Київська культурна «революція»
06/27/2007 | Вадим Кравчик
Всім, хто колись вчився у радянській школі – відомо, що революційна ситуація – це коли верхи не можуть, а низи не хочуть. Чого стосується це можуть і хочуть – це вже питання іншого плану, яке і визначає, яку революцію ми маємо – політичну, економічну чи, наприклад, сексуальну. З історії людської цивілізації ще відома така річ, як культурна революція – періоди не просто кардинальної ломки традиційних форм та жанрів мистецтва, а й перегляду самого визначення мистецтва як феномену людської діяльності. Відродження, романтизм, імпресіонізм, модерн – ці слова завжди асоціюються у людини з виникненням та розвитком у культурі чогось абсолютно нового, потужного та, можливо, спочатку для багатьох незрозумілого. Але незрозумілість тут виникає саме через абсолютно несподівану свіжість та оригінальність погляду художника на світ, через те, що споживачі культури спочатку не дотягують за рівнем свого сприйняття до нових творів мистецтва.
Ви спитаєте – до чого тут всі ці визнані істини та загальні місця? А ось до чого – я стверджую, що в нашій унікальній країні, а особливо у серці її – місті Києві – прямо зараз відбувається справжнісінька культурна «революція». І знову здивування виникне на обличчі читача – де ж сучасні Мікеланджело, Моне або Пікассо ? А для нашої «революції» вони і не потрібні, скажу я вам. Тому що «революційною» є саме зміна погляду на мистецтво в сучасному українському суспільстві. І зміна ця зовсім не на користь цьому мистецтву. Тепер цінність роботи художника або режисера для української влади та суспільства визначається суто економічними категоріями – вартістю землі, яку займає майстерня або театральне приміщення, а також розташуванням та розміром самого, говорячи мовою сучасної київської влади, об'єкту культурного призначення. І розташування у центрі міста театрального центру чи майстерні, яке раніше було перевагою для них, тепер перетворилося у їх найбільшу проблему. Сучасні культурні революціонери, в особі яких чомусь завжди виступають ділки всіх мастей у тісній спайці з місцевими чиновниками, швидко оцінили принади нового підходу до мистецтва – і вирішили це довести «не словом, а ділом».
Ще одна риса всіх революцій – всі вони починаються в столицях. Тому не дивно, що українська культурна революція почалася у Києві. Перші її жертви – Національний центр театрального мистецтва імені Л. Курбаса (найбільше лицемірство української влади полягає у тому, що 23 лютого 2007 року Указом Президента України Центру Леся Курбаса було надано статус Національного), театр “Актор”, Мала київська опера, ціла низка художніх галерей, більшість з яких розташована на славнозвісному Андріївському узвозі (Центр сучасного мистецтва “Совіарт”, галереї “Ательє Карась”, “Ра”, Асоціація діячів сучасного мистецтва України, і багато інших). У чорний список потрапив всесвітньо відомий хор “Хрещатик”, у якого також забирають приміщення. Свій витончений цинізм сучасна київська влада у черговий раз підтврдила тим, що у Рік української книги збирається виселити зі своїх приміщень видавництва “Мистецтво”, “Обереги”, “Алатон”, книгарні “Сяйво” та “Знання”, перепрофілювавши ці площі у висококультурні бутіки з турецькими шмотками. Особлива увага з боку Київського управління з питань культури, яке очолює Світлана Зоріна, була чомусь приділена мережі комунальних кінотеатрів. Можливо, творче переосмисливши слова іншого відомого революціонера Ульянова-Лєніна про те, що найважливішим з мистецтв для нас є кіно, ця революціонерка від культури вирішила, що прибуток від таких не надто комерційних об'єктів не покриває можливий втрачений зиск, який могли б отримати володарі київських “глобусів” та “метроградів” від перетворення кінотеатрів на нові місця задоволення потреб сучасної жлобо-еліти. Глобальний розмах сучасних Лєніних від культури підкреслює продаж інвесторові під будівництво адміністративно-готельного комплексу з підземним та надземним паркінгами недобудованого приміщення Національного художнього музею України по вулиці Інститутський, 3. Чи може, інвестор збирається використовувати згадані паркінги як запасники для картин художників 17-18 сторіччя?
Колись за часів найбільшого українського демократа Кучми письменники приносили до його адміністрації свої рукописи та спалювали їх, щоб привернути до себе увагу можновладців. Здається, зараз такі самопожертви вже не потрібні – київська влада сама із задоволенням спалить усі книжки українських письменників, якщо вони будуть займати священні квадратні метри київської землі. Пригадується, Адольф Гітлер теж полюбляв знищувати за одну ніч книжки поганих авторів і при цьому так само багато говорити про Бога, як і сумновідомий київський мер Леонід Черновецький.
Апофеозом цинізму київської влади є перейменування вулиці 50 – річчя Жовтня на вулицю Леся Курбаса з одночасним закриттям Національного театрального центру його імені. Здається, цим кроком Київрада хоче підкреслити свою відмінність від влади радянської – якщо остання прекрасно розуміла роль культури і мистецтва як спосіб пропаганди радянської ідеології, то сучасній українській владі недоступне навіть таке спрощене розуміння його ролі. І здається, що це не випадково – наша владна еліта не знає і не хоче знати жодної ідеології, крім ідеології Золотого Тільця. Найгірше те, що суспільство наше в основі своїй нічим не відрізняється від вибраної ним влади. Основний наш девіз – бабло перемагає і добро, і зло. Так, ми любимо полаяти цих козлів при владі, поплакати про тяжку долю нашої культури, про таланти, яких у нас хоч греблю гати і які чомусь всі десь не в цій країні. А потім бахнути пляшку Мєрної, включити радіо-шансон і з друзями по пляшці заспівати тужливу пісню про важку долю рецидивіста на сибірському лісоповалі. А мистецтво, спитаєте ви? Яке ще мистецтво? Як казав один відомий римський імператор – гроші не пахнуть. Чи може все-таки імператори теж помилялись? І нам під силу це довести?
Звертаюся насамперед до всіх діячів мистецької сфери у місті Києві. Не чекайте, поки смажений півень клюне у відоме місце саме Вас, не плекайте марних надій на те, що Вони наїдяться і залишать Вас у спокої. Апетит приходить під час їжі, і якщо Їх не зупинити зараз, не дивуйтесь, що завтра Ви не зможете потрапити на виставу в Оперний театр, тому що в цей час там буде проходити презентація нових моделей нижньої білизни від якогось поважного власника мережі бутиків, більш відомого у вузьких колах як Коля-рекет чи Саша-ведмежатник. Бо це вже буде Його приватна власність, а у нашій країні право приватної власності таких як Вони – священне. Тільки виступ єдиним фронтом, як це банально не звучить, проти цієї сучасної української чуми – рейдерства – дає надію на те, що Ваші ж діти будуть сперечатись про Гамлета та Тартюфа, а не про Мурку та Владімірскій централ.
Ви спитаєте – до чого тут всі ці визнані істини та загальні місця? А ось до чого – я стверджую, що в нашій унікальній країні, а особливо у серці її – місті Києві – прямо зараз відбувається справжнісінька культурна «революція». І знову здивування виникне на обличчі читача – де ж сучасні Мікеланджело, Моне або Пікассо ? А для нашої «революції» вони і не потрібні, скажу я вам. Тому що «революційною» є саме зміна погляду на мистецтво в сучасному українському суспільстві. І зміна ця зовсім не на користь цьому мистецтву. Тепер цінність роботи художника або режисера для української влади та суспільства визначається суто економічними категоріями – вартістю землі, яку займає майстерня або театральне приміщення, а також розташуванням та розміром самого, говорячи мовою сучасної київської влади, об'єкту культурного призначення. І розташування у центрі міста театрального центру чи майстерні, яке раніше було перевагою для них, тепер перетворилося у їх найбільшу проблему. Сучасні культурні революціонери, в особі яких чомусь завжди виступають ділки всіх мастей у тісній спайці з місцевими чиновниками, швидко оцінили принади нового підходу до мистецтва – і вирішили це довести «не словом, а ділом».
Ще одна риса всіх революцій – всі вони починаються в столицях. Тому не дивно, що українська культурна революція почалася у Києві. Перші її жертви – Національний центр театрального мистецтва імені Л. Курбаса (найбільше лицемірство української влади полягає у тому, що 23 лютого 2007 року Указом Президента України Центру Леся Курбаса було надано статус Національного), театр “Актор”, Мала київська опера, ціла низка художніх галерей, більшість з яких розташована на славнозвісному Андріївському узвозі (Центр сучасного мистецтва “Совіарт”, галереї “Ательє Карась”, “Ра”, Асоціація діячів сучасного мистецтва України, і багато інших). У чорний список потрапив всесвітньо відомий хор “Хрещатик”, у якого також забирають приміщення. Свій витончений цинізм сучасна київська влада у черговий раз підтврдила тим, що у Рік української книги збирається виселити зі своїх приміщень видавництва “Мистецтво”, “Обереги”, “Алатон”, книгарні “Сяйво” та “Знання”, перепрофілювавши ці площі у висококультурні бутіки з турецькими шмотками. Особлива увага з боку Київського управління з питань культури, яке очолює Світлана Зоріна, була чомусь приділена мережі комунальних кінотеатрів. Можливо, творче переосмисливши слова іншого відомого революціонера Ульянова-Лєніна про те, що найважливішим з мистецтв для нас є кіно, ця революціонерка від культури вирішила, що прибуток від таких не надто комерційних об'єктів не покриває можливий втрачений зиск, який могли б отримати володарі київських “глобусів” та “метроградів” від перетворення кінотеатрів на нові місця задоволення потреб сучасної жлобо-еліти. Глобальний розмах сучасних Лєніних від культури підкреслює продаж інвесторові під будівництво адміністративно-готельного комплексу з підземним та надземним паркінгами недобудованого приміщення Національного художнього музею України по вулиці Інститутський, 3. Чи може, інвестор збирається використовувати згадані паркінги як запасники для картин художників 17-18 сторіччя?
Колись за часів найбільшого українського демократа Кучми письменники приносили до його адміністрації свої рукописи та спалювали їх, щоб привернути до себе увагу можновладців. Здається, зараз такі самопожертви вже не потрібні – київська влада сама із задоволенням спалить усі книжки українських письменників, якщо вони будуть займати священні квадратні метри київської землі. Пригадується, Адольф Гітлер теж полюбляв знищувати за одну ніч книжки поганих авторів і при цьому так само багато говорити про Бога, як і сумновідомий київський мер Леонід Черновецький.
Апофеозом цинізму київської влади є перейменування вулиці 50 – річчя Жовтня на вулицю Леся Курбаса з одночасним закриттям Національного театрального центру його імені. Здається, цим кроком Київрада хоче підкреслити свою відмінність від влади радянської – якщо остання прекрасно розуміла роль культури і мистецтва як спосіб пропаганди радянської ідеології, то сучасній українській владі недоступне навіть таке спрощене розуміння його ролі. І здається, що це не випадково – наша владна еліта не знає і не хоче знати жодної ідеології, крім ідеології Золотого Тільця. Найгірше те, що суспільство наше в основі своїй нічим не відрізняється від вибраної ним влади. Основний наш девіз – бабло перемагає і добро, і зло. Так, ми любимо полаяти цих козлів при владі, поплакати про тяжку долю нашої культури, про таланти, яких у нас хоч греблю гати і які чомусь всі десь не в цій країні. А потім бахнути пляшку Мєрної, включити радіо-шансон і з друзями по пляшці заспівати тужливу пісню про важку долю рецидивіста на сибірському лісоповалі. А мистецтво, спитаєте ви? Яке ще мистецтво? Як казав один відомий римський імператор – гроші не пахнуть. Чи може все-таки імператори теж помилялись? І нам під силу це довести?
Звертаюся насамперед до всіх діячів мистецької сфери у місті Києві. Не чекайте, поки смажений півень клюне у відоме місце саме Вас, не плекайте марних надій на те, що Вони наїдяться і залишать Вас у спокої. Апетит приходить під час їжі, і якщо Їх не зупинити зараз, не дивуйтесь, що завтра Ви не зможете потрапити на виставу в Оперний театр, тому що в цей час там буде проходити презентація нових моделей нижньої білизни від якогось поважного власника мережі бутиків, більш відомого у вузьких колах як Коля-рекет чи Саша-ведмежатник. Бо це вже буде Його приватна власність, а у нашій країні право приватної власності таких як Вони – священне. Тільки виступ єдиним фронтом, як це банально не звучить, проти цієї сучасної української чуми – рейдерства – дає надію на те, що Ваші ж діти будуть сперечатись про Гамлета та Тартюфа, а не про Мурку та Владімірскій централ.