію. Але все-таки з надією.
З надією на що?
За часів розвинутого кучмізму я писав на цю тему так: «Ось він, цей письменник. Його аудиторія дедалі рідшає, вона вже складається виключно з таких самих, як він, невдах. Його мова дедалі звужується навколо нього, вона вже не засіб порозуміння, а фортеця, чи, точніше сказати, мушля. Його майбутнє – цей останній притулок графомана – залишається нічим не виправданим».
Але трохи далі за текстом надія таки брала своє: «Гадаю, йому залишається не так вже й мало – прагнути писати добре. У люмпенізованому суспільстві (у «біомасі» -- написав би я нині), де панують не ідеї, а інстинкти, роль письменника залишається тією ж. Вона завжди є тією ж. Єдина специфіка – він мусить бути свідомий того, що його навряд чи почують. Однак це не знімає з нього обов’язку писати добре. Це, звісно, обов’язок перед самим собою, але не тільки. Бо йому залишається надія. Надія, що можлива навіть після Чорнобиля».
Сьогодні я можу повторити приблизно те саме: надія, що можлива навіть після реваншу. Зрештою, хіба не я сам писав ще в лютому 2005-го, в розпал пореволюційного медового місяця, що «…і так доведеться все починати спочатку»?
Це хороша справа – завжди починати спочатку. Це, виявляється, надзвичайно солодка і захоплива перспектива, ця суміш Сізіфа з Мазохом.
Тебе вкотре скинуто з самого вершечка твоїх ілюзій, ти знову вільний, у тебе розв’язані руки, ти знову ненавидиш владу й тому говориш про неї все, що забажаєш, з єдиним прагненням – нашкодити їй якомога більше. Це як знову народитися для чергового кармічного втілення.
До того ж ти чомусь упевнений, що цього разу тебе почують і зрозуміють краще.
-------------------------------------------------
Виступ на конференції "Україна - 2007" в Європейському парламенті. Брюсель, 07.02.07
Відповіді
2007.02.16 | Hoja_Nasreddin
Ой Майдане-Майданочку, якби була знала...
>Я вже давно мав би заборонити собі вживання цього слова – «революція». Особливо у поєднанні з «помаранчева».Даремно. То було, то є наше і ЗАВЖДИ буде з нами. Скільки людей по світах за все своє життя цього не мали не мають і не матимуть, а отже НІКОЛИ не відчують. Даремно не читають Шевченка
>Ніде правди сховати: я досі можу і хочу говорити про неї годинами. Варто лише мене зачепити – і я вже знову там, у листопаді – грудні 2004-го.
Отже, нас вже двоє. Насправді – ЗНАЧНО більше. Просто годі збагнути, як багато. До того ж, є ходяче “владне” нагадування – янукович, який досі перестрашений до найнижчої точки у власній дупенції, варто лишень на нього поглянути.
>Це може свідчити щонайменше про дві речі – про «синдром ветеранства» і про те, що з нього неминуче випливає: втрачене відчуття реальності.
Аж ніяк. Чи було щось більше СПІЛЬНО реальнішого у житті українців нині сущих, аніж зима 2004 року.
>І все ж я знову не можу втриматися від згадки про революцію. Я, ніби нерозкаяний алкоголік, обіцяю собі, що це буде востаннє. Ще тільки ось цей, один-єдиний раз.
Якщо я особисто залюбки читаю оці три речення, а письменникові, як на мене, на прочитанні його творів іншими у першу чергу незнайомими людьми залежить понад усе, то дуже ся сподіваю, що це пишеться невостаннє
> Це було, як у Віктора Гюґо: «Про що ти думаєш? – Про майбутнє». Юрко сказав, що тепер надзвичайно важливо скласти «список речей, котрі мусять бути змінені». Ідея мені сильно сподобалася.
Дав би голову на відсіч, що переважна більшість людей складала такі списки, щоправда у голові, а не на папері, але це було, це витало у повітрі, не буває майбутнього без мрій і такого планування, бодай із мрійливим відтінком.
>Я залюбки склав би власну версію такого списку. При цьому я означив би його дещо категоричніше – «речі, котрі мусять бути змінені, бо інакше знову гаплик». Що більше категоричних пунктів нашого невдоволення було б кожним із нас викарбувано на своїх особистих скрижалях, то більше шансів змінити країну ми одержали б.
Важливість плану НЕ перевершить і НЕ замінить важливості й ваги й рішучості втілення та впровадження та реалізації його у життя.
>Українське суспільство зненацька виявилося прекрасним демократичним тигром – і він здійснив свій неочікувано красивий стрибок угору і вперед. Якісний злам був відчутний на всіх рівнях єдиного Майдану країни: колективна свідомість, самоорганізація, солідарність, побутово-поведінкові норми, жестикуляція, артикуляція, міміка.
Та від самих лише рядків щойно прочитаних мені звичайнісінької гордості (можливо й пихи, зарозумілості) вистачить на кілька днів. Яке все ж таки то є чудо – Україна. І яка незбагненна загадка.
>Але я так і не склав свого списку.
Бути письменником – то є фах. Отже, письменник має писати. Фахово.
>І чому б урешті не дозволити собі таку розкіш – перестати не спати ночами через українську політику?
Тії ночі безсонні - то невиліковна хвороба. Скільки людей через тії ночі, що катували душі, пішло у небуття.
>Суспільство визріло само собою, згідно з якимись невідомими для мене законами, і цілком непомітно для мене воно стало повною мірою – як це називається? – громадянським. Виявляється, саме це й було головною ілюзією.
СКІЛЬКИ в тому-всьому українського? Скільки в тому-всьому УКРАЇНСЬКОГО?
>Була ще одна – що ми врешті вибороли для себе якісно нову владу.
Чи існує у природі революція, яка саме такої ілюзії позбавлена?
>Чудо революції полягало в тому, що до нас на хвилинку зазирнуло прекрасне майбутнє і протягом цієї історичної хвилинки саме воно диктувало нам нашу громадянську зрілість.
Отже, як писав Хемінгуей, це – свято, яке завжди з нами. Навіть, якщо клюєв пообклеює свого язика наждаком і щоранку вилизує київські колони від таких “осоружних” записів.
>Нині вже здається, що відтоді жодної з «речей списку» змінено так і не було. Тобто що ми насправді знову в якомусь безнадійному 1999 році української історії і жодне третє тисячоліття нам нізвідки не світить.
А якби спитатися Степана Бандеру із побратимами, ЩО їм “світило” 30 червня 1941 року? Отож, нема чого! Світить Україні третє тисячоліття, бігме світить. То ж скільки дітей вродилося із тим “майданним вірусом”, який батьками передався на рівні ДНК. Годі осягнути й полічити!
>У випадку нормального функціонування громадянського суспільства згадані політичні тварини були б неминуче і негайно покарані.
Нічого, підлікуємося, направимо функції, і покараємо. Які наші літа!
>Натомість вони тріумфують і насолоджуються владою. Це їхня особливість – уміння перетворити владу на джерело насолоди.
А оце – стовідсоткова ілюзія. Киньте оком на януковича чи ющенка. Де ви бачите тріумф чи насолоду чи бодай часточку щастя? Накритий вишуканий стіл – то тимчасові до того ж примарні ліки наркоманські від хвороби, яка називається СРАЧ. ДРИСЛЯ, ШВИДКА НАСТЯ – ось що їх опанувало. То видно неозброєним оком. Відколи це купіль у власному лайні називається насолодою.
>Затерті анонімними нічними виконавцями революційні ґрафіті на колонах київського поштамту – це промовиста спроба прокрутити час назад, вирізати із суспільної пам’яті небезпечно пульсуючий сегмент із гаслом «Майдан», своєрідна лоботомія.
О, я був приємно вражений коли про це почув! То ж та наволоч САМА визнає свою несправжність та тимчасовість. Це ж як потрібно ріденько ходити під себе, аби ті написи, яких по суті, жоден з тих недоумків НЕ БАЧИТЬ, так муляли душу. Хто сказав, що іванофранківське яйце – то прикра випадковість. Про що думає янукович та його діти, коли їм подають на сніданок яєшню? Як будуть називати правнуків януковича? Пригадайте класичне українське село: у сімнадцятому столітті парубок випадково “всрався” (проза - переїв, бідака, зелених абрикосів), то його нащадків у двадцять першому столітті прозивають “серунами”.
>Ще рік-другий – і вся Україна остаточно впевниться, що ніякого Майдану насправді не було. Там стояло кількасот безробітних пияків-западенців, яким за це платили Сорос і Березовський.
Ото дзуськи! Може б хтось і мріяв про таке, але НЕ НА ЦІЙ ПЛАНЕТІ
>У люмпенізованому суспільстві (у «біомасі» -- написав би я нині), де панують не ідеї, а інстинкти, роль письменника залишається тією ж. Вона завжди є тією ж.
І це тішить. І не лише письменника.
>Єдина специфіка – він мусить бути свідомий того, що його навряд чи почують. Однак це не знімає з нього обов’язку писати добре.
Досвід радянського союзу показує, що це твердження автора цілковито хибне.
>Це хороша справа – завжди починати спочатку. Це, виявляється, надзвичайно солодка і захоплива перспектива, ця суміш Сізіфа з Мазохом.
Я би то назвав не сумішшю, а поєднанням. А оскільки другий з тих двох осіб – наш співвітчизник (і сусіда тих сотень тисяч "западенців", які, тра віддати належне, вміють чарку перехилити, але пияками ніколи не були), то воно якось навіть і випадає. Нам.
>Тебе вкотре скинуто з самого вершечка твоїх ілюзій, ти знову вільний,
А як тоді бути із “Не жди сподіваної волі...” ?
>До того ж ти чомусь упевнений, що цього разу тебе почують і зрозуміють краще.
Contra spem spero.
2007.02.16 | OlalaZhm
Re: Ой Майдане-Майданочку, якби була знала...
Дякую... І автору, і коментатору.2007.02.19 | mandrivnyk
Re: Трохи Сізіфа, трохи Захер-Мазоха
Сила розчарування подіями, що стались в постмайданівський період, прямо пропорційна величині ілюзій, що мали місце до і під час Майдану. Ілюзії ж є тим, що постає в наших очах і головах замість реальної картини дійсності, якщо ми не спроможні правильно цю реальність сприймати, оцінювати і передбачувати. Наш український народ продемонстрував всьому світові, але головне - самому собі, яка в нього прекрасна душа. Вона була, є і буде. І після Майдану нічого не змінилось. Політики в постмайданівський період продемонстрували ще раз, що це за професія, і які люди здатні нею займатися. І тут нічого нового. Хіба не знав Мороз, стоячи поруч з Ющенком під час Майдану перед народом, що він його зрадить в перший зручний момент (як у випадку із вимогою про визнання необхідності майбутньої політреформи)? Хіба не знав Ющенко, дивлячись на майданівське вируюче море людей, яке в єдиному пориві по черзі вигукувало "Ю-щен-ко!" і "Ю-ля!", що йому з Юлею не по дорозі? Та у Ющенка ще тоді вже не було жодних шансів, і, здається, він то розумів. Тому величезною його заслугою є те, що він не допустив кровопролиття, на яке готові були тоді і готові тепер піти всі наші вороги - він спас життя багатьом тим, котрі тепер готові звинуватити його у всіх гріхах проти його власного народу. Виникнення ж ілюзій, як і наступна заміна одних ілюзій іншими - то окрема цікава тема, котру варто обговорювати.2007.02.19 | mandrivnyk
Re: Трохи Сізіфа, трохи Захер-Мазоха
справа в тому, що було два Майдани: один Майдан як явище політичне, і другий Майдан - як явище духовне. Оце другий Майдан - це феномен, унікальна подія, що заслуговує наукового і соціального дослідження, заслуговує відображення в публіцистиці, журналістиці, літературних творах, заслуговує народних легенд і навіть міфів. Це бело щось, в чому ніколи не можливо розчаруватись.2007.02.19 | Чучхе
я б цього Андруховича прибив
за перманентні намагання опустити Україну до європейського рівняну натуралізувався він в своєму Граці - то силди там і не говори про те, про що не маєш уявлення, тим більше - від імені народу, якому ти абсолютно байдужий
2007.02.19 | Shooter
я б цього
Чучхе пише:> за перманентні намагання опустити Україну до європейського рівня
Чучхе, не поріть відвертої єрунди. Україні у всьому, окрім бандитизму та державного бандитизму, до Європи ще - як до неба рачки.
Нажаль.
2007.02.20 | Чучхе
Re: я б цього
Shooter пише:> до Європи ще - як до неба рачки.
>
> Нажаль.
На щастя
2007.02.22 | kamandirovshik
Re: Трохи Сізіфа, трохи Захер-Мазоха
По-перше, реальність має бути жінкою незайманою. Що до її цноти та показних ревнощів, в мене виникають певні сумніви.2007.02.22 | kamandirovshik
Re: Трохи Сізіфа, трохи Захер-Мазоха
Як її зараз майданно мають чергові примірники прем"єрів не вкладається в мою і без того вже хитку уяву про неї.2007.02.22 | kamandirovshik
Re: Трохи Сізіфа, трохи Захер-Мазоха
Для того, щоб розпочати натхненний процес погвалтування, їй відМорозили незначний, але як виявилось інтимноважливий орган і робилось це, безумовно, в суто гуманних цілях, щоб наша свідомість на першій стадії була під лагідною анестизією антикризових мантр.2007.02.22 | kamandirovshik
Re: Трохи Сізіфа, трохи Захер-Мазоха
А Чарівник країни У, перебуваючи у повному зомбічному захваті від грудневої зразка 2004 перемоги, цьому хвацько сприяв.