02/17/2007 | Ярослав Сватко

Протягом наступних восьми років Росія планує оновити 45% свого озброєння, на це заплановано використати 189 млрд дол. Нове озброєння отримають 40 танкових батальйонів, 97 – мотопіхотних і 50 – повітрянодесантних. В рамках протидії американській системі протиракетного захисту в Росії випробувано новий носій “Тополь-М”. 50 таких міжконтинентальних балістичних ракет буде розміщено на рухомих платформах, і ще кілька десятків – у шахтах, вже цього року росіяни приймуть на озброєння 17 шт. “Тополь-М”. До 2015 року Росія позбудеться радянських ракет, замінивши їх на нове покоління носіїв. Ця абсолютно відкрита інформація не справляла жодного враження ні на Америку, ні на Європу. Аж поки Володимир Путін не приїхав у Мюнхен на щорічну конференцію, і не висловив сучасного російського погляду на облаштування світу. Його промова справила на західних політиків значно більше враження, ніж плани ВМФ Росії відновити програму побудови авіаносців, чи фраґмент виступу міністра оборони Росії Іванова в Думі, де він заявив про право Росії на здійснення попереджувальних військових ударів конвенційними збройними силами. Можливо, тому, що вони побачили в залі перед собою справжню Росію, а не ту, яку вони будували у своїх мріях.

Думки оглядачів та експертів розділилися. Одні вважають мюнхенську промову російського президента поворотною точкою політики, інші не вбачають у ній нічого надзвичайного. Праві, як завжди і одні, і другі. І коли в Росії Станіслав Бєлковський говорить, що “Путін не сказав зовсім нічого нового” - він правий, бо все, мовлене російським президентом у Мюнхені вже було сказано ним же на багатьох пресконференціях журналістам. Просто, не все в одному місці і не у вічі лідерам західних країн. Тому реакція “Вол Стріт Джорнел” на промову Путіна, висловлена в статті “Російське нахабство”, виглядає істерією дитини, яка сподівалась на іграшку, у придбанні якої їй відмовили. Ніби, панове, Ви не знали, хто такий Путін, і якими є його світоглядні засади та напрямні побудови російського суспільства. Тоді відкрийте своє ж видання від 20 вересня 2004 року і прочитайте оцінку Збіґнєвом Бжезінським існуючої в Росії влади та її світогляду. Розуміння правильних способів облаштування Росії й світу. Щось Володимир Путін та його команда зробили не так, як попереджував старий професор-совєтолог?
Російська традиція, писав З. Бжезінський у “Московському Мусоліні”, “боїться будь-якої реґіональної автономії, будь-якої справжньої децентралізації, традиція, яка вигодовує шовіністичну паранойю стосовно того, що політичний плюралізм майже неминуче кине саму Росію в безодню розвалу”. Тим, хто марно питав у Мюнхені Володимира Путіна про вбивства журналістів у Росії, варто було прочитати ці рядки. Можливо, вони б зрозуміли, що інакодумство російська правляча верхівка сприймає як війну проти себе. І діє, як на війні. Якби був залізний занавіс – садила б журналістів до тюрем, і не звертала б уваги на міжнародні протести. У частково відкритому суспільстві ув'язнення журналіста-інакодумця невигідне, з огляду власне на оці протести. Тому журналісти гинуть, а прокуратура “не може” виявити замовників та виконавців убивств. Путінська промова у Мюнхені – це не нове слово в російській політиці, це – підсумок цієї політики за останніх 3-5 років.

Однак, праві й ті, хто вважає путінську промову новим словом російської політики. Новим – бо те, що раніше робилось Кремлем мовчки чи приховано, стверджувалось політикою доконаних фактів, а не заявлених вимог, чи заявлялось фраґментарно, – сьогодні публічно виставляється у вигляді державних вимог Росії. Та якщо говорити про поворотну точку нової російської політики – то нею є не промова президента, а вбивство Олександра Литвиненка.

Олександра Литвиненка можна було вбити безліччю способів. Публічне життя, яке він вів, давало дуже мало можливостей для його фізичного захисту. Якщо б справа була лише в помсті політичного ордена КҐБ своєму відступникові, це справді можна було зробити непомітно, не залишаючи радіоактивних слідів по всій Європі. Публічне ж і демонстративне вбивство, так, як воно було виконане, у чомусь споріднене з актом 9/11 – це, скоріше, акт інформаційної війни, ніж війни звичайної. Це ствердження своєї сили і звернення до світу: “НАТО не може дати захисту своєму громадянинові на своїй території” та “Нічого ви нам не зробите”. Цей месідж, свідомо, чи несвідомо, рознесли по світу російські дисидентські організації (в тому числі озвучив батько Литвиненка). У Мюнхені Путін всього-навсього підтвердив цю російську позицію. Сказав іншими словами – але це справи не змінює.

Чи зможе Росія дотриматись високої планки політичних претензій, висловлених Володимиром Путіним у Мюнхені? Адже однією з ключових тез його промови була ідея, що світ не може далі бути однополярним, та що однополярність не принесля світові більшої безпеки, ніж протистояння СРСР – США. Це суттєво залежить від економічної політики світових потуг. Збереження існуючих цін на енергоносії дає Росії карт-бланш на продовження спроб відновити своє втрачене місце геополітичної альтернативи до США. Однак, навіть якщо сприятлива для Кремля економічна кон'юнктура збережеться, однаково повернутись на друге за впливовістю геополітичне місце Москві не вдасться. Світом правлять не лише гроші, ракети, але й ідеї. Суттєвою частиною впливів СРСР у двополярному світі була месіянська ідея побудови соціяльно справедливого суспільства. Хоч ми й знаємо, якими “справедливостями” обернулась його побудова, але для тих, кого Кремль використовував для утвердження своїх впливів, це було невідомо. Ідея, при інвестуванні порівняно невеликих коштів у політику, дозволила Москві розбудувати світову мережу впливу – і тому вона змогла стати світовою потугою. Сьогодні такої ідеї Росія не має. Якщо глянути ближче, то виявиться, що сьогодні Росія не має й ідеї, яка б консолідувала державу в одне ціле. Тому її претензії на світове лідерство – скоріше фантомні болі колишньої величі, аніж цілеспрямована стратегічна програма.

Це не означає, що Росія не має ресурсів, щоб претендувати на регіональне лідерство. Що вона, власне й робить на території колишнього СРСР, і робитиме, поки існуватиме. Робитиме вона те, що дозволятимуть їй партнери. Ось тут ми підходимо до питання, яке повинно цікавити нас та наш уряд найбільше – Росія та її ставлення до України. Все ж, це наш вічний сусід і торговий партнер, в Росії живе чи не найбільша українська діяспора, - цього повинно бути досить, щоб російське питання було в числі найважливіших у нашій політиці.

У згаданій редакційній статті “Російське нахабство”, Вол Стріт Джорнел згадує випадок з життя сучасної Росії, коли суд Новоросійська засудив дев'ятьох членів неурядової організації “Фрода”, яка захищає права національних та етнічних меншин, за “несанкціоноване” чаювання з двома німецькими студентами. Згідно з новим законом про неурядові організації, для будь-яких зборів двох або більше людей з метою обговорення суспільно важливих питань необхідно заздалегідь, за три дні до визначеної дати, отримати дозвіл місцевої адміністрації. Американське видання на весь світ підіймає питання і про “Фроду”, і про вбивство Політковської, але ніхто не підіймає питання про становище української меншини в Росії.

Сьогодні ж в Росії з'явилась тенденція до терору щодо українців за національною ознакою. В Тулі вбито лідера української громади Володимира Сенишина – після публікації його листа лідеру “Мєстних” Сєргєю Фадєєву про неприпустимість дискримінації за національною ознакою. Перед дверима власного дому вбито заступника голови Іванівської регіональної організації української культури “Мрія” Володимира Побурінного. У Владивостоці жорстоко, до смерті побито керівника музично-літературного центру „Горлиця”, голову першої зареєстрованої на Далекому Сході парафії Української православної церкви Київського патріархату. В тій же Тулі за її громадську діяльність побито українську активістку Наталію Ковальову. Список можна продовжити – але невже для реаґування українських урядових структур потрібна довжина цього списка загиблих? Адже ставлення до українців, які живуть на території Росії, переноситься і на українців, які живуть в Україні! Мовчазна згода західних лідерів на претензії Німеччини під час Мюнхена-38 призвела до другої Світової війни. Мовчазна згода українських українських урядових структур з безкарними вбивствами українських культурних лідерів у Росії після Мюнхена-2007 ні до чого іншого, крім ескалації антиукраїнських настроїв в російських шовіністичних організаціях, не призведе.

Вол Стріт Джорнел писатиме про репресії щодо російських німців, Ходорковського, чеченців – про українців він писатиме лише тоді, коли ми самі про це волатимемо на весь світ. Врешті, писатиме WSJ про нас, чи ні, – не так важливо. Вбивство Литвиненка – це послання до нас, і правильна відповідь на нього – власна безпека залежить лише від нас, наших дій, нашої рішучості відстояти свої права. НАТО, ООН, Рада Безпеки – допоміжні і вторинні фактори у світі, який настає після ядерного теракту в Лондоні. Ось це і варто було б прочитати між рядків путінської промови у Мюнхені.