09/12/2007 | Вуйко Влодко

www.gazeta.lviv.ua/articles/2007/09/12/26182
12 вересня, 2007 року, № 161 (231)

Галичани та східняки
===========================

Через позачергові парламентські вибори з новою гостротою постає питання ментально-регіонального розколу країни, який доволі рельєфно виявився після подій 2004 року.

Знову постають на історичній сцені основні електоральні фігуранти цього процесу: такий собі збірний образ націоналіста-західняка, прихильника тих політичних сил, які ідентифікують себе як проукраїнські, та не менш збірний образ східняка-совка, який зараховує себе до проросійсько-прорадянської ідеології, яку проповідує інший табір політичних сил. Чогось середньооб’єднавчого на політичному небосхилі наразі не простежують, і головні дійові особи виборчого процесу структурують за вже, здається, усталеним принципом антитези: з одного боку – Європа, НАТО, ЄС, демократія, українська мова, з іншого – Росія, російська мова, ЄЕП, ностальгія за СРСР. Тому наразі щось на зразок якоїсь “третьої сили” не вимальовується, і надалі панівним залишається принцип tertium non datur.

Звичний більш різкий ментальний розподіл країни на “галичанина-рогуля” та “данєцкава бандіта” після помаранчевої революції згладився до понять демократичного “західняка” та совкового “східняка”, навіть дехто казав, що лінія Збруча пересунулася до лінії Дніпра, і Ющенко дуже любить, говорячи про національне відродження, оперувати поняттям не двох берегів Збруча, а вже “двох берегів Дніпра”. Хоча й надалі за декілька сотень метрів від галицького Підволочиська на іншому східному березі Збруча в подільському Волочиську стоїть – як ні в чому не бувало – пам’ятник Лєніну, люди в неділю гарують на городах, аж дим іде, і в піст дискотеки гримлять на всю котушку. І справді, чи багато може змінитися за декілька навіть доленосних років після подій 2004-го там, де зло культивували десятиліттями та століттями?

Сумнозвісна цьогорічна заява депутатів Донецької міської ради з новою гостротою висунула цілком реальну концепцію того, що “Схід і Захід України в прямому та переносному сенсі говорять різними мовами” і сповідують різні системи цінностей. Варто процитувати частину цієї заяви: “Важливо пам’ятати той факт, що саме російський народ урятував світ від фашизму, зламавши йому хребет ціною величезних втрат у Великій Вітчизняній війні, в той час, коли територія Західної України (Львівська, Тернопільська й Івано-Франківська області) стала оплотом гітлерівських пособників з ОУН-УПА. Депутати Донецької міськради заявляють, що вони розуміють причини суперечностей між західними та східними регіонами країни: адже Захід України понад 700 років був відірваний від Русі й перебував під ярмом численних поневолювачів: поляків і литовців, угорців, австрійців і румунів. Під впливом завойовників змінилася руська мова, виникла Греко-Католицька Церква під патронатом Ватикану”.

Відповіді на цю заяву донецьких депутатів із боку львівських, тернопільських чи франківських народних обранців не було, але вона, ймовірно, могла б бути такою: “Схід і Захід України в прямому та переносному сенсі справді говорять різними мовами, але важливо пам’ятати той факт, що саме український народ Галичини ціною величезних втрат рятував українську мову й українську ідею в той час, коли територія Східної України (Донецька, Луганська, Харківська області) стала оплотом російсько-більшовицького фашизму та пособників із ВКПБ, НКВС і КДБ. Депутати Львівської міськради заявляють, що вони розуміють причини суперечностей між західними та східними регіонами країни: оскільки Схід України понад 300 років був відірваний від української ідеї та перебував під ярмом численних російських поневолювачів від Пєтра I до Сталіна та Брежнєва. Під впливом завойовників змінилася українська мова, запанувала Російська Православна Церква під патронатом Кремля”.

І хто зможе відмовити в резонності висунутої реальної системи цінностей донеччан і віртуальної львів’ян? Одна й інша концепції свідчать про глибину розколу та важкіcть досягнення порозуміння.

Отже, знову й знову надзвичайно цікавою стає тема ментальних і культурних розбіжностей Заходу та Сходу України. Й головна розбіжність, яка так яскраво виплила після перемоги Ющенка на президентських виборах, – це політична активність і національна свідомість західняків (тепер уже зі значною частиною проукраїнської Наддніпрянщини) й аполітичність, індиферентність і байдужість до своєї долі населення Сходу. І ці регіональні розбіжності не виникли водночас, їх плекали століттями.

Марно порівнювати розвиток українського національного руху в Галичині та Наддніпрянщині за останні принаймні двісті років. Практично цього руху в Росії не було, натомість в Австро-Угорщині він набув масового характеру. Національна свідомість у Галичині проникала в усі прошарки, в усі шпаринки суспільного життя, в той час коли в Росії вона була обмежена вузьким колом української інтелігенції, а за часів СРСР одиницями сподвижників-дисидентів.

Публіцистика підросійської України початку XX століття, загалом не дуже приязно ставлячись до галичанства, все ж не могла відмовити галичанам-українцям у “дуже великому, хоча й фаталістичному оптимізмові” стосовно “будучності українського народу”, в “непохитній вірі в українську справу” і готовність “кожної хвилі положить живот за другі своя, коли тільки цього буде потребувати українська ідея”.

Іван Франко визначив історичну роль галичан як активного (!) державотворчого чинника розвитку української державності: “Перед нами галичанами стає велике історичне завдання – допомогти російській Україні в тяжких переломних хвилях (скільки цих хвиль ще чекає на нас попереду? – І. Л.) і потім у початках, у закладинах великої праці – здвигнення нашої національної будови в усій її цілості. Перед нами стоїть завдання і обов’язок – віддячити російській Україні за все те духовне й матеріальне добро, яке вона досі давала нам. Наскільки ми почуваємося того обов’язку і наскільки совісно, розумно, обдумано візьмемося до його сповнення, від того дуже великою мірою залежатиме наша будущина яко нації, здатної зайняти місце в хорі інших культурних націй”. Ось чудовий маніфест для галичан, дещицю якого їм практично вдалося втілити на київському Майдані осені-зими 2004 року. А про подальші ментальні розбіжності між галичанами та східняками поговоримо наступної середи.

Ілько Лемко