06/13/2007 | NeZar

***
Він ввалився до нас, розбудив усіх. Було раннє ранечко, сонце ше тілько смикалось для того, щоби показати свій благословенний крайчик над хуторами. Василь ввалився, засмердів, і сказав щось типу „ну тепер, хлопці, нам піздєц”
Від нього пахнуло самим життям. Було відчутно по аромату, що струменів від нього, шо він жив доволі повноцінним життям. Окрім того, від нього пахнуло глиняною землею та сосновою глицею. Ще ми знали, шо сьогодні він пив каву. Ми не могли прийняти тої теорії, шо нам піздєц. Крім того, нам вже не раз було піздєц. Сам Василь десяток разів сповіщав нам цю далеко не нову новину. Тому шо це теорія, а теорію ше треба довести експериментально.

Дні чотири, як ми прийшли до цього хутору. Розбили станцію ментів, здобули патронів і тушонки. В більшості хат нам були раді. Або притворялися, шо раді. Я стримував хлопців від безчинств, хоча вони не розуміли того. Це було очевидно: москальське село на досить далекому сході. Тут таки навалом було старих москальок, чи навіть пак жидівок, котрі говорили про гас „кєросін”, і ще досі зберігали в себе підшивки газети „Правда”. Я розповів хлопцям, шо буде троха кращє, якшо ми пошукаємо тут ментальної спільності. Бачили б ви, як витягнулися донизу їхні морди. В мене навіть склалося враження, шо вони не напряжуться тої спільності шукати. Я не став їм розказувати про садок вишневий, яких тут, до речі, було навалом. Натомість я пообіцяв їм, що коли дійдемо до Воронєжа та Орла, вони зможуть трахнути кожну жінку чи дівча, котре на питання „А чи немає у вас пива” одповість „Чого? пІва? Давно нєту!”. Від цього хлопці трохи окрилилися. І це правильно. Лічний состав має бути окрилений, інакше користі з нього – як з говна пірога.
Мої старання, треба бачити, дали свої результати. Хлопці з сіл почали хвататися за коси. Вони косили траву. Вони виходили раннім раночком на сизу і вологу траву і шавкали її косами. Перед ними були степи широкі, десь на видноколі маячили тополі, вони чули себе китами в океані, робили широкий замах косою, на їхніх плечах рухались м’язи, вони на мить зупинилися в тому ілюзорному світі, де нічо не міняється, де немає ворогів, де просто кожен стриже свою капусту і має свій острів. Я був стурбований тим знанням, шо це ненадовго. В цьому світі не залишилось стабільності. Всіх, хто сповідував цю застарілу ідеологію, опускали десь на метр нижче землі. Час такий. Але я був приємний, шо лічний состав відпочиває. Бо зі стомленого лічного составу користі, як з говна пірога.
Я таки був правий, коли сказав, шо є ментальна єдність. Вже того ж вечора зграбні молодиці зо граблями наповнили поле. Вони грабали оту траву, хлопці викидали її нагору вилами, а там дівчата, осяйні як сонце, пахучі сіном, з сідницями та бедрами як початок світу, з косами, які не можна не розплести, дівчата хапали ото сіно своїми округлими та ніжними сильними руками, та робили з нього копицю. Вони не просто копицю робили, а ліжко для себе, перший доторк вічності, перший хлопець, котрий тебе візьме як сніп, і добре перев’яже, вони готували кращий захід сонця в житті для себе. І коли копиця була вивергана, а хлопці видерлися нагору, їх зустріли запахи дівчат, година, що дана на мить, все те, для чого вони й жили, справжня можливість запліднити та відповідати. І там були дівчата, далекі від філософій. Вони хотіли справжнього, впевненого в собі, нехай смердючого мужика. І вони його отримали.
Я присів на краю току, на тину, і думав собі, чого я не такий простий. Бо я знав, що цей світ не дасть отим Іванам та Василям так просто злягатися зі своїми Оксанами та Ірами. Що завтра прийдеться змінити коси на автомати, і знову я муситиму їх кликати зо собою. Мені стало соромно за відповідальність, котру я взяв на себе з отою ментальною взаємозрозумілістю. Якщо я їх не зупиню, то на мені будуть їхні трупи, а москалі, котрі тільки чекають, чого б вижерти, трахнуть оцю любовну копицю, оцих осяйних-з-сідницями-з-самого-місяця дівчат, трупи оцих спотілих косарів, трахнуть все в цьому квадраті та спалять вогнем.
Я думав і думав, і мені стало скучно. В мене нерви скручені у вузол. Я, напевне не можу адекватно сприймати світ. Я надто вовк. Але я ще мав би бути людина. Я сидів на тонких тичках отого плоту і дивився на кашу з зірок, котру розхляпано було в мене над головою. Тоді я відчув, що свої сумніви треба послати подалі. Зорі виглядали так, ніби вони щойно потрахалися.
Я заспокоївся в собі. Лічний состав... Та зрештою, вони вже давно забули, за що вони боряться. Якби я не сказав їм стриматися, вони б просто зґвалтували цих дівчат, і пішли далі самотні, невпевнені, злі.
Я зчудовано скинувся від думок. До мене, серед росистих трав, піднявши спідницю, босими ногами, рухалась Мирося. З її руху складалося враження боротьби, вона йшла ніби галсом проти вітру, але вона прийшла до мене, стала рівно, подивилася на землю біля її ніг, і вичавила з себе „привіт”.
Я дивився на неї. Вона була дочка хазяїна, в котрого я зупинився. Вона була добра до мене. Вона давала мені їсти. Вона ліпила мені вареники, а її батько дивився на неї з ненавистю. Він сам любив вареники, але то був москаль. За той час, що ми тут були, він не сказав і добрийвечора. Він був злий якийсь, стурбований. Мав козацькі чорні вуса, широке обличчя з деяким азіатським завуженням очиць. Він собі мовчав. Якось я мав настрій, і виставив фляшку, і просив його зі мною випити. Він неохоче підійшов. Я хтів йому налити, та він зробив рукою такий жест, ніби я тут не більш ніж стовп, схопив пляшку, налив собі по вінця, не дивлячись на мене, випив - як камінь ковтнув, зупинився на мить, чітко поставив чарку, і пішов. Я зрозумів, що цього чорта нічим не взяти. Він з тих людей, що мали в дупі все в цьому світі, не збираються нічому відповідати, живуть з впевненістю того, що поки вони живі, то вони праві, та мають в сраці те, що про них думають.
Його донька стояла навпроти мене і казала мені „Привіт”. Її маленька фігурка була вкинута в спідницю. Її груди стояли горами. Її живота я не бачив, та на її обличчі я бачив його напруження, очікування, віру. Її босі ноги були зі стиснутими пальцями, зо сильно стиснутими пальцями. Край її спідниці був щедро вмочений в росу.
Чомусь одразу я зрозумів, що маю себе з нею вести чесно. І тому я спитався: „Якого хуя ти тут робиш?”. Я думав, що шокую її, та вона, схоже, чекала цього запитання. Вона сказала „Я тебе люблю. Люблю, не кохаю. Я знаю різницю”. Я був здивований. Вона таки знала цю різницю.
Я дивився на її босі ноги, округлі гомілки, на її груди-як-гори. Я дивився в її очі-океани, я бачив її коси, в котрі неймовірно хотілося запустити руку. Я бачив її лобок, її вагіну, вона вся хотіла як місяць хоче землю. Над вухом заскрипів цвіркун, вона хотіла, щоби я зіпсував їй життя. Вона захтіла взяти вітра. Я відчув, що лобок в неї круглий, як планета, що сама вона жадна, як планета, що ми тут з нею не просто бавимося в „дай-мені-трохи”. І з того мені стало неприємно. Та я вже був готовий бавитися до кінця.
Я запитав в неї, чи знає вона, чого вона хоче. Вона сказала, що хоче мене. Я сказав їй на це прямо, що можу її трахнути, та вона не може мати мене, бо я є сам поза вимірами, є сам життєво, споконвічно. Я запитав, чи хоче вона, щоби я її трахнув. Вона сказала, що якщо я не зможу з якихось причин зайнятися з нею коханням, то вона згідна й на просте трахання.
Я запитався, чи знає вона, що не можу відповідати за неї, бо маю загін вояк, котрі мають лишитися живі (щоби робити копиці і спати з дівчатами, про що я їй не сказав). Вона сказала, що вірить в мене. І ще вона сказала, що я можу їй вірити. Що вона сильна. Вона підняла край сорочки, і в середині пупка я побачив силу. Вся її постать була зігнута, неначе в очікуванні, а за її косами блистів Молочний Шлях.
Це був вечір обманів. Мені так хотілося вірити. Мені так хотілося любити. Я простягнув руки, і вона опинилася поміж ними. Я притиснув її до себе. Я відчув гори грудей, водоспад шиї, прірву очей, каньйони ніг. Неначе обняв всесвіт. Мене вдарило током. Я стояв з нею, цвіркуни співали пісню, над головою натужно оберталася Галактика, початок, кінець, мій кінець, її початок, все злилося в одно. Я почав подорож по долинах її грудей. Я тільки почав, а вона вже взяла мою руку в долоні, поцілувала, і сказала, що я маю опинитися наодинці з цим. Вона мене чекає. Та вона не знає, чи я не просто під враженням. Тому вона чекає мене вдома. Вона сказала, що ми вже зайнялися коханням, тому трахатись не має жодного змісту. Вона пішла, її спідниця здирала росу з трав, задниця крутилася не надто широко, але надто звабливо. Я зрозумів, що міг би любити її, бо вона розуміє мою потребу в самотності. І я лишився наодинці з цим Чумацьким Шляхом, з цими зорями, з цим Богом, з цим самим собою.
Мені здавалося, що Бог сміється з небес, розуміючи, що я зіткнувся з тим, що він відчув неодноразово. Тому що Бог – це той, хто може всіх трахнути. А якщо це не він, то Він не Бог, тому що ще хтось може все трахнути, в тому числі його. Тобто, треба розуміти, Бог це той, що може трахнути всіх, а його самого ніхто не трахне. Тому я трахнутий Богом, живу в йобаному світі, йду спати, і маю напевне, просити Божественного Дозволу, щоби трахнути Миросю.
Я прийшов на базу, і хоча смертельно хотілося спати, я заварив собі кави. Кава повільно народжувалася, її поверхнею йшли бульки. І я просто булька на тілі Всесвіту. Я був і я зникну. Та не все так просто.

І от, заходить Вася, і говорить, шо нам піздєц. На горизонті дві сотні солдатів, три танки, купа москалів. На більшості облич було написане те, шо шкода такого хорошого відпочинку. Добре – сказав Семен – ми тут все зробили. Тікаємо.
Семен вчора взяв огрядну молодицю. Він зробив з нею все, що хотів. Вона буде любити його. А як не його, то його сина.
„Ти, хую чорний” – сказав я йому. Ти чого, не зрозумів? Ти не розумієш, чого засіяв під цими зорями? Від чого ти хочеш тікати? Як би я тебе не беріг, все одно буде пуля в башці!”.
Я дивився на очі бійців. Так, вони тепер готові йти до Воронежа. Раніше не були готові. Вони не знали для чого. Вони раніше йшли трахнути випадкових баб. Зараз вони хочуть, щоби не трахнули жінок, в яких зріє їхнє сім’я. І я сказав їм – ми Залишаємось. Вони зрозуміли

То була вселенська курява. Нам було тяжко. Нас обклали мінометами. Вони всі, москалі, хтіли вернутися. То було добре бажання. Та ми хотіли мати майбутнє, і це було сильнішим. Я бачив звіра Семена, котрий вривався в їхні окопи. Він кидав гранати. Потім він просто різав. Я сам вже не сприймав їх як ворогів. Я просто сприймав їх як тих, хто заважають існуванню мого майбутнього. Я не зможу розповісти про це своїм нащадкам, та я відчував кайф від того, як я роблю їм майбутнє. В мене скінчились гранати та патрони, і я різав горлянки ножем. Весь був заляпаний москальською кров’ю.
Багато з нас вмерло в тому бою, але не було нікого, хто вмер би просто так. Ті хлопці знали свій стіг сіна, своїх жінок, і навіть в останньому подиху брали з собою одного або й двох. Це були вибухи наднових в байдужому всесвіті. Вони розпалювали вогонь. Мені прострелили ногу. Мене відтягнули на хату.
Наступного ранку Мирося гладила мене руками. Вони бродили моїм тілом, бродили одкровенням. На дворі ще заледве сірілося. Я тримав біль в декількох анклавах. Її руки розпитували, вони хотіли відповіді. Я запитав в неї, чи вона хоче. Вона сиділа на мені, і відповіла порухом. Я взяв її, як Земля бере Місяць, я випив з неї росисті трави, вона була в мені й на мені, я був у ній і на ній. Ми були природні, як два атоми водню і атом кисню. Її очі світили мені, її задниця була досконала у своїх вигинах, в неї на спині були такі маленькі горбочки, її вагіна була на смак як спіла вишня, її ноги були розкинуті широко й безмежно. Вона віддалась мені, а я залив її сім’ям.
Вони зробили свято. Оті неблизькосхідні москалі зробили свято з того, що ми перемогли. Вони гуляли, пили, різали худобу. Їхнє життя було простим. Тим часом, коли вони пережерлися в сраку, наш відділ залишав хутір. В нас було ще багато справ. Нас будуть чіпати, якщо ми не будемо чіпати їх. Якщо ми не трахнемо жінок в Орлі, Воронежі та Москві то якісь невпевнені навіть в тому, що вони мужики, але впевнені в тому, що вони москалі мужики трахнуть наших Оксан, Ірин. Та Мирослав. Цього ми не можемо допустити.
Зараз я йду, і полтавські степи давлять мені на шию. Я йду, і пекельно боляче залишати Миросю. Вона так хоче мене, а я її. Я б залишився з нею довіку. Ми б кохалися під життям Великого Чумацього Шляху. Ми б кінчали метеорами, спрагло билися об поверхню Планети. Це в нас буде. Я так зроблю.