Підсовєтська Україна

між двома Світовими війнами

(З нагоди 75-річчя Голодомору)

Вступ

На вступі до нашої теми потрібно пригадати основні факти з історії України після Російської революції 1917 р. П'ять днів після упадку царату українці створили у Києві тимчасовий парлямент Українську Центральну Раду (17.3.1917). Вкоротці був сформований уряд під назвою Генеральний Секретаріят. Відроджена Україна проголосила автономію (23.6.1917), а в листопаді цього ж року Українська Центральна Рада взяла в свої руки всю державну владу в Україні (16.11.) і проголосила створення Української Народної Республіки (УНР) (20.11.). 16 грудня уряд совєтської Росії визнав УНР, але вже 20 грудня, у наслідок ультиматуму українському урядові, він розпочав першу аґресію проти України.

На початку січня 1918 р. Франція, яка була на чолі Антанти (союзників у боротьбі проти Німеччини й Австрії), визнала Україну де факто (4.1.1918) і призначила ген. Табуї своїм представником у Києві. Дещо пізніше, у наслідок наступу російсько-совєтських військ у напрямі Києва, український уряд почував себе примушеним приступити до переговорів з Німеччиною і Австрією, з якими уже вела переговори совєтська Росія в Берестю Литовському, покидаючи тим самим табір Антанти. Однак безрезультатні переговори України з Антантою продовжувались. Щоб боронити суверенність України, 22-го січня 1918 р. українська влада проголосила формально незалежність України.

9-го лютого український уряд підписав мир із Центральними державами в Берестю.

Того ж дня Київ зайняла армія совєтської Росії під командою Муравйова. Негайно вулиці столиці вкрилися трупами розстріляних українців, членів адміністрації незалежної України, офіцерів української армії і людьми, які говорили по-українськи, а також членів старої царської адміністрації. Кривава розправа тривала два-три дні, розстрілювали без суду. За істориком Д. Дорошенком, тоді убито від 2 до 5 тисяч осіб (Історія України, т. 1, Ужгород, 1932, стор. 294).

Муравйов повідомив Москву, що принесену з далекої півночі на вістрях багнетів його армії владу Совєтів він передав Совєтові України. Це і є офіційне потвердження того, що совєтська влада в Україні була накинена російськими багнетами (М. Стахів, Перша совєтська республіка в Україні, Філядельфія, 1956, стор. 118, 188).

Поведінка армії совєтської Росії на окупованих українських землях була ворожою. В міру наступу більшовицьких військ нова російсько-совєтська влада забирала силою харчові продукти, збіжжя, вугілля і т.д., та відправляла на північ, до Петрограда, Москви.

Тим часом німці і австрійці, з метою примусити Росію підписати мир у Берестю, розпочали загальний наступ на східньому фронті і на початку березня 1918 р. Київ був звільнений від російсько-совєтської влади. Влада УНР була вдруге визнана совєтською Росією, а большевицький "уряд" з осідком у Харкові був розв'язаний Москвою у Таганрозі 18 квітня 1918 р.

Не отримавши сподіваної допомоги харчуванням від українського уряду, німці погодилися на державний переворот і допомогли скинути владу Української Народної Республіки. До влади прийшов гетьман П. Скоропадський; державу перезвано на Українська Держава. Але у грудні 1918 р., у наслідок повстання республіканців, влада гетьмана П. Скоропадського була усунена. Відновлено владу УНР під керівництвом Директорії, до якої ввійшли В. Винниченко, С. Петлюра, А. Макаренко, Ф Швець, і на чолі якої в половині лютого 1919 р. став Симон Петлюра. Дуже неприхильно, навіть дуже вороже ставився до С. Петлюри В. Винниченко, який, у наслідок вимоги Антанти усунути з Директорії усіх соціял-демократів, покинув Директорію та Україну.

Та вже в грудні 1918 р. совєтська Росія розпочала другу аґресію проти незалежної України. Створивши у Харкові новий ніби-то "український уряд", Москва включила до своїх військ декілька підрозділів, зложених з мешканців України, намагаючися в такий спосіб приховати свою аґресію нібито "допомогою" Українській совєтській республіці.

Директорія УНР продовжувала обороняти незалежність України. 22 січня 1919 р. було проголошено в Києві Акт злуки УНР і Західно-Української Народної Республіки. Не маючи жодної допомоги, потрібного озброєння, ліків (Антанта оголосила блокаду України, хоч у той же час підтримувала армію Денікіна, яка намагалася зайняти Україну, щоб потім звільнити Росію від большевиків), об'єднана українська армія зазнала невдач і восені 1919 р. мусіла перейти на партизанський спосіб війни. Договір з Польщею у квітні 1920 р. і спільний польсько-український похід на Київ не врятували ситуації, і 22 листопада 1920 р. українські національні війська покинули Україну і були розброєні та інтерновані на території Польської держави.

Після закінчення визвольної війни у 1920 р. українська територія опинилася під владою чотирьох держав: совєтської Росії, Польщі, Румунії і Чехо-Словаччини.

Українську територію під пануванням Москви оформлено в Українську Соціялістичну Совєтську Республіку, яку наприкінці 1922 р. прилучено до створеного тоді Совєтського Союзу (СССР). Створенням СССР зайнялася Російська соціял-демократична робітнича партія (большевиків), яка пізніше переіменувала себе на Всесоюну комуністичну партію (большевиків). У 1922 р. національний склад цієї партії був наступний: 82% росіян, 15% інших національностей і заледви 3% українців (cf. Ukrainian Quarterly, vol. XV, n° 1, New York 1959, p.p. 42-45; V. Hryshko, Experience with Russia, New York, 1956, p. 81-82).

Державну і національну політику українського національного уряду, який стояв у боротьбі за врятування незалежності, найкраще зображують писання останнього голови цього уряду, Симона Петлюри, речника волі українського народу, довголітнього керівника збройної боротьби за незалежність і суверенність України. Його становще і погляди важливі, вони не підлягають змінам політичної моди, вони перманентні, як перманентні інтереси української нації.

Він писав:

"Між царською Росією і сучасною комуністичною для нас немає ріжниці, бо обидві вони уявляють собою тільки різні форми московської деспотії та імперіялізму. Ідеал державности української не може бути втиснутий у вузькі межі федерації, конфедерації, тим більше автономії ні з Росією ні з ким би то не було"

Щодо питання прилучення УССР до Совєтського Союзу, Симон Петлюра писав:

"Справу переведення федерації УССР і РСФСР, а потім вступу УССР до СССР було тим легше перевести, що "суверенний орган", який ухвалював відповідні постанови складався на 9/10 з зайшлої російської чи русифікованої людности. Після шести років перебування у влади цей орган залишився в цілому... таким са­мим, яким він був у році 1918, себто російським. Називати цей орган "українським і національним"... – свідома брехня...". (Симон Петлюра, Статті, листи, документи, том І, Ню Йорк, 1956, стор. 344, 382).

Такий був і залишився погляд також українських істориків на західних землях України та у західному світі.

Економіст К. Кононенко писав: "Большевики завжди стверджували, що Укра­їна в царській імперії була на становищі ко­лонії, підкреслюючи при цьому ту ролю, яку вона відогравала в економіці метрополії – Росії. Але таж сама доля була приречена їй і на­далі, мимо всіх розмов про звільнення її від колоніяльної залежности. Зміна "білого" ко­льору імперії на "червоний" становища не змі­нила, лише поглибила його. Російський філо­соф Н. Бердяєв приходить до правильного ви­сновку з аналізу суті большевизму: "... большевизм є третім явищем російської великодержавности, російського імперіялізма, − першим явищем було Московське царство, другим − Петровська імперія" (Н. Бердяєв, История и смисл русского комунизма, Париж, 1955, стор. 99; К. Кононенко, Колоніяльний визиск – основа совєтської індустріялізації, Видавництво Пролог, Суспільно-політична Бібліотека ч. ІХ, (Мюнхен), 1960, стор. 9).

Залишається фактом те, що широкі українські маси не підтримали совєтської влади, хоч сьогодні деякі автори в Україні намагаються видвигати протилежні тези.

Щоби зрозуміти певні події, які відбувалися в Україні під російсько-совєтською окупацією в 20-их і 30-тих роках, та щоби збагнути суть і зна­чення тих подій, треба розглядати їх в контексті усіх подій від упад­ку української незалежности аж до Другої світової війни, бо всі вони із собою щільно пов'язані і творять одну нерозривну цілість. Що більше, всі ці події разом, чи навіть окремо, не можна розглядати без узгляднення політичних відносин між Україною і Росією, тобто без узгляднення факту окупації України Росією та плянів окупанта по відношенні до приборкання і, говорім відверто, прихованої чи явної колонізації України.

Коли ана­лізувати якусь одну подію окремо, ізолювавши її повністю від інших і факту окупації України, автоматично прийдеться до фальшивих висновків і фальшивого насвітлення даної події. Тоді, наприклад, "розкулачення", як це так спритно доводять большевики, стається тільки соціяльною боротьбою, боротьбою кляс, бо­ротьбою бідних проти багатих. У дійсності, воно так не було.

Жодні події в Україні між двома Світовими війнами не мали лише чисто соціяльне підложжя, ні чисто соціяльний характер, і в інших політичних обставинах вони не мусіли б статися.

Від 1920 року Україна (без західних земель) опинилася під російсько-більшовицькою окупацією. Під час реалізації окупації були використані деякі українські кола, щоб викликати враження, що Україна стала совєтською, а Росія лише їй допомагала звільнитися від буржуазної влади Директорії, тобто українського національного уряду ("допомога старшого брата").

Дійсна причина окупації України совєтською Росією виходила поза рамки реалізації "соціялізму" і "пролетарської революції". Російський комуністичний уряд був настільки реальний, що знав, що без України з її багатствами, він не втримається. Вже у жовтні 1920 року Сталін висловив у "Правді" загальну думку керівників у Москві, що "Центральна Росія", це вогнище "світової революції", не зможе довго втриматися без допомоги "окраїнних територій, багатих на сировину, пальне, сільсько-господарські продукти" ("Правда", 20 жовтня 1920 р.; Й. Сталін, Марксизм і національне та колоніяльне питання (французькою мовою), Париж, 1953, стор. 98).

У 1922 р., публікуючи загальну документацію про тодішний (перший) голод в Україні, Іван Герасимович писав: "Та скоро тільки російська Червона армія встигла заняти цілу Україну, зараз, як шило з мішка, вилізла властива причина цієї большевицької інвазії, Вже приблизно в половині лютого 1920 року на засіданні московського виконавчого Комітету вказав Лєнін на конечну потребу забрати з України якнайбільше харчових запасів для центра. Рівночасно російські большевицькі газети зачали трубити в один голос: "Там на Україні несчисленні запаси хліба... Весь хліб належить центру!..." (Іван Герасимович: Голод на Україні, Бібліотека Українського Слова ч. 31, Берлін, 1922, стор. 37).

"Большевики реквірують коней, худобу, сало, яйця, кури, свині, вівці, убрання, сукна, полотно, сорочки, простині (простирала) і т.п...

"Як подають „Моск. Изв.", до 1. жовтня 1920 року зібрана в деяких українських ґуберніях хлібна розкладка представляється так: На Поділлю зібрано 6 міліонів пудів, у Херсонщині 7 міліонів, у Київщині 3 міліони, в Полтавщині 4 міліони. Крім того вивезено з України денно "тільки" по 10 ваґонів цукру, так що за вищезга­даний час перевезено в Московщину „лише" 4 і пів міліонів пудів українського цукру.

В той спосіб грабіж України йшов далі. Всеж таки, з огляду на „внутрішній фронт" та на „банди", можна було в 1920 році зібрати з України тільки 19.69% назначених розкладок..." (там же, стор. 52, 53).

У наступній серії:

Україна чинила опір

Комуністичний історик М. Попов писав, що після упадку Директорії, тобто українського національного уряду, заіснував певний "національний відрив" комуністичної партії й совєтського апарату від українського селянства (див. Іван Майстренко, Історія Комуністичної Партії України, Сучасність, Мюнхен, 1979, стор. 62) і тому совєтська влада попала у прямий конфлікт з українськими селянськими масами. А що сільське населення становило понад 80% усього насе­лення України, то можна твердити, що був це конфлікт з українським народом. Почалися селянські повстання, яких не знала Росія.

За совєтськими даними на початку НЕП-у діяло в Україні не менше 40 тисяч організованих повстанців...

Відповіді

• 2007.06.19 | Bayan

  Передусім хотілося б дістати деякі пояснення.

  У професійних газетних виданнях цій статі передувала би коротенька замітка про особу автора, але на сайті "народних новин", як правило це не публікують.
  
  А даремно! Бо цей підхід тому і став де-факто журналістським стандартом, що дозволяє легко побудувати довіру читачів до матеріалу.
  
  Питання до того, хто розмістив цей матеріал: чому пошук професора/викладача на імя Володимир чи В.Косик або W.Kosyk на сайті Парижського Університету (Université de Paris) нічого не приносить?
  
  Так, ци титули "професора Українського Вільного Університету, викладача Паризького університету" згадуються деякими закордонними українськими авторами, але чомусь офіційну інформацію на цей предмет знайти не вдається.