Валаамський монастир. Нотатки політизованого паломника.
07/20/2007 | Navigator
В минулому році ділилися враженнями про відпустки. Було цікаво. Політика політикою, але й на неполітизованому Марсі теж є життя. Хто де був?
Пропоную Вашій увазі статтю про свої вихідні дні в монастирі.
Валаамський монастир. Нотатки політизованого паломника.
Ще не доводилось зустріти нікого, хто був би розчарованим поїздкою в Валаамський на честь Преображення Господня чоловічий монастир, що розташований на однойменному острові Валаам, на озері Ладога. Непогана адреса для монастиря: Свята Русь, Ленінградська область. Чорний гумор. Насправді монастир адміністративно відноситься до Республіки Карелія.
Збираючись в мандрівку, штудіював в інтернеті наявні матеріали. Виходило так, що способів побувати там є декілька.
Путівки на один день з Санкт-Петербургу - ніби непропорційно коротко і дорого. Сто двадцять доларів за шість годин перебування на островах.
Сам монастир організовує лише паломницькі поїздки на два дні за 150 – 200 доларів. З них на Валаамі – той же один день. Організація турпоїздок іде через монастирські подвір”я в Петербурзі, Москві, Приозерську, або через акредитовані при монастирі туристичні компанії.
Неорганізованих пілігримів монастирські власті не дуже вітають. Частково тому, що втрачають гроші. Частково – вважають острови місцем духовного подвигу, а не світського пікніку. Цього року вперше на зимовий період, що триває на островах пів-року, туристичні тури взагалі не були благославлені єпископом Панкратієм, єгуменом монастиря. Зроблено це „для спокою братії і з її згоди”. Мабуть, правильно, бо багато ієромонахів залишають після себе життєописи і щоденники, як, наприклад, знаменитий валаамський подвижник Памва, в якому описують свої духовні боріння, спокуси і так далі. І як можуть виглядати сучасні щоденники схимників ?
„Вчора лукавий завіз на острови пиво „Крушовіц”. Сатанинський дух з кафе хвилював братію. Тому я по прикладу схизмата Лютера, що запустив в сатану чорнильницею, жбурнув в нечисту силу пивним кухлем, бо ж сказано, «ни ясти в келии, ни пити, ни у келаря просити»...”
Порівняйте з класичним : „В чотири години ночі 12 лютого до мене знов приходив сам диявол. Боротьба закінчилась моєю перемогою в сім тридцять.”
То-то.
Зимою в монастир добираються прямо по льоду на машинах.
...
Ми вирішили їхати самостійно, бо щось під час пошуків і порівнянь оволоділа гріховна ідея спробувати організувати мандрівку самотужки, щоб порівняти, що, як і за скільки вийде.
Виходило, що теплоходи з Приозерська, найближчої до Валаама точки області, відправляються вранці. Твердого розкладу нема, бо, як вияснилось вже на борту, обслуговуються організовані туристичні групи, що в свою чергу можуть прибути зарано або запізнитись, так як добираються до причалу з різних міст і країн.
Напередодні розробили запасний варіант: як не буде судна, тоді відкоректуємо на майбутнє інтеренетівську інформацію прямо на причалі, а самі поїдемо кататись на озерах Вуокського архіпелагу, на якому розташований Приозерськ, і відвідаємо лицарський турнір, що мав в той же день пройти в місцевій фортеці Корела.
Погоду обіцяли погану. В 5 ранку встав і хвилин 15 тупо дивився Євроньюз – погоду. За вікном фронти з хмар. Встала Лєна. Їдемо до Приозерська для економії не на машині, а на електричці. В 7 ранку були на Фінляндському вокзалі. Число було 07.07.07. а електричка повинна була відходити в 07.07 .
Електричка м”яка.
Білети – всього двісті рублів на двох. Здивування. Давно не користувались.
На третину заповнений потяг не встиг від”їхати – як встав. Через годину проповзли мимо грузового тепловозу, що зійшов з рейок біля самого вокзалу. Далі їдемо помалу, рух розбалансований. Такими темпами можемо і запізнитись! Згодом погнались за графіком, але в Приозерськ прибули таки з затримкою в пів-години. Ніби й непогано, але в нашій ситуації все можуть вирішити хвилини, якщо не секунди...
В Приозерську, як на зло, на залізничному вокзалі хвилин 20 ловили таксі, щоб доїхати до причалу „на Валаам”, бо була рання суббота. Місто стоїть на системі озер, що мають сполучення через ріки і канали зі „всією Фінляндією”, знамените ще й тим, що як монах- схимник кілька разів міняло за довге життя свою назву і зовнішність. Тому серед хрущовок бавовніє безглузда на безликому до болі знайомому хрущобному тлі протестантська кірха і кілька будинків в стилі північного модерну. Це - спадок Фінляндії. До сорокового року місто звалось Кекісалмі, до 1917 – Кексгольм, на шведський лад. Залишки Європи виглядають військовополоненими в радянському оточенні. Лєнін на постаменті показує модерну дулю. Принаймі, чесно.
Домчали серед озер, мимо палаток середньовічних лицарів, що спали тієї ночі під стінами фортеці в справжніх шатрах з хоругвами при них, до причалу, ледь встигаємо сказали таксисту, щоб чекав, бо можливо поїдемо назад, аж чуємо прибадьорливі крики мужиків на причалі: „Швидше, судно відходить!”
Побігли між штабелями дров – а „Ракета” на підводних крилах під богоугодную назвою „Святий Андрій” вже віддала кінці! На ходу заплигнули на борт, і зникли разом з судном в тумані. Православні своїх не забувають, подумали ми.
Але в просторому авіаційному салоні - в основному пенсійного віку фіни. Потроху якось розговорились – ця група в основному повоєнні біженці з Карелії. Внаслідок Зимової війни 1940-го року двісті п”ятдесят тисяч фінів змушені були покинути батьківщину в західному напрямку. Живуть зараз в місті Турку, на протилежному кінці країни. Тим, хто все-таки залишився вдома, комуністи, що звільнили їх від експлуатації і турботи про завтрішній день, зі всією серйозністю задавали питання : ”З якою метою ви залишились на совіцькій території?!!” І відправляли в протилежний бік. В Сибір. Вже без фінських ланцюгів... Від душі поспівчували їхньому горю. У відповідь почули філософське: ”Ну, що сталось – те сталось...” Фіни, коли чують людяне відношення, втягують від задоволення в себе повітря і відтворюють миролюбний звук „сссип”.
В 1940 році Сталін не дочекався такого звуку від фінського народу, коли вимагав віддати йому десять відсотків фінської території як вдячну оплату за те, що совіцький уряд назначить правити Фінляндією самого голову Комінтерну товариша Куусенена, найкращого друга пролетарів всього світу. В результаті монахи Валааму зараз моляться за 25 тисяч загиблих в Зимовій війні фінів і десь з 200 тисяч совєтів – „наші” цифри до цих пір засекречені. Фіни тоді ще чорно гуморили, що зайнятої землі совєтам вистачить лише для поховання загиблих...
Через пів-години ходу обігнали паломницьке судно типу річного трамвайчика, те саме, за 200 доларів, що вийшло в рейс, виявляється, за годину до нас і йде до архіпелагу 4 години, а ми на підводних крилах покриємо цю віддаль за годину і 15 хвилин. По ціні п”ятсот карбованців з носа.
За завісою туману, що раптом спав, перед нами несподівано відкрилась в клубках туману справжня Скандинавія. Гранітні скелі островів піднімаються з холодної води високо над судном, короновані на верхах соснами і ялинами, сонце лагідно пестить довкілля, природна краса підкреслює грацію голубих з золотом куполів соборів і каплиць, що розкидані по берегам. Зайшли у вузький фьорд. Кілька маневрів – і швартуємось до охайного дерев”яного причалу з капличкою посередені. 11.30 ранку.
Дежавю, якого не могло бути взагалі, але не покидає відчуття, що попав в дореволюційну Росію. Напередодні почитав про Валаам письменника – емігранта Зайцева, що відвідав Валаам проїздом з Парижу в 1936 році, тому, напевне, сам повний старорежимних вражень.
На причалі снують монахи в чорній одежі і скуфіях, під”їзжає маршрутка з монахом-таксистом, розвівається розлога, як у Толстого, сива борода схимника, що їде на велосипеді по справам... Повітря напоєне травами і соснами. Причал чистий, газони стрижені, поряд кафешантан - відкрите кафе в європейському стилі під зеленими тентами з лавками і фахверком зі свіжої сосни.
Зліва від причалу починаються 62 сходинки до монастиря, обабіч яких встановлені пам”ятні каплички на честь відвідин Валааму російськими імператорами. Грошей сюди вливали при царі немало, видно і в останні роки теж не поскупились. Бо Валаам на карті займає дуже вже стратегічну позицію на межі православного світу і лютеран. Це вам не тільки місце духовного подвигу подвижників в шоломах перемоги – монаших скуфіях, а й центр геополітичного гамбіту для стальних шоломів. Головний монастирський дзвін в 16 тон чути, кажуть, аж в сусідній Фінляндії. Щоб схизмати не забували, хто їм дав незалежність і мало не дав письменність. Кирилицю, замість латиниці.
Монастир ставропігальний, таких на всю Росію шість. Підпорядковується безпосередньо патріарху Алєксію. Крім РПЦ МП Валаамський монастир патронують і два президенти : всеросійський Путін і карельський Катанандов. Згадую, що „за царя”, особливо в кінці дев”ятнадцятого і на початку двадцятого століття, коли російська еліта тільки й вела розмов, що про готовність Імперії до значного розширення своїх меж, величні православні собори і монастирі активно розбудовувались на границях Імперії – в Варшаві, Таллінні, Ташкенті, в Почаєві, Печорах, Новому Афоні в Абхазії тощо, для викорінення єресей і створення духовних плацдармів.
Пройшло сто років, і яких! Двадцяте століття. Аж от Промислом Божим і державним знов засяяв дивний острів Валаам! В 2007-му році собор і церкви на Валаамі не просто відреставровані, а сяють охайністю і золотом. Щоб ви наочно собі уявили відчуття новизни, то воно приблизно таке, яке виникає в автосалонах по продажу нових автомобілів. Я не натякаю на джип єгумена, припаркований біля братського корпусу. Це ж в кінці кінців лише скромний подарунок грішників, що спасаються, як вміють.
Перший раз бачу такий європейський заповідник в російському православному світі. Бо навіть Храм Христа Спасителя вже ледь відсвічує під московським небом облізлим куполом. Про Києво-Печерську лавру мовчу. Там ще чистити і чистити. І якщо мене в Києві питання мучило – де гроші УПЦ МП? То тут ясно: аж ось вони на Валаамі! Читаю кошторис на рік: десятки мільйонів доларів жертвують не тільки віруючі, а й переказують уряди Росії і Карелії, а також російські корпорації. Тому, наприклад, в щойно відновленій каплиці Новий Єрусалим іконостас взагалі з ... фарфору! І вгадайте, звідки гроші? Згодом відкрию секрет. Скити і каплички сяють фінськими фарбами, дороги посипані дрібним гранітом, ліси прочищені. Сміття обабіч доріг ніякого. Ніби населяють острови ангели, про що і мріяли святі пороки, засновники монастиря, Сергій і Герман, греки по національності.
Гроші, правда, попадають не в кожне місце на святій землі. Селище під боком монастиря брутально совкове. Класики марксизму, якби забули, що це їхні учні довели до ручки не тільки Валаам, а й пів-світу, могли б радісно описувати те класичне протиріччя! Новообретену розкіш монастирського життя контрасно відтіняє класична совіцька розруха і дикість місцевого селища! Так ми уявляємо „робочі казарми” за царя, що часто були, до речі, зовсім інакшими.
Колись судна причалювали і відходили від монастирського причалу з колективним гімном „О дивний острів Валаам”. Тепер же з боку селища деренчить невтримний дурний шансон, бо біля причалу – місцевий центр відпочинку і меркантильної активності: торгівельні палатки і кілька ніби взятих на прокат з Хельсінки охайних кафе, що продають пиво. Завжди задоволені життям фінни вже примостилися під їхніми привітними тентами з кружками в руках. Виглядають вони для монахів мабуть, так само, як виглядали поляки в Кремлі в часи Смутного часу.
Боїмось запізнитись, тому залишаємо торгового кесаря на майбутнє, і спішимо віддати Богу Боже. Приєднуємось до першої ж екскурсії, щоб не пропустити. Могли і не поспішати, бо, як виявилось, потік екскурсантів не закінчиться до ночі ! Оптичний обман (чудо Валааму), був викликаний тим, що наш „Святий Андрій” пришвартувався в мілководній Монастирській бухті, де до нас вже було лише одне невелике судно „Валлам”. Ми й думали, що це всі туристи і паломники на сьогодні, і аж через пів-години узнали по потужному потоку груп, що наш причал приймає лише невеликі судна, а річні „круїзники” швартуються в Нікольській бухті за сім кілометрів від монастиря. Згодом, коли ввечері ми туди добрались пішки, там стояло аж 5 трьохпалубних суден, кожне з яких привезло 200 – 300 туристів! Всього за рік Валаам приймає сто тисяч туристів, з них тільки десять тисяч паломників. А туристу що дасиш в монастирі, і, вибачаюсь, що з нього візьмеш?
Екскурсоводи всі мають монастирський вишкіл і православну культуру. Розповідають про життя валаамське серйозно, з ідеологічно правильної точки зору. До якої домішується, правда, дещиця комуністичної пропаганди, що зараз ніби й модно. Бо сказав же як відрізав сумніви спонсор монастиря Володимир Путін, що „нє зря же люди при комунізьмі жили”. Тому кому ласкає, а кому ріже вухо розповідь про те, що бомбардування монастиря запалювальними бомбами на протязі місяця агресивними сталінськими соколами під час Зимової війни з Фінляндією „було викликане військовою необхідністю”. Правда, для чого комуністи, захопивши монастир, не тільки замазали масляною фарбою всі фрески, і не тільки повалили всі хрести на братському кладовищі, а й порозбивали їх на друзки? Ще й повибивали всі вікна в корпусах ... „Нє зря жилі...” Добралася лисенківська наука і до монастирського саду – з терміново привитих для чогось більшовицькими агрономами фруктових дерев в монастирському саду засохло дві третини – більше чотирьохсот! Залишили слід !
Втім, погода чудова, настрій теж. Сині бані Свято-Преображенського собору сяють в синьому небі, підстрижена зелень на фоні білих мурів братських корпусів, стерті сотнями тисяч ніг кам”яні сходи на гору, до монастирського комплексу і собору. Сам собор кінця 19-го століття, на місці старого. Будував його той же архітектор Горностаєв, що й православний собор в Хельсінки. Видно, був спецом по духовності угрофінів. Сам собор без служби чимось нагадав мені колись бачені декорації до опери Вагнера „Загибель богів”. Гігантські пластикові ляльки біля грузового під”їзду театру виглядали зовсім інакше, ніж на сцені : десекралізовано і одиноко. Історія храмової ікони, що 448 разів облетіла на кораблі Союз (sic!) землю, життя храму не додавала. Без служби храми якісь безпорадні. Ввечері перевіримо, чи правильне було прислів”я : "Если ты упрям - поезжай в Валаам, если ты суров - то ступай в Саров, а если захочешь опыта, отправляйся в Оптину"
Через ворота монастиря жінок в брюках не пускають. Строго дивиться на них, безпутних, Спас над входом і охоронці в темних окулярах і костюмах. Послушниці розпреділяють фартушки. Групи затримуються, чекають на фартушки, бо майже всі в штанах... Одягнувши, біжать мимо. Дві години в монастирі – дві на скитах – і вся програма екскурсії виконана, група спішить додому. Профанація.
Добре, що ми заздалегіть вирішили залишитись ще на день. Але де спати? Бо ми лише щойно на Валаамі узнали, що так званий Літній готель для паломників, де ми планували жити згорів цієї зими.
Питаємо місцевих. Все зайнято. Добре, що на „Андрії Превозванному” встигли познайомитись з директором турагенства, що був на Валаамі, по його скромній оцінці, вже три тисячі разів. Внімайте мудрості таких людей навіть в монастирях! Це він дав наводку на музейну працівницю Таню. Знаходимо її на робочому місці, в колишній монастирській конюшні, де зараз експонуються дерев”яні скарби дерев”яної країни, якою була Русь. Все з дерева. Жінка років 50. Сміється „ну Міхалич”, а потім дзвонить комусь на мобільник. Каже, йдіть до Зимового готелю, там вас зустрінуть.
Зимовий готель - біла трьохповерхова будівля в псевдодавньоруському стилі, що фланкує дорогу до монастиря, майже примикаючи до нього. До революції в готелі жили паломники, серед яких Петро Чайковський і Іван Шишкін. Ті самі... Тут проходили на початку двадцятого століття політичні баталії з переходом до рукоприкладства між кореспондентами монархічних газет і фінськими парламентарями.
Нині все пройшло, як казав Соломон.
Зараз на трьох поверхах проживає основна маса „цивільних” жителів Валааму. Хоча страсті, як виявилось, і зараз не вщухають. Видно, місце таке. Засмоктує чорну енергію, що виливається з монастиря під час екзерсису. Підмічаємо, що стіна в одному місці вертикально розмита в глибоке русло десятилітнім потоком дощової води, що тіче з дірявої ринви. Ніби сатана копитом протяг, низвергаючись з небес. Добре, що стіни товсті: лише років через сто стіна буде розмита наскрізь.
Воістину готель завоював при совітах назву зимового ... для медведів. Коротше – барлоги червоного медведя! Запах з високих коридорів трохи нелюдський.
Оцінюючи це все, переживаємо ще сильніше за умови ночівлі. І не даремно! Вийшла бомжуватого типу жінка, завела на перший поверх в квартиру №… . Сперте повітря, хоч вікна відчинені навстежень. Два ліжка. Одне для нас. Білизна ніби чиста. В голові проноситься: спати одягненим! Піч. Два вікна з видом на монастир. Працює телевізор (як виявилось, буде працювати всю ніч). 200 рублів з носа. Платимо наперед. Вибачаємось за те, що можливо не прийдемо ночувати взагалі, бо хочимо вистояти всенощну. Бажання відстояти в храмі всю ніч і взагалі не повернутись на „зимовку” стало панівним. Залишаємо половину речей, наповнюємо термос водою – і радісно в путь. Чотири години дня.
Спускаємось з гори, і несподівано чуємо, як молоді монахи балакають по-українськи. Хоча не монахи, бо йдуть за руки з дівчатами в хустках. В довгих сукенках юні особи виглядають дещо старомодно, як старорежимні панянки, а спудеї такі характерні, ніби вийшли з книжок Гоголя. Одна пара, друга, третя! Підхожу, розпитую. Це – випускники Почаївської семинарії. Земляки! З Тернопілля, Рівненщини, Хмельниччини! Паломницька подорож по Росії організована на невеликому судні для завершення виховання майбутніх служителів Московського патріархату. Для укріплення малоросів в істиній вірі корисно наявно продемонструвати з найкращого боку духовні святині Росії і її духовну міць. Українська молодь у захваті від природи Валааму. Часу небагато, думалось потім ще розпитаю. Але через чотири години, коли ми повернулись в Монастирську бухту, паломницьке судно вже зникло десь на просторах Ладоги. Гадаю, маршрут у них по воді з Москви до Санкт – Петербургу. Для правильної орієнтації духовності. Не з греків же в варяги, як віра йшла історично?
Купили карту острова і відправились пішки на його південний берег, в Новоєрусалимський скит. Скитів розкидано по острову з десяток. Скитом може бути і велична церква, і маленька капличка, і хрест в скелі.
Там же знаходиться і „червоний причал” для великих суден. Як виявилось, пройти потрібно шість з гаком кілометрів. Дорога гладка, полога, багряного кольору, без вибоїн. Місцями обсажена піхтами. Місцями проходить через луги: дар короткого північного літа. Маса квітів і трава, що ніколи не встигає вигоріти. Так і йде під сніг смарагдовою. До речі, багато унікальних представників флори островів були розведені тут штучно трудами монахів. Розводити клумби було улюбленим заняттям багатьох схимників. Заспокоювали тим хобі жахи, що були почуті під час сповідей?
Нас постійно переганяють на добрій швидкості маршрутки з трансферами туристів з бухти в бухту. Дорога дозволяє, лише трошки курить. Але у нас тепер є час – насолоджуємось красою. Комарів небагато – даремно боялись. Природа лагідна, кругом луги і ялинкові і соснові ліси, озера. Товщина грунту – кілька сантиметрів, в долинах – більше, на горбах – менше. В деяких місцях сосни взагалі стоять на гранітних плато, опершись на каміння голим корінням. Як у нас новорічні ялинки на паркеті ! Ландшафт різноманітний, тому йти не скучно. На найкрасивіших місцях острова стоять хрести і скити.
Цікавий місцевий погодний парадокс: у монахів часто літом була турбота молити у бога... дощу! І це в регіоні, де циклони проносяться один за одним, живлячи болота! Описи монастирської метеостанції звучать трагічно. Обійшли хресним ходом поля і городи. Ввечері на півдні від островів – гроза. Фронт хмар наближається до Валааму, але раптово його крила розходяться, оминають острови, і з”єднуються знов на півночі за архіпелагом!!
Секрет в тому, що граніт акумулює в собі сонячне тепло і формує сталі висхідні потоки нагрітого на скелях повітря. Так формуюється Валаамський мікроклімат, коли сонячних днів літом на островах на тридцять п”ять більше, ніж на материку поряд. Тільки зимою теплова завіса перестає працювати, а включається холодильник, що вже в свою чергу на місяць затримує прихід весни...
Мої міркування перервав жарт Лєни: ”Он даїшники їдуть!”
Оглянувся – і правда, машина ДАІ ! Номери карельські . Ще одне диво Господнє!
Вигладають служиві на монастирських просторах так же картинно і нереально, як чорти біля казана з ікони страшного суду в храмі. В острівному казані варяться всього двадцять монастирських машин і двадцять „людських”. У рядових монахів грошей нема. І шкала штрафів у них своя.
Невже даішники виписують і такі квитанції: за виїзд на основну лісову стежку на велосипеді без зупинки біля поминального хреста – благославляємо на штраф в тисячу поклонів в трапезній під час братського обіду. Прямо інквизиція якась.
Дивись, таки спішать кудись. Дивляться тривожно в далечінь.
Невже, настала пора казан трохи помішати?
І ложку облизати?
...
Сонце котиться по горизонту, пронизуючи ліси наскрізь. В прогалинах – голубі чи сірі озера. Одне покрите лілеями. Смішно, що називається воно Мертвим морем. Це Священний Синод РПЦ вирішив перед революцією створити кілька маленьких Єрусалимів на території Росії, щоб народ не приклонявся перед закордоном. Робилось це таким чином: при великих монастирях будували копії Гробу господнього в Єрусалимі, вмонтовуючи в новопобудований гроб частинку скелі зі справжнього, єрусалимського. Хто не знає – гроб – це печера, де був похований Іісус. Прочани повинні були стікатись вже не в британську тоді Палестину, а до своїх, „отечеських” гробів. Серед берізок і сосен. Бо „англічанка” саме тоді гадила Російській імперії, не даючи захопити Персію і Туреччину.
От ми і йдемо мимо Мертвого моря, Гефсіманського саду з сяючою жовтою фарбою дерев”яною церквою, мимо рідкої краси гори Гелікон – гранітної скелі, що стрімко виростає зі срібної затоки, мимо знаку „Обережно, лосі!”, аж врешті, уже втративши надію на спасительний відпочинок, накінець доходимо до великої галявини, оточеної палатками торговців. Ще з десяток кроків – і назустріч бризкають срібні промені, відзеркалені венеціанським шклом величної Ніконовської бухти, обрамованої гранітним паском. Краєвид виглядає, як ікона! Ще сотня кроків – і за золотими соснами – обриси п”яти великих білих теплоходів, пришвартованих один до одного. Далі – величні простори Ладоги, що тільки на самому горизонті замикаються Сортавальськими кам”яними голубими шхерами.
Величність в простоті.
Дерев”яний причал приємно пахне теплом свіжої сосни. Туристи вже поспішають на борт, бо скоро відхід.
Стоїмо відсторонено. Їхня суєта не про нас.
Аж от перше судно майже безшумно відвалюється і розчиняється в сонячній короні, за ним – друге... третє... останнє. Причал пустий, вітер жене золоту пилюку. Видно, не пристали духовні скарби Валааму за такий короткий візит до душ грішників. Просипались на святу землю марним пилом і недопалками. А в цих місцях, між іншим, сам покоритель Наполеона Олександр Перший плакав колись, як дитина, в скиту у схимника...
Загартували більшовики народ. Плакс вже не помітно.
Здалеку звучать тихі піснеспіви: на суднах включили записи монастирського хору. І поступово настає дзвінка тиша.
Піднімаємось дерев”яними сходами на стрімку скелю над причалом, до щойно відбудованої церкви Воскресіння Христового, складеної з червоної монастирської цегли перед Першою світовою війною. На деяких цеглинах (точніше – на кожній тисячній) написано Валаамъ і дата виготовлення – 1907.
Імперія відчувала, що тріщить, що потрібно щось робити для захисту устоїв, і як в лихоманці розбудовувала церки. До речі, недалеко, через затоку, – іграшкова Смоленська церква, добудована в 1914, де повинні були безперервно молитись за воїнство російське. Замовив її будівництво під час візиту на Валаам „лічно” головнокомандувач російською армією Микола Миколайович, великий князь, що, очевидно, знав, що велика війна невідворотна. Откровення те прийшло йому скоріш за все все-таки не не від Бога, а від свого Генштабу. Так готувалась Велика війна... За Святу Софію Константинопільську і протоки в Святу землю Середиземномор”я.
Церкву, до речі, добудували таки в 1917-му. Гарна вийшла. І молились там за полеглих солдат і моряків до 1940-го року. Після війни комуністи зробили в ній свинарник. Хто був свинею, той став ... свинарем у світовому масштабі...
Загадив зроблене во славу Святої Русі і її святого воїнства!
Що може прийти в голову свинарю? Максимально розширити свинарник!
Але Смоленска церква за зеленим пагорбом, а ми заходимо в нижній храм Гроба Господнього, низький і скромний. В ньому морок, справа мініатюрний іконостас з різного сірого каменю, бо вся увага – на оповитий загадковою пітьмою Гроб Господень на місці алтаря. Сумно.
Піднімаємось у верхній храм Воскресіння Господнього, де круглий рік йдуть тільки пасхальні служби. Храм сяє, як вітрина з діамантами. Сяє зірками плитка на підлозі, сяють білі стіни, блищить фарфоровий іконостас з фарфоровими іконами. Кульгавий служка з відкритим обличчям тихим голосом пояснює, що гроші дав Дерипаска, „Російський алюміній”. Он як.
Втомлені, відчуваємо себе ніби підвішеними в нереальному просторі храму.
Поминаємо і молимось.
На душу лягають прості слова служки:”Можна, я буду продовжувати чистити підсвічники, поки розмовляю з вами? ”.
Божий храм. Божі люди. Радить: ”Поспішіть на причал, там катер повезе послушників до монастиря на службу, ще встигнете.”
З зовсім іншим настроєм виходимо з храму на грішну землю.
Кількість вражень переросла в якість.
Мирські турботи поховані десь далеко в мирському гробові, душа наповнена втіхою і миром.
Мир Вам, жителі планети.
Господь Вас Любить.
Прозорі північні сутінки.
Навколишнє здається ілюзією.
Катер ніби намальований художником, а не зроблений пролетарем.
На ньому з десяток людей, гіди і послушники.
З рубки штурман шуткує по трансляції: „Ну що вам розказать про Валаам?”
Загальний сміх.
Повільно пропливають сяючі на низькому сонці скелі з кам”яними хрестами на них, тихі загадкові протоки фьордів чи проток відкриваються і замикаються, віковічна тиша повиває ліси і води.
Час ніби зупиняється.
Лише здалеку – тисячетонний дзвін – бомммм-бомммм.
Це в соборі починається служба.
Судно легко і вправно, як пушинка, яку жене Божий вітер, маневрує на фарватері.
Примарні сутінки роблять острови незнайомими.
В соборі блідо світяться вікна – там запалили свічі. Такий порядок, що паломники свічі купують і ставлять на широкі підсвічники. А монахи перед початком вечірньої служби запалюють їх всі разом. Розумно, економно і святково. Особливо, коли навкруги наступають зимові, майже полярні ночі...
...
Причал безлюдний. Туристам ночувати ніде, тому всі гості, крім небагатьох привілейованих богомольців і трудників – волонтерів покинули острови.
Голубі прозорі сутінки, що не перетічуть в ніч, а протривають три –чотири години до світанку, перетворюють оточуюче в нематеріальні відбитки. Одинокі світлі тіні спішать вгору до собору. Релігійного екстазу серед прочан ніякого, чути тихий сміх і балачки про життя. В основному молодь.
Велична будівля собору нагадує симетричну білу хмару на фоні світлого нічного неба.
Потужні сходи ведуть у верхній храм. На стінах фрески – черга з російських праведників – від княгині Ольги до новомучеників. З зображеннями останніх заходимо в храм.
Хвиля древнього приспіву з клиросу раптово охоплює нас. Звучить вона сурово і монотонно, напливаючи одна на одну, як морська хвиля, або як буддистська мантра : „Оммм- оммм-оммм... Господу помолімся. Оммм- оммм-оммм...” Ні слова не розібрати – але пробирає наскрізь. Як варварськи велично! І як це відрізняється від києвських церковних піснеспівів! Як і розписи храму, що проектувався саме в часи „архітектурних надлишок” останньої третини 19-го століття. Свіжепозолочені ікони, щільний розпис тільки що відреставрованих фресок, світлий віночок високого куполу храму.
Віддаємось урочистим, як море припливам і відпливам служби. Храм живе і дихає одним диханням! Що було нав”яливим вдень – зараз все в духовній роботі. Спів робить позолоту сприйнятною. Подібне до подібного.
Служба довга, тому по периметру храму є навіть рундучки, на яких можна посидіти.
До стіни не прихилитись – ще не відігрілась після довгої зими. А вже липень! Як схимники могли жити і виживати на Валламі в кам”яних печерах?
„Оммм- оммм-оммм... Господу помолімся. Оммм- оммм-оммм...” .
Суворо стоять в різних кінцях церкви „земні ангели” – монахи. Їхні обличчя як у селян: безхитрісні і світлі. Десь читав, що сильно освідчених не дуже вітали в монахи, бо в багатьох знаннях багато сумнівів. А Божі істини - вони прості і всім відомі. Тому в монастирі не так важливо, що сказати, а як. Коли для монаха вимовлена істина – єдина, це робить її невідпорнішою.
„Где просто,
там ангелов со сто,
а где мудрено,
там ни одного.”
Нинішні монахи прибули монастир не тільки з колишніх республік, а й з Греції, Македонії. Монастирська корпоративна культура понад все ставить лігідність і доброту у відносинах. Тому монахів спеціально виховують в тому переконанні, що кожний перехожий – безпосередній посланець Божий. Звідси і відчуття теплоти і вдячності, що охоплює прочан при спілкуванні з ними. Бо тут знаходяться такі слова душевні слова, що «як святий вірш», «співочі», «солодкі». Це і є ознаки, по яким вибирається те, що завжди і саме – потрібно душі. Монахи пахнуть ялівцем. Його солодкий запах – одина з ознак Валааму. Тут він повсюди.
„Оммм- оммм-оммм... Господу помолімся. Оммм- оммм-оммм...” Монахи порівнюють службу Божу з жорнами, що перетирають твою душу. Схоже на правду. Багато перезрілого зерна перетирається в муку за всенічну.
Перемелювались в жорнах православія і цілі народи. Для мене було загадкою, як тоді ще малочисленна група слов”ян за тисячу років історичного розселення розповсюдилась зі своєї прабатьківщини, нинішньої України, до Льодовитого океану, а потім розвернулась на схід, і досягнула Тихого?
Можливо, ключ цієї загадки в руках істориків Валааму, що був заснований, як і сотні інших, серед карельсько-фінських земель 800 років тому. Згадують, що місцеві дівчата відмовляли карельським нареченим в шлюбі, поки ті не пройдуть сувору монастирську школу: не відпрацюють рік в монастирі. Не знаю як наречені, а батюшки точно не благословляли шлюби без монастирського стажу. І от фінська дитина з прабатьківських лісів попадала в зовсім інший цивілізаційний простір. З нею персонально працювали спеціалісти з навернення. Саме життя ставало в монастирі зовсім іншим, величним і достойним. І цей рік залишався, як правило, найяскравішою сторінкою в житті людини. Як для нас – навчання в інституті. Молодість же! Повернувшись назад в рідні болота і скелі, хлопець вже добре ламав язика по-слов”янськи. І так покоління за поколінням, аж поки по результатом останнього перепису населенні кількість карелів в Карелії не зменшилась до ... вісьми відсотків.
„Оммм- оммм-оммм... Господу помолімся. Оммм- оммм-оммм...” Чого тільки не передумаєш за ці довгі години! На душі хаос і суєта.
Для навернення особливо впертих був на Валаамському кладовищі і власний мавзолей. Серед могил заслуженої братії – скромна, поколота більшовиками плита. На ній ненав”язливий напис: ”Король шведський Магнус”. Перед тим чудом стовбеніють не тільки наївні карели, що міркують, раз вже сам король прийняв православ”я, то нам теж сам Православний Бог велів, а й високоосвідчені шведські туристичні групи, що в європейських університетах свідчень такого дива не зустрічали ні в одному літописі, а зафіксовано, що король Магнус загинув в Норвегіїї в 1372-му році... Сам маршал Манергейм, швед за походженням довго вивчав той камінь, маючи короткий відпочинок від своєї бетонної лінії в 1937-му.
Монастирські ж легенди розповідають, що багато горя приніс Русі схизмат Магнус, злобу якого лютеранські єпископи не могли приборкати. Після чергового набігу наказав його Господь, і потопив Магнуса в Ладозі. Три дні носило його на щоглі в воді температурою десять градусів, аж поки не прибив його Господь до Валааму. Як побачив нещасний дивний острів і рятівників-монахів, так прийняв православ”я, монаший постриг і через три дні помер.
Сильно?
...
„Оммм- оммм-оммм... Господу помолімся. Оммм- оммм-оммм...”
Північна Русь має фінський етнічний облик і слов”янський- духовний. Для закріплення апостольської діяльності монастир практикував і бекоштовні обіди для карел. Совіцьке духовне кормлення будувалось на тому, щоб постирати карельську і фінську історичну пам”ять взагалі. Всі населенні пункти на заході Ленінградської області перейменовані. А ті, що залишились, прив”язуються до слов”янських коренів. Ладога вже – від слова лад, Валаам – від біблейського імені Валаам, а то й від месопотамського бога Ваала, якому нібито поклонялись карели до приходу русів....
Хай вже будуть асірійці – лиш би не угрофіни!
Ваала зображали у вигляді пустотілого бронзового бика, в середину якого закладали через дверцята людей. Під биком розпалювали вогонь, і коли нещасні кричали, то той звук були чути з ніздрів бика. На радість жрецям. Таким же биком була совіцька історична наука....
...
„Оммм- оммм-оммм... Господу помолімся. Оммм- оммм-оммм...”
Сповідається народ, в основному русоволосий і голубоокий.
Сповідаються монахи, часто чорнобороді.
Відчуття таке, що хтось ніжний змотує назовні чорний клубок, що лежить на душі.
В пів-другого виходимо з храму.
Вже ранок.
Білі хмари на небі рожевіють.
Як і душа.
"Научитеся от Мене, яко кроток есмь и смирен сердцем, и обрящете покой душам вашим".
...
Заходимо в „Зимовий готель”. В нашій кімнаті трохи прибрано. Вікна відкриті настіж. Хазяйка вже, видно, давно п”є пиво на чесно зароблені гроші. По телевізору черговий серіал. Ми провалюємось в сон під муркотіння пропащих душ в тенетах зла.
Біла ніч. Ну й день видався!
„Бом-бом – бум бім-бом” – просинаємось вранці від монастирських дзвонів.
„Ах, мать вашу так” – чуємо розпачливий крик хозяйки, що шукає пульт від телевізора і виводить звук на максимум – „Спокою від них нема ні в день, ні в ночі! Дзвонять і дзвонять! Задовбали!! ”.
Добрий ранок!
Вісім годин.
Поки гріємо чай, хозяйка розповідає про життя своє і монастиря. У неї настав момент, коли потрібно з кимось поговорити. Показує паспорт. По паспорту вона латишка. Ім”я – Ольга, насправді – Ельга. Яка трагічна паралель її долі з долею Валааму : в 1940 році їхню сім”ю, вісімнадцять чоловік, вивезли, як куркулів, з-під Риги.
Руїни Валааму були видні всім. Руїни таких сімей заховані в архівах.
Народилась в 1940-му. Виросла в дитячому будинку в Бурятії.
Вірить, що мама хотіла її утопити. Може так, а може й це був такий хід в комуністичному вихованні. Щоб дитина не мучилась питанням, за що її сім”я так постраждала. Ясно ж – хотіла втопити. Хіба не виродок? За таке любого покарання мало! А тут всього-навсього гуманна висилка.
Так чи інакше, Латвію не любить.
Тобто дітдомівська духовна їжа засвоєна на все життя.
Батьківську сім”ю втратила, свою не завела.
Зараз на пенсії. Живе вже десять років громадянським шлюбом з татарином. Той зараз в Казані.
Про монастирське життя докладає, що монахи „не балують”. За ними слідкують строго. Для перевиховання можуть і на безлюдний острів заслати в скит. Можуть взагалі відчислити з монастиря. Згодом узнав, що кількість відрахованих не мала. Половина. Мирське життя солодке?
В сусідній квартирі такий екс-монах зараз живе.
Робить подушечки з ялівця для туристів.
За квартиру потрібно платити 10 доларів в місяць. У кого борги – настоятель прощає і гасить сам. У нашої хазяйки зараз борги. Піде просити.
Олга-Ельга демонструє ремонт, що монастир робить безкоштовно.
Дивіться, місяць тому провели нову електричну проводку. Зараз займаються каналізацією.
Всім пенсіонерам доплачують до пенсії по тисячі рублів в місяць.
В кінці кожного місяця – колективна трапеза в монастирі.
„Монастирський обід: риба всяка, навіть білуга, їж, скільки хочеш. І два види вина – біле і червоне. З Греції!” – остаточно добиває нас пенсіонерка монастирськими милостями.
Оце Божі чудеса!
На такій би ноті і закінчити опис різдв”яних чудес для пенсіонерів:
„Итак, братия, — мира бегите,
Бога любите,
с советом живите,
своей воли не творите! „
На жаль, живемо ми на грішній землі. Де чудеса крутять в основному в мишоловках.
Після повернення додому прочитав в інтеренеті про партизанську боротьбу за свій спосіб життя, що ведуть місцеві жителі, очолювані, до речі, трьома етнічними українцями, проти монастиря. Олег Яровий зробив запит в Конституційний Суд Карелії, Наталя Блага - в Верховний Суд, а Дмитро Синиця розмістив відозву в інтеренеті. Масла в вогонь підлила передача президентом Карелії Катанандовим Зимового готелю у власність монастиря. Жителі позбавились прав власності. Холодна війна переросла в гарячу. Не пройшло й місяця, як згорів дерев”яний Літній готель.
З точки зору резистантів монахи планують вивести „цивільне” населення з островів взагалі. Дивіться, двадцять років тому, коли нога першого монаха після комуністичного вигнання ступила на берег Валааму, тут жило п”ятисот „місцевих”, з них двісті уже від”їхали „на материк”, де монастир купив їм квартири. А число монахів за той же час збільшилось з 6 до 180. Місцеві жаліються, що монахи вважають їх звироднілими п”яницями і осквернителями святинь. Тому, для зняття стресу, п”ють горілку і крутять монахам шансон. Поганські мелодії ще з перших кроків на причалі видалось трохи несумісними зі статусом островів.
Тоді на моє наївне запитання, чи не сатанисти живуть біля причалу, бо від сараю крізь похилений паркан судно „Святий Андрій” зустріло гучномовне „Ти цілуй меня вєздє”, продавщиця сувенірів сурово відповіла, що це будинок бувшого мера-розстриги „посьолка”, а зараз у них нема ні мерії, ні мера, бо президент Карелії підпорядкував Валаам де-юре найближчому карельському райцентру – Сартавалі. Ну і для повноти картини нагадаю, що коли Валаам до війни був частиною Фінляндії, то Сартавала була для фінів аналогом Ялти: першокласним курортом, чиї краєвиди були зображені навіть на банкноті в п”ятсот марок фінляндського центрального банку. Непогане місця для переселення.
Так що перепетиями тієї боротьби, як бачите, вже займаються не тільки місцеві пасіонарії – резистанти, зі своїм „червоним півнем” і „зеленим змієм”, а й влада Російської федерації, до якої звернулись „нові монастирські раби”.
Дуже наглядна ілюстрація російської історії двадцятого століття. Термін „раби” відноситься до нас всіх. Були раби Божі, стали раби комуністичні. Це потрібно було комуністам перебити майже всіх священнослужителів в СССР, розв”язати стільки війн, попереселяти десятки мільйонів людей, щоб отримати такий тип людей, як наша бідна хазяйка Ельга ... В 1940 році на фінському фронті була у совіцьких льотчиків навіть приказка : ”Дивись, щоб бомбометання було не валаамським”. Дуже вже жаліла Совіцька влада, що потужні бомби не поцілили таки собор. Зате точно поцілила в мільйони невинних душ.
Коли з поверненням фінів в 1941 році, а їхні війська вийшли строго на старі кордони Фінляндії і зупинились на них, єгумен Валаамського монастиря не знайшов на острові ні одного хреста, бо всі були знесені, часто разом з банями церков, він зробив вірний висновок :”Що люди? Вони тільки знаряддя в руках сатани, якому Валлам такий ненависний...”
Те святотатство вершили, зокрема, триста вихованців так званої „школи юнг”, що кварирувала в монастирі після звільнення його від монахів в 1940-му році. Жахлива доля чатувала на тих дітей. Лише десять з трьохсот дожили до дня Перемоги.
А після Перемоги сталася подія рівнозначна з розоренням монастиря. Зі всього Ленінграду почали висилати сюди воєнних калік, які в очах Сталіна псували зовнішній вигляд країни – переможиці. Тому повинні були навіки зникнути з лиця Совіцької землі за мурованими монастирськими стінами. Довго ще ті каліки, без рук чи без ніг, а часто і так звані „самовари” – каліки, без кінцівок взагалі, викочувались на причали зустрічати туристичні судна і продавати різні вироби з коріння дерев...
Господи борони від повторення такого во віки віків...
...
Зранку довго на службі в соборі не були– бракувало душевних сил. Відправились на прогулянку в західний куток архіпелагу. Великий острів там розбивається на десятки дрібних , низьких наполовину голих, з вилизаного вітром і хвилями заокругленого граніту. По-місцевому такі острівці називаються „лудами”. Якщо луда опуститься під воду, то стане „кошкою”. Бухти називаються губами. Перелицьовані фінські слова. Між острівцями свіжепрокладені охайні місточки теж фінського взірця.
Коріння сосен зависає над стежкою, як мангрові зарослі десь в тропіках.
За годину доходимо крайньої західної точки архіпелагу, де знаходиться церква Нікольського скиту, що зустрічає судна з боку моря. Вона ж і маяк.
З підвітреного боку острова стоїть велика чорно-біла яхта. Кажуть, належить Путіну.
Не знаю, чи так, але в той день вона явно була в роботі без хозяїна: кудись ходила.
Так само без офіційної роботи знаходиться і недавно зведений персональний особняк Патріарха РПЦ Алєксія другого, десь захований в заповідних лісах.
Непогана інфраструктура складається для тих, хто заслужив милість Божу...
Сни про Скандинавію : камінь, море, яхта, добротні будинки, запах риби, свіжий вітер.
Повернулись на монастирський причал, пообідали під парасолькою монастирськими „щами” і фореллю.
Потрібно думати вже про дорогу назад.
Втомились.
Вирішуємо взяти прямий рейс „Ракети” до Санкт-Петербургу. Всього чотири години ходу. П”ятдесят доларів за квиток. Називається судно по-новоруськи „Альдебаран”. Демонструє новаторський підхід у всьому. По борту – реклама „Паломницькі рейси на Валаам. Під час рейсу працює бар...”
Кумедно.
Дольча віта нуова – нове життя – нові паломники. На сповідь – черех гріх!
...
В 15.00 відходимо від причалу і переходимо в південну частину острова на коротку зупинку. Пікнік.
А в 18.00 судно відлітає з архіпелагу.
Зразу опиняємось в сивій хмарі ладозького туману.
„Ракета” пожирає простір і час. Замість плавання – чиста технологія.
Як ліфт.
Вжжжик – і ти на потрібному поверху.
Читаємо ще один девіз : ”Ми не плаваємо, ми літаємо”.
Більш щиро було б попереджувати про такий вид подорожі: „Ми не проводимо екскурсію. Ми пролітаємо крізь неї”.
...
„Боже всесильний, дай мені крила
Я на Кубань, як орел, полечу,
Слово почую, що серденьку миле,
Душу що тішить в суровім життю...”
Є речі, які потрібно втілювати без поспіху.
Звичайно, Валаам вимагає резервувати для себе деякий час.
Якщо не все життя.
Як схимники.
Пропоную Вашій увазі статтю про свої вихідні дні в монастирі.
Валаамський монастир. Нотатки політизованого паломника.
Ще не доводилось зустріти нікого, хто був би розчарованим поїздкою в Валаамський на честь Преображення Господня чоловічий монастир, що розташований на однойменному острові Валаам, на озері Ладога. Непогана адреса для монастиря: Свята Русь, Ленінградська область. Чорний гумор. Насправді монастир адміністративно відноситься до Республіки Карелія.
Збираючись в мандрівку, штудіював в інтернеті наявні матеріали. Виходило так, що способів побувати там є декілька.
Путівки на один день з Санкт-Петербургу - ніби непропорційно коротко і дорого. Сто двадцять доларів за шість годин перебування на островах.
Сам монастир організовує лише паломницькі поїздки на два дні за 150 – 200 доларів. З них на Валаамі – той же один день. Організація турпоїздок іде через монастирські подвір”я в Петербурзі, Москві, Приозерську, або через акредитовані при монастирі туристичні компанії.
Неорганізованих пілігримів монастирські власті не дуже вітають. Частково тому, що втрачають гроші. Частково – вважають острови місцем духовного подвигу, а не світського пікніку. Цього року вперше на зимовий період, що триває на островах пів-року, туристичні тури взагалі не були благославлені єпископом Панкратієм, єгуменом монастиря. Зроблено це „для спокою братії і з її згоди”. Мабуть, правильно, бо багато ієромонахів залишають після себе життєописи і щоденники, як, наприклад, знаменитий валаамський подвижник Памва, в якому описують свої духовні боріння, спокуси і так далі. І як можуть виглядати сучасні щоденники схимників ?
„Вчора лукавий завіз на острови пиво „Крушовіц”. Сатанинський дух з кафе хвилював братію. Тому я по прикладу схизмата Лютера, що запустив в сатану чорнильницею, жбурнув в нечисту силу пивним кухлем, бо ж сказано, «ни ясти в келии, ни пити, ни у келаря просити»...”
Порівняйте з класичним : „В чотири години ночі 12 лютого до мене знов приходив сам диявол. Боротьба закінчилась моєю перемогою в сім тридцять.”
То-то.
Зимою в монастир добираються прямо по льоду на машинах.
...
Ми вирішили їхати самостійно, бо щось під час пошуків і порівнянь оволоділа гріховна ідея спробувати організувати мандрівку самотужки, щоб порівняти, що, як і за скільки вийде.
Виходило, що теплоходи з Приозерська, найближчої до Валаама точки області, відправляються вранці. Твердого розкладу нема, бо, як вияснилось вже на борту, обслуговуються організовані туристичні групи, що в свою чергу можуть прибути зарано або запізнитись, так як добираються до причалу з різних міст і країн.
Напередодні розробили запасний варіант: як не буде судна, тоді відкоректуємо на майбутнє інтеренетівську інформацію прямо на причалі, а самі поїдемо кататись на озерах Вуокського архіпелагу, на якому розташований Приозерськ, і відвідаємо лицарський турнір, що мав в той же день пройти в місцевій фортеці Корела.
Погоду обіцяли погану. В 5 ранку встав і хвилин 15 тупо дивився Євроньюз – погоду. За вікном фронти з хмар. Встала Лєна. Їдемо до Приозерська для економії не на машині, а на електричці. В 7 ранку були на Фінляндському вокзалі. Число було 07.07.07. а електричка повинна була відходити в 07.07 .
Електричка м”яка.
Білети – всього двісті рублів на двох. Здивування. Давно не користувались.
На третину заповнений потяг не встиг від”їхати – як встав. Через годину проповзли мимо грузового тепловозу, що зійшов з рейок біля самого вокзалу. Далі їдемо помалу, рух розбалансований. Такими темпами можемо і запізнитись! Згодом погнались за графіком, але в Приозерськ прибули таки з затримкою в пів-години. Ніби й непогано, але в нашій ситуації все можуть вирішити хвилини, якщо не секунди...
В Приозерську, як на зло, на залізничному вокзалі хвилин 20 ловили таксі, щоб доїхати до причалу „на Валаам”, бо була рання суббота. Місто стоїть на системі озер, що мають сполучення через ріки і канали зі „всією Фінляндією”, знамените ще й тим, що як монах- схимник кілька разів міняло за довге життя свою назву і зовнішність. Тому серед хрущовок бавовніє безглузда на безликому до болі знайомому хрущобному тлі протестантська кірха і кілька будинків в стилі північного модерну. Це - спадок Фінляндії. До сорокового року місто звалось Кекісалмі, до 1917 – Кексгольм, на шведський лад. Залишки Європи виглядають військовополоненими в радянському оточенні. Лєнін на постаменті показує модерну дулю. Принаймі, чесно.
Домчали серед озер, мимо палаток середньовічних лицарів, що спали тієї ночі під стінами фортеці в справжніх шатрах з хоругвами при них, до причалу, ледь встигаємо сказали таксисту, щоб чекав, бо можливо поїдемо назад, аж чуємо прибадьорливі крики мужиків на причалі: „Швидше, судно відходить!”
Побігли між штабелями дров – а „Ракета” на підводних крилах під богоугодную назвою „Святий Андрій” вже віддала кінці! На ходу заплигнули на борт, і зникли разом з судном в тумані. Православні своїх не забувають, подумали ми.
Але в просторому авіаційному салоні - в основному пенсійного віку фіни. Потроху якось розговорились – ця група в основному повоєнні біженці з Карелії. Внаслідок Зимової війни 1940-го року двісті п”ятдесят тисяч фінів змушені були покинути батьківщину в західному напрямку. Живуть зараз в місті Турку, на протилежному кінці країни. Тим, хто все-таки залишився вдома, комуністи, що звільнили їх від експлуатації і турботи про завтрішній день, зі всією серйозністю задавали питання : ”З якою метою ви залишились на совіцькій території?!!” І відправляли в протилежний бік. В Сибір. Вже без фінських ланцюгів... Від душі поспівчували їхньому горю. У відповідь почули філософське: ”Ну, що сталось – те сталось...” Фіни, коли чують людяне відношення, втягують від задоволення в себе повітря і відтворюють миролюбний звук „сссип”.
В 1940 році Сталін не дочекався такого звуку від фінського народу, коли вимагав віддати йому десять відсотків фінської території як вдячну оплату за те, що совіцький уряд назначить правити Фінляндією самого голову Комінтерну товариша Куусенена, найкращого друга пролетарів всього світу. В результаті монахи Валааму зараз моляться за 25 тисяч загиблих в Зимовій війні фінів і десь з 200 тисяч совєтів – „наші” цифри до цих пір засекречені. Фіни тоді ще чорно гуморили, що зайнятої землі совєтам вистачить лише для поховання загиблих...
Через пів-години ходу обігнали паломницьке судно типу річного трамвайчика, те саме, за 200 доларів, що вийшло в рейс, виявляється, за годину до нас і йде до архіпелагу 4 години, а ми на підводних крилах покриємо цю віддаль за годину і 15 хвилин. По ціні п”ятсот карбованців з носа.
За завісою туману, що раптом спав, перед нами несподівано відкрилась в клубках туману справжня Скандинавія. Гранітні скелі островів піднімаються з холодної води високо над судном, короновані на верхах соснами і ялинами, сонце лагідно пестить довкілля, природна краса підкреслює грацію голубих з золотом куполів соборів і каплиць, що розкидані по берегам. Зайшли у вузький фьорд. Кілька маневрів – і швартуємось до охайного дерев”яного причалу з капличкою посередені. 11.30 ранку.
Дежавю, якого не могло бути взагалі, але не покидає відчуття, що попав в дореволюційну Росію. Напередодні почитав про Валаам письменника – емігранта Зайцева, що відвідав Валаам проїздом з Парижу в 1936 році, тому, напевне, сам повний старорежимних вражень.
На причалі снують монахи в чорній одежі і скуфіях, під”їзжає маршрутка з монахом-таксистом, розвівається розлога, як у Толстого, сива борода схимника, що їде на велосипеді по справам... Повітря напоєне травами і соснами. Причал чистий, газони стрижені, поряд кафешантан - відкрите кафе в європейському стилі під зеленими тентами з лавками і фахверком зі свіжої сосни.
Зліва від причалу починаються 62 сходинки до монастиря, обабіч яких встановлені пам”ятні каплички на честь відвідин Валааму російськими імператорами. Грошей сюди вливали при царі немало, видно і в останні роки теж не поскупились. Бо Валаам на карті займає дуже вже стратегічну позицію на межі православного світу і лютеран. Це вам не тільки місце духовного подвигу подвижників в шоломах перемоги – монаших скуфіях, а й центр геополітичного гамбіту для стальних шоломів. Головний монастирський дзвін в 16 тон чути, кажуть, аж в сусідній Фінляндії. Щоб схизмати не забували, хто їм дав незалежність і мало не дав письменність. Кирилицю, замість латиниці.
Монастир ставропігальний, таких на всю Росію шість. Підпорядковується безпосередньо патріарху Алєксію. Крім РПЦ МП Валаамський монастир патронують і два президенти : всеросійський Путін і карельський Катанандов. Згадую, що „за царя”, особливо в кінці дев”ятнадцятого і на початку двадцятого століття, коли російська еліта тільки й вела розмов, що про готовність Імперії до значного розширення своїх меж, величні православні собори і монастирі активно розбудовувались на границях Імперії – в Варшаві, Таллінні, Ташкенті, в Почаєві, Печорах, Новому Афоні в Абхазії тощо, для викорінення єресей і створення духовних плацдармів.
Пройшло сто років, і яких! Двадцяте століття. Аж от Промислом Божим і державним знов засяяв дивний острів Валаам! В 2007-му році собор і церкви на Валаамі не просто відреставровані, а сяють охайністю і золотом. Щоб ви наочно собі уявили відчуття новизни, то воно приблизно таке, яке виникає в автосалонах по продажу нових автомобілів. Я не натякаю на джип єгумена, припаркований біля братського корпусу. Це ж в кінці кінців лише скромний подарунок грішників, що спасаються, як вміють.
Перший раз бачу такий європейський заповідник в російському православному світі. Бо навіть Храм Христа Спасителя вже ледь відсвічує під московським небом облізлим куполом. Про Києво-Печерську лавру мовчу. Там ще чистити і чистити. І якщо мене в Києві питання мучило – де гроші УПЦ МП? То тут ясно: аж ось вони на Валаамі! Читаю кошторис на рік: десятки мільйонів доларів жертвують не тільки віруючі, а й переказують уряди Росії і Карелії, а також російські корпорації. Тому, наприклад, в щойно відновленій каплиці Новий Єрусалим іконостас взагалі з ... фарфору! І вгадайте, звідки гроші? Згодом відкрию секрет. Скити і каплички сяють фінськими фарбами, дороги посипані дрібним гранітом, ліси прочищені. Сміття обабіч доріг ніякого. Ніби населяють острови ангели, про що і мріяли святі пороки, засновники монастиря, Сергій і Герман, греки по національності.
Гроші, правда, попадають не в кожне місце на святій землі. Селище під боком монастиря брутально совкове. Класики марксизму, якби забули, що це їхні учні довели до ручки не тільки Валаам, а й пів-світу, могли б радісно описувати те класичне протиріччя! Новообретену розкіш монастирського життя контрасно відтіняє класична совіцька розруха і дикість місцевого селища! Так ми уявляємо „робочі казарми” за царя, що часто були, до речі, зовсім інакшими.
Колись судна причалювали і відходили від монастирського причалу з колективним гімном „О дивний острів Валаам”. Тепер же з боку селища деренчить невтримний дурний шансон, бо біля причалу – місцевий центр відпочинку і меркантильної активності: торгівельні палатки і кілька ніби взятих на прокат з Хельсінки охайних кафе, що продають пиво. Завжди задоволені життям фінни вже примостилися під їхніми привітними тентами з кружками в руках. Виглядають вони для монахів мабуть, так само, як виглядали поляки в Кремлі в часи Смутного часу.
Боїмось запізнитись, тому залишаємо торгового кесаря на майбутнє, і спішимо віддати Богу Боже. Приєднуємось до першої ж екскурсії, щоб не пропустити. Могли і не поспішати, бо, як виявилось, потік екскурсантів не закінчиться до ночі ! Оптичний обман (чудо Валааму), був викликаний тим, що наш „Святий Андрій” пришвартувався в мілководній Монастирській бухті, де до нас вже було лише одне невелике судно „Валлам”. Ми й думали, що це всі туристи і паломники на сьогодні, і аж через пів-години узнали по потужному потоку груп, що наш причал приймає лише невеликі судна, а річні „круїзники” швартуються в Нікольській бухті за сім кілометрів від монастиря. Згодом, коли ввечері ми туди добрались пішки, там стояло аж 5 трьохпалубних суден, кожне з яких привезло 200 – 300 туристів! Всього за рік Валаам приймає сто тисяч туристів, з них тільки десять тисяч паломників. А туристу що дасиш в монастирі, і, вибачаюсь, що з нього візьмеш?
Екскурсоводи всі мають монастирський вишкіл і православну культуру. Розповідають про життя валаамське серйозно, з ідеологічно правильної точки зору. До якої домішується, правда, дещиця комуністичної пропаганди, що зараз ніби й модно. Бо сказав же як відрізав сумніви спонсор монастиря Володимир Путін, що „нє зря же люди при комунізьмі жили”. Тому кому ласкає, а кому ріже вухо розповідь про те, що бомбардування монастиря запалювальними бомбами на протязі місяця агресивними сталінськими соколами під час Зимової війни з Фінляндією „було викликане військовою необхідністю”. Правда, для чого комуністи, захопивши монастир, не тільки замазали масляною фарбою всі фрески, і не тільки повалили всі хрести на братському кладовищі, а й порозбивали їх на друзки? Ще й повибивали всі вікна в корпусах ... „Нє зря жилі...” Добралася лисенківська наука і до монастирського саду – з терміново привитих для чогось більшовицькими агрономами фруктових дерев в монастирському саду засохло дві третини – більше чотирьохсот! Залишили слід !
Втім, погода чудова, настрій теж. Сині бані Свято-Преображенського собору сяють в синьому небі, підстрижена зелень на фоні білих мурів братських корпусів, стерті сотнями тисяч ніг кам”яні сходи на гору, до монастирського комплексу і собору. Сам собор кінця 19-го століття, на місці старого. Будував його той же архітектор Горностаєв, що й православний собор в Хельсінки. Видно, був спецом по духовності угрофінів. Сам собор без служби чимось нагадав мені колись бачені декорації до опери Вагнера „Загибель богів”. Гігантські пластикові ляльки біля грузового під”їзду театру виглядали зовсім інакше, ніж на сцені : десекралізовано і одиноко. Історія храмової ікони, що 448 разів облетіла на кораблі Союз (sic!) землю, життя храму не додавала. Без служби храми якісь безпорадні. Ввечері перевіримо, чи правильне було прислів”я : "Если ты упрям - поезжай в Валаам, если ты суров - то ступай в Саров, а если захочешь опыта, отправляйся в Оптину"
Через ворота монастиря жінок в брюках не пускають. Строго дивиться на них, безпутних, Спас над входом і охоронці в темних окулярах і костюмах. Послушниці розпреділяють фартушки. Групи затримуються, чекають на фартушки, бо майже всі в штанах... Одягнувши, біжать мимо. Дві години в монастирі – дві на скитах – і вся програма екскурсії виконана, група спішить додому. Профанація.
Добре, що ми заздалегіть вирішили залишитись ще на день. Але де спати? Бо ми лише щойно на Валаамі узнали, що так званий Літній готель для паломників, де ми планували жити згорів цієї зими.
Питаємо місцевих. Все зайнято. Добре, що на „Андрії Превозванному” встигли познайомитись з директором турагенства, що був на Валаамі, по його скромній оцінці, вже три тисячі разів. Внімайте мудрості таких людей навіть в монастирях! Це він дав наводку на музейну працівницю Таню. Знаходимо її на робочому місці, в колишній монастирській конюшні, де зараз експонуються дерев”яні скарби дерев”яної країни, якою була Русь. Все з дерева. Жінка років 50. Сміється „ну Міхалич”, а потім дзвонить комусь на мобільник. Каже, йдіть до Зимового готелю, там вас зустрінуть.
Зимовий готель - біла трьохповерхова будівля в псевдодавньоруському стилі, що фланкує дорогу до монастиря, майже примикаючи до нього. До революції в готелі жили паломники, серед яких Петро Чайковський і Іван Шишкін. Ті самі... Тут проходили на початку двадцятого століття політичні баталії з переходом до рукоприкладства між кореспондентами монархічних газет і фінськими парламентарями.
Нині все пройшло, як казав Соломон.
Зараз на трьох поверхах проживає основна маса „цивільних” жителів Валааму. Хоча страсті, як виявилось, і зараз не вщухають. Видно, місце таке. Засмоктує чорну енергію, що виливається з монастиря під час екзерсису. Підмічаємо, що стіна в одному місці вертикально розмита в глибоке русло десятилітнім потоком дощової води, що тіче з дірявої ринви. Ніби сатана копитом протяг, низвергаючись з небес. Добре, що стіни товсті: лише років через сто стіна буде розмита наскрізь.
Воістину готель завоював при совітах назву зимового ... для медведів. Коротше – барлоги червоного медведя! Запах з високих коридорів трохи нелюдський.
Оцінюючи це все, переживаємо ще сильніше за умови ночівлі. І не даремно! Вийшла бомжуватого типу жінка, завела на перший поверх в квартиру №… . Сперте повітря, хоч вікна відчинені навстежень. Два ліжка. Одне для нас. Білизна ніби чиста. В голові проноситься: спати одягненим! Піч. Два вікна з видом на монастир. Працює телевізор (як виявилось, буде працювати всю ніч). 200 рублів з носа. Платимо наперед. Вибачаємось за те, що можливо не прийдемо ночувати взагалі, бо хочимо вистояти всенощну. Бажання відстояти в храмі всю ніч і взагалі не повернутись на „зимовку” стало панівним. Залишаємо половину речей, наповнюємо термос водою – і радісно в путь. Чотири години дня.
Спускаємось з гори, і несподівано чуємо, як молоді монахи балакають по-українськи. Хоча не монахи, бо йдуть за руки з дівчатами в хустках. В довгих сукенках юні особи виглядають дещо старомодно, як старорежимні панянки, а спудеї такі характерні, ніби вийшли з книжок Гоголя. Одна пара, друга, третя! Підхожу, розпитую. Це – випускники Почаївської семинарії. Земляки! З Тернопілля, Рівненщини, Хмельниччини! Паломницька подорож по Росії організована на невеликому судні для завершення виховання майбутніх служителів Московського патріархату. Для укріплення малоросів в істиній вірі корисно наявно продемонструвати з найкращого боку духовні святині Росії і її духовну міць. Українська молодь у захваті від природи Валааму. Часу небагато, думалось потім ще розпитаю. Але через чотири години, коли ми повернулись в Монастирську бухту, паломницьке судно вже зникло десь на просторах Ладоги. Гадаю, маршрут у них по воді з Москви до Санкт – Петербургу. Для правильної орієнтації духовності. Не з греків же в варяги, як віра йшла історично?
Купили карту острова і відправились пішки на його південний берег, в Новоєрусалимський скит. Скитів розкидано по острову з десяток. Скитом може бути і велична церква, і маленька капличка, і хрест в скелі.
Там же знаходиться і „червоний причал” для великих суден. Як виявилось, пройти потрібно шість з гаком кілометрів. Дорога гладка, полога, багряного кольору, без вибоїн. Місцями обсажена піхтами. Місцями проходить через луги: дар короткого північного літа. Маса квітів і трава, що ніколи не встигає вигоріти. Так і йде під сніг смарагдовою. До речі, багато унікальних представників флори островів були розведені тут штучно трудами монахів. Розводити клумби було улюбленим заняттям багатьох схимників. Заспокоювали тим хобі жахи, що були почуті під час сповідей?
Нас постійно переганяють на добрій швидкості маршрутки з трансферами туристів з бухти в бухту. Дорога дозволяє, лише трошки курить. Але у нас тепер є час – насолоджуємось красою. Комарів небагато – даремно боялись. Природа лагідна, кругом луги і ялинкові і соснові ліси, озера. Товщина грунту – кілька сантиметрів, в долинах – більше, на горбах – менше. В деяких місцях сосни взагалі стоять на гранітних плато, опершись на каміння голим корінням. Як у нас новорічні ялинки на паркеті ! Ландшафт різноманітний, тому йти не скучно. На найкрасивіших місцях острова стоять хрести і скити.
Цікавий місцевий погодний парадокс: у монахів часто літом була турбота молити у бога... дощу! І це в регіоні, де циклони проносяться один за одним, живлячи болота! Описи монастирської метеостанції звучать трагічно. Обійшли хресним ходом поля і городи. Ввечері на півдні від островів – гроза. Фронт хмар наближається до Валааму, але раптово його крила розходяться, оминають острови, і з”єднуються знов на півночі за архіпелагом!!
Секрет в тому, що граніт акумулює в собі сонячне тепло і формує сталі висхідні потоки нагрітого на скелях повітря. Так формуюється Валаамський мікроклімат, коли сонячних днів літом на островах на тридцять п”ять більше, ніж на материку поряд. Тільки зимою теплова завіса перестає працювати, а включається холодильник, що вже в свою чергу на місяць затримує прихід весни...
Мої міркування перервав жарт Лєни: ”Он даїшники їдуть!”
Оглянувся – і правда, машина ДАІ ! Номери карельські . Ще одне диво Господнє!
Вигладають служиві на монастирських просторах так же картинно і нереально, як чорти біля казана з ікони страшного суду в храмі. В острівному казані варяться всього двадцять монастирських машин і двадцять „людських”. У рядових монахів грошей нема. І шкала штрафів у них своя.
Невже даішники виписують і такі квитанції: за виїзд на основну лісову стежку на велосипеді без зупинки біля поминального хреста – благославляємо на штраф в тисячу поклонів в трапезній під час братського обіду. Прямо інквизиція якась.
Дивись, таки спішать кудись. Дивляться тривожно в далечінь.
Невже, настала пора казан трохи помішати?
І ложку облизати?
...
Сонце котиться по горизонту, пронизуючи ліси наскрізь. В прогалинах – голубі чи сірі озера. Одне покрите лілеями. Смішно, що називається воно Мертвим морем. Це Священний Синод РПЦ вирішив перед революцією створити кілька маленьких Єрусалимів на території Росії, щоб народ не приклонявся перед закордоном. Робилось це таким чином: при великих монастирях будували копії Гробу господнього в Єрусалимі, вмонтовуючи в новопобудований гроб частинку скелі зі справжнього, єрусалимського. Хто не знає – гроб – це печера, де був похований Іісус. Прочани повинні були стікатись вже не в британську тоді Палестину, а до своїх, „отечеських” гробів. Серед берізок і сосен. Бо „англічанка” саме тоді гадила Російській імперії, не даючи захопити Персію і Туреччину.
От ми і йдемо мимо Мертвого моря, Гефсіманського саду з сяючою жовтою фарбою дерев”яною церквою, мимо рідкої краси гори Гелікон – гранітної скелі, що стрімко виростає зі срібної затоки, мимо знаку „Обережно, лосі!”, аж врешті, уже втративши надію на спасительний відпочинок, накінець доходимо до великої галявини, оточеної палатками торговців. Ще з десяток кроків – і назустріч бризкають срібні промені, відзеркалені венеціанським шклом величної Ніконовської бухти, обрамованої гранітним паском. Краєвид виглядає, як ікона! Ще сотня кроків – і за золотими соснами – обриси п”яти великих білих теплоходів, пришвартованих один до одного. Далі – величні простори Ладоги, що тільки на самому горизонті замикаються Сортавальськими кам”яними голубими шхерами.
Величність в простоті.
Дерев”яний причал приємно пахне теплом свіжої сосни. Туристи вже поспішають на борт, бо скоро відхід.
Стоїмо відсторонено. Їхня суєта не про нас.
Аж от перше судно майже безшумно відвалюється і розчиняється в сонячній короні, за ним – друге... третє... останнє. Причал пустий, вітер жене золоту пилюку. Видно, не пристали духовні скарби Валааму за такий короткий візит до душ грішників. Просипались на святу землю марним пилом і недопалками. А в цих місцях, між іншим, сам покоритель Наполеона Олександр Перший плакав колись, як дитина, в скиту у схимника...
Загартували більшовики народ. Плакс вже не помітно.
Здалеку звучать тихі піснеспіви: на суднах включили записи монастирського хору. І поступово настає дзвінка тиша.
Піднімаємось дерев”яними сходами на стрімку скелю над причалом, до щойно відбудованої церкви Воскресіння Христового, складеної з червоної монастирської цегли перед Першою світовою війною. На деяких цеглинах (точніше – на кожній тисячній) написано Валаамъ і дата виготовлення – 1907.
Імперія відчувала, що тріщить, що потрібно щось робити для захисту устоїв, і як в лихоманці розбудовувала церки. До речі, недалеко, через затоку, – іграшкова Смоленська церква, добудована в 1914, де повинні були безперервно молитись за воїнство російське. Замовив її будівництво під час візиту на Валаам „лічно” головнокомандувач російською армією Микола Миколайович, великий князь, що, очевидно, знав, що велика війна невідворотна. Откровення те прийшло йому скоріш за все все-таки не не від Бога, а від свого Генштабу. Так готувалась Велика війна... За Святу Софію Константинопільську і протоки в Святу землю Середиземномор”я.
Церкву, до речі, добудували таки в 1917-му. Гарна вийшла. І молились там за полеглих солдат і моряків до 1940-го року. Після війни комуністи зробили в ній свинарник. Хто був свинею, той став ... свинарем у світовому масштабі...
Загадив зроблене во славу Святої Русі і її святого воїнства!
Що може прийти в голову свинарю? Максимально розширити свинарник!
Але Смоленска церква за зеленим пагорбом, а ми заходимо в нижній храм Гроба Господнього, низький і скромний. В ньому морок, справа мініатюрний іконостас з різного сірого каменю, бо вся увага – на оповитий загадковою пітьмою Гроб Господень на місці алтаря. Сумно.
Піднімаємось у верхній храм Воскресіння Господнього, де круглий рік йдуть тільки пасхальні служби. Храм сяє, як вітрина з діамантами. Сяє зірками плитка на підлозі, сяють білі стіни, блищить фарфоровий іконостас з фарфоровими іконами. Кульгавий служка з відкритим обличчям тихим голосом пояснює, що гроші дав Дерипаска, „Російський алюміній”. Он як.
Втомлені, відчуваємо себе ніби підвішеними в нереальному просторі храму.
Поминаємо і молимось.
На душу лягають прості слова служки:”Можна, я буду продовжувати чистити підсвічники, поки розмовляю з вами? ”.
Божий храм. Божі люди. Радить: ”Поспішіть на причал, там катер повезе послушників до монастиря на службу, ще встигнете.”
З зовсім іншим настроєм виходимо з храму на грішну землю.
Кількість вражень переросла в якість.
Мирські турботи поховані десь далеко в мирському гробові, душа наповнена втіхою і миром.
Мир Вам, жителі планети.
Господь Вас Любить.
Прозорі північні сутінки.
Навколишнє здається ілюзією.
Катер ніби намальований художником, а не зроблений пролетарем.
На ньому з десяток людей, гіди і послушники.
З рубки штурман шуткує по трансляції: „Ну що вам розказать про Валаам?”
Загальний сміх.
Повільно пропливають сяючі на низькому сонці скелі з кам”яними хрестами на них, тихі загадкові протоки фьордів чи проток відкриваються і замикаються, віковічна тиша повиває ліси і води.
Час ніби зупиняється.
Лише здалеку – тисячетонний дзвін – бомммм-бомммм.
Це в соборі починається служба.
Судно легко і вправно, як пушинка, яку жене Божий вітер, маневрує на фарватері.
Примарні сутінки роблять острови незнайомими.
В соборі блідо світяться вікна – там запалили свічі. Такий порядок, що паломники свічі купують і ставлять на широкі підсвічники. А монахи перед початком вечірньої служби запалюють їх всі разом. Розумно, економно і святково. Особливо, коли навкруги наступають зимові, майже полярні ночі...
...
Причал безлюдний. Туристам ночувати ніде, тому всі гості, крім небагатьох привілейованих богомольців і трудників – волонтерів покинули острови.
Голубі прозорі сутінки, що не перетічуть в ніч, а протривають три –чотири години до світанку, перетворюють оточуюче в нематеріальні відбитки. Одинокі світлі тіні спішать вгору до собору. Релігійного екстазу серед прочан ніякого, чути тихий сміх і балачки про життя. В основному молодь.
Велична будівля собору нагадує симетричну білу хмару на фоні світлого нічного неба.
Потужні сходи ведуть у верхній храм. На стінах фрески – черга з російських праведників – від княгині Ольги до новомучеників. З зображеннями останніх заходимо в храм.
Хвиля древнього приспіву з клиросу раптово охоплює нас. Звучить вона сурово і монотонно, напливаючи одна на одну, як морська хвиля, або як буддистська мантра : „Оммм- оммм-оммм... Господу помолімся. Оммм- оммм-оммм...” Ні слова не розібрати – але пробирає наскрізь. Як варварськи велично! І як це відрізняється від києвських церковних піснеспівів! Як і розписи храму, що проектувався саме в часи „архітектурних надлишок” останньої третини 19-го століття. Свіжепозолочені ікони, щільний розпис тільки що відреставрованих фресок, світлий віночок високого куполу храму.
Віддаємось урочистим, як море припливам і відпливам служби. Храм живе і дихає одним диханням! Що було нав”яливим вдень – зараз все в духовній роботі. Спів робить позолоту сприйнятною. Подібне до подібного.
Служба довга, тому по периметру храму є навіть рундучки, на яких можна посидіти.
До стіни не прихилитись – ще не відігрілась після довгої зими. А вже липень! Як схимники могли жити і виживати на Валламі в кам”яних печерах?
„Оммм- оммм-оммм... Господу помолімся. Оммм- оммм-оммм...” .
Суворо стоять в різних кінцях церкви „земні ангели” – монахи. Їхні обличчя як у селян: безхитрісні і світлі. Десь читав, що сильно освідчених не дуже вітали в монахи, бо в багатьох знаннях багато сумнівів. А Божі істини - вони прості і всім відомі. Тому в монастирі не так важливо, що сказати, а як. Коли для монаха вимовлена істина – єдина, це робить її невідпорнішою.
„Где просто,
там ангелов со сто,
а где мудрено,
там ни одного.”
Нинішні монахи прибули монастир не тільки з колишніх республік, а й з Греції, Македонії. Монастирська корпоративна культура понад все ставить лігідність і доброту у відносинах. Тому монахів спеціально виховують в тому переконанні, що кожний перехожий – безпосередній посланець Божий. Звідси і відчуття теплоти і вдячності, що охоплює прочан при спілкуванні з ними. Бо тут знаходяться такі слова душевні слова, що «як святий вірш», «співочі», «солодкі». Це і є ознаки, по яким вибирається те, що завжди і саме – потрібно душі. Монахи пахнуть ялівцем. Його солодкий запах – одина з ознак Валааму. Тут він повсюди.
„Оммм- оммм-оммм... Господу помолімся. Оммм- оммм-оммм...” Монахи порівнюють службу Божу з жорнами, що перетирають твою душу. Схоже на правду. Багато перезрілого зерна перетирається в муку за всенічну.
Перемелювались в жорнах православія і цілі народи. Для мене було загадкою, як тоді ще малочисленна група слов”ян за тисячу років історичного розселення розповсюдилась зі своєї прабатьківщини, нинішньої України, до Льодовитого океану, а потім розвернулась на схід, і досягнула Тихого?
Можливо, ключ цієї загадки в руках істориків Валааму, що був заснований, як і сотні інших, серед карельсько-фінських земель 800 років тому. Згадують, що місцеві дівчата відмовляли карельським нареченим в шлюбі, поки ті не пройдуть сувору монастирську школу: не відпрацюють рік в монастирі. Не знаю як наречені, а батюшки точно не благословляли шлюби без монастирського стажу. І от фінська дитина з прабатьківських лісів попадала в зовсім інший цивілізаційний простір. З нею персонально працювали спеціалісти з навернення. Саме життя ставало в монастирі зовсім іншим, величним і достойним. І цей рік залишався, як правило, найяскравішою сторінкою в житті людини. Як для нас – навчання в інституті. Молодість же! Повернувшись назад в рідні болота і скелі, хлопець вже добре ламав язика по-слов”янськи. І так покоління за поколінням, аж поки по результатом останнього перепису населенні кількість карелів в Карелії не зменшилась до ... вісьми відсотків.
„Оммм- оммм-оммм... Господу помолімся. Оммм- оммм-оммм...” Чого тільки не передумаєш за ці довгі години! На душі хаос і суєта.
Для навернення особливо впертих був на Валаамському кладовищі і власний мавзолей. Серед могил заслуженої братії – скромна, поколота більшовиками плита. На ній ненав”язливий напис: ”Король шведський Магнус”. Перед тим чудом стовбеніють не тільки наївні карели, що міркують, раз вже сам король прийняв православ”я, то нам теж сам Православний Бог велів, а й високоосвідчені шведські туристичні групи, що в європейських університетах свідчень такого дива не зустрічали ні в одному літописі, а зафіксовано, що король Магнус загинув в Норвегіїї в 1372-му році... Сам маршал Манергейм, швед за походженням довго вивчав той камінь, маючи короткий відпочинок від своєї бетонної лінії в 1937-му.
Монастирські ж легенди розповідають, що багато горя приніс Русі схизмат Магнус, злобу якого лютеранські єпископи не могли приборкати. Після чергового набігу наказав його Господь, і потопив Магнуса в Ладозі. Три дні носило його на щоглі в воді температурою десять градусів, аж поки не прибив його Господь до Валааму. Як побачив нещасний дивний острів і рятівників-монахів, так прийняв православ”я, монаший постриг і через три дні помер.
Сильно?
...
„Оммм- оммм-оммм... Господу помолімся. Оммм- оммм-оммм...”
Північна Русь має фінський етнічний облик і слов”янський- духовний. Для закріплення апостольської діяльності монастир практикував і бекоштовні обіди для карел. Совіцьке духовне кормлення будувалось на тому, щоб постирати карельську і фінську історичну пам”ять взагалі. Всі населенні пункти на заході Ленінградської області перейменовані. А ті, що залишились, прив”язуються до слов”янських коренів. Ладога вже – від слова лад, Валаам – від біблейського імені Валаам, а то й від месопотамського бога Ваала, якому нібито поклонялись карели до приходу русів....
Хай вже будуть асірійці – лиш би не угрофіни!
Ваала зображали у вигляді пустотілого бронзового бика, в середину якого закладали через дверцята людей. Під биком розпалювали вогонь, і коли нещасні кричали, то той звук були чути з ніздрів бика. На радість жрецям. Таким же биком була совіцька історична наука....
...
„Оммм- оммм-оммм... Господу помолімся. Оммм- оммм-оммм...”
Сповідається народ, в основному русоволосий і голубоокий.
Сповідаються монахи, часто чорнобороді.
Відчуття таке, що хтось ніжний змотує назовні чорний клубок, що лежить на душі.
В пів-другого виходимо з храму.
Вже ранок.
Білі хмари на небі рожевіють.
Як і душа.
"Научитеся от Мене, яко кроток есмь и смирен сердцем, и обрящете покой душам вашим".
...
Заходимо в „Зимовий готель”. В нашій кімнаті трохи прибрано. Вікна відкриті настіж. Хазяйка вже, видно, давно п”є пиво на чесно зароблені гроші. По телевізору черговий серіал. Ми провалюємось в сон під муркотіння пропащих душ в тенетах зла.
Біла ніч. Ну й день видався!
„Бом-бом – бум бім-бом” – просинаємось вранці від монастирських дзвонів.
„Ах, мать вашу так” – чуємо розпачливий крик хозяйки, що шукає пульт від телевізора і виводить звук на максимум – „Спокою від них нема ні в день, ні в ночі! Дзвонять і дзвонять! Задовбали!! ”.
Добрий ранок!
Вісім годин.
Поки гріємо чай, хозяйка розповідає про життя своє і монастиря. У неї настав момент, коли потрібно з кимось поговорити. Показує паспорт. По паспорту вона латишка. Ім”я – Ольга, насправді – Ельга. Яка трагічна паралель її долі з долею Валааму : в 1940 році їхню сім”ю, вісімнадцять чоловік, вивезли, як куркулів, з-під Риги.
Руїни Валааму були видні всім. Руїни таких сімей заховані в архівах.
Народилась в 1940-му. Виросла в дитячому будинку в Бурятії.
Вірить, що мама хотіла її утопити. Може так, а може й це був такий хід в комуністичному вихованні. Щоб дитина не мучилась питанням, за що її сім”я так постраждала. Ясно ж – хотіла втопити. Хіба не виродок? За таке любого покарання мало! А тут всього-навсього гуманна висилка.
Так чи інакше, Латвію не любить.
Тобто дітдомівська духовна їжа засвоєна на все життя.
Батьківську сім”ю втратила, свою не завела.
Зараз на пенсії. Живе вже десять років громадянським шлюбом з татарином. Той зараз в Казані.
Про монастирське життя докладає, що монахи „не балують”. За ними слідкують строго. Для перевиховання можуть і на безлюдний острів заслати в скит. Можуть взагалі відчислити з монастиря. Згодом узнав, що кількість відрахованих не мала. Половина. Мирське життя солодке?
В сусідній квартирі такий екс-монах зараз живе.
Робить подушечки з ялівця для туристів.
За квартиру потрібно платити 10 доларів в місяць. У кого борги – настоятель прощає і гасить сам. У нашої хазяйки зараз борги. Піде просити.
Олга-Ельга демонструє ремонт, що монастир робить безкоштовно.
Дивіться, місяць тому провели нову електричну проводку. Зараз займаються каналізацією.
Всім пенсіонерам доплачують до пенсії по тисячі рублів в місяць.
В кінці кожного місяця – колективна трапеза в монастирі.
„Монастирський обід: риба всяка, навіть білуга, їж, скільки хочеш. І два види вина – біле і червоне. З Греції!” – остаточно добиває нас пенсіонерка монастирськими милостями.
Оце Божі чудеса!
На такій би ноті і закінчити опис різдв”яних чудес для пенсіонерів:
„Итак, братия, — мира бегите,
Бога любите,
с советом живите,
своей воли не творите! „
На жаль, живемо ми на грішній землі. Де чудеса крутять в основному в мишоловках.
Після повернення додому прочитав в інтеренеті про партизанську боротьбу за свій спосіб життя, що ведуть місцеві жителі, очолювані, до речі, трьома етнічними українцями, проти монастиря. Олег Яровий зробив запит в Конституційний Суд Карелії, Наталя Блага - в Верховний Суд, а Дмитро Синиця розмістив відозву в інтеренеті. Масла в вогонь підлила передача президентом Карелії Катанандовим Зимового готелю у власність монастиря. Жителі позбавились прав власності. Холодна війна переросла в гарячу. Не пройшло й місяця, як згорів дерев”яний Літній готель.
З точки зору резистантів монахи планують вивести „цивільне” населення з островів взагалі. Дивіться, двадцять років тому, коли нога першого монаха після комуністичного вигнання ступила на берег Валааму, тут жило п”ятисот „місцевих”, з них двісті уже від”їхали „на материк”, де монастир купив їм квартири. А число монахів за той же час збільшилось з 6 до 180. Місцеві жаліються, що монахи вважають їх звироднілими п”яницями і осквернителями святинь. Тому, для зняття стресу, п”ють горілку і крутять монахам шансон. Поганські мелодії ще з перших кроків на причалі видалось трохи несумісними зі статусом островів.
Тоді на моє наївне запитання, чи не сатанисти живуть біля причалу, бо від сараю крізь похилений паркан судно „Святий Андрій” зустріло гучномовне „Ти цілуй меня вєздє”, продавщиця сувенірів сурово відповіла, що це будинок бувшого мера-розстриги „посьолка”, а зараз у них нема ні мерії, ні мера, бо президент Карелії підпорядкував Валаам де-юре найближчому карельському райцентру – Сартавалі. Ну і для повноти картини нагадаю, що коли Валаам до війни був частиною Фінляндії, то Сартавала була для фінів аналогом Ялти: першокласним курортом, чиї краєвиди були зображені навіть на банкноті в п”ятсот марок фінляндського центрального банку. Непогане місця для переселення.
Так що перепетиями тієї боротьби, як бачите, вже займаються не тільки місцеві пасіонарії – резистанти, зі своїм „червоним півнем” і „зеленим змієм”, а й влада Російської федерації, до якої звернулись „нові монастирські раби”.
Дуже наглядна ілюстрація російської історії двадцятого століття. Термін „раби” відноситься до нас всіх. Були раби Божі, стали раби комуністичні. Це потрібно було комуністам перебити майже всіх священнослужителів в СССР, розв”язати стільки війн, попереселяти десятки мільйонів людей, щоб отримати такий тип людей, як наша бідна хазяйка Ельга ... В 1940 році на фінському фронті була у совіцьких льотчиків навіть приказка : ”Дивись, щоб бомбометання було не валаамським”. Дуже вже жаліла Совіцька влада, що потужні бомби не поцілили таки собор. Зате точно поцілила в мільйони невинних душ.
Коли з поверненням фінів в 1941 році, а їхні війська вийшли строго на старі кордони Фінляндії і зупинились на них, єгумен Валаамського монастиря не знайшов на острові ні одного хреста, бо всі були знесені, часто разом з банями церков, він зробив вірний висновок :”Що люди? Вони тільки знаряддя в руках сатани, якому Валлам такий ненависний...”
Те святотатство вершили, зокрема, триста вихованців так званої „школи юнг”, що кварирувала в монастирі після звільнення його від монахів в 1940-му році. Жахлива доля чатувала на тих дітей. Лише десять з трьохсот дожили до дня Перемоги.
А після Перемоги сталася подія рівнозначна з розоренням монастиря. Зі всього Ленінграду почали висилати сюди воєнних калік, які в очах Сталіна псували зовнішній вигляд країни – переможиці. Тому повинні були навіки зникнути з лиця Совіцької землі за мурованими монастирськими стінами. Довго ще ті каліки, без рук чи без ніг, а часто і так звані „самовари” – каліки, без кінцівок взагалі, викочувались на причали зустрічати туристичні судна і продавати різні вироби з коріння дерев...
Господи борони від повторення такого во віки віків...
...
Зранку довго на службі в соборі не були– бракувало душевних сил. Відправились на прогулянку в західний куток архіпелагу. Великий острів там розбивається на десятки дрібних , низьких наполовину голих, з вилизаного вітром і хвилями заокругленого граніту. По-місцевому такі острівці називаються „лудами”. Якщо луда опуститься під воду, то стане „кошкою”. Бухти називаються губами. Перелицьовані фінські слова. Між острівцями свіжепрокладені охайні місточки теж фінського взірця.
Коріння сосен зависає над стежкою, як мангрові зарослі десь в тропіках.
За годину доходимо крайньої західної точки архіпелагу, де знаходиться церква Нікольського скиту, що зустрічає судна з боку моря. Вона ж і маяк.
З підвітреного боку острова стоїть велика чорно-біла яхта. Кажуть, належить Путіну.
Не знаю, чи так, але в той день вона явно була в роботі без хозяїна: кудись ходила.
Так само без офіційної роботи знаходиться і недавно зведений персональний особняк Патріарха РПЦ Алєксія другого, десь захований в заповідних лісах.
Непогана інфраструктура складається для тих, хто заслужив милість Божу...
Сни про Скандинавію : камінь, море, яхта, добротні будинки, запах риби, свіжий вітер.
Повернулись на монастирський причал, пообідали під парасолькою монастирськими „щами” і фореллю.
Потрібно думати вже про дорогу назад.
Втомились.
Вирішуємо взяти прямий рейс „Ракети” до Санкт-Петербургу. Всього чотири години ходу. П”ятдесят доларів за квиток. Називається судно по-новоруськи „Альдебаран”. Демонструє новаторський підхід у всьому. По борту – реклама „Паломницькі рейси на Валаам. Під час рейсу працює бар...”
Кумедно.
Дольча віта нуова – нове життя – нові паломники. На сповідь – черех гріх!
...
В 15.00 відходимо від причалу і переходимо в південну частину острова на коротку зупинку. Пікнік.
А в 18.00 судно відлітає з архіпелагу.
Зразу опиняємось в сивій хмарі ладозького туману.
„Ракета” пожирає простір і час. Замість плавання – чиста технологія.
Як ліфт.
Вжжжик – і ти на потрібному поверху.
Читаємо ще один девіз : ”Ми не плаваємо, ми літаємо”.
Більш щиро було б попереджувати про такий вид подорожі: „Ми не проводимо екскурсію. Ми пролітаємо крізь неї”.
...
„Боже всесильний, дай мені крила
Я на Кубань, як орел, полечу,
Слово почую, що серденьку миле,
Душу що тішить в суровім життю...”
Є речі, які потрібно втілювати без поспіху.
Звичайно, Валаам вимагає резервувати для себе деякий час.
Якщо не все життя.
Як схимники.
Відповіді
2007.07.20 | Пані
Поставила в статті, Дякую!
Натякаю прозоро. Могли б і самі2007.07.20 | Большой Брат
Кривая статья. Упереджена. даже заказная.
2007.07.20 | Большой Брат
Из серии 600 р за кило черешни.
2007.07.21 | Хвізик
Класна стаття! Я був на Валаамі ще в 1981 році
і чудово пам"ятаю, який там був бардак і розруха. Пам"ятаю також тих нещасних інвалідів безногих-безруких, яких туди позаганяла сов властьІ я дуже радий, що зараз ситуація на острові хоч троши покращується.
А якщо Вам щось не подобається у даному творі, то напишить конкретніше.
2007.07.21 | Большой Брат
Re: Класна стаття! Я був на Валаамі ще в 1981 році
Вы не поняли. Дело в "политизации", а политика в данной теме неуместна.2007.07.21 | jz99
Ой, ну політизації там не більше, ніж заполітизована сама церква
Набагато більше там поваги до духовного подвигу, просто живих вражень та дуже доречних історичних штрихів, і за все це глибока подяка автору.2007.07.21 | Iryna_
Гарні фото з Валааму (л)
http://nikolkaya.livejournal.com/166821.html2007.07.21 | Большой Брат
Вот это великолепно!
2007.07.21 | jz99
В людини хист до фотографії
А природа Півночі казкова, що й казати.2007.07.22 | jz99
07.07.07 07:07
> Число було 07.07.07. а електричка повинна була відходити в 07.07http://www.unian.net/ukr/news/news-204241.html
> Тому, наприклад, в щойно відновленій каплиці Новий Єрусалим іконостас взагалі з ... фарфору! І вгадайте, звідки гроші? Згодом відкрию секрет.
Чи довго чекати?
2007.07.23 | Navigator
Чи довго чекати?
Читайте уважніше, гроші на скит дав етнічний українець Дерипаска, "Російський алюміній".Позавчора він сотворив ще один духовний подвиг: заявив по телевізору, що не буде мати нічого проти, якщо влада забере у нього ввесь бізнес. (
Як бачите, до Валааму якось сходиться сила-силенна силових полів, що і створюють якусь сюрреалістичну картину.
Тому мені було дуже важко поставити крапку.
Щодо суб"єктивності статті - так вона авторська.
І під кожним реченням я особисто підписуюсь.
Хтось поїде і побачить щось інше.
За що ми і вдячні нинішньому часові.
...
Перетікання історії в двадцятому столітті по руслу Свята Русь - Червона Русь - Свята Русь створювало занадто багато простору для діяльності деструктивних сил. Тому повторю ще раз слова ієгумена в 1941 році:"Що люди? Лише інструменти в руках лукавого...."
Боюсь лише, що без тотального покаяння Росія може знов заскочити собі на горе в ту саму криваву колію...
Боронь Боже.
2007.07.23 | jz99
Дарунок етнічного українця -- не дивина...
Navigator пише:> Читайте уважніше, гроші на скит дав етнічний українець Дерипаска, "Російський алюміній".
Добре у Вас виходить оповідь, полонить уяву
Загалом байдужість до свого і пієтет перед чужим у нас є. Он за часів Кучми було виявилося, що тоді як українські театри ледь животіють, українські підприємці (дніпропетровські, здається) перераховують гроші, і чималі, на підтримку російських театрів -- в Москві і Пітері. Отаке от.
> Як бачите, до Валааму якось сходиться сила-силенна силових полів, що і створюють якусь сюрреалістичну картину.
> Тому мені було дуже важко поставити крапку.
> Щодо суб"єктивності статті - так вона авторська.
> І під кожним реченням я особисто підписуюсь.
> Хтось поїде і побачить щось інше.
А більшість майданців, гадаю, саме так її і сприймають. Художньо-публіцистичний твір, як і кожен мистецький твір, є точкою зору автора. Причому в цьому випадку цікавою, пізнавальною, і, як на мої відчуття, вірогідною (довіра до сказаного)
> Перетікання історії в двадцятому столітті по руслу Свята Русь - Червона Русь - Свята Русь створювало занадто багато простору для діяльності деструктивних сил. Тому повторю ще раз слова ієгумена в 1941 році:"Що люди? Лише інструменти в руках лукавого...."
> Боюсь лише, що без тотального покаяння Росія може знов заскочити собі на горе в ту саму криваву колію...
> Боронь Боже.
В тотальне покаяння не дуже віриться, хіба таке було десь колись?
2007.07.24 | Большой Брат
Re: Дарунок етнічного українця -- не дивина...
А никогда не обращали внимания, как истово крестятся "братаны" ? Грехи замалывают? Такие Богобоязненные, аж противно... Дерипаска из той же категории. Надоже, откупился от Бога иконостасом. Про методы работы Дерипаски не понаслышке знаю, и как он под себя подмял очччень много предприятий никакого отношения не имеющих к алюминию тоже... И что там (на этих предприятиях) творится тоже знаю.Лана, некогда, поехал в Мухосранск...
2007.07.24 | Navigator
І хто у Дерипаски пахан, якщо тиждень тому він заявив,
що не проти віддати уряду всі свої підприємства, а вчора за такий християнський подвиг уряд пообіцяв віддати Дерипасці Роснефть?Брате, невже Вам не понятно, що йдемо не на Валаам, а в Америка... Латіна?
2007.07.24 | Большой Брат
А я обочто? :) Кака-така АмерикалатЫна?+
Эт гороаздо хуже... В данный момент нахожусь в краях Мухосранских, где заправляет дерипаска... Дурдом, блин.ЗЫ. А отстрелить меня не получицо (хотел тут кто-то
2007.07.24 | Navigator
До покаяння потрібно дорости. Що народ і робить.
Дякую на доброму слові. Щодо покаяння - от після нього і зможемо сказати: "Слава Богу, все позаду."А до нього - ще нічого не закінчено.
Народ набирається потроху досвіду і ще швидше матеріальних благ.
Стає незалежним від уряду.
Вирішує багато чого сам.
Таким чином йде в правильному напрямку.
Совіцький тип людей швидко відмирає -бо перебудовується, чи й фізично, від знемоги совіцьких звичок.
...
До покаяння потрібно дорости.
І той ріст видно наочно.
2007.07.22 | Хвізик
зі своєї поїздки на Валаам я маю фото, які, можливо, є унікальні
це поновлені одним енузіастом і надзвичайно хорошою людиною фото з початку-середини 19го століттяЗа його словами, він їх знайшов у підвалах спустошеного комуняками моастиря.
на них зображено собори, братію та керівників монастиря
Я ніде не бачив їх оприлюдненими (поки що)
Але я не певен, чи маю Я право оприлюднити ці фотографії. Отже, нехай вони поки що лежать.
Років через 40 повернемося до цього питання
Можливо, я не один, хто має ЦІ фотки. Але, я інших не знаю
Хай би відгукнулися
2007.07.22 | stefan
ці фото засекречені?
Re: зі своєї поїздки на Валаам я маю фото, які, можливо, є уніка...------------
> Але я не певен, чи маю Я право оприлюднити ці фотографії. Отже, нехай вони поки що лежать.
> Років через 40 повернемося до цього питання.
2007.07.22 | Хвізик
ні
але я не певен, чи є порядним їх публікуватирівно як я не певен, чи порядно їх завмовчувати
давайте зачекаємо
2007.07.22 | jz99
А якщо запитати дозволу?
Хвізик пише:> але я не певен, чи є порядним їх публікувати
> рівно як я не певен, чи порядно їх завмовчувати
> давайте зачекаємо
...
> Років через 40 повернемося до цього питання
А що станеться через 40 років? Не залишиться жодного живого спадкоємця авторських прав?
Можна ж спробувати запитати дозволу
1) безпосередньо у керівництва монастиря
2) спробувати зв’язатися з тією людиною
А насправді, НМД ні в кого нічого питати не треба, це ж не комерційний матеріал! Божа справа. Freeware. Напишіть ім’я людини як автора і Ваше застереження, що без її імені та Вашого (поки що) дозволу ніде не можна використовувати, і не підлягає продажу.
Може, юристи могли б підказати тут щось?
2007.07.23 | Navigator
Доля Валлаамського монастиря була наймилостивішою з можливих, бо
попав він в 1917-му в склад Фінляндії.Далі - хочете вірте, хочете - ні. Прямо по "академіку" Фоменко: все було не так.
1918 рік був голодним. В Фінляндії йшла громадянська війна.
1919 рік. Війна закінчилась. Біла гвардія перемогла. За використання ресурсів монастиря уряд Фінляндії заплатив монастирю добру компенсацію. Повернув матеріальні цінності - зокрема теплоходи. Стало легше. Голодувати перестали.
Бажаючі отримали фінське громадянство. Таких була третина.
Через пару років буря повалила на островах багато дерев. Монастир їх продав. Заробив астрономічну суму в півтора мільйони фінських марок. Ба. фінський уряд дав навіть агронома для відновлення лісів!
Матеріальне життя таким чином налагодилось.
Духовне краяло серце: постійно відпівали ієрархів церкви, знищених більшовиками.
Цікаво, що об"єктивної інформації у монахів з Ресефесеру не було. Фінські газети (а мабуть і світові) в основному передруковували офіційну совіцьку брехню. Незалежних кореспондентів не стало ні в кого.
Як їм уявлялось життя в СССР видно з того, що один монах послав в 1933 році двох американок передати рідні в Тверській губернії передачу. Вони прїхали в колгосп, пожили там, і повернулись в США!
Монах переживав лише за те, що, як він уявляв, американки жили в ізбє, де звичайно на зиму тримали й худобу! Він і уявити не міг, що худоба вже передохла в колгоспах, а хижаки чатують на його рідню в місцевих осередках Совіцької влади! Уявляю ту сенсацію - у колгоспника Івана - американки з посилкою від брата монаха з Фінляндії! Там повинні були зрівняти з землею "за таке" все село!
Під час Зимової війни всіх монахів - громадян Фінляндії вивезли в глибину країни. Не громадян - по бажанню. Виїхали всі в свій час. Матеріальні цінності, бібліотеку, частину архіву вивезли теж з допомогою фінської армії. Совєти дали навіть на це тиждень часу.
Так що багато чого з монастирських скарбів збереглось.
Збереглась і братія, що заснувала в Фінляндії Ново-Валаамський монастир, що існує і досі.
Тому, дуже вірогідно, що фотографії рідкі, але не унікальні.
2007.07.23 | jz99
Мабуть, пошукаю собі про наші монастирі, щось теж цікаво стало
2007.07.24 | Navigator
Молодий колега сказав якось, що не хоче в Париж.
На що я відповів, що це питання не до Парижу, а до нього.Я до того, що цікаво все і скрізь, де мандруєш.
Бо ввесь інтерес в тобі, а не ззовні.
Як у буддистів.
Що до мандрів по Україні - то питання болюче.
Загалом мало розроблена тема.
Дуже однобокі і недолугі матеріали.
Та й мало.
Пишуть поляки про поляків, євреї про євреїв, росіяни про росіян і комуністи про комуністів.
Українських голосів майже не чути.
І вони не такі різноманітні, як повинно бути!
У нас же історично такі різні регіони
Тому, як казав Жванецький - кусок ковбаси в зуби - і копати!
...
Мрію колись все покинути і поїхати Україною без поспіху.
Позбирати ті перли.
Пів-року в Карпатах. Пів - в Криму. Місяць - в Донбасі.
Так що, може, поїдемо разом.
2007.07.24 | Тестер
Їдь в Почаїв або ближче жіночий , під Золотоношею
2007.07.25 | Navigator
Если печален - поезжай в Почаев
Я там не всю паломницьку приказку привів. Далі вона звучить так: "Если ты упрям - поезжай в Валаам, если ты суров - то ступай в Саров, а если захочешь опыта, отправляйся в Оптину, если печален - поезжай в Почаев".Бо у мене вийшло якраз навпаки.
З веселим серцем наближався я до Почаєва.
З захватом оглядав прекрасні споруди (половина яких якраз і датована рубежами 19-го і 20-го столітть, коли готувались звільняти Європу).
А от коли послухав тамтешніх монахів...
І накачаних ними прочан...
Про те, як святий Йов не любить тих, хто вважає себе українцями!
Це я потім прочитав, шо Почаїв традиційно був центром чорносотенства.
Було боляче відчути, що таким і залишився!
Правда, відбувалась моя подорож 15 років тому.
А що, щось змінилось?
...
Оціню по туристичному взірцю.
Почаїв:
Природна краса - 5 зірок
Архітектурний ансамбль - 5 зірок
Атмосфера - нуль зірок.
Сервіс - імперський.
2007.07.24 | Хвізик
ото ж бо й воно. купа питань, на які я не в змозі відповісти
а правдивим спадкоємцем Валаамського монастиря є Ново-Валаамський, а не той що зараз росіяни на Валаамі відбудували2007.07.24 | Хвізик
до речі. на Храмі Христа-Спасителя купол не позолочений
там використано якийсь інший сплав жовтого кольору. Забув, який. Здається, нітрид титану. Колись десь читав, а джерела знайти не можу. Факт той, що золото до складу сплаву не входить, а нітрид титану для куполів справді використовується:http://ru.wikipedia.org/wiki/Нитрид_титана
Те, що покриття не золоте, видно навіть неозброєним оком, якщо порівняти колір куполів Храма Христа Спасителя з кольором куполів кремлівських храмів, які стоять буквально поруч.
2007.07.24 | Navigator
Дякую, а то я переживав, що вертикаль... відкатів і до Христа
Спасителя чиновницьку драбинку підставила.Дивився на задимлену Москву з дванадцятого поверху "Балчуга" (татарська назва
За коментарі про фото - продовжу.
Може, вони й рідкі.
Мій англійський друг зібрав 3 тисячі фотографій історії сім"ї.
Розповідав про одну знайому, "що як білочка. Все збирає. Так от, вона принесла старі фото. І далі з наголосом: "ПО-СПРАВЖНЬОМУ СТАРІ" !
Бажаю, щоб Ваші фото були саме такі.
2007.07.24 | Большой Брат
Правильно. Нитрид титана и есть. Еще+
применяется для напыления на металлорежущий инструмент (сверла, фрезы...) для увеличения износостойкости. Если видели жОлтые сверла, то это оно и есть.