05/28/2007 | nebizh

НА ХРЕКЩАТИКУ

Олег Сич

Інвалідам пера присвячується

Ідучи якось по Хрекщатику, я зустрів Ятю Визобичка.
Він дуже любить ваку. То завагався відпочатку. Але за хвилину запропонував зайти до вак’ярні. Звісно, ми так і зробили.
Із безлічі вак’ярень на Хрекщатику ми вибрали одну. Звісно, одну. З вивіскою “Трудодень”. От блю, подумав Ятя Визобичко. Ну мені не сказав, що так подумав. У вак’ярні було геть порожньо, тихо і прохолодно. Посередині стояв здоровенний люмінєвий стіл. Біля столу лежали стільці. Лежали вони тому, що кожен стілець мав лише одну ніжку, а три були відламані. І, звісно, як заведено на Хрекщатику, щоб усидіти, треба було однією рукою, лівою чи правою, немає значення, підтримувати стілець.
У “Трудодні” існувало неписане правило. Відвідувач, який заходив до вак’ярні, мусив схопити стілець і швиденько притиснути його до сідниць. Лише після цього, із притиснутим стільцем, любитель ваки мав право підходити до стійки,
Людей геть не було, то насолоджуючись свободою, ми спочатку вільно походили по вак’ярні, нікого не зачіпаючи ніжками. А потім уже підійшли до стійки, чи то пак шинквасу. Ми з Ятею Визобичком відчули себе вільними громадями.
Узявши ваку, повернулися до столу і зручно вмостились. Поверхня столу якраз сягала брів. Вака приємно пахла, і в ніздрях офігенно лоскотало.
Ятя чхнув.
– Будь здоровий! – сказав я.
– Якую! – відповів, як годиться, Ятя. – Дуже радий!
– Бреше, подумав я, ну промовчав. – Скажи щось новеньке.
Я простягнув руку вгору, взяв чашку і відпив добрий гарячий ковток.
– Скажу, – мовив Ятя.
– Ну-ну,– сказав я, розжовуючи ваку. Смачна з біса. Ще й густа.
Ятя настовбурчив очі, ніби збирався заявити, що в його жінки п’ять язиків.
– Можеш не казати, – попередив я.
– Чого? – суворо запитав Ятя.
– Бо я й так знаю.
Ятя засміявся і розкидав ногою ваку, що повипадала з рота.
– Не губи слини даремно.
– Це не слина, це – вака, – пояснив Ятя і чхнув.
У телевізорі щось сказало.
– Що? – сказав Ятя до даващиці.
– У мікісійний гамузин роркупрорів привезли! – гримнула даващиця.
Я випав і спитав:
– Коли?
– Учора перед закриттям!!
Мені вже не сиділося. Треба було бігти. Навіть вака якась несмачна стала.
– Не спіши, – незворушно мовив Ятя, – тепер роркупрорів буде багацько. В магомузинах і навіть в уніргамі.
Ага, подумав я. Починається. Ну нисказав.
Ми допили усю ваку, поклали, як годиться, стільці на підлогу і, взявши чашки, рушили через вулицю до судномийки. Раніше вона (судномийка) містилася на другому кінці Хрекщатика. Адресу було надряпано водночасно на стільці і на люмінєвому столі.
Одне слово, самообслуговування.
По дорозі до мегамузину Ятя купив “Секспрес”, і ми з радістю викурили по одній секспресині.
Ось і гамузин “Монстроном”. На диво, тут теж жодної людини.
– Мабуть, ремонт, – прошепотів Ятя. – Перебудова. На Мукраїні – будівельний бум.
Ми підійшли із-за угла до прилавка, за яким стояла даващиця. Вона широко і люб’язо посміхалася, одночасо моргаючи. Мені правим оком, а Яті – лівим. Тільки-но я відкрив рота, щоб запитати про роркупрорів, як вона посміхнулася ще ширше, зробила рукою жест і сказала: ”В мене сорок два зуби”.
Ми засміялися й собі, і тут я побачив табличку. Попередній напис було закреслено навхрест лафмістером і тим же лафомстором написано: “Типер биз талонів і скіьки cхочите. Цюна: 1 риб. за 10 бл.”
– Чудово! – сказав я, відчуваючи, як почуття свободи розповзається по тілу. – Чудово! Ану покажіть, будь ласка, які у вас є!
Даващиця повернулася до сціни і розчинирла двері величезного голодильника. Звідти приємно дохнуло прохолодою. Бо надворі було жарко. І ми побачили вкритих інеєм роркупрорів. Вони нерухомо лежали на полицях.
– Мовчать? – сказав Ятя.
– Багато їх у вас, – зрадів я і полегшено зітхнув. – Мені, будь ласка, голову зважте.
– Я дужу перепрушую, але вони вже давно поступають безголові. Кажуть, мутація. – І додала пошебки, закотивши очі й вивалюючи три-чотири білі груди на прилавок: - Кажуть, радіація геть упала. Шо ж тепер робити, га?
Що робити, я не знав, і тому плечем знизав.
– Радіяйція пропадає на очах! – продовжувала даващиця. – Роркупрори безголові! Дійшли до ручки геть!!..
– Та-а-кік! Скоро ще й атомні станції демонтяють – і кряшка нам! – підтвердив я.
– Кряцька! – поправив мене Ятя.
– Що хучуть, те й рублють! – захилитала гуловою давациця й витерла сльозу.
– Ну тоді виріжте чи вріжте нам калогрума два спинних мозгів, – сказав я.
Давасцися старанно зробила те, що я просив і щироко усміхнулася.
Ми розплутатилися і вийшли надвір зі згортками, із яких стирчали хрепти.
Біля гомнозина стояли гавтомати.
– О, вже й тут повно! – мовив Ятя в’їдливо. – Не могли, блю, далі поставити. Хтів хоч раз пройтися із хрептом роркупрора. Роркупрори є – так автуматів наставили скрізь!
Найближчий автоомат уже нас помітив і блимав своїм єдиним охом.
– Шшо, вибили уже? – злорадно вишкірився Ятя. Замість відповіді гав-томат виставив дві величезні лапи, на які треба було класти роркупрорів.
Не розгортаючи, ми кинули йому пакунки. Автауомать радісно заблимав лампочкую, дзенькнув і сховав згортки в черево.
– Він ще й німий! – з відразою буркнув Ятя. – Для чого тільки цим ідіуоттам очі ліплять?
- І це замість того, щоб чітко й виразно, згідно Канституциі, подякувати! – не втримався і я.
- Отак усе у нас, – мовив сумно Ятя і копнув автомата ногою.
– Ух! – із солідарності я замахнувся рукою. – Чи дождемося ми чогось від тебе?!!!
Тут почулося бульканя, скрегіт і з’явився запах.
– Ага, нарешті, – невдоволено мовив Ятя. – Доки не гавкнеш, не послуха. А жрать давай! Дивися не подавися!
– Шшоб ти, гадюка, удавився! – знову підтримав я друга.
– Якую!.. Якую!.. Якую!.. засокорів автомут,ніби к’юрка, що знесла юйце. Зі спеціальної зчілини вискочило два автобусних тілончика по 500 коооп.
Ми забрали тулони, викурили ще по секспресині і з гідністю попрямували до автібусної зупенки.
Першим під’їхав ахтибус Яті Корсяковича Визобичка. Чогось було сумно і розходитись не хотілося.
– Ми непогано провели час, – сказав я чімно.
Ятя зідхнув.
– Пока, – сказав він.– Могло бути й краще, якби не ці ророркупроририри з їхніми гугуололовами … Та й цей іддіоут-аутомаут... Та і я, - він раптом замишкався і зідхнув скрушно, - насправді не Визобичок, - він знову зідхонув і схлипнув дуже, – насправді я Видзьо-Біч!..
Я випав.
– Якую! якую! якую! – почулося від охлобуса, коли сумний Ятя Видзьо-Біч зник за дверима.
Він, мабуть, щойно вийшов на маршрут, подумав я про антибус. Новеький, близькучий, із двома імпортними очима-лямпотчками. Зі спеціальної щюлини, як і положено, вискочюли два жидони. Мужик із пляшкою підпіхвою підхопив один життін задньою лівою і помчав до метро.
Ось уже надйшов і мій автібус. Але щойно я поставив нігу на східцу, як почув неймовірний геволт. Я озернувся.
Жахливо пурушуючи і пракрітюючи правила вуличного ряху для пішохедів, вулицею чимдужч бех безгхолівий і жче холодний роркупрір. За ним, синій від мотрюків, розмахуювучи лозиною напрайф і налайф, гнався мільцюнерр.
– От блю!!! – подумав я, нунисказав.
На заднюватій площаці автобюста стуяв Пень-Юк. Чи, може, Пен-Йок. Бля няго твклосся два пикатих роркупрора.
– Голову! – сказав один. – Бо оштрахуїмо!
Я чучхемненько пкклав голову на пийньок.
– Ти баа, - сказив дриггий, - ссьодні нам чемммні придуеррики триперляютться! – і за ніс Наді мно ю цюкиррку.
- Бе-ее-е-е-ее-еееее!!! – заривів Перший, танцюяйцяючи навколо.
- Придурюююються, - подумало Я.