Літопис Самовидців. Проклята Грамота
05/01/2007 | Мустафа Татарчук, Юхим Кімайстер
Коли безлад в Україні став такий, що ніхто й не знав, де є чия влада, видав Генеральний Гетьман Хоруженко нову грамоту. Таких [грамот] в Україні ще не було, і ніхто не знав про таке, та що воно з людьми робить. Самовидці чули про таке в інших країнах, але на власні очі тоді ще не бачили. Кажуть, гетьманові це підказав радник його Ніканор Нерога, який багато часу при дворі угорського короля провів, і не такі чудасії вивчив.
Шляхта тоді була мандатова, що значить - мала при собі реєстрові книжечки, які хтось таким нешляхетним словом обізвав. Що там було в тих книжечках – ніхто точно не відає. Але як шляхтич заходив до якогось шинку, і гуляв там всю ніч, то вранці міг показати оту книжку, – і все, він нічого хазяїну не винен, ніякого боргу. Гасали вони з тими мандатами по містах, верхи, чи в каретах, як вітер. Коли козак який на дорозі траплявся, та не встигне відскочити – то затопчуть, а як гайдуки прийдуть – шляхтич мандата дістане та й усе, невинний. Тому всі вони так до того реєстру шляхоцького хотіли потрапити, і тримались мандата (тю, слово яке бридке!), як чорт сухої верби.
Люде між собою давно казали, що без нечистої сили тут не обійшлося, інакше як таке може бути щоб за грабунок чи вбивство ніякої помсти, ба навіть боргу. Послав Хоруженко козаків дізнатися, з чого ті мандати робляться та що там всередині написано. І чи, бува, не можна кожному козакові такі ж самі давати.
Невідомо, як довго дізнавались, тільки кажуть що довго. Аж ось один козак випитав таємницю, і гетьманові розповів. Як та що, з якого відвару чорнила варити, які букви писати, яке замовляння читати. Півроку гетьман замикався із Нерогою та своїми найближчими гайдуками, варив зілля, робив папір та чорнило, букви виводив. Думали, свого мандата виписує.
Аж раптом вийшов на майдан, зібрав народ та каже:
„Люде український! Є в мене проклята грамота. Відтепер хто її подивиться, то якщо він є собакою, то в собаку обернеться, коли свинюкою – в свинюку, а ще може в пацюка, чи навіть в півника. Розсилаю тепер ці прокляті грамоти усій шляхті мандатовій, та підкоморіям, та підскарбіям, всім що зі шляхтою справу мають. Як побачите де пана чи шляхтича – тицяйте йому грамоту прямо в пику, щоб прочитав. Як прочитає та не обернеться, значить він не перевертень, а нашого козачого роду”.
Що тут почалося. Одразу вовків та собак побільшало, а найбільше – півників, свиней та пацюків. Когось на руду мишу перетворили, когось – на птахів, як от грачів, та ще глухарів з’явилося безліч. Кажуть, що коли гетьман та гайдук його варили варево, то якийсь панич пронишпорив про те, та хотів всім розказати, – поцупив шматочок грамоти, і побіг до своїх. Але не добігши, почав читати, бо ж цікаво! І тієї ж миті перетворився на величезну кабанюку – далі кажуть одні, що той панич так і бігає по лісі кабанчиком, інші кажуть що його свої ж не признали та замордували, бо той до них все ліз, як свій, а вони ж перелякалися.
Шляхта, як тільки все почалося, забила тривогу. Зібралася на з’їзд, запросили туди всіх хто мандати свої носив. Щоправда вже не всі прийшли на ту Чорну раду – хтось вже літав та соловейком пісні співав, або зайчиком в кущах тремтів, бо вже встиг Прокляту грамоту побачити.
А ті хто зібралися, вирішили всіх попередити, аби Проклятої грамоти від пана гетьмана не читали. На тому і порішили, і почали відбирати в козаків свитки тієї Проклятої грамоти, гінців перехоплювати.
Та не всіх ухвала така втішила. Деякі депутати шляхоцькі, які грамоту читали та перевертнями стали, не втратили мови людської. І почали вимагати, щоб ту грамоту всім зачитали. Їм ой же як було образливо, що тільки вони такі дурні – і мандата втратили, і людської подоби позбулися.
Гетьман Генеральний теж побачив, що його грамоту ніхто вже не читає, ані на майданах, ані у палацах. Тоді звернувся до суддів, щоб вони ту грамоту присудили силою всім читати. „Невже – каже пан гетьман – ніхто не хоче довідатися, чи людина з ним поруч, чи може свинюка?”.
А шляхта, щоб того не допустити, й собі вигадала, що Проклята грамота, мовляв, не перевертнів до первісного стану повертає, а будь-яку людину в звіра перетворює, хоча б і був перед тим добрим козаком. І козаки теж забоялися грамоту читати, адже бачили, як пани перетворювалися на бозна-що, то може і козаків таке ж чаклунство не обминає.
От судді зібралися, нібито розглядати Прокляту грамоту по суті справи. Але самі бояться – аж тремтять – всередину заглянути, бо ж ніхто не хоче враз перетворитися на цапа-відбувайла чи на курку.
А далі була кумедія. Судді засідають, і перший день, і другий, і восьмий, і все розмовляють, сперечаються щодо „розгляду Проклятої грамоти”, але ж власнооч туди жоден на зазирнув, бояться. Та роблять вигляд що читали, бо інакше всі розтеревенять що судді теж перевертні.
Гетьман бачить що справа глуха. Каже вже: „Та читайте вже сучі діти грамоту!” Гримнув отак та як тицьнув кільком своїм же слугам – аж ті раптом пробігли трохи рядками грамоти та теж перетворилися, і прямо на сучих дітей – маленьких таких цуценяток. Страху тільки побільшало.
Ще були шляхтичі, які чи то грамоту читали, та вона на них не діяла. Чи то, як язиками їх неприятелі чешуть, вони тільки робили вигляд що читали Прокляту грамоту, а самі цього моменту читали про себе Отченаш. Втім був такий отаман гайдамаків – Юрко Сірко – та пані вельможна Юлька Богуславка, то вони грамоту при свідках кілька раз читали, але чаклунство їх не брало. То шляхта мандатова одразу почала казати, що Юрко Сірко від роду є перевертнем, на вовка перекидатися може за бажанням, а ще в сірка очі позичати. А про Богуславку казали що вона теж відьма, і що вміє на власний розсуд то жінкою, то лисицею обертатися.
Так нічого й не дочекався Генеральний Гетьман. То ж зібрав своїх радників і гайдуків та виготовив вже другу Прокляту грамоту. А від попередньої вона тим відрізнялася, що навпаки діяла. Хто про неї раз почув, а не прочитає, той до Покрови з глузду з’їде...
На цьому місці обривається текст, знайдений в архівах нащадків полковника Майданної Січі Гиргана Деврандича. Порівняльний аналіз текстів дозволяє зробити висновок про його належність до більшого документа, названого істориками “Літописом Самовидців”. Інший уривок цього документа був уже публікований тут:
http://maidanua.org/news/view.php3?bn=maidan_mai&key=1177062897
За цим посиланням Ви можете дізнатись історію знайдення цього свідчення маловивченої історичної доби України, про авторів та історичне середовище, у якому вони діяли. Віднайдення Літопису стимулювало дослідників до пошуків нових документів, і не виключено, що невдовзі ми станемо свідками нових історичних відкриттів.
Шляхта тоді була мандатова, що значить - мала при собі реєстрові книжечки, які хтось таким нешляхетним словом обізвав. Що там було в тих книжечках – ніхто точно не відає. Але як шляхтич заходив до якогось шинку, і гуляв там всю ніч, то вранці міг показати оту книжку, – і все, він нічого хазяїну не винен, ніякого боргу. Гасали вони з тими мандатами по містах, верхи, чи в каретах, як вітер. Коли козак який на дорозі траплявся, та не встигне відскочити – то затопчуть, а як гайдуки прийдуть – шляхтич мандата дістане та й усе, невинний. Тому всі вони так до того реєстру шляхоцького хотіли потрапити, і тримались мандата (тю, слово яке бридке!), як чорт сухої верби.
Люде між собою давно казали, що без нечистої сили тут не обійшлося, інакше як таке може бути щоб за грабунок чи вбивство ніякої помсти, ба навіть боргу. Послав Хоруженко козаків дізнатися, з чого ті мандати робляться та що там всередині написано. І чи, бува, не можна кожному козакові такі ж самі давати.
Невідомо, як довго дізнавались, тільки кажуть що довго. Аж ось один козак випитав таємницю, і гетьманові розповів. Як та що, з якого відвару чорнила варити, які букви писати, яке замовляння читати. Півроку гетьман замикався із Нерогою та своїми найближчими гайдуками, варив зілля, робив папір та чорнило, букви виводив. Думали, свого мандата виписує.
Аж раптом вийшов на майдан, зібрав народ та каже:
„Люде український! Є в мене проклята грамота. Відтепер хто її подивиться, то якщо він є собакою, то в собаку обернеться, коли свинюкою – в свинюку, а ще може в пацюка, чи навіть в півника. Розсилаю тепер ці прокляті грамоти усій шляхті мандатовій, та підкоморіям, та підскарбіям, всім що зі шляхтою справу мають. Як побачите де пана чи шляхтича – тицяйте йому грамоту прямо в пику, щоб прочитав. Як прочитає та не обернеться, значить він не перевертень, а нашого козачого роду”.
Що тут почалося. Одразу вовків та собак побільшало, а найбільше – півників, свиней та пацюків. Когось на руду мишу перетворили, когось – на птахів, як от грачів, та ще глухарів з’явилося безліч. Кажуть, що коли гетьман та гайдук його варили варево, то якийсь панич пронишпорив про те, та хотів всім розказати, – поцупив шматочок грамоти, і побіг до своїх. Але не добігши, почав читати, бо ж цікаво! І тієї ж миті перетворився на величезну кабанюку – далі кажуть одні, що той панич так і бігає по лісі кабанчиком, інші кажуть що його свої ж не признали та замордували, бо той до них все ліз, як свій, а вони ж перелякалися.
Шляхта, як тільки все почалося, забила тривогу. Зібралася на з’їзд, запросили туди всіх хто мандати свої носив. Щоправда вже не всі прийшли на ту Чорну раду – хтось вже літав та соловейком пісні співав, або зайчиком в кущах тремтів, бо вже встиг Прокляту грамоту побачити.
А ті хто зібралися, вирішили всіх попередити, аби Проклятої грамоти від пана гетьмана не читали. На тому і порішили, і почали відбирати в козаків свитки тієї Проклятої грамоти, гінців перехоплювати.
Та не всіх ухвала така втішила. Деякі депутати шляхоцькі, які грамоту читали та перевертнями стали, не втратили мови людської. І почали вимагати, щоб ту грамоту всім зачитали. Їм ой же як було образливо, що тільки вони такі дурні – і мандата втратили, і людської подоби позбулися.
Гетьман Генеральний теж побачив, що його грамоту ніхто вже не читає, ані на майданах, ані у палацах. Тоді звернувся до суддів, щоб вони ту грамоту присудили силою всім читати. „Невже – каже пан гетьман – ніхто не хоче довідатися, чи людина з ним поруч, чи може свинюка?”.
А шляхта, щоб того не допустити, й собі вигадала, що Проклята грамота, мовляв, не перевертнів до первісного стану повертає, а будь-яку людину в звіра перетворює, хоча б і був перед тим добрим козаком. І козаки теж забоялися грамоту читати, адже бачили, як пани перетворювалися на бозна-що, то може і козаків таке ж чаклунство не обминає.
От судді зібралися, нібито розглядати Прокляту грамоту по суті справи. Але самі бояться – аж тремтять – всередину заглянути, бо ж ніхто не хоче враз перетворитися на цапа-відбувайла чи на курку.
А далі була кумедія. Судді засідають, і перший день, і другий, і восьмий, і все розмовляють, сперечаються щодо „розгляду Проклятої грамоти”, але ж власнооч туди жоден на зазирнув, бояться. Та роблять вигляд що читали, бо інакше всі розтеревенять що судді теж перевертні.
Гетьман бачить що справа глуха. Каже вже: „Та читайте вже сучі діти грамоту!” Гримнув отак та як тицьнув кільком своїм же слугам – аж ті раптом пробігли трохи рядками грамоти та теж перетворилися, і прямо на сучих дітей – маленьких таких цуценяток. Страху тільки побільшало.
Ще були шляхтичі, які чи то грамоту читали, та вона на них не діяла. Чи то, як язиками їх неприятелі чешуть, вони тільки робили вигляд що читали Прокляту грамоту, а самі цього моменту читали про себе Отченаш. Втім був такий отаман гайдамаків – Юрко Сірко – та пані вельможна Юлька Богуславка, то вони грамоту при свідках кілька раз читали, але чаклунство їх не брало. То шляхта мандатова одразу почала казати, що Юрко Сірко від роду є перевертнем, на вовка перекидатися може за бажанням, а ще в сірка очі позичати. А про Богуславку казали що вона теж відьма, і що вміє на власний розсуд то жінкою, то лисицею обертатися.
Так нічого й не дочекався Генеральний Гетьман. То ж зібрав своїх радників і гайдуків та виготовив вже другу Прокляту грамоту. А від попередньої вона тим відрізнялася, що навпаки діяла. Хто про неї раз почув, а не прочитає, той до Покрови з глузду з’їде...
На цьому місці обривається текст, знайдений в архівах нащадків полковника Майданної Січі Гиргана Деврандича. Порівняльний аналіз текстів дозволяє зробити висновок про його належність до більшого документа, названого істориками “Літописом Самовидців”. Інший уривок цього документа був уже публікований тут:
http://maidanua.org/news/view.php3?bn=maidan_mai&key=1177062897
За цим посиланням Ви можете дізнатись історію знайдення цього свідчення маловивченої історичної доби України, про авторів та історичне середовище, у якому вони діяли. Віднайдення Літопису стимулювало дослідників до пошуків нових документів, і не виключено, що невдовзі ми станемо свідками нових історичних відкриттів.
Відповіді
2007.05.02 | S4ur
Re: Літопис Самовидців. Проклята Грамота
Почну здалеку.Є такий народ, чухраїнці зветься. Чому чухраїнці? Бо в ріжних життєвих припадках часто чухають собі потилицю і при тому промовляють: "Якби ж то знаття!", а ще: "Якось же ж воно буде!". Про те написав один їхній теж самовидець.
Ну от. Зібрались якось чухраїнці в своєму княжому граді на майдані. Тільки не сплутайте, не на тому майдані, що коло церкви, а на іншому, біля Лядских воріт.
Було їх багато з усіляких міст та повітів, а найбільше зі стольного княжого міста. Та всяких верств: і посполиті, і вчені, козаки, торгаші, ремісники, всі були.
Зібрались та й зачали гукать: не хочемо жити як досі! Хочемо свободи! Хочемо правди, честі, ну і таке інше.
Вибрали собі нового гетьмана, старшину, наказали їм, щоб чесно правили народом та й розійшлися. Рішили бо, що свою справу зробили. А тепер можна на печі лежати, насіння лузкати, а старшина все що треба зробить.
Але я не про те.
Був там на майдані один чоловік, не знаю чи то циган, а мо єврей, бо євреї то народ такий ловкий, завжди перші зметикують де який гешефт можна зробить. Так той чоловік подумав собі: а най я відкрию на майдані шинок, бо люде то такі створіння Божі, що дуже полюбляють ностальгію. А ностальгія треба вам сказати, то така хвороба хоч і доволі важка, але приємна. Це так як наче колись любив дівчину, а потім розстався з нею. Роки пройшли, дівчина давно заміж вийшла, а ти все приходиш на те місце, де стояли вдвох, обнявшись, та на зорі дивились.
Ну от, той циган чи єврей відкрив шинок на майдані, щоб, знаця, люд майданний, до його вчащав та про майданні справи теревенив. Але шинок не простий.
Ні, цей шинок був особливий. Звався він по-нашому хата-читальня, а по-німецькому "хворум". Там кожен, як заходив, то брав у того єврея-шинкаря окрім кварти пива ще й папірця такого, "хворма" званого. А в хвормі вже усе списане про людину, яка її взяла. Тілько треба було щось іще написать там, а потім приколоти до спеціяльної стінки, щоб інші читали.
В звичайних шинках люд бува питає: ти за москалів чи за ляхів? А потім починає один одного головою об стіну товкти, а жінки одна одній дулі тицяти. А тут не так, але приколе чоловік свою хворму до стіни та й відійде в куток і сидить собі, пиво п'є та в той бік наче і не дивиться. А там поспільство вже збирається, його хворму читає і галасувати починає. Тоді чоловік підходить і теж прилучається до галасу. І тільки після цього починають один одного головою об стіну товкти та дулі тицяти.
Ну, от такої. Ага, ще згадав. Жив там, в шинку, під підлогою якийсь щур. Здоровезний такий щуряка, але письменний. Бо ті хворми часто по підлозі валялись відірвані, а щур їх підбирав та до себе в запілля тягав, та читав потроху і так читати навчився.
А треба вам сказати, що до хворуму того ходили не тілько прості люде, а й дуже грамотні. Деякі в бурсах навчені були, а дехто і в семінаріях на попа вчився. А були навіть і такі, що в Стольному граді вивчився в Академії, в тій, де їхній хвілозов на ймення Макітра колись науки читав.
Так от, прийшли раз якось до шинку двоє дуже грамотних козаків та й прикололи велике таке письмо до стіни, Літопис зване. Підходили до того літопису люде, читали, коли й сміялись, але додати нічого не змогли. Бо дуже мудро було там все написано і ніхто не хотів дурнем виглядати поруч з тими двома козаками.
Потім, як заведено, літопис опинився на підлозі. Підібрав його щур та затягнув до себе. А там була розповідь про грамоту, що хто її чита, той на звіра обертавсь. А сказати треба, щур той дуже хотів обернутись на людину. Щоб люде їм не гидували і від нього не сахались, а прийняли до свого товариства. Може тоді з ким із них він би заприятелював, а яка дівчина може б його покохала. Бо попри гидку подобу мав щур добре серце. "Ну, - подумав собі щур, - якщо від грамоти люд на звірів обертається, то може від літопису я на людину обернусь?".
Та й почав читати. Читав-читав, читав-читав, але так на людину і не перевернувся. Тоді почав гризти літописа, та гризе і досі. Бо літопис зписаний на добрій козячій шкірі, а і чорнила теж непогані, смакують щурові.
2007.05.02 | Мустафа Татарчук
Re: Літопис Самовидців. Проклята Грамота
S4ur пише:> Та й почав читати. Читав-читав, читав-читав, але так на людину і не перевернувся. Тоді почав гризти літописа, та гризе і досі. Бо літопис зписаний на добрій козячій шкірі, а і чорнила теж непогані, смакують щурові.
Це не дивно, що Щур на козака отак одразу не перекинувся. Бо той літопис збирається по шматочках, на горищах в різних козаків, та навіть не тількі в козаків. Але і в щурів, та шляхтичів, та іншіх всіх можуть бути зниклі фрагменти текстів Самовидців.
От мені неясно - що буде із козаком, як він не буде вірити шляхті та прочитає Прокляту грамоту власноруч. Як бачимо, літописний фрагмент цього не прояснює.
Особливо непокоїть дослідників експеримент - на кого обернеться конотпоська відьма, знаний мистичний персонаж, коли їй грамоту підсунути. Невже не перекинеться? (Тоді відьма знатна, сильна)
2007.05.07 | Альберт
А чи треба хвилюватись?
Мустафа Татарчук пише:>
>
> Це не дивно, що Щур на козака отак одразу не перекинувся. Бо той літопис збирається по шматочках, на горищах в різних козаків, та навіть не тількі в козаків. Але і в щурів, та шляхтичів, та іншіх всіх можуть бути зниклі фрагменти текстів Самовидців.
> От мені неясно - що буде із козаком, як він не буде вірити шляхті та прочитає Прокляту грамоту власноруч. Як бачимо, літописний фрагмент цього не прояснює.
Нічого не буде! Читаємо ж!!.. 8))))))))))))))))))))))
2007.05.02 | keymaster
Аффтари порадились і вирішили додати відчитану частину
(яка раніше через файлові пошкодження погано читалась)Це після абзацу "Що тут почалося... а вони ж перелякалися."
А на Січі Майданній привид з'явився. Молодші козаки, з новачків, перше стурбувалися, хотіли молебен зробити і привида забанити, але старші сказали, що привид цей дуже давній, він у царя Гороха гайдуком служив, і колись давно на Січ теж учащав. Отаман куреня Бахчисарайського, Татарчук Мустафа, додав, що в них таких привидів – хоч греблю гати, та всі віри ворожої, путіменсько-бусурменської, але всі козаки куреня у своїй вірі козацькій твердо стоять, і шкоди їм ніякої від привидів немає, тільки віра козацька скріплюється. А кошовий Луцького куреня, Химко Кімайстер казав, що у них у замку луцькому такі привиди табунами літають, банерами спливають, як бджоли гудуть, але то їм не шкодить, навпаки, вони ще на тім грошики мають, бо туристи на таке диво з цілого світу приїжджають дивитися. І стали на тому, що молебня не проводити, привида не банити, а якщо Січ на привиді якісь грошики заробить, то скарбникові куреня Херсонського все списати і на муніцію використати для потреб товариства січового.
2007.05.02 | Большой Брат
А, мо" то привид славного гайдамаки Леся? :)
2007.05.02 | keymaster
Наука поки що мовчить. Але дисертації про це будуть!
2007.05.02 | keymaster
Тут ще уривок про Конотопську відьму
Абзац доповненоТа не всіх ухвала така втішила. Деякі депутати шляхоцькі, які грамоту читали та перевертнями стали, не втратили мови людської. І почали вимагати, щоб ту грамоту всім зачитали. Їм ой же як було образливо, що тільки вони такі дурні – і мандата втратили, і людської подоби позбулися. А ще у Конотопі знову відьма з'явилася, і почали люди казати, що нема нічого доброго, щоб поганого не принесло. Бо відьма Конотопська почала на мітлі по паланках сіверських літати, замовляння свої промовляти, рейвах у головах козацьких підіймати. А в Артецький курінь з Семибоярщини Бабай повернувся зі своєю подругою Дусею, і лякали вони дітей козацьких, так що козаки вже думали, чи не покликати Юрка Сірка з його гайдамаками.
Апдейт тексту на головній за хвилину
2007.05.03 | Tatarchuk
фольклорний жанр набуває популярності і в ворогів (л)
2007-05-03Аз есмь царь! Ющ Первый!
http://www.business-politika.net/crimea_news.php?id_news=7251
Украина долго шла к абсолютной монархии и, наконец, свершилось. Дело осталось за малым, - склепать корону и провести коронацию.
Впрочем, за короной дело не станет. Для этой цели можно использовать скифское золото и прикупить брильянты с драгоценностями у друга украинской монархии Бори Березового. Ну а для царицы Катерины можно «пошерстить», как обычно, национальные музеи дабы прицепить на грудь уникальные исторические драгоценности.
Впрочем, забыл, с Борей у царя проблемы после того, как «лондонскому сидельцу» «любі друзі» устроили «кидалово». Вместо слов благодарности и продаже по бросовым ценам своему спонсору прибыльных предприятия, клевреты самодержца сами начали быстро деребанить фабрики и заводы. С тех пор Боря очень осерчал на своих цветных друзей и сказал, что помогать украинскому царю боле не намерен.
Ну, нет так нет. Больно надо! Теперь у Юща Первого в распоряжении вся страна вместе с Монетным двором и банковской казной ну и, естественно, подданные. Подданные, которые каждое утро и каждый вечер должны молиться за здравие своего государя. Но что-то в последнее время не хотят они слать здравицы, бунтуют, говорят, что царь не настоящий. Неблагодарные!
БЫЛО ВАШЕ – СТАЛО НАШЕ
А как все красиво начиналась, на высокой ноте. На Спивочем поле личные вассалы нагнали чиновный люд для благословения будущего царя на царство. Разве что «Многие лета» не звучали, а так все было чинно и благородно. И плебс в подтанцовку подобрали соответствующий, который боготворил новоявленного царя, внимал каждому его слову.
«Ми будемо жити багато!» – кричал будущий царь с трибуны. И бабы Параски в истерических припадках закатывали глаза и вовсю гупали ладонями.
«Ми будемо володорювати честно, по совісті!» - неслось с трибуны. И народ, стоящий в вышиванках, начинал по команде дружно, со щенячьим восторгом, «драть» горло, славя великую мудрость будущего властелителя Украины.
Прошло полгода после верноподданнических криков на Спивочем поле и вот на украинский трон взгромоздился новоявленный народный избранник. С трудом, но таки добрался. Правда, любі друзі перестарались когда втихаря организовывали преступные деяния власти. В результате царский портрет оказался несколько подпорченным. Но для достижения цели все средства хороши, даже если от этих средств пострадал родимый царь-батюшка.
МИЛОСТИЮ БОЖИЙ ЦАРЬ УКРАИНЫ
Да возрадуйся Украина! Ющ Первый, милостью божьей, призван свыше руководить заблудшим украинским народом. Говорят предыдущий царь-батюшка, узнав, что бухгалтер забрался на трон, в сердцах воскликнул «Юща на царство?! Так это он так, добротой моей воспользовался и отблагодарил?».
К сожалению, но стенания ди-джеев Майдана практически не слышались на левом берегу Днепра. Видимо, именно поэтому левобережная Украина, как выяснилось позже, на свою беду так и не признала лжецаря за истинного правителя Украины. Но зато правый берег Украины, практически весь в унисон бубнил и раскачивался под незатейливые звуки оранджольного «Нас багато, нас не подолати!».
Факт, но оболванивание прошло успешно лишь для одной половины страны, а другую, которая осталась глуха к дудкам ющенковских опричников пришлось назвать быдлом. Поначалу опричники царя-батюшки даже хотели обнести ее колючей проволокой, но царь оказался милостив и передумал. Тем более, что и проволоки не оказалось, так как вскоре украинский металл сплавили индийскому Мите. В дальнейшем левобережному быдлу придворные друзі регулярно напоминали о том, что главное их предназначение обслуживать национально свидомых украинцев признавших в сумском бухгалтере своего царя.
Нелегок был путь к абсолютной монархии. Пришлось кому землицы пожаловать, кому заводик отдать, а кому и должностишку подкинуть. За два года «любі друзі» обгадили до неузнаваемости всю страну. Ибо оказалось, что кроме, как кричать речевки и строем ходить на Говерлу окружение Юща Первого ничего больше не умеет. Зато быстро научилось непотребному - дерибанить казну держави и с державами-соседями ругаться.
Особенно досталось Московии за то, что не сразу разглядели в бухгалтере настоящего царя. «Не надо нам вашей дружбы! Будем жить как вся Европа» – кричал главный звездочет Парасюк. «Ну ладно. Будь по-вашему» – сказала Московия и попросила платить за газ для царской светлицы по той же цене, что и другие европейские страны. «Грабят!!! Демократию душат!» – сразу же возопил Ющ Первый и засобирался в заморские страны с жалобной челобитной».
НЕ ЛЮБА ТЫ МНЕ, БОЯРЫНЯ!
Не успели просохнуть чернила на Указе о назначении главной боярыней Юли Бешенной, как ею тут же была издана высочайшая постанова о полном списании своих собственных долгов. И теперь вроде бы уже не боярыня должна казне, а казна должна боярыне. К сожалению, но с приходом боярыни казна стала стремительно пустеть. И лишь продав заморским покупателям криворожскую кузню, в казне появились деньги. Но не надолго. По мере того как гардероб боярыни пополнялся новыми обновками от змея-искусителя Витона, денег для народа стало катастрофически не хватать.
К тому же клята Московия за газ и нефть денег стала требовать. А тут еще и Чварич со своим семейным бизнесом. Тот самый, который прохфесор и без диплома. Ну, кто ж знал, что семейство толмача законов Чварича бензин для инородцев бодяжит. Но вроде разобрались, - договорились бодяжить вместе.
А затем стало пропадать мясо, зерно, сахар. А откуда взяться сахару, коль его Кум Петро на пасеку царя-батюшки сволок. Президентские пчелы уже и из ульев перестали вылезать, - в леток не пролазят. Еще чуть-чуть и Кум Петро сам бы по цветам прыгать начал, нектар собирая.
Глядела Юля бешенная как подельники царя волокут добро из государственных закромов и поняла, что не одна она ожидала этого часа. «Как бы не опоздать к раздаче» и, расталкивая локтями своих соратников, кинулась боярыня набивать мешки червонцами. И взмолился народ, стал царю жалобы кропать на боярыню Юльку Бешенную. Но царю было не до этого. Как раз в то время сподобился он бегать под кусты сирени и собирать компромат на людей с полосатыми палочками. Очень уж зол он был на них за то, что не хотели они его избирать царем-батюшкой.
Надо сказать, что в то время главным околоточным у Юща Первого был Терминатор Безбашенный. Любую прихоть царя готов был исполнить, особенно если касалось это людей левобережных. Изувером был отпетым. И хотя в голове кроме ветра, ничего не было, умел капости разные придумывать. Пригласит кого-нибудь по-дружески чаек попить, а затем хватает человека и без суда в темницу сажает.
Много жалоб на Юлю Бешенную похоронил под сукном Терминатор Безбашенный, но не смог усмотреть за всеми. Уж слишком их много было. Да и Кум Петро постоянно напоминал царю-батюшке про невменяемую жадность боярыни.
Терпел Ющ Первый, терпел, и в конце-концов не выдержал: «Ну, боярыня, ты аки наперсточница: Верчу, кручу, - всех нажухать хочу! Дай же хотя бы и моим холопам что-нибудь натырять, а то они бедные уж опухли с голодухи: на шоколаде и чае сидючи».
«Не дам! - отвечала боярыня. – У меня зять заморских кровей и ему несподручно украинское сало жевать. Да и вообще, народ уже меня больше любит, чем тебя окаянного!».
Не сподобились такие слова Ющу Первому и повелел он выгнать боярыню из царских хором. Не ожидала Юлька Бешенная царского гнева. Поняла, что погорячилась и кинулась к царю. „Я ли тебе рук не целовала?! Я ли тебя противного на царство не толкала?! Я ли ночей не спала, дабы врагов твоих со свету свести?!” - причитала боярыня, размазывая сопли по царской светлице. Не смилостивился царь-батюшка, приподнял полу и пнул Юлю Бешенную в натруженное место, а Буряту-воеводу заставил казну царскую бдить.
Я ТЕБЕ СОКОЛ-ЯСНЫЙ КРЫЛЫШКИ-ТО И ОБРЕЖУ
И обиделась боярыня на царя-батюшку. И решила она пакости ему разные делать. А так как в народе, за глаза ее называли пакостница-искустница, то и выдумки ее были не простые, а затейливые. То поведает про кумовей царя-батюшки, - мол какие они жадные и нескромные. То подкинет журналистам информашечку про богатства цесаревича и нескромные подарки ему от лизоблюдов царских.
Обиделся царь-батюшка на журналистов, стал ногами тупать, ругаться. „Надо было сразу по морде дать тому бумагомараке, который про цесаревича и моих любих друзів решил написать непотребное!” – кричал царь. Невдомек царю, что это пакостница-искустница Юля Бешенная постаралась.
Вот так изподтишка и пакостила бывшая боярыня направо и налево, а больше всего своему царю-батюшке. Так пакостила, что народ уж стал роптать на царя-батюшку и звать на царство не царя, а царицу. А Юля бешеная тут как тут: „Кабы я была царица, - регулярно долдонила она, - я б для любых украинцев сделала бы светлое царство”. И так уж она хотела попасть на Раду, что снова портрет царя батюшки целовала, и косу распускала, и ленточки соединяла.
И простил ее царь-батюшка. И дозволил радовское большинство собирать, дабы не допустить до власти соперника своего с левобережной Украины. Однако, вновь жадность обуяла царских холопов, не удалось сговориться кто на какой должности страну будет разбазаривать. Каждый хотел должность побогаче и познатнее. Чуть до драки дело не дошло. Аж тут и оказия произошла для всей царской камарильи.
Пока царськие друзья пытались надурить один другого, бывшему сопернику царя-батюшки богатырю Янеку надоело смотреть на этот галдеж, и создал он дееспособное радовское большинство. Создал и начал работать.
НЕ ЦАРСКОЕ ЭТО ДЕЛО КОНСТИТУЦИЮ СОБЛЮДАТЬ
И стало большинство в Раде страну из грязи вытаскивать. Из той грязи, в которую ее засадили царские холопы. С трудом, но вытянули и дальше повели. А народ, который ранее заученно бубнил что-то о померанчевой демократии, вдруг понял, что король голый. Что за словами о любви к Украине, демократии и социальных свободах стоит лишь желание царя-батюшки сотоварищи превратить всех в холопов. Стал народ присматриваться к тому, что делает бывший соперник царя, и понял, что обманули его. Аж тут снова объявилась бывшая боярыня Юля Бешенная. Не понравилось ей, что народ потянулся к богатырю Янеку, помогать ему стал в его начинаниях. Понимает, что еще чуть-чуть и не видать ей никогда царской мантии. Той мантии, которую она уже втихаря примеряла, когда царь-батюшка по заграницам ездил.
А значит, пора надоумить царя-батюшку, чтобы он нашел предлог и, разгневавшись на большинство, убрал от государственной казны богатыря Янека. Тем более и народ стал другой, перестал верить на слово. А чтобы царь-батюшка думал быстрее, сговорилась Юлька Бешенная с помощником Юща Первого дьяком Болотою, подготовить Указ. Да не простой Указ, а такой, чтобы невозможно выполнить его было.
«Царь ты или не царь? Законы соблюдать – холопье дело! Тебе Законы не писаны» - нашептал в ухо Ющу Первому дьяк Болота. «И правда, какой же я царь если не могу Закон который охраняю сам нарушить!» - воскликнул Ющ Первый.
Не думал царь о последствиях, когда подмахивал пером Указ. То ли о размножении пчел замыслился, то ли об очередном походе на Говерлу, то ли о чем-то своем, о царском. И только когда народ начал шуметь, уразумел, что подставила его змея подколодная, задумала столкнуть с трона руками левобережного богатыря и народа его поддерживающего. И начал он думу думать, как бы и соратников возвеличивших его не обидеть и царь-батюшкой остаться. Да и друзья европейские отвернулись, не хотят ругать врагов царских. Похоже, поняли, что Указ бывшего дружка, ни в какие европейские ворота не лезет. Так можно и самим на импичмент нарваться. Лишь кавказский Швили, сам пришедший к власти таким же путем, поддерживает Юща Первого. А больше никто. Грустно…
И так и эдак раскладывает царь-батюшка пасьянсы, а не выходит трон удержать. То ли червовая дама с косой царя из хоромов пинком под зад выкидывает, то ли пиковый король твердо и настойчиво просит освободить насиженное место. Но самое главное, что и холопы, которые когда-то на Спивочем поле драли горло за царя-батюшку, уже морды воротят. Не хотят видеть его, Юща Первого, на царстве. И почему спрашивается?
Нет, что ни говорите, а, видимо, Украина в прошлом серьезно прогневила высшие силы, коль страна имеет такого президента. Два года назад в результате государственного переворота, во власть протолкнули человека, уверовавшего в свое божественное предназначение. Не такой виделась Украина нашим предкам, которые боролись за ее независимость, за освобождение от российского самодержавия. Боролись против российского, а нарвались на свое доморощенное украинское самодержавие.
2007.05.03 | keymaster
Незручно мені якось критикувати їх літературний стиль
Але точно знаю, що жовч - дуже неправильний складник для псевдофольклорних творів. З"являється побічна дія твору, зовсім небажана для автора.Ми для виготовлення чорнил літопису її не використовували.
2007.05.03 | S4ur
Re: Незручно мені якось критикувати їх літературний стиль
keymaster пише:> Ми для виготовлення чорнил літопису її не використовували.
Підтверджую! Літописні чорнила смачні, сам пробував
keymaster пише:
> Але точно знаю, що жовч - дуже неправильний складник для псевдофольклорних творів. З"являється побічна дія твору, зовсім небажана для автора.
Знов правда. Від цього пашквілю блювати, вибачте, хочеться.
Отже висновок: ідея крадена на Майдані, а стиль суто луб'янський, шаблоновий. Цей шаблон можна, змінивши ніки та назви, притулити хоч до Грузії, хоч до Естонії.
2007.05.07 | Адвокат ...
А ФФот,-- і нєправда Ваша!
S4ur пише:> Знов правда. Від цього пашквілю блювати, вибачте, хочеться.
> Отже висновок: ідея крадена на Майдані, а стиль суто луб'янський, шаблоновий. Цей шаблон можна, змінивши ніки та назви, притулити хоч до Грузії, хоч до Естонії.
Немає а ні Ґрузії, а ні в Естонії постійного, майже рефлекторного, потягу порівнювати се з Мацькавією. Оби дві ті країни вже подолали пост-кольоніяльний стан. Тому луб`янський лубок в їхньому випадкові,-- "нє катіт".
Інша річ Уркаїна...
2007.05.07 | Альберт
Дякую, панове. Враження велике.
Щиро...І ще раз - просто дякую. Сподобалось... Мені. 8)))))))))) Дуже. 8)))
2007.05.07 | S4ur
Re: Дякую, панове. Враження велике.
Щиро Ваші.Там був ще останній шмат Літопису, щур притяг. Але куди пропав, невідомо. Мо цензуру не пройшов...
2007.05.07 | keymaster
На таке нема цензури. Він просто впав на другу сторінку форуму
і його вже не видно.Там нема речей, які треба в прямому розумінні цього слова цензурувати
Там треба літературно редагувати, але з цим вічна проблема - нема часу. Якщо знайдеться хвилька, я скину літературно-політтехнологічну рецензію милом. Але не сьогодні і не завтра
2007.05.07 | S4ur
Re: На таке нема цензури. Він просто впав на другу сторінку форуму
Післязавтра?Дякую заздалегідь.
І прошу вибачення за недоречні слова
2007.05.07 | Tatarchuk
Зникла грамота була тут (л)
Ви мабуть помилково замість "відповісти" натицьнули "додати тему", от вона без контекста і загубилася напевно http://www2.maidan.org.ua/n/free/1178452767Я вже її переніс до гілки (див внизу)
2007.05.07 | S4ur
Re: Зникла грамота була тут (л)
Мабуть що не туди тицьнув. Бува й таке.Дякую Вам.
2007.05.07 | S4ur
Літопис Самовидців. Продовження.
Як уже було повідано про шинок «Хворум», що на Майданній Січі та про всілякий люд, що туди звик ходити, то я без довгого вступу продовжу опис тогочасних подій.Ви пам’ятаєте, що в шинку, під дошками підлоги, наче у себе вдома жив щур. Той щур поцупив пергаментний сувій Літопису Самовидців та й згриз його. Але почала щура дошкуляти совість, мовляв, навіщо ти з’їв Літописа? Як тепер
нащадки козаків Майданної Січі довідаються про вчинки дідів-прадідів?
Отож, мучимий докорами сумління, подався щур на пошуки якихсь інших фрагментів Літопису. Почав нишпорити по ріжних закутках, льохах, горищах і таки знайшов одного зписка. Притяг до себе і вже не їв, а старанно зберігав. Хто автор зписку залишилось таємницею. Подаю оригінальний текст без змін і зкорочень.
---------------------------------------------------------------------
У важку але важливу для Краю добу Відродження почав правити над поспільством і козаками Генеральний Гетьман Хорунженко, на ім’я Переможець.
Однак часто бува, що імення людині дають батьки наче в насмішку. Так і наш гетьман-«переможець» насправді був людиною м’якою, поступливою, а таким провідник народу бути не повинен. Особливо коли країні загрожують вороги ззовні і зсередини.
Тож гетьман любив життя спокійне, тихе, любив писати універсали, бджіл розводити і дітей своїх бавити. А з ворогами старався домовлятись. Хоча про що можна домовлятися з тими, хто заніс сокиру над твоєю сім’єю? Щоб зарубали не сьогодні, а завтра? Ну, правда, коли нарід для тебе не є як твої власні діти, тоді так, можна домовлятись.
Улюбленою примовкою гетьмана було: хлопці, давайте жити дружньо. За те його люди прозвали Котом Леопольдом. І не вистачало Леопольдові пильності стерегти інтереси народні.
А вороги Леопольдові, миші, дивлячись на таке похоробрішали та зачали розтягувати майже прилюдно все те, що ще залишалось цінного в Краю.
Ба навіть не зачали, а продовжили. Зачали ще при попередникові Леопольдовім на ймення Рудий Собака.
Жив він тоді там же, де зараз за ним почав жити Леопольд, а саме в Стольному місті, у великій такій хаті на вулиці Склянковій.
Ох і лютий же був той собака! Нікому не давав пройти спокійно повз хату на Склянковій. Один добрий чоловік якось проходив близько хати, то собака вискочив, та накинувсь на чоловіка, та пошматував його, голову відгриз, а тіло відтягнув у ліс і закопав. І багато хто бачив це, але всі мовчать, бо досі бояться собаки. Леопольд, як обирався на гетьмана, обіцяв посполитим розплутати ту справу. Але вірно каже приказка: обіцянка – цяцянка, а дурневі радість.
Так от я й кажу, розтягали вороги Леопольдові і поспільства ( бо ж все-таки Леопольд по великім рахунку боронив інтереси посполитих) під ту катавасію, яка зачалась в Краю, все що погано лежало. Тягли і продавали за безцінь в Орду. А їм, злодіям, що, аби власні кишені набити народніми грошима.
Таким робом вкрали та продали ординцям одну факторію, яка виробляє самохідні тяглові машини, що ото по залізних коліях тягають валки чумацьких возів.
А ще намірились вкрасти та продати Орді крайовий стратегічний об’єкт, Водко-гінна труба називається.
Цю трубу спорудили посполиті ще тоді, як Край був під Ордою. Тоді на заході Краю ще були горілчані колодязя. Орда довідалась про таке, звеліла прокласти трубу від крайових колодязів до столиці ординської та зачала качати дармову горілку до своїх юрт.
Та через якийсь час горілка закінчилась. Тоді Орда розвідала про нові горілчані колодязя на сході від себе, у народів, що платили данину Орді. Погнала туди знов наших посполитих, щоб збудували нову трубу та з’єднали зі своєю. А тоді почали качати горілку по трубі до німців та продавати, а гроші звичайно залишати собі, даючи і східним під-даним і нашим посполитим яку дрібничку. І головним чином платили тою ж таки горілкою.
І так посполиті звикли дудлити горілку, що вже більш не могли без неї жити. А Орді тілько того і треба. Каже Орда: «Хочете водкі? Платіть вдвоє проти колишнього. А як хочете платити дешевше, то продайте нам трубу».
Ну, посполиті звичайно зачали кричати: грабунок! Але друзі Леопольдові порадили йому: плати, а то зовсім без горілки залишимось.
А тут іще Орда перекрила водко-провід та ще й на самий Новий рік. Уявляєте, що б це були за Новорічні, а мо й Різдвяні свята без горілки?! Та де таке чувано серед людства християнського! Так тілько погани і можуть вчинить.
Отже відправив Леопольд до Орди уже домовлятися з ними свого головного урядника Ханурка, хрещеного бусурменина. І Ханурко таки домовився, і почав таки Край платити вдвічи за горілку. Правда хтось розводив чутки, що якісь посполиті вночі підкрадались до водко-проводу, та свердликами дірявили трубу, та підставляли відра, та й тягали до себе в хати. Але я привселюдно заявляю, що це зухвала брехня!
Відтоді нарід трохи втихомирився та зачав жити більш-менш спокійно. Бо до всього люде звикають.
Але Юлька Богуславка вона ж така, що не може спати, аби не збурити сірому. Їй тільки дай привід.
Каже вона урядникам: «Дурні ви! Треба було дочекатися суду. Тоді не ми Орді, а Орда нам платила би». І таки почасти права була Богуславка. Бо ж ординці, перекривши крана, припинили постачання горілки і німцям і з того міг вийти шкандаль.
Бо й німці теж уже звикли до водкі і не мислили себе без неї. Вже власний шнапс їм не до вподоби, ані варяжський «абсолют», або кавказська чача. Тільки водка і край! Кажуть, що ординський хан Путятя якось на бенкеті опоїв німецького кайзера Дрестера особливою водкою, зробленою спеціяльно для того ханськими опричниками. З того часу Дрестер став наче не свій, а путятін.
Отже зачала Богуславка кричати: «Тілько спробуйте продати трубу! Я вас тоді оголошу на весь край зрадниками і прокляну!»
Та й налякались же і друзі Леопольдові і вороги тих слів Богуславки. Та принишкли, але до часу.
Урядників Ханурка змінили урядники квазі-гетьмана Пацановича, а нові урядники доводили посполитим з цифірами в руках, що їм (посполитим, а не урядникам) тепер живеться краще, ніж раніше. Правда посполиті покращання свого життя на зростанні окружності свойого пояса не відмічали. Але ж хіба можна щось заперечити проти наукового ряду цифір?
Отже до цього обивателі теж звикли. Лиш частіше стали потилиці чухати, промовляючи при тім: «Аби не було війни».
Налагодивсь тоді фальшивий гетьманок Пацанович помаранчево-синю Раду тихцем перефарбовувати на синю, а скоріш на чорну. А що йому було важко це робити самому, то зачав переманювати Леопольдових та Юльчиних побратимів до свого гнізда, улещуючи їх дорогими дарунками.
Тоді бачить, діло іде та й зовсім знахабнів. Каже: «Оце зафарбую триста вікон в Раді і стану повним хазяїном Краю. Трубу Орді продам, а заразом з трубою і Кота Леопольда і всіх посполитих продам на ординську шкуродерню. За все помщуся, і за яйця теж!»
Бо треба вам сказати, що хворів Пацанович на одну негарну хворобу, яйцефобія називається. Щойно він побачить де яйце, то відразу йому памороки одбирає. А було одного дня якийсь хлопець, не знавши того, пожбурив в Пацановича яйцем. Ледве відкачали доброго молодця Яника.
Подививсь на все це Леопольд та й каже собі: «Гетьман я, чи не гетьман? - Та як торохне по столі кулаком, аж універсальна чорнильниця підскочила та полумиски з медом порозлітались. - Зараз же мені розігнати цю фарбовану Раду! Призначити новий зхід всенародній та обрати нову!»
Казали злі язики, що Юлька Богуславка підсипала до їжі Леопольдової зілля, «озвірин» зветься.
Чи так, чи ні, хто зна. Але з того часу знов зачали поважати в народі Леопольда, стали звати не Леопольдом, але Переможцем Хорунженком і Генеральним Гетьманом.
Аби тільки «озвірин» не перестав діяти до всенароднього зходу.