09/17/2007 | ziggy_freud

Образ Іншого, або звідки беруться Cвої та Чужі.

Віктор Пушкар,
кандидат психологічних наук.

Популярна репрезентація власних наукових поглядів на походження ксенофобії та ксенофілії. Продовження статті Космічне Мовноязичіє, де автор звернув увагу на деякі питання стосовно мови та ідентичності.
http://maidanua.org/static/mai/1179008331.html

Почнемо з визначень.

Мала група – це група, де всі учасники перебувають у відносно інтенсивній взаємодії. За різними підходами, граничний розмір малої групи становить від двох до кількох десятків осіб. Інший у взаємодії малої групи, до якої належу Я - це кожний, хто не є Мною. Але в нормі всі члени малої групи сприймаються як свої, і спілкування між ними відбувається на досить близькій дистанції.

Група, більшість членів якої взагалі не знайомі, або знайомі поверхнево і взаємодіють нерегулярно, існує за дещо відмінними закономірностями. Серед яких ми поки розглянемо лише одну – функціонування образу Іншого. У взаємодії великих груп важливу роль виконує представник “чужої” великої групи. Тут ми починаємо вирізняти характерні способи взаємодії “своїх” та “чужіх”. Частину з них людина здатна легко засвоїти і використовувати у спілкуванні, а частина викликатиме свідоме чи несвідоме відторгнення. Майже кожен з нас може згадати сцену спілкування “чужих”, де один учасник вважає співрозмовника надто церемонним, а той, відповідно, надто грубим і фамільярним. Якщо це виявляється навіть на базовому рівні, що ж говорити про складніші форми взаємодії?

Якщо кожен з нас за замовчуванням вважає партнера рівним до себе, і здогадується, що його дивні з нашої точки зору манери є вважаються нормальними у відмінному соціальному середовищі, проблема явно зменшується. Спроба нав’язливо повідомити про свою вищість в ситуації, що не передбачає явної форми підпорядкування, початково несе загрозу конфлікту. Вважати, що комунікативні ритуали всюди однакові, може лише людина, яка більшу частину життя провела у досить однорідному культурному середовищі. Наприклад, рідко виїздила за межі рідного села чи містечка.

Зграя товарісчєй біля колиски братніх народів

Значимий Інший - це особа, з якою ми себе порівнюєм, на чиє ставлення зважаємо в першу чергу. Бо орієнтуватись на “всіх” важко, для того спочатку варто визначити, хто такі “всі”. Аналогічно, для великої групи, якою є, нариклад, громадяни України, деякі нації або держави найчастіше слугують для порівнняння “нас” з “ними”. Ті, хто перебуває поряд, але відрізняється від “нас”, настільки ж важливі для розвитку колективної психіки, як родичі і друзі – для індивідуальної. Отже, питання про “спільну колиску братніх народів” навряд відноситься лише до компетенції гумористів. Особливо якщо збільшити кількість чих самих братніх народів десь до десяти-дванадцяти та розглянути значимі етноконтакти українців відносно об’єктивно.

За певних умов значимим для формування великої групи також є негативний Інший, який часто називають образом ворога. “Ми”, відносно схожі між собою, єднаємось проти “них”, які зовсім відмінні від “нас”. Коли радянські ідеологи намагались створити з досить різнорідних підданих держави “нову історичну спільноту – радянський народ”, важко переоцінити роль в цьому процесі образів німецько-фашистських загарбників, американських імперіалістів та інших ворогів прогресивної (читаємо між рядків - прорадянської) частини людства. Факти щодо участі СРСР у Другій світовій війні іноді набували гротескового емоційного забарвлення, зокрема коли йшлось про видатну роль в куванні перемоги особисто дорогого товарища Брєжнєва. У більшості радянських міст діти грались в “наших” і “нємцев”, незважаючи на особливі стосунки з братньою НДР.

Образ Росії в колективній психіці українців протягом довгого часу лишається одним з найпотужніших і найзначиміших Інших. Важливими образами Інших ми також можемо напевне назвати Польщу, Німеччину і США. Однак до цього ряду слід додати ще деякі країни, список яких підлягає уточненню. Натомість, роль Росії в формуванні української ідентичності, в тому числі ствердженні її “від зворотнього”, навряд потребує додаткових доказів. Тут можна навести багато прикладів ірраціонального та суперечливого ставлення як на побутовому, так і на державному рівні. Згадаємо хоча б ментальну еволюцію екс-президента Кучми, що прийшов до влади, позиціонуючи себе як проросійського діяча. Однак поступово від сумнозвісної заяви про “національну ідею, що не спрацювала” прийшов до поглядів, викладених у книзі з промовистою назвою “Україна – не Росія”.

Схожий комплекс явищ, з поправкою на особливості національної ментальності, спостерігається у росіян, для яких, в свою чергу, значимим Іншим є Україна. Наприклад, в інтерактивних опитуваннях мережевого ресурсу lovehate.ru (англ. - любов-ненависть) Україна та її жителі кілька років стабільно займають одне з перших місць як серед об’єктів любові відвідувачів ресурсу, так і серед об’єктів їх ненависті. Зауважимо, що список об’єктів та осіб формується самими відвідувачами. Попри дещо скептичне ставлення до інтерактивних опитувань у мережі Інтернет, в цьому випадку ми вважаємо дані ресурсу гідними довіри. Наша думка базується на контент-аналізі близько 70 повідомлень ресурсу, що відображають типові мотивації негативного або позитивного ставлення. Також робиться поправка на наявність повідомлень з інших ніж РФ країн.

Цікавий нюанс полягає в тому, що об’єктом амбівалентної любові-ненависті відвідувачів ресурсу значно більшою мірою є українці, ніж Україна як держава. Це свідчить про певну психологічну інерцію у ставленні до Іншого, про несприйняття громадянами РФ української державності, або, частіше, про спробу витіснення факту її наявності. Друге місце в цьому своєрідному рейтингу націй займають американці, із значним перевищенням ненависті над любов’ю; і лише третє – власне росіяни.

Попри поширені уявлення про загадки слов’янської, кельтської або тюркської душі, різниця в національних ментальностях має певні об’єктивні характеристики. Мабуть, найближче до них підібрався голандський психолог Гірт Хофстед з його концепцією п’яти вимірів культури. За кожним з цих вимірів Україна статистично достовірно різниться від своїх сусідів. Але, на думку інших дослідників, яку я поділяю, суттєва частина культури великої групи передається без допомоги слів і досить приблизно виявляється анкетуванням носіїв.

Отже, розгляд значимого Іншого як винятково позитивного чи негативного образу є дуже примітивним. Наші закляті друзі періодично за сумісництвом виконують роль нашіх улюблених ворогів. Колективна психіка людини працює у надто парадоксальний спосіб, щоб на кожне питання знаходилось відповідне “так” або “ні”. Для цього конструкту характерна амбівалентність, коли за Іншим визнаються (або приписуються йому) взаємосуперечливі риси, що можуть актуалізовуватись в різній формі. Від винятково приваблих юнгіанських Анімуса або Аніми (спрощено – ідеальних коханців) до глибоко відразливої Поганої Матері, що знищує власних дітей.