Цікава стаття - "23 лютого. Тест на гідність" (/)
02/23/2007 | Віктор Уколов
http://ua.proua.com/accent/2007/02/23/095627.html
23 лютого. Тест на гідність
Олег Надоша, Володимир Гонський / 23.02.2007 09:56
Шановні чоловіки! Якщо 23 лютого вам доведеться «засідати», - вшануймо тих, хто в ті лютневі дні відстоював право нашого народу бути самим собою…
Народ, який не має честі, не матиме і хліба.
Д. Рікардо
23 лютого - одна з дат, що випробовує українське суспільство на зрілість, тестуючи кожного з нас на громадянську свідомість. А точніше – на рівень здатності сприймати і творити реальність з точки зору громадянина України, а не людини совково-малоросійської. Тобто, як розумієте, дуже потрібна дата!
Святкування колишніх радянських свят викликає у нас різні відчуття.
8-го березня, наприклад, ми, українські чоловіки, знову мобілізуємо всю свою галантність для більш чи менш вишуканих подарунків і теплих слів для наших чарівних жінок. Вони цього заслуговують! І Клару Цеткін з Рузьою Люксембург ми згадаємо хіба що для жарту чи 3-го тосту за святковим «засіданням».
Легку усмішку викликає у багатьох і святкування 1-го травня. Втім, день боротьби за права трудящих, себто найманих працівників, проти гнобителів нам дійсно ще довго буде потрібен – без прив’язок до вірнопідданських одобрямс-карнавалів радянської епохи, але й без спекулятивних шоу тих чи інших політичних партій сьогодення. Правда ж, шановний читачу, ви також відчули якусь суміш нових відчуттів при рефлексії цього, нібито старого, терміну – «гнобитель»?
Але повернімось до 23 лютого. Відзначення свята захисника Вітчизни для нашого суспільства і кожного громадянина зокрема, вважаємо, має бути одним з найпріоритетніших шляхів самоусвідомлення нації і формування нової особистості. Бо, мабуть, немає більше на землі такої держави і суспільства, які б на протязі свого становлення мали стільки своїх героїчних захисників. І - були б в такому кричущому боргу байдужості перед ними…
Не будемо аналізувати причини, які спонукали Л. Кучму декілька років тому відновити офіційне святкування цього дня. Принаймні, хтось відновив ще один привід вшанувати, згадати і випити. А також, хотілося б, – ще одну нагоду спроби усвідомлення себе і своєї Вітчизни.
Тому давайте проаналізуємо це свято - День захисника Вітчизни - за складовими:
1) День; 2) Захисник; 3) Вітчизна .
23 лютого – день радянського дезертира
Як стверджують комуністи, 23 лютого 1918 року загони Красної армії отримали свої перші перемоги під Псковом і Нарвою над регулярними військами кайзерівської Німеччини. Все, що тоді відбулося і було оголошено всенародним святом “День Радянської армії і (чомусь?) військово-морського флоту”.
Подробиці перемог ніколи не наводилися. Бо було це так. Під Нарву і Псков В. Лєніним були послані 6 тисяч балтійських матросів під командуванням П.Дибенка. Інших сил тоді не було. При перших же зіткненнях з противником (є свідчення, що це була рота велосипедистів) матроси на чолі з “полководцем” П. Дибенком побігли. Бігли до самої Гатчини (близько 120 км). У Гатчині вони захопили ешелон, і втеча на схід відбувалася вже більш комфортно.
Петроград був залишений без усякого захисту. Внаслідок Псковсько-Нарвського масового дезертирства більшовики були вимушені підписати з німецьким кайзером ганебний Брестський мир, визнати незалежність України, що відстрочило капітуляцію Німеччини до листопада 1918 р.
Тоді, 25.02.1918 р., переляканий Лєнін писав у статті «Тяжелый, но необходимый урок» в газеті “Правда”: «Мучительно-позорны сообщения об отказе полков сохранять позиции, отказе защищать даже нарвскую линию, о неисполнении приказа уничтожить все и вся при отступлении; не говоря уже о бегстве, хаосе, близорукости, беспомощности, разгильдяйстве».
А Дибенківських “захисників Вітчизни” розшукували по всій країні. Виявили їх лише більше ніж через місяць за Волгою, в Самарі. У самарський губком була надіслана телеграма за підписом Бонч-Бруєвича з вимогою негайного затримання П. Дибенко і супроводження його в Москву за самовільне залишення бойових позицій. П. Дибенко був затриманий, відправлений до Москви, звільнений з усіх посад, засуджений Ревтрибуналом, і виключений з партії (відновлений в 1922 році). У 1938 р. був розстріляний.
В більшовицькому керівництві у 1930-і роки побутувала ідея про перенесення свята на літо. Або про прив’язку його до якихось благородніших «легенд». Наприклад, що саме на цей день, 23 лютого, випав пік ентузіазму серед добровільно бажаючих записатися до лав РА. Або, що напередодні цього дня Лєнін буцімто звернувся до колишніх царських генералів („воєнспеців”), і вони перейшли на службу більшовикам.
Виникає запитання: чому і російські більшовики різних періодів та «епох», і теперішні «українські» «комуністи» так старанно маскували і продовжують маскувати правду про дату і саму мету створення Радянської армії під таку малоестетичну легенду і ганебну дату? І яка справжня дата та мета її створення?
Архіви дають однозначну відповідь на це запитання: Радянський уряд (Рада народ¬них комісарів) видав Декрет про організацію Робітничо-селянської Червоної Армії (РСЧА) 15 січня 1918 року.
То чому ж не святкувалася і так стидливо замовчувалася ця дата?
Тому що насправді Радянська армія була створена вождями радянської соціалістичної Росії Лєніним і Троцкім для вторгнення в дійсно радянську соціалістичну Українську Народну Республіку. Для повалення соціалістичної ж, але законної, її – радянської ж - влади. Зазначимо, що слова «вторгнення» і «повалення» не зовсім передають зміст того дійства, яким займалася щойностворена Радянська армія в Україні – це була страшна різанина, поряд з якою блякнуть всі «подвиги» попередніх окупантів нашої Вітчизни: від А. Боголюбського і Батия до турків з татарами (ну, Петро 1, звичайно ж, – поза конкуренцією…).
«Смерть украинцам и буржуям» - з такими першими гаслами-дороговказами на своїх «банерах» народилася Радянська армія
Російські імпер-більшовики атакували кордони Української Народної Республіки у січні 1918 року, одразу після ухвалення Центральною Радою IV Універсалу про оголошення України самостійною державою, - тобто за місяць до міфічного 23 лютого. Це була цілеспрямована, відверта інтервенція. Більшовицькі «брати» навіть не приховували своєї мети – вони прагнули окупації України.
„Помните также, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли, Черного моря Россия существовать не может: она задохнется, а с ней и Советская власть, и мы с вами. …Знайте, что для достижения намеченной цели все средства одинаково хороши” - промовляв перед російсько-радянськими загарбниками Л. Троцкій (праці Українського Наукового Інституту. - Варшава, 1932. - С.149-151).
Не будемо описувати, по суті, перші масові геноцидні явища в українських містах при просуванні Радянської армії зі сходу і півночі до Києва – це було ще в січні.
А ми ж святкуємо в лютому!
Зазначимо тільки, що трагедія Крут 29-30 січня була далеко не найбільша…
Так що ж було в лютому?
9-го лютого 1918 р. після дев’ятиденного обстрілу Києва з крупнокаліберних гармат (їх хтось залишив у Дарниці, - тільки у Печерській Лаврі було зафіксовано понад 700 вибухів) 30-ти тисячна армія Муравйова та Ремньова увірвалася у святе місто. Лише за перші 3 дні жахливої середньовічної різанини (людей убивали багнетами і ножами, економлячи таким чином патрони), червоноармійські загони розстріляли, спалили живцем і замордували, за різними даними, від 6 до 12 тисяч киян. Зокрема, біля Лаври було заколото багнетами Митрополита Володимира. 200 школярів - учасників Українського спортивного товариства було страчено більшовиками біля Маріїнського палацу того ж 9 лютого. Цікавими є спогади вірного лєнінця В. Затонського, які безпосередньо стосуються цього періоду (В. Затонський «З спогадів про українську революцію». - Літопис революції. - 1929. - № 5-6. - С.116-117): «Я приїхав до Києва саме тоді, коли його було взято. Страшне, кошмарне видовище. ...Ми увійшли у місто: трупи, трупи й кров…Тоді розстрілювали всіх … просто на вулицях. Я сам мало не загинув: серед білого дня мене один із наших патрулів зупинив. Я йому показав посвідку члена Українського Уряду, написану мовою українською, з печаткою Всеукраїнської Центральної Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів… Та й тут же таки, мабуть, були б і розстріляли, - тоді ж це просто на вулиці робилося,- коли б, на щастя, у другій кишені не було другого мандата – члена Раднаркому РРФСР за підписом Ілліча. …Я пригадую, влетіло й М. О. Скрипнікові. Знов-таки якийсь випадок урятував нам Миколу Олексійовича».
В. Затонський не даремно зазначав українську мову своєї посвідки, - в лютому 1918 року в Києві, та й по всій Україні, розстрілювали тих, хто розмовляв українською або просто носив український одяг, або мав у себе в оселі на стіні портрет Тараса Шевченка. Зауважимо також, що просто на вулицях людей не розстрілювали не те що німецькі нацисти, але навіть і „червоні кхмери” в Камбоджі!
Можливо, саме 23 лютого 1918 р. «захисники Вітчизни» співали в Києві першого гімна Радянської армії, мародерствуючи і пострілюючи юних киян:
Эх, яблучко, сбоку красное.
Что Украине конец –
Дело ясное...
«Стан червоногвардійців і їхніх зверхників», який вони продемонстрували в Києві і на Україні, пояснювався навіть наївними українськими комуністами у «Програмі Української Комуністичної партії» (Винниця, 1920. - С.25): «Зважаючи на нерозвинену комуністично і ще імперіалістичну волю російського пролетаріату в Росії і почасти на Україні, У. К. П. бореться з усякими контрреволюційними спробами використати се явище в інтересах імперіалістичної політики Росії відносно України...»
Прозрілий В. Винниченко пише в 1919 році драму «Між двох сил». Ось монолог одного з героїв цього твору:
«Как не збожеволеть, мадам, как не збожеволеть? Ведь вы только взгляните туда за окно: горы трупов этих проклятых украинцев. Горы, мадам, понимаете ли вы это? Мальчики, дети, старики. К стенке - и готово. По усам узнают контрреволюцию. Малороссийские усы - и к стенке. … Как не... божеволеть? А? Ведь это же ясно, что социализм пришел, и не какой-нибудь там гнилой, европейский, а большевистский, российский, самый настоящий».
Пом’янемо жертв. І героїв!
Ніхто ще не підрахував кількість жертв геноциду українців внаслідок трьох військових агресій в Україну з боку Радянської Росії та її армії 1918-21 рр., який набрав розмаху якраз в лютому 1918 р.
Хотілося б, щоб 23 лютого ми пом’янули їх. Але не тільки.
Давайте більше говорити не тільки про жертви, а насамперед про наших героїв.
Що ми знаємо про них?
У ті ж лютневі дні 1918 р. Запорізька бригада УНР, очолювана генералом К. Прісовським, вела героїчну оборону Житомира і бої за Бердичів від червоної армії В. Кіквідзе. Загони В. Кіквідзе пішли у контрнаступ, і виникла загроза цілковитого знищення 1-го і 2-го корпусів Запорізької бригади.
Ситуацію врятувала батарея сотника Савицького, яка не зрушила з місця і прикрила вогнем частини, що відступали. До останнього снаряду і набою! Усі вони загинули. Згодом одну із батарей Запорізької бригади було названо “батареєю імені отамана Савицького”.
Наступного дня запорожці з’єдналися з гайдамаками С. Петлюри і поновили наступ на Бердичів з житомирського і шепетівського напрямків. Опівдні 26 лютого українські війська (тобто, наші захисники нашої Вітчизни!) переможно увійшли до Бердичева…
А що ми знаємо про тисячі таких от сотників Савицьких, про полковників – хоча б таких легендарних, як Петро Болбочан, чи хоча б про генерала К. Прісовського?
І, головне, - а чи дуже ми хочемо знати про сильних українських особистостей, чия доблесть і честь мали б формувати й живити доблесть українського мужчини сьогодення? Бо сильні нації і сильні особистості формуються на героях, а не зрадниках чи жлобуватих вічних Стецьках.
А де хоч один документальний, хоч один художній фільм про індивідуальний і масовий героїзм таких от українських Чапаєвих, Матросових, Гастелло і т. п? Чи нам уже не вирватися з інерції вічних плачів за жертвами?
Шановні чоловіки! Якщо 23 лютого вам доведеться «засідати», - згадайте не тільки свої 2 роки служби у Радянській армії, «прапора-куска» і буфетницю Маньку (мовляв, - да-уж, були діла, були процеси!).
Вшануймо тих, хто в ті лютневі дні (і не тільки ті), не продавши свою честь, відстоював право нашого народу бути самим собою…
…На прапорі 2-го Запорізького пішого полку Запорізької бригади полковника Петра Болбочана довкола тризуба був напис: «З вірою твердою в конечну перемогу вперед, за Україну!». Була у них і своя полкова присяга. Вслухаймось у неї:
Тобі, мій краю дорогий,
Складаю я свою присягу —
Тебе любить, Тобі служить,
За Тебе вмерти біля стяга.
І прапор наш жовто-блакитний
Клянусь довіку боронить.
І за народ забутий, рідний,
Останню кров свою пролить.
Отже, - будьмо! За сотника Савицького, за Болбочана, за генерала Прісовського!
І – за нашу честь! Слава героям!!!
23 лютого. Тест на гідність
Олег Надоша, Володимир Гонський / 23.02.2007 09:56
Шановні чоловіки! Якщо 23 лютого вам доведеться «засідати», - вшануймо тих, хто в ті лютневі дні відстоював право нашого народу бути самим собою…
Народ, який не має честі, не матиме і хліба.
Д. Рікардо
23 лютого - одна з дат, що випробовує українське суспільство на зрілість, тестуючи кожного з нас на громадянську свідомість. А точніше – на рівень здатності сприймати і творити реальність з точки зору громадянина України, а не людини совково-малоросійської. Тобто, як розумієте, дуже потрібна дата!
Святкування колишніх радянських свят викликає у нас різні відчуття.
8-го березня, наприклад, ми, українські чоловіки, знову мобілізуємо всю свою галантність для більш чи менш вишуканих подарунків і теплих слів для наших чарівних жінок. Вони цього заслуговують! І Клару Цеткін з Рузьою Люксембург ми згадаємо хіба що для жарту чи 3-го тосту за святковим «засіданням».
Легку усмішку викликає у багатьох і святкування 1-го травня. Втім, день боротьби за права трудящих, себто найманих працівників, проти гнобителів нам дійсно ще довго буде потрібен – без прив’язок до вірнопідданських одобрямс-карнавалів радянської епохи, але й без спекулятивних шоу тих чи інших політичних партій сьогодення. Правда ж, шановний читачу, ви також відчули якусь суміш нових відчуттів при рефлексії цього, нібито старого, терміну – «гнобитель»?
Але повернімось до 23 лютого. Відзначення свята захисника Вітчизни для нашого суспільства і кожного громадянина зокрема, вважаємо, має бути одним з найпріоритетніших шляхів самоусвідомлення нації і формування нової особистості. Бо, мабуть, немає більше на землі такої держави і суспільства, які б на протязі свого становлення мали стільки своїх героїчних захисників. І - були б в такому кричущому боргу байдужості перед ними…
Не будемо аналізувати причини, які спонукали Л. Кучму декілька років тому відновити офіційне святкування цього дня. Принаймні, хтось відновив ще один привід вшанувати, згадати і випити. А також, хотілося б, – ще одну нагоду спроби усвідомлення себе і своєї Вітчизни.
Тому давайте проаналізуємо це свято - День захисника Вітчизни - за складовими:
1) День; 2) Захисник; 3) Вітчизна .
23 лютого – день радянського дезертира
Як стверджують комуністи, 23 лютого 1918 року загони Красної армії отримали свої перші перемоги під Псковом і Нарвою над регулярними військами кайзерівської Німеччини. Все, що тоді відбулося і було оголошено всенародним святом “День Радянської армії і (чомусь?) військово-морського флоту”.
Подробиці перемог ніколи не наводилися. Бо було це так. Під Нарву і Псков В. Лєніним були послані 6 тисяч балтійських матросів під командуванням П.Дибенка. Інших сил тоді не було. При перших же зіткненнях з противником (є свідчення, що це була рота велосипедистів) матроси на чолі з “полководцем” П. Дибенком побігли. Бігли до самої Гатчини (близько 120 км). У Гатчині вони захопили ешелон, і втеча на схід відбувалася вже більш комфортно.
Петроград був залишений без усякого захисту. Внаслідок Псковсько-Нарвського масового дезертирства більшовики були вимушені підписати з німецьким кайзером ганебний Брестський мир, визнати незалежність України, що відстрочило капітуляцію Німеччини до листопада 1918 р.
Тоді, 25.02.1918 р., переляканий Лєнін писав у статті «Тяжелый, но необходимый урок» в газеті “Правда”: «Мучительно-позорны сообщения об отказе полков сохранять позиции, отказе защищать даже нарвскую линию, о неисполнении приказа уничтожить все и вся при отступлении; не говоря уже о бегстве, хаосе, близорукости, беспомощности, разгильдяйстве».
А Дибенківських “захисників Вітчизни” розшукували по всій країні. Виявили їх лише більше ніж через місяць за Волгою, в Самарі. У самарський губком була надіслана телеграма за підписом Бонч-Бруєвича з вимогою негайного затримання П. Дибенко і супроводження його в Москву за самовільне залишення бойових позицій. П. Дибенко був затриманий, відправлений до Москви, звільнений з усіх посад, засуджений Ревтрибуналом, і виключений з партії (відновлений в 1922 році). У 1938 р. був розстріляний.
В більшовицькому керівництві у 1930-і роки побутувала ідея про перенесення свята на літо. Або про прив’язку його до якихось благородніших «легенд». Наприклад, що саме на цей день, 23 лютого, випав пік ентузіазму серед добровільно бажаючих записатися до лав РА. Або, що напередодні цього дня Лєнін буцімто звернувся до колишніх царських генералів („воєнспеців”), і вони перейшли на службу більшовикам.
Виникає запитання: чому і російські більшовики різних періодів та «епох», і теперішні «українські» «комуністи» так старанно маскували і продовжують маскувати правду про дату і саму мету створення Радянської армії під таку малоестетичну легенду і ганебну дату? І яка справжня дата та мета її створення?
Архіви дають однозначну відповідь на це запитання: Радянський уряд (Рада народ¬них комісарів) видав Декрет про організацію Робітничо-селянської Червоної Армії (РСЧА) 15 січня 1918 року.
То чому ж не святкувалася і так стидливо замовчувалася ця дата?
Тому що насправді Радянська армія була створена вождями радянської соціалістичної Росії Лєніним і Троцкім для вторгнення в дійсно радянську соціалістичну Українську Народну Республіку. Для повалення соціалістичної ж, але законної, її – радянської ж - влади. Зазначимо, що слова «вторгнення» і «повалення» не зовсім передають зміст того дійства, яким займалася щойностворена Радянська армія в Україні – це була страшна різанина, поряд з якою блякнуть всі «подвиги» попередніх окупантів нашої Вітчизни: від А. Боголюбського і Батия до турків з татарами (ну, Петро 1, звичайно ж, – поза конкуренцією…).
«Смерть украинцам и буржуям» - з такими першими гаслами-дороговказами на своїх «банерах» народилася Радянська армія
Російські імпер-більшовики атакували кордони Української Народної Республіки у січні 1918 року, одразу після ухвалення Центральною Радою IV Універсалу про оголошення України самостійною державою, - тобто за місяць до міфічного 23 лютого. Це була цілеспрямована, відверта інтервенція. Більшовицькі «брати» навіть не приховували своєї мети – вони прагнули окупації України.
„Помните также, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли, Черного моря Россия существовать не может: она задохнется, а с ней и Советская власть, и мы с вами. …Знайте, что для достижения намеченной цели все средства одинаково хороши” - промовляв перед російсько-радянськими загарбниками Л. Троцкій (праці Українського Наукового Інституту. - Варшава, 1932. - С.149-151).
Не будемо описувати, по суті, перші масові геноцидні явища в українських містах при просуванні Радянської армії зі сходу і півночі до Києва – це було ще в січні.
А ми ж святкуємо в лютому!
Зазначимо тільки, що трагедія Крут 29-30 січня була далеко не найбільша…
Так що ж було в лютому?
9-го лютого 1918 р. після дев’ятиденного обстрілу Києва з крупнокаліберних гармат (їх хтось залишив у Дарниці, - тільки у Печерській Лаврі було зафіксовано понад 700 вибухів) 30-ти тисячна армія Муравйова та Ремньова увірвалася у святе місто. Лише за перші 3 дні жахливої середньовічної різанини (людей убивали багнетами і ножами, економлячи таким чином патрони), червоноармійські загони розстріляли, спалили живцем і замордували, за різними даними, від 6 до 12 тисяч киян. Зокрема, біля Лаври було заколото багнетами Митрополита Володимира. 200 школярів - учасників Українського спортивного товариства було страчено більшовиками біля Маріїнського палацу того ж 9 лютого. Цікавими є спогади вірного лєнінця В. Затонського, які безпосередньо стосуються цього періоду (В. Затонський «З спогадів про українську революцію». - Літопис революції. - 1929. - № 5-6. - С.116-117): «Я приїхав до Києва саме тоді, коли його було взято. Страшне, кошмарне видовище. ...Ми увійшли у місто: трупи, трупи й кров…Тоді розстрілювали всіх … просто на вулицях. Я сам мало не загинув: серед білого дня мене один із наших патрулів зупинив. Я йому показав посвідку члена Українського Уряду, написану мовою українською, з печаткою Всеукраїнської Центральної Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів… Та й тут же таки, мабуть, були б і розстріляли, - тоді ж це просто на вулиці робилося,- коли б, на щастя, у другій кишені не було другого мандата – члена Раднаркому РРФСР за підписом Ілліча. …Я пригадую, влетіло й М. О. Скрипнікові. Знов-таки якийсь випадок урятував нам Миколу Олексійовича».
В. Затонський не даремно зазначав українську мову своєї посвідки, - в лютому 1918 року в Києві, та й по всій Україні, розстрілювали тих, хто розмовляв українською або просто носив український одяг, або мав у себе в оселі на стіні портрет Тараса Шевченка. Зауважимо також, що просто на вулицях людей не розстрілювали не те що німецькі нацисти, але навіть і „червоні кхмери” в Камбоджі!
Можливо, саме 23 лютого 1918 р. «захисники Вітчизни» співали в Києві першого гімна Радянської армії, мародерствуючи і пострілюючи юних киян:
Эх, яблучко, сбоку красное.
Что Украине конец –
Дело ясное...
«Стан червоногвардійців і їхніх зверхників», який вони продемонстрували в Києві і на Україні, пояснювався навіть наївними українськими комуністами у «Програмі Української Комуністичної партії» (Винниця, 1920. - С.25): «Зважаючи на нерозвинену комуністично і ще імперіалістичну волю російського пролетаріату в Росії і почасти на Україні, У. К. П. бореться з усякими контрреволюційними спробами використати се явище в інтересах імперіалістичної політики Росії відносно України...»
Прозрілий В. Винниченко пише в 1919 році драму «Між двох сил». Ось монолог одного з героїв цього твору:
«Как не збожеволеть, мадам, как не збожеволеть? Ведь вы только взгляните туда за окно: горы трупов этих проклятых украинцев. Горы, мадам, понимаете ли вы это? Мальчики, дети, старики. К стенке - и готово. По усам узнают контрреволюцию. Малороссийские усы - и к стенке. … Как не... божеволеть? А? Ведь это же ясно, что социализм пришел, и не какой-нибудь там гнилой, европейский, а большевистский, российский, самый настоящий».
Пом’янемо жертв. І героїв!
Ніхто ще не підрахував кількість жертв геноциду українців внаслідок трьох військових агресій в Україну з боку Радянської Росії та її армії 1918-21 рр., який набрав розмаху якраз в лютому 1918 р.
Хотілося б, щоб 23 лютого ми пом’янули їх. Але не тільки.
Давайте більше говорити не тільки про жертви, а насамперед про наших героїв.
Що ми знаємо про них?
У ті ж лютневі дні 1918 р. Запорізька бригада УНР, очолювана генералом К. Прісовським, вела героїчну оборону Житомира і бої за Бердичів від червоної армії В. Кіквідзе. Загони В. Кіквідзе пішли у контрнаступ, і виникла загроза цілковитого знищення 1-го і 2-го корпусів Запорізької бригади.
Ситуацію врятувала батарея сотника Савицького, яка не зрушила з місця і прикрила вогнем частини, що відступали. До останнього снаряду і набою! Усі вони загинули. Згодом одну із батарей Запорізької бригади було названо “батареєю імені отамана Савицького”.
Наступного дня запорожці з’єдналися з гайдамаками С. Петлюри і поновили наступ на Бердичів з житомирського і шепетівського напрямків. Опівдні 26 лютого українські війська (тобто, наші захисники нашої Вітчизни!) переможно увійшли до Бердичева…
А що ми знаємо про тисячі таких от сотників Савицьких, про полковників – хоча б таких легендарних, як Петро Болбочан, чи хоча б про генерала К. Прісовського?
І, головне, - а чи дуже ми хочемо знати про сильних українських особистостей, чия доблесть і честь мали б формувати й живити доблесть українського мужчини сьогодення? Бо сильні нації і сильні особистості формуються на героях, а не зрадниках чи жлобуватих вічних Стецьках.
А де хоч один документальний, хоч один художній фільм про індивідуальний і масовий героїзм таких от українських Чапаєвих, Матросових, Гастелло і т. п? Чи нам уже не вирватися з інерції вічних плачів за жертвами?
Шановні чоловіки! Якщо 23 лютого вам доведеться «засідати», - згадайте не тільки свої 2 роки служби у Радянській армії, «прапора-куска» і буфетницю Маньку (мовляв, - да-уж, були діла, були процеси!).
Вшануймо тих, хто в ті лютневі дні (і не тільки ті), не продавши свою честь, відстоював право нашого народу бути самим собою…
…На прапорі 2-го Запорізького пішого полку Запорізької бригади полковника Петра Болбочана довкола тризуба був напис: «З вірою твердою в конечну перемогу вперед, за Україну!». Була у них і своя полкова присяга. Вслухаймось у неї:
Тобі, мій краю дорогий,
Складаю я свою присягу —
Тебе любить, Тобі служить,
За Тебе вмерти біля стяга.
І прапор наш жовто-блакитний
Клянусь довіку боронить.
І за народ забутий, рідний,
Останню кров свою пролить.
Отже, - будьмо! За сотника Савицького, за Болбочана, за генерала Прісовського!
І – за нашу честь! Слава героям!!!
Відповіді
2007.02.23 | stefan
социализм пришел не какой-нибудь гнилой, европейский,
Прозрілий В. Винниченко пише в 1919 році драму «Між двох сил». Ось монолог одного з героїв цього твору:«Как не збожеволеть, мадам, как не збожеволеть? Ведь вы только взгляните туда за окно: горы трупов этих проклятых украинцев. Горы, мадам, понимаете ли вы это? Мальчики, дети, старики. К стенке - и готово. По усам узнают контрреволюцию. Малороссийские усы - и к стенке. … Как не... божеволеть? А? Ведь это же ясно, что социализм пришел, и не какой-нибудь там гнилой, европейский, а большевистский, российский, самый настоящий».
***
Яке класичне означення російського соціалізму...
2007.02.23 | один_козак
класно
2007.02.23 | ziggy_freud
дуже класно
єдина маленька поправка. Для тих, хто служив в РА, воно все-таки залишається святом. Чи днем пам*яті про 2 чи 3 змарнованих роки. Хто як служив.Для решти - залежно від того, в яку компанію сьогодні потраплять.
Але в головному з автором згоден. Святкувати 23 лютого як день міфічної перемоги червоних чи день перемоги Муравйова над киянами - воно дійсно якось тупувато виходить.
Цивільному публікуму пропоную випити за день народження суперового українського художника Казимира Малевича
2007.02.23 | Боровик
Re: дуже класно
ziggy_freud пише:> єдина маленька поправка. Для тих, хто служив в РА, воно все-таки залишається святом. Чи днем пам*яті про 2 чи 3 змарнованих роки. Хто як служив.
Я був у совітській армії і цей день не є святом. Більше того, в моєму оточенні таких нема, щоб святом день такий вважали.
Росписуйтесь, за себе, а не за всіх, не пишіть дурниць.
2007.02.23 | ziggy_freud
Re: Росписуйтесь, за себе
Боровик пише:> Я був у совітській армії і цей день не є святом. Більше того, в моєму оточенні таких нема, щоб святом день такий вважали.
А серед моїх знайомих є. Хоча друзями цих людей не вважаю. Значно типовіша думка про змарнований на строковій службі час. Спогади про дєдовщіну і мудакуватих молодших командирів.
> Росписуйтесь, за себе, а не за всіх, не пишіть дурниць.
От я в першу чергу за себе і розписуюсь. Лишаючи іншим право розписатись за себе.
Якщо можна, в чому саме полягає дурниця?
2007.02.23 | Боровик
То не розписка, а "Тест на гідність"
ziggy_freud пише:>
> Якщо можна, в чому саме полягає дурниця?
Вибачаюсь за "дурниці", але Ваші слова "Для тих, хто служив в РА, воно все-таки залишається святом" не сприймаються аж ніяк.
Яке в п**ду свято? У вас є що добавити до статті чи заперечити її? Тут "або-або" - "гідність або свято".
2007.02.23 | ziggy_freud
тоді ще питання
хто краще пройшов цей самий тест:- ті, хто служив, а потім матюкався, як було погано, чи
- ті, хто "відкосив"?
Бо заявивши про відмову служити з ідейних чи релігійних міркувань, громадянин замість армії потрапляв на зону. Опція піти в схрон до бандерівців для чоловіків моєї генерації була відсутня.
За давністю питання вже перейшло до розряду філософських. Наприклад, мій знайомий сам попросився в Афган, бо вважав це конкретно-пацанським вчинком. Ще один служив у Карабаху на початок конфлікту. Один далекий родич, кадровий, воював у В*єтнамі.
Вважати їх героями з очевидних причин не стану. Але і ворогами теж, бо вони жодного дня не воювали безпосередньо _проти України_.
2007.02.23 | Боровик
Re: тоді ще питання
ziggy_freud пише:> хто краще пройшов цей самий тест:
> - ті, хто служив, а потім матюкався, як було погано, чи
> - ті, хто "відкосив"?
Не знаю відповіді. Думаю, що це навіть не є принциповим.
І те і те можна робити по різному із збереженням гідності.
Ви пропустили третій варіант - людина не служить, її просто забирають в армію. Вона в тій армії не служить, а просто перебуває два роки. Та армія була окупаційною з любої точки зору. Ту армію треба було просто перебути без намагань отримати личку, медальку, пайок, відпустку, не надривати очко і не ліпити вечорами фотографії в солдатський альбом.
2007.02.23 | Віктор Уколов
Боровик, підтримую
2 роки, які придуркувата система викреслила з життя. Мене забрали з 2 курсу фізмату. Я повернувся - табличного інтеграла взяти не міг, так отупів. Хіба озвірів і обізлився.Це тепер святкувати? Чи те, що наші командири замало не почали третю світову, коли один із наших РЛЦ помилково визначив гусей за ядерний удар з боку США? Здається на Землі Франца Йосипа.
Від кого ми захищали СРСР? Від США? А хтось вірить, що американці хотіли напасти на країну, ядерний арсенал якої кілька раз міг змести все живе на планеті?
Армія СРСР - ідіотизм.
2007.02.23 | один_козак
А що там не ідиотизм?
2007.02.23 | один_козак
Воно того не варте.
ziggy_freud пише:> єдина маленька поправка. Для тих, хто служив в РА, воно все-таки залишається святом. Чи днем пам*яті про 2 чи 3 змарнованих роки. Хто як служив.
А кривому вихованню молодих громадян - сприяє.
2007.02.23 | ziggy_freud
кривому вихованню багато що сприяє
один_козак пише:> А кривому вихованню молодих громадян - сприяє.
це частина радянського маскульту. Не краща і не гірша за інші його складові.
згадайте, що в нас виросла принаймні одна генерація безбатченків. І десь 2-3 з деформованими батьківськими функціями. Оце основна причина. І одна з суттєвих причин неадекватності нашіх політиків.
Особисто я давно перестав святкувати 23 лютого. Якщо пропонують пити за червоних катів України, відмовляюсь навіть під сильним соціальним тиском. Тобто претензії до мене, як фаната Червоної армії, дещо перебільшені.
2007.02.23 | один_козак
Тю... Щось я вас тут не зрозумів.
Особливо не зрозумів, чого ви розчервонілися, як Забойщик. Хіба вас хтось у чомусь звинувачує? Мо', хтось інший? Я - нє...Я навіть сьогдні привітання приймав. Щоб не ображати несвідомих дівчат. Правда, при кожній нагоді просив мене привітати ще 7червня.
2007.02.23 | ziggy_freud
трохи розшифрую
23 лютого варто розглядати разом з іншими радянськими святами. Днем конституції, днем меліоратора чи днем поліграфа. В комплексі подарунків народу від партії і правітєльства.Відповідно, виховна роль одного свята порівняно з загальною атмосферою в суспільстві невелика. Радянський мілітаризм не обмежувався одним днем на рік. Натомість, про стать людині можна було згадувати лише двічі: 23.02 і 8.03. І то, один раз в тісному зв*язку з мілітаризмом
Подумати про кількість людей, яким саме радянська армія дала основну модель "чоловічої поведінки". За відсутністю адекватнішої. Про що нижче влучно написав п.Насредін.
один_козак пише:
> Я навіть сьогдні привітання приймав. Щоб не ображати несвідомих дівчат. Правда, при кожній нагоді просив мене привітати ще 7червня.
Поздоровлення від дівчат варто приймати якнайчастіше
2007.02.23 | Боровик
Re: Воно того не варте.
один_козак пише:> ziggy_freud пише:
> > єдина маленька поправка. Для тих, хто служив в РА, воно все-таки залишається святом. Чи днем пам*яті про 2 чи 3 змарнованих роки. Хто як служив.
>
> А кривому вихованню молодих громадян - сприяє.
Навіть більше ніж кривому. Вважаю, що саме армія винна в тому, що чоловіки у нас "частіше хапаються за мотню ніж за зброю".
Не всі, але майже всі чоловіки, що пройшли через армію пройшли через приниження людської гідності.
2007.02.23 | Hoja_Nasreddin
Ви в саме "яблучко" поцілили!!!
Перша й головна функція радянської армії була і є (російської) - це ПРИНИЖЕННЯ й по можливості ЗНИЩЕННЯ людської ГІДНОСТІ. А жертви цього легко використовувати й ще легше приборкувати.Вважаю це основним негласним (неоголошеним) ГАСЛОМ радянщини.
Все що опиралося цьому - було й лишається запеклим і вічним ворогом радянщини. За що так ненавидять у глибокій дрімучій кацапії - бандерівців? Яких ніколи не бачили (зрештою, де живого українця бачили лишень по ТВ, і для яких поняття Україна - чиста абстракція)? У першу чергу - за ту гідність, уособленням якої вони є.
2007.02.23 | Sych
150%
Hoja_Nasreddin пише:> Перша й головна функція радянської армії була і є (російської) - це ПРИНИЖЕННЯ й по можливості ЗНИЩЕННЯ людської ГІДНОСТІ. А жертви цього легко використовувати й ще легше приборкувати.
> Вважаю це основним негласним (неоголошеним) ГАСЛОМ радянщини.
> Все що опиралося цьому - було й лишається запеклим і вічним ворогом радянщини. За що так ненавидять у глибокій дрімучій кацапії - бандерівців? Яких ніколи не бачили (зрештою, де живого українця бачили лишень по ТВ, і для яких поняття Україна - чиста абстракція)? У першу чергу - за ту гідність, уособленням якої вони є.
Ви собі не уявляєте наскільки це правда. "ПРИНИЖЕННЯ й по можливості ЗНИЩЕННЯ людської ГІДНОСТІ - це основне негласним (неоголошеним) ГАСЛО радянщини" - золоті злова.
2007.02.23 | один_козак
Точно!
2007.02.23 | ziggy_freud
от і розібрались, навіщо в Союзі служили всі
Навіть очевидно нездатні до військової справи.Хоча багато хто "воював" лопатою і кайлом. Практично в тих самих умовах, що і зеки. Тільки що без судового вироку.
Прогинатись і принижуватись мусили практично всі. Це був засіб з нормального чи майже нормального хлопця зробити правильного совка. З правильними умовними рефлексами на начальство. Звичайно, кому їх ще школа не виховала.
2007.02.23 | один_козак
О! А тепер мені буде цікаво сказати, особливо вам, як пану Зіггі
Що радянська система мала таку вроджену проблему, через яку була приречена, аби існувати, мучити людей рівно стільки, скільки вона існувала. А саме:- Суперечність між декларованими цінностями та методами досягнення цілей, які робили ті цінності недосяжними.
Це проявилося, зокрема, в тому, що людині, аби отримати її лояльність, втовкмачували брехню про те, в якій прекрасній країні вона живе. А потім людина стикалася з суровою правдою і робилася супротивником системи. Нас у нашій зразковій київській школі навчали бути творчими, вміти думати та висловлювати свої думки, мати АКТИВНУ ЖИТТЄВУ ПОЗИЦІЮ, тощо. Розказували, як то погано було за царів та поміщиків, коли людей-рабів гнобили та принижували, яка була страшна та аморальна солдатчина... А після цього ми приходимо в армію і бачимо, що наша "країна рад" на тому самому злі тримається! Виявляється, наші командири не уявляли собі іншого способу вести за собою солдатів, як зламати перед тим їхню (нашу) гідність та опустити до рівня безсловесної худоби. А після того ще безсоромна експлуатація праці строковиків задля приватних інтересів.
А вже після армії(?) я був свідком у військкоматі, як тамтешній вояка сварився з учителькою, що привела учнів на комісію. Цирк! Вояка не шарив придурюватися інтелігентним, а вчителька щиро була здивована хамством та безпардонністю "совєтского офіцера". Той розмовляв з нею в тоні "молчать, дура, здесь я командую", а вона захлиналася від обурення і закликала його поводитися гідно. І це при учнях.
У декого прикольно виходило використовувати такі суперечності. Один знайомий чоловік "построїв" своє військове начальство за допомогою комсомолістської фразеології та позерства. Наговорив на якомусь, зазвичай формальному, зібранні фраз, які заперечувати "політично грамотні" радянські офіцери не могли. А в мене подібний прикол вийшов ще перед призовом, у школі ДОСААФ. На політзайняттях старий політпрацівник пробував закликати нас бути лояльними до якоїсь дурні, а я йому оте: "Но ведь у нас должна быть АКТИВНАЯ жизненная позиция!" Дід був просто завис, шукаючи у своїй голові політично коректної, а в той же час адміністративно доцільної відповіді.
В результаті щось там промимрив, я вже й не памятаю, що.
2007.02.24 | ziggy_freud
Маркс ніц не знав про номенклатуру
один_козак пише:> - Суперечність між декларованими цінностями та методами досягнення цілей, які робили ті цінності недосяжними.
Це вбудована в систему суперечність. Маркс ніц не знав про номенклатуру, правлячий клас комуністичних країн. Десь за раннього Брєжнєва належність до номенклатури стала переважно спадковою. То яка могла бути рівність? І кому потрібен комунізм, коли є спецрозподільники?
Те саме в армії. Генералом ставав син або зять генерала.
> У декого прикольно виходило використовувати такі суперечності. Один знайомий чоловік "построїв" своє військове начальство за допомогою комсомолістської фразеології та позерства.
Дійсно, тяжіння до ортодоксального совітства системою не засуджувалось. Можна було навіть вичавити сльозу з якоїсь старої сталіністки. Вони висаджувались просто на рівні рефлексів, бо впізнавали поведінку, типову для свого партійного начальства...
His master voice, як то кажуть в Америці.
2007.02.24 | один_козак
А міг би й здогадатися
Фактично комуністична номенклатура не є таким вже й феноменом. Адже вона в СРСР займала місце дворянства - привілейованого державницького суспільного стану. Тут знову згадується, як під час розвалювання СРСР компартноменклатуру називали "правими". І воно вірно, не зважаючи на декларовану лівацьку ідеологію КПРС. Щоправда, стати якісною державницькою елітою вона, як відомо, не дуже змогла. І, мабуть, не могла. Не могла змогти, встигнути. Але тут вже треба говорити про економіку та менеджмент.Між іншим, до послуг Маркса в його час і ще за довго до його народження були необхідні знання, які могли б допомогти йому зрозуміти й спрогнозувати те, про що ми тут говоримо. Треба було просто не відкидати масиву знань про людську поведінку та міжлюдські стосунки, напрацьованого Церквою. Але з нею він радикально розійшовся на рівні філосоіського фундаменту.
2007.02.24 | Микола Дмитренко
Re: Маркс ніц не знав про номенклатуру
Аналізуючи думки в обговоренні роблю висновки про згоду учасників про те, що армія залишається бути "Радянською", засобом виховання совка- "радянської людини".
Нагадаю, що під кінець так званого "розвалу" СССР комуністи трубили на всю підпорядковану їм імперію "...За период советской власти создана новая общность - советский народ...". І це було б смішно, якби не було правдою.
Фактично вони свою справу зробили - серйозно духовно і морально покалічили людей. Продовжують добивати культуру, особливо українську.На привеликий жаль у них це добре виходить.
Нові українці. як самогубці-зомбі,не задумуючись про те, що їх чекає завтра,з фанатичною затятістю виконують лукаву, замасковану програму пограбування української держави,руйнуючи її основи - культуру та економіку, сподіваючись, що захід їм "допоможе".
2007.02.23 | Sean
Гарний матеріял, дякую
2007.02.23 | Pavlo Z.
Те, що треба!
2007.02.24 | Дядя Вова
А кто из нас и когда считал этот праздник «армейским»?!
Вспомните свою долгую жизнь,Кстати, вчера забавно было смотреть опросы по разным каналам ТВ. Большинство мужиков отвечали, типа «та, пусть будет». Ясно, расслабиться хочется всегда. Только 1-2 фаната с ненавидящим взором и слюной у подбородка были, ясный пень, против.
Зато забавной была реакция женщин. Не сговариваясь, большинство из них сказали, типа «если есть праздник женщин, то обязательно должен быть и праздник мужчин».
Вывод: НМД праздник людям (а для кого ещё мы здесь мыслим?) нужен, но переименовать его в «День мужества» или что-то подобное не помешало бы.
P.S. Кстати, из-за нынешнего и старого дурацких названий мы на работе попадаем в неловкую ситуацию, когда поздравляем сотрудника - инвалида детства. А НЕ поздравить его одного тоже ведь нельзя!
2007.02.24 | один_козак
А при мені - "всігда".
Дядя Вова пише:> Вспомните свою долгую жизнь,
З дитячого садочка був по повній програмі "День Советской Армии и Военно-морского Флота". До дитсадка запрошували моряків з "Мор-політу". Як зараз пам'ятаю, стоять такі "Ломи" в моряцькій формі і, нащось відтягуючи за бляху свої шкіряні ремені гудуть: "Пращааааааай, любіііііімий гоооооорааааааад..."
Таке саме - у школі. Щось там ще балакали, а після візиту дарували дітям військові значки. В мене, мабуть, і досі десь валяються літунські емблемки для петлиць. Вже не пам'ятаю, під час якого саме святкування 23лютого і які візитери їх подарували.
А діти змагалися у малюванні бравурних мілітарних картинок.
Звичайно, воно мало тенденцію перетворюватися в "день мальчиків". Але жінки-військовослужбовці, здається зовсім не були в тому дискриміновані.
> Вывод: НМД праздник людям (а для кого ещё мы здесь мыслим?) нужен, но переименовать его в «День мужества» или что-то подобное не помешало бы.
І перенести на інший день. Щоб коли дитина питатиме, чому такого числа, не доводилося їй розповідати, що, панімаєш, були такі лукаві придурки, що призначили свято народження своєї армії на день дезертира.
> P.S. Кстати, из-за нынешнего и старого дурацких названий мы на работе попадаем в неловкую ситуацию, когда поздравляем сотрудника - инвалида детства. А НЕ поздравить его одного тоже ведь нельзя!
Правильно! А в той же чсас жінки хіба не бувають захисницями Вітчизни? Якби ви були на Майдані, то бачилиб, які бувають геройські дівчатка! А в той же час які бувають мужики-бидлюки, що дозволяють відняти в себе паспорта та повезти себе, як худобину, не відомо куди й нащо.
2007.02.24 | Микола Дмитренко
Re: Цікава стаття - "23 лютого. Тест на гідність" (/)
Аналізуючи думки в обговоренні роблю висновки про згоду учасників про те, що армія залишається бути "Радянською", засобом виховання совка- "радянської людини".Нагадаю, що під кінець так званого "розвалу" СССР комуністи трубили на всю підпорядковану їм імперію "...За период советской власти создана новая общность - советский народ...". І це було б смішно, якби не було правдою.
Фактично вони свою справу зробили - серйозно духовно і морально покалічили людей. Продовжують добивати культуру, особливо українську.На привеликий жаль у них це добре виходить.
Нові українці. як самогубці-зомбі,не задумуючись про те, що їх чекає завтра,з фанатичною затятістю виконують лукаву, замасковану програму пограбування української держави,руйнуючи її основи - культуру та економіку, сподіваючись, що захід їм "допоможе".
2007.02.24 | Боровик
Навіщо писати про це чотири рази?
2007.02.24 | igorg
Ще один тест Відношення до національних героїв
Хрест, що встановили козаки національним героям http://maidan.org.ua/static/narnews/1168632425.htmlв ніч з 21 на 22 лютого поруйновано. Це до дня визволення Кривого Рогу. Визволителі?
А ось їхній погляд http://kpu.krivbassinfo.com/cgi-bin/show.pl?lang=ru&action=showstat&sndir=2007_02&razd=8&stat=1&page=10
коментарі зайві