Назвати ім'я... (/)
08/12/2007 | Schwarzgelber
НАЗВАТИ ІМ’Я...
“Учора на Левандівці біля під’їзду своєї оселі застрелено відомого кримінального авторитета на прізвисько...” Натрапляючи в пресі на схожі повідомлення, щоразу почуваюся заскоченим простими питаннями: якщо кримінальний авторитет був відомим, аж до прізвиська й домашньої адреси, то що він поробляв по цей бік колючих дротів?
Що роблять у такому разі наші доблесні правоохоронці в час, вільний від катування українських громадян, стягання з них хабарів і розбудови заміських палаців?.. Питання, звісно, риторичні, проте й у країнах “класичної” демократії існує незбіжність між такими поняттями, як “відомо про злочинну діяльність суб’єкта N” та “доведено факти злочинної діяльності суб’єкта N”, причому певні особи й угруповання примудряються тривалий час успішно балансувати в зоні цієї незбіжності. Що там “угруповання” – ціла Туреччина, приміром, донині вдало відбивається від звинувачення не в якійсь там валютній махінації, а в геноциді вірмен 1915 року...
Але годі про демократії і турків. Повернімося в Україну з її “своєрідними” уявленнями про правопорядок. Тут балансуванням на слизькому захоплюються не лише кримінальні авторитети, а й їхні нібито антагоністи – особи й органи, покликані охороняти законність. Із зухвалим цинізмом розкручують вони справи, замовний характер яких є для всіх очевидним, проте юридично не доведеним. Утім кому саме доводити цю очевидність? Слідству? Суду? Прокуратурі?.. А якщо всі вони працюють на єдиному “бригадному підряді”?
Незглибимої безодні беззаконня, в якій перебувають мільйони наших співгромадян, до часу можна не помічати. Та ось ви опинилися на дорозі в “крутих”, потрапили на “лічильник” рекетира, в міліційний відділок, казарму, суд, “на килим” можновладця тощо – й 1937 рік видасться вам не аж таким далеким... Хто поверне правочинність на українські терени? Влада?.. Реформа ДАІ “по-ющенківськи” змушує сумніватися в тому, що українська влада диспонує концепціями реформ у правоохоронній сфері та засобами їх переведення в життя. Натомість немає жодних сумнівів, що багатьох представників влади влаштовує режим “ручного управління” цією сферою. До того ж, суперечності між швидкодією криміналітету й неповороткістю та дорожнечою правосуддя має, як ми вже зазначали, великою мірою універсальний характер. У складні моменти своєї історії не одна нація віддала перевагу “швидкому правосуддю” диктатури перед демократичними свободами.
Тоді які чинники забезпечують виживання демократій з їхніми обмеженими можливостями протидіяти злу? Тут людину, далеку від юридичних тонкощів, не може не бентежити очевидне протиріччя... Пригадаймо першу-ліпшу чергу до кабінету високого начальства. Не Шерлоки Голмси чи комісари Мегре, а звичайні відвідувачі, як правило, добре знають, хто за тими дверима “бере”, скільки й у якій формі. Або скажімо так – здебільшого знають... Чому ж простим людям із черги відомі порушення закону, яких упритул не бачать керівники тих посадовців, ревізори, прокурори, судді?.. Або в камері попереднього слідства – теж усім відомо, хто зі слідчих битиме, а хто вимагатиме хабара, хоча професійні правоохоронці роками не годні довести факти побиття й хабарництва!
Себто основним депозитарієм правдивої інформації про зловживання правоохоронців завжди є громада, а не контрольні інстанції. Громада не годна зняти з посади або “посадити” злочинців у мундирах, але годна... правильно: створити опінію: такий-то є хабарником, цей – садистом, той “працює на дядька” тощо. За достатньої потужності та безкомпромісності громадської думки навіть високі покровителі цих осіб шукатимуть способів здихатися їх. У країнах розвиненої демократії посадовця стримує від спокус передовсім боязнь утрати репутації – справедливий закон виявляє свою дієздатність лише на ґрунті такої масової боязні.
Відтак основною зброєю суспільства в протистоянні “привладному” злу є розголошення правди про таке зло... Написав ці слова – й замислився: а хто ж засвідчить, що саме є правдою? Як легко способом “розголошення” організувати цькування саме кращих, справедливіших, чесніших... Вочевидь, нам бракує осіб і структур із достатньо високим моральним авторитетом, гідних брати на себе функції ініціаторів формування громадської думки.
Таким авторитетом може бути, зокрема, харківський правозахисник Євген Захаров, якого морозівська ВРУ не побажала бачити на посаді омбудсмена... У своїй розвідці “НКВД ІІІ тисячоліття?” (“postПОСТУП”, №10(16) липень 2007 р.) він наводить попередній аналіз жорстокого побиття в’язнів Ізяславської колонії №31. У показах фігурує низка імен винуватців цього злочину, проте всі дружно вказують на в. о. начальника колонії-катівні. Звісно, “відповідні інстанції” цей факт заперечують, а фігуранти показів залишаються на своїх посадах. Я схильний вірити правозахисникові, а не інстанціям. Отже, з посиланням на нього наводжу ім’я головного ката. Якщо ви довіряєте правозахисникові – повторіть це ім’я та передайте його іншим: в. о. начальника Ізяславської колонії №31 Андрій Божик. Своїх героїв країна конче мусить знати!
Володимир Вітковський
--------------------------------
http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2007/08/10/25463
"Львівська газета"
“Учора на Левандівці біля під’їзду своєї оселі застрелено відомого кримінального авторитета на прізвисько...” Натрапляючи в пресі на схожі повідомлення, щоразу почуваюся заскоченим простими питаннями: якщо кримінальний авторитет був відомим, аж до прізвиська й домашньої адреси, то що він поробляв по цей бік колючих дротів?
Що роблять у такому разі наші доблесні правоохоронці в час, вільний від катування українських громадян, стягання з них хабарів і розбудови заміських палаців?.. Питання, звісно, риторичні, проте й у країнах “класичної” демократії існує незбіжність між такими поняттями, як “відомо про злочинну діяльність суб’єкта N” та “доведено факти злочинної діяльності суб’єкта N”, причому певні особи й угруповання примудряються тривалий час успішно балансувати в зоні цієї незбіжності. Що там “угруповання” – ціла Туреччина, приміром, донині вдало відбивається від звинувачення не в якійсь там валютній махінації, а в геноциді вірмен 1915 року...
Але годі про демократії і турків. Повернімося в Україну з її “своєрідними” уявленнями про правопорядок. Тут балансуванням на слизькому захоплюються не лише кримінальні авторитети, а й їхні нібито антагоністи – особи й органи, покликані охороняти законність. Із зухвалим цинізмом розкручують вони справи, замовний характер яких є для всіх очевидним, проте юридично не доведеним. Утім кому саме доводити цю очевидність? Слідству? Суду? Прокуратурі?.. А якщо всі вони працюють на єдиному “бригадному підряді”?
Незглибимої безодні беззаконня, в якій перебувають мільйони наших співгромадян, до часу можна не помічати. Та ось ви опинилися на дорозі в “крутих”, потрапили на “лічильник” рекетира, в міліційний відділок, казарму, суд, “на килим” можновладця тощо – й 1937 рік видасться вам не аж таким далеким... Хто поверне правочинність на українські терени? Влада?.. Реформа ДАІ “по-ющенківськи” змушує сумніватися в тому, що українська влада диспонує концепціями реформ у правоохоронній сфері та засобами їх переведення в життя. Натомість немає жодних сумнівів, що багатьох представників влади влаштовує режим “ручного управління” цією сферою. До того ж, суперечності між швидкодією криміналітету й неповороткістю та дорожнечою правосуддя має, як ми вже зазначали, великою мірою універсальний характер. У складні моменти своєї історії не одна нація віддала перевагу “швидкому правосуддю” диктатури перед демократичними свободами.
Тоді які чинники забезпечують виживання демократій з їхніми обмеженими можливостями протидіяти злу? Тут людину, далеку від юридичних тонкощів, не може не бентежити очевидне протиріччя... Пригадаймо першу-ліпшу чергу до кабінету високого начальства. Не Шерлоки Голмси чи комісари Мегре, а звичайні відвідувачі, як правило, добре знають, хто за тими дверима “бере”, скільки й у якій формі. Або скажімо так – здебільшого знають... Чому ж простим людям із черги відомі порушення закону, яких упритул не бачать керівники тих посадовців, ревізори, прокурори, судді?.. Або в камері попереднього слідства – теж усім відомо, хто зі слідчих битиме, а хто вимагатиме хабара, хоча професійні правоохоронці роками не годні довести факти побиття й хабарництва!
Себто основним депозитарієм правдивої інформації про зловживання правоохоронців завжди є громада, а не контрольні інстанції. Громада не годна зняти з посади або “посадити” злочинців у мундирах, але годна... правильно: створити опінію: такий-то є хабарником, цей – садистом, той “працює на дядька” тощо. За достатньої потужності та безкомпромісності громадської думки навіть високі покровителі цих осіб шукатимуть способів здихатися їх. У країнах розвиненої демократії посадовця стримує від спокус передовсім боязнь утрати репутації – справедливий закон виявляє свою дієздатність лише на ґрунті такої масової боязні.
Відтак основною зброєю суспільства в протистоянні “привладному” злу є розголошення правди про таке зло... Написав ці слова – й замислився: а хто ж засвідчить, що саме є правдою? Як легко способом “розголошення” організувати цькування саме кращих, справедливіших, чесніших... Вочевидь, нам бракує осіб і структур із достатньо високим моральним авторитетом, гідних брати на себе функції ініціаторів формування громадської думки.
Таким авторитетом може бути, зокрема, харківський правозахисник Євген Захаров, якого морозівська ВРУ не побажала бачити на посаді омбудсмена... У своїй розвідці “НКВД ІІІ тисячоліття?” (“postПОСТУП”, №10(16) липень 2007 р.) він наводить попередній аналіз жорстокого побиття в’язнів Ізяславської колонії №31. У показах фігурує низка імен винуватців цього злочину, проте всі дружно вказують на в. о. начальника колонії-катівні. Звісно, “відповідні інстанції” цей факт заперечують, а фігуранти показів залишаються на своїх посадах. Я схильний вірити правозахисникові, а не інстанціям. Отже, з посиланням на нього наводжу ім’я головного ката. Якщо ви довіряєте правозахисникові – повторіть це ім’я та передайте його іншим: в. о. начальника Ізяславської колонії №31 Андрій Божик. Своїх героїв країна конче мусить знати!
Володимир Вітковський
--------------------------------
http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2007/08/10/25463
"Львівська газета"