05/14/2007 | Віталій Мороз

Радянські пам'ятники в Україні — як міни уповільненої дії. Одними поколіннями створюються, іншим доводиться жити з ними.

З огляду на естонські події мої друзі з когорти непримиримих націоналістів вже серйозно обговорюють тему знесення пам'ятників Леніна в Україні. Для них радянські пам'ятники – не більше як застаріле сміття.

Вони доволі добре усвідомлюють, що Леніни чи Воїни-визволителі в багатьох українських містах роблять усіх українських громадян заручниками СРСР.

Тим не менше, закликаючи до демонтажу, вони тим самим показують на власному прикладі, що є заручниками свого вузького підходу до вирішення такої проблеми як спадок совка.

Естонські події з перенесенням пам'ятника радянському воїну в Таллінні вже призвели до початку нової холодної війни в Східній Європі. Символом цієї війни стане як у свій час Берлінська стіна в Німеччині, архітектурна споруда минулого століття.

Пам'ятник невідомому солдату, ще до недавнього часу розташований на … автобусній зупинці, сьогодні вже перенесений естонською владою на військове кладовище. Вірогідно, саме там йому місце.

Естонський урок для України очевидний. Події в Таллінні доводять, що пам'ятники так і залишаються старим інструментом чужої пропаганди.

І нехай навіть це стара зброя, що висить на стіні, чи то стоїть на автобусній зупинці, Тільки ось стріляє вона в серце державності країни, розхитуючи і так неміцний суверенітет країни. А раптом завтра на черзі атаки Україна?

В Україні цього добра вистачає. Але ми – не Естонія. Традиція совковості в нас глибше в крові. Навіть в моїй. Особисто мені дуже навіть симпатичний пам'ятник Леніну в центрі Києва біля Бессарабки. Я навіть готовий закрити очі на резонне питання:

А чому на початку бульвару Шевченка стоїть пам'ятник російському революціонеру? Але київський Ленін — дуже навіть європейський, він не жахливий у своїй монументальності як багато інших гір з каменю і бронзи, що носять ім'я пам'ятників Леніну по всьому екс-СРСР.

У моїй свідомості бессарабський Ленін – не засновник імперії, а радше – успішний російський революціонер, який, до речі, пройшов західну школу організації революцій.

Я мирно співісную з ним в Києві, і приводжу до нього гостей столиці аби ті біля пам'ятника відчули і цю сторінку нашої історії.

Поки націоналісти планують зносити Леніних, інші, як в одному із сіл Полтавської області, їх ставлять. То хай живуть ці селяни зі своїм Леніним.

Нехай він надихає їх на більшу продуктивність в праці. Але якщо в це село приїде британський інвестор, і побачивши Леніна, накиває п'ятами, селянам нічого не залишиться, як кусати власні лікті.

Радянські архітектори були особливо сильні в естетичній безграмотності – наші діди заповідали нам не будувати споруд вище дзвіниць і церковний бань.

Ось і виходить — вигляд величезного комплексу Родіна-мать, що височіє над київською Лаврою, не тільки в туристів, але й в прихожан по праву може викликати бажання згадати іншу мать.

У пострадянських країнах, як в Україні, де ідеологія несформована, або ж в Росії, де вона тотальна, пам'ятники – це Бастилії, заради яких воюють, а також відстоюють до останнього.

Особливо важливий захист пам'ятників від "посягань" для старших поколінь. Це своєрідне "за нами Москва, відступати далі нікуди"

Українці більше ніж росіяни жартують, що старі пам'ятники підуть на брухт. Це радикально, але як на мене, український розум – більш практичний, утилітарний. Адже користь пам'ятників – тільки в тому аби нагадувати про минуле.

При цьому бути культурним кодом епохи. Ось і пам'ятники Леніну чи радянським воїнам – це також і констатація нашого минулого, нашого спільного совка, нашого совка в голові. Він навіть міцно засів і в мене, що виріс в епоху занепаду совка.

Необґрунтований демонтаж будь-яких пам'ятників – це глупо, адже сторінки історії не вирвати.

Але перенесення пам'ятників в інше місце – як це було в Естонії, це звільнення місця для нових цінностей, для ковтка свіжого повітря.

Перенесення - це перегрупування, впорядкування цінностей нових поколінь (як назвали б культурологи – нова архітектура цінностей).

Ще раз хотів би наголосити – саме перенесення на інше місце, але не знесення, як це передавали російські ЗМІ, а міністр іноземних справ Росії взагалі назвав це "кощунством".

У радянських пам'ятників була одна спільна проблема – вони були відірвані від людей і відображали партійний погляд на історію країни. Рішення щодо надання вулиці імені Маркса чи щодо відкриття п'яти пам'ятників Леніна в районі приймалися закрито – це був той же елемент виконання і перевиконання п'ятирічок.

Якщо б якомусь партійному бонзі прийшла в голову думка поставити пам'ятник якомусь Васі Шміцеру, то такого персонажа спочатку б охрестили внуком вождів революції і героєм соціалістичної праці і таки поставили б пам'ятник.

Радянські пам'ятники також анонімні. Тому і безмовні, чужі і холодні. Мабуть, аби зробити його ближче, росіяни назвали пам'ятник невідомому воїну в Таллінні Альошою.

Ось так по всьому пострадянському просторі розкидані безмовні і не ідентифіковані культурні композиції Партизани в Шушенском чи Подвиг трудового народу чи то пам'ятник черговому невідомому солдату.

Ще за часів Радянського Союзу щодо деперсоналізації пам'ятників ходили навіть анекдоти.

Подивіться направо, це пам'ятник невідомому матросу Рабиновичу. Чому ж він невідомий, якщо Рабинович? – Невідомо чи був він матросом.

Для Естонії проблема ще й в тому, що свого часу тоді ще радянську республіку накрила та ж хвиля радянських пам'ятників, що й Україну. Але Естонія ніколи не була по духу радянською…

Інша справа Польща. Про радянських воїнів тут майже забули. У Польщі взагалі немає звички тиражувати пам'ятники.

Не в кожному місті є пам'ятник Міцкевичу. Саме тому поляки с трепетом їдуть до Львова, де розташований найкращий пам'ятник першому польському поету. Одночасно, на вулицях Варшави багато індивідуальних пам'ятником жертвам Голокосту.

Вони повсюди в центрі, прямо на тротуарах. У вигляді табличок: На розі цієї вулиці в 1941 році німці розстріляли 32 єврея.

Це бере за душу, тоді зупиняєшся…

Справді, зносити пам'ятники, як і грабувати магазини – це свого роду кощунство, якщо натомість не запропоновано нічого конструктивного.

Але якщо це ті самі архітектори, натомість нам представляють нових героїв в старих вбраннях. В Україні так сталося з Шевченком.

Пам'ятники Леніну намагаються замінити незграбними Шевченками.

У моєму рідному Ковелі на Волині нещодавно поставили 7-метровий пам'ятник Шевченку. Серед людей за свою гігантність пам'ятник вже отримав кличку Трансформер. Проте влада міста готова розказувати про найбільшого Шевченка в світі. Не по-європейськи це. Скоріше – по-царетелівськи..

Корисним для України може бути досвід Угорщини. В Будапешті сьогодні теж дебати щодо перенесення пам'ятника радянським воїнам. Проте тут простіше. Суспільство більше підготовлене – вже років з 10 в Будапешті діє так званий Дім Терору – Terror House.

В одному музеї зведені злодіяння як фашистів, так і жахи радянської окупації - два в одному. Для угорців – і перше і друге мали негативні наслідки для розвитку країни.

Адже чуже домінування відкинуло країну з магістрального європейського розвитку на десятиліття. Навіть і сьогодні тут воюють з привидами комунізму.

Ось на днях невідомі викрали с могили череп колишнього керівника компартії Яноша Кадора. Цікаво, а яких новин дочекається світ з України?

Віталій Мороз – політолог, консультант
http://www.pravda.com.ua/news_print/2007/5/14/58680.htm

На фото - автор біля музею терору (TerrorHaza) в Будапешті.