08/06/2007 | Олена Сирінська

Ми попросили переможців конкурсу "Демократія в об`єктиві" написати їхні особисті враження про стан демократії в Україні. Продовжуємо публікацію їхніх думок. Їх фотки можна подивитися тут .

Попередні читати тут:
1. Олександра Ковязіна: Що я можу казати про демократію на Україні, тим більше в Криму?
2. Катерина Чепура: Розвиток?.. демократії в Україні.
3. Надія Ротман: Демократія з присмаком диктатури
4. Антон Сухоносенко: Ілюзія польоту
5. Петро Обухов: Про стан демократії в Україні
6. Віталій Мороз: Стан демократії в Україні - 2007
7. Валерія Верведа: Стан демократії в Україні


-----
Олена Сирінська, Київ, 26 років

Чи потрібна Україні демократія?

Демократія – це дуже абстрактне поняття, в результаті чого ним можна визначити різні за процедурами прийняття рішень політичні системи, хоча при тому вони все одно залишатимуться демократичними. Якщо порівняти її сучасний стан в Україні та очікування українських громадян від неї, то звичайно ж можна побачити, що його важко охарактеризувати як задовільний. Для того, щоб зрозуміти що насправді зараз відбувається в нашій державі, мабуть варто поглянути на ще зовсім недавню історію поняття «демократія». А повернутись треба на трохи менше ніж півстоліття назад та подивитись як різко змінився його зміст завдяки лише одній події. А саме у квітень 1974 року.

На той час в країнах «класичної» демократії слово «демократія» взагалі намагались навіть не згадувати або додавали до нього «обмежувальні» прикметники як то «народна», «керована», «буржуазна» чи «формальна». Але 24 квітня 1974 року о 22.55 в ефірі однієї з португальських радіостанцій прозвучала пісня «E depois do adeus», яка того року мала представляти Португалію на пісенному конкурсі «Євробачення», а насправді стала знаком для початку підготовчого етапу для подолання найдовшої фашистської диктатури у Європі. На ранок військові – організатори перевороту – оголосили, що контролюють ситуацію і попросили людей не виходити на вулиці, однак народ вийшов. Громадяни давали солдатам молоко, цигарки і воду. А Селеста Сейруш – продавець одного з універмагів – помістила у гвинтівку військового на вулиці червону гвоздику. Люди на вулицях скандували «O Povo unido, jamais sera vencido!» Ці події ввійшли в історію як «революція гвоздик» і виявилися чи не першим мирним переворотом, що став прикладом для наслідування для багатьох інших країн.

Пройшло багато років, від авторитарних режимів за цей час встигли відмовитись більшість країн Центральної та Східної Європи (при цьому найчастіше військові кожної з них отримували свої гвоздики від мирних жителів, хоча про Португалію давно вже всі і забули), розвалився СРСР, але саме з того квітневого дня слово «демократія» набуло сучасної ваги та значення і стало гаслом всіх, хто виборює свободу та кращий спосіб життя. Вчені та політики на диво швидко визначили мінімальну кількість ознак та способів оцінки країн, за якими їх політичну систему можна визначити як демократичну. І в цьому питанні запанував дивовижний консенсус.

То що ж таке демократія сьогодні? На думку Ф. Шміттера та Т. Л. Карл, «сучасна політична демократія – це така система врядування, за якої керівники підзвітні за свої дії в державній сфері громадянам, що діють опосередковано завдяки конкуренції і співпраці своїх опосередкованих представників». На відміну від «класичного» визначення демократії, яке прив’язує її до проведення певних процедур, таких наприклад як вибори, ключовим у цьому визначенні стають поняття підзвітності керівників держави, з чим у українських політиків великі проблеми, та конкуренції політичних сил, в свою чергу по цьому питанню наші політики «впереді планєти всєй».

Ознакою демократичної держави є можливість впливу та контролю зі сторони неполітичних посередників, тобто громадянського суспільства, на обрану громадянами владу у період між виборами (що, до речі, часом намагаються заперечувати деякі українські політики). І саме тоді, коли, на думку Шміттера та Карл, «як слід зібрана більшість (надто стабільна, самоувічнювана більшість) регулярно ухвалює рішення, які шкодять якійсь меншості», ефективні демократії схильні обмежувати принцип врядування більшості гарантуючи права меншин законодавством (якби його в Україні ще хто виконував). Адже у сучасних демократіях як відомо «можна рахувати голоси, але оцінюють насправді тільки впливи». А тому громадяни мають бути здатними до колективних дій за допомогою політичних партій, об’єднань громадян та громадських рухів, щоб добирати кандидатів, висловлювати вподобання, подавати петиції представникам влади та впливати на політику. В Україні не зважаючи на наявність обох типів організацій їх просто ніхто не слухає. А держава, що не може накинути на себе подібні обмеження та дослухатись до думки своїх громадян, не можна називатись демократичною.

Основною процедурою, що уможливлюють демократію, є вибори. І якщо рік тому у 2006 році Україна могла похвалитись хоча б проведенням однієї демократичної процедури (виборів до парламенту), вже у червні 2007-го мені довелось стати безпосереднім свідком такої «співпраці» та «консенсусу» провідних політичних сил під час місцевих виборів в Ірпені, що, насправді, довелось задуматись, а чи не зробила в цьому питанні наша країна крок назад. А дивлячись на те, як сприймали інформацію про те, що відбувалось на виборчих дільницях, та з яким «бажанням» бігали за матеріалами про порушення провідні українські ЗМІ, виникає серйозне питання також і про те, чи не зникла і свобода слова.

Також слід розуміти, що демократія функціонує за згодою народу, яка полягає у можливій згоді політиків, що діють в умовах обмеженої невизначеності: представники всіх політичних сил мають формально погодитись з тим, що переможці не повинні використовувати свою тимчасову перевагу для перешкоджання переможеним обіймати посади або здійснювати вплив у майбутньому, а в обмін на це переможені будуть шанувати права переможців приймати обов’язкові рішення. Якщо виникають питання в процесі – проводяться переговори, консультації, політичні торги, в результаті яких з’ясовуються питання щодо яких панує консенсус та правила співжиття, що визначають можливості консенсусу, якщо інтереси громадян задоволені і жодна політична сила не порушує досягнуті в процесі консультацій домовленості – починає панувати довіра, норми чесності, з’являється готовність іти на компроміс і всі живуть мирно до чергових виборів. Доведеться констатувати, що це не про Україну.

Але головною передумовою для демократії є те, що держава має бути самоврядною, тобто діяти незалежно від обмежень накинутих більш могутньою зовнішньою силою. Свого часу саме це гальмувало демократичний розвиток балтійських та багатьох пост-колоніальних держав, до яких, на жаль, зараз можна віднести і Україну. Адже народ може вплинути на рішення своїх високопосадовців, які все одно підпишуть те, що їм скажуть за кордоном, і це ще дуже пощастить, якщо той «закордон» демократичним виявиться. Але що можна сказати про державу, яка не може навіть дотриматись власної стратегії національної безпеки ні в енергетичній, ні в економічній, ні в інформаційній чи демографічній сфері. Де не можна від віце-прем’єра добитись виконання національного законодавства в інформаційній сфері (історія з кіно-перекладом)? Що власне можна хотіти від цієї держави, яка навіть не знає, як інші країни відстоюють свою позицію у міжнародних відносинах, і чи варто дивуватись після цього тому, що наша зовнішня політика нагадує новомодній вітрячок для виробництва електроенергії (такий у вигляді спіральки) – йому все одно звідки вітер дує, воно просто вертиться на місці під дією зовнішніх сил. Причому, як вітер дує, так і вертиться, шкода тільки що громадяни на напрямок та інтенсивність цього вертіння вплинути не можуть…

Насправді демократію, як і культуру, не можна задати списком. І навіть вже складений список і ступінь його виконання буде варіюватись залежно від країни і при тому країни все одно можуть бути демократичними, але демократичними по-іншому. Зрозуміло, що не всі громадяни можуть дійти до повної згоди про головні цілі чи роль держави, не всі будуть брати активну участь у політичному житті (і на це у них теж є право, до речі). Доведеться визнати, що демократія також не зможе розв’язати одразу всі політичні, економічні, соціальні, адміністративні й культурні проблеми суспільства. Більше того, демократії можуть і втрачати спроможність урядувати, а широкий загал втратити віру у її ефективність. Причиною цього стає те, що політики починають маніпулювати демократичними процедурами у власних інтересах, що власне ми зараз спостерігаємо у нашій державі. Але якщо демократія вся така абстрактна, різна і не визначена, якщо вона не створена для того, щоб принести країні порядок, то може вона нам і не треба?

Але давайте повернемось у 1974 рік і подивимось, що сталось за цей час з країною першої «квіткової» (не «кольорової») революції. А трапилось ось що - Португалія заперечила ліву ідеологію заколотників і вже за два роки в ній було встановлено ліберально-демократичний режим. Зараз ця країна вже давно член НАТО та ЄС, користується валютою євро, туди чи не найчастіше за копійкою їдуть українські заробітчани і щоб потрапити до неї доводиться оформляти Шенгенську візу. Звичайно це не найбагатша країна Європи – у неї є свої суто португальські проблеми, які вона сама ніяк не може вирішити – пожежі, футбол і легалізація абортів. Але чи шкодують її жителі про те, що зробили тоді – у квітні 1974-го? Чи шкодують про те, що обрали демократію замість навіть вигіднішої в економічному плані диктатури? Мабуть ні, якщо навіть у 2005 році віддали свої голоси на «Євробаченні» за Ґринджол з «Разом нас багато»…

Слід усвідомити – Україна не зможе мати такий демократичний режим як США, Великобританія, Франція, Португалія, яка з 1974 року теж перебралась в розряд «класичних» демократій, чи навіть сусідня Польща. Ми здійснюємо перехід до цієї політичної системи за інших обставин та в умовах обмеженого часу, і долаємо свої неповторні проблеми росту. І ці проблеми треба послідовно вирішувати і не відступати назад, хоча б тому, що на відміну від тоталітарних режимів демократії спроможні змінювати свої правила та інституції у відповідь на зміну обставин шляхом консенсусу, вони звичайно не відтворюють одразу всіх благ, але мають кращі шанси їх дати. А, якщо політики не розуміють поки що, що ми від них хочемо, то мабуть настав час більш активно їм це пояснити і зробити так, щоб вони нас почули? І хто знає, може колись і Україну будуть називати «класичною» демократією і вона теж стане прикладом для наслідування для інших країн, що лише робитимуть свої перші кроки на шляху демократичного вибору.