08/28/2007 | Via

Понеділок, звичайний робочий день, та ще й наприкінці серпня - багато хто ще не повернувся до Києва з відпочинку. Та попри все до Івана Франка прийшли українці. Як на мене - чоловік сто, не рахувала, дехто зникав згодом, дехто підходив пізніше.
Мало не в останню хвилину привезли сцену, щось не стикувалось, поки налаштовували звукову апаратуру, почали не о п'ятій, як планували, а о пів на шосту.
Розпочали вечір спільним виконанням пісні "Не пора, не пора, не пора, москалеві, ляхові служить", далі виступали академік Петро Петрович Кононеко, Олег Тягнибок, представник ОУН Роман Мотузко, грузинський кінорежисер Гурам Петріашвілі, співали ансамбль Родослав, хор Гомін та кобзар Ярослав Джусь. В рамках відбіркового туру до фестивалю "Повстанська Ватра", що відбудеться 14 жовтня, виступав автор-виконавець Кирило Булкін. Читав вірші поет Віктор Брик.
Виступала Ірина Соколовська - член КУНу та член громади рідновірів, дивовижна дівчина, яка замовляла та привозила сцену для виступаючих, і заради цього не пішла вранці в УНІАН, де відбувалась прес-конференція, де вона була заявлена - у її розумінні сцена була важливіша.
Ведучим разом зі мною був заслужений артист України Борис Лобода - то було просто фантастично, як він своєю майстерністю зачарував присутніх і задав потужну емоційну ноту всьому заходу.
Хор Гомін виконував пісні Франка, а кілька жінок одночасно й випололи бур'яни біля пам'ятника Франка, за що присутні їм щиро поаплодували - Борис Лобода чудово акцентував на цьому увагу присутніх.
Загалом вийшов чудовий щирий вечір - наприкінці всі дякували всім, багато хто відмовився виступати, хтось не дочекався свого виступу й пішов, сумна жіночка після закінчення заходу з подивом запитала - " А де ж Просвіта та Спілка Письменників?". Чесно відповіла їй, де саме - відпустки ж у людей, що їм той Франко.
Багато людей проходили повз памятник по дорозі з роботи, на хвильку зупинялись та йшли додому, чимало людей сиділи у парку перед театром Франка - слухали здалеку. Майнула спина баби Параски - не проминула нагоди розвідати, що робиться, але швиденько зникла.
Чимало присутніх хотіли прочитати вірші Франка - дуже жалкую, що не всі встигли це зробити, бо вже десь о восьмій вечора стало зрозуміло, що як би то цікаво не було, а треба завершувати, люди втомились стояти. Хор Гомін та всі присутні виконали гімн "Боже великий єдиний нам Україну храни", ще кілька хвилин поспілкувалися та розійшлись.
На самому початку заходу під'їхала міліцейська машина, з'явився міліціонер, прискіпливо допитався, що це та скільки триватиме, прочитав заявку, по тому хутко зник. Обійшлось без автобусів з Беркутом, що нас немало втішило.
Було чимало незнайомих людей - і молодих, і похилого віку. Проте всі виступи сприймались досить рівномірно - і коли говорили про образу від москалів з Московсько патріархату, і коли у віршах про УПА зринали рядки "Бо шлях один - іти вперед" Брика. Реакція слухачів була помірно схвальною з ноткою не те щоб прийняття, а навіть певної аксиоматичності "Це ж само собою зрозуміло". Щиро обурувались фактами побиття рідновірів, гордо співали гімн, весело сміялись з дотепів Тягнибока та Лободи.
Як на мене - просто щоденно б такі заходи проводила, хоч і вимоталась фізично та емоційно, проте яка чудова аура спільників і однодумців створилася, і саме біля памятника Франка - бо гарні люди прийшли в гарне місце у визначний день. І всі вони були українцями у найліпшому розумінні цього слова - щоб там не було записано про їх національність у документах. Цей стан душі важко пояснити або передати словами - його потрібно відчути. І він гріє