11/12/2007 | Маріанна Сороневич

Понад два мільйони українців постійно перебувають на заробітках за кордоном. Таку цифру називають українські соціологи. Натомість неофіційна статистика вказує на сім мільйонів осіб. Достовірних офіційних даних про те, скільки ж наших співвітчизників заробляють гроші за кордоном, немає.
Більшість людей, які їдуть за кордон, щоб поліпшити свій матеріальний стан, не знають, що їх там очікуватиме. Лише опинившись у чужій країні, вони розуміють, наскільки важко не знати її мови та не розуміти звичаїв. Як стверджують фахівці, тільки невеликий відсоток українських заробітчан знає, куди вони їдуть і що на них там чекає.
– Зазвичай їдуть у пошуках кращого життя або з мрією заробити грошей, – розповіла Олена Кальбус, психолог, координатор програм запобіганню кризовим ситуаціям ЗУЦ “Жіночі перспективи”. – Натомість перше, з чим вони зіштовхуються за кордоном, – складна адаптація до незнайомих умов.
Як правило, люди, котрі поїхали на заробітки, перебувають під постійним психологічним тиском. Стресова ситуація починається ще перед перетином кордону: страх перед невідомістю, майже крок у нікуди. Коли заробітчани опиняються в чужому суспільстві з незрозумілою мовою та відмінною культурою, їм здається, що весь попередній досвід ні на що не годиться, всього треба вчитися заново. Вороття додому немає, єдиний шлях – уперед.
Тому часто заробітчани задовольняються будь-якою роботою, погоджуються на будь-які умови. Зазвичай їм доводиться жити в домі роботодавців, нерідко в одній кімнаті зі старою людиною чи дитиною, яку доглядають. Страхи багатьох поповнюють усвідомлення нелегального стану перебування в країні та незахищеності з боку закону чи соціальних служб. Ті, хто працює на так званій “фісі”, мають вихідний лише півдня в четвер і неділю та дві години для відпочинку в обідню пору. Весь інший час доводиться бути разом із незнайомими та не завжди приємними людьми, пораючись по господарству чи доглядаючи за перестарілими.
Часто трапляється й таке, що потрібно доглядати за психічно неповносправними, проводити дні наодинці зі складними чи агресивними пацієнтами. Така робота призовуть до психічного виснаження та депресії. Один із прикладів – історія, що трапилася з мешканкою Самбора (Львівська область). Пані Марія прожила в Італії лише два місці. Далі внутрішньо відчуваючи, що її психічний стан погіршується, поспіхом повернулася в Україну. Причиною зриву було те, що старенька, біля якої доводилося працювати цілодобово, була несповна розуму. Дні проводила у півсні, а вночі майже безперервно кричала. Пані Марія пройшла медикаментозне лікування від глибокої депресії. Після повернення додому уникала знайомих, через нестійкий психічний стан починала безпричинно плакати.
Іще одним тягарем для українців є зневажливе ставлення італійців та усвідомлення свого соціального стану. В людей, які на батьківщині були незалежними чи посідали шановане місце в суспільстві, дехто – керівні посади, ламається самооцінка. Чимало з них не мають дозволу на проживання, а отже – змоги бодай на трохи поїхати в Україну, щоб відвідати родичів.
– Перший період у незнайомому місці, тим паче в чужій країні, є найскладнішим, – коментує Олена Кальбус. – Якщо людина вже пережила та витримала перших півроку-рік, намагається адаптуватися, і найчастіше їй це вдається. Але якщо цей період не був добрим, є велика небезпека психічних розладів. Наприклад, посттравматичні психічні розлади, що є причиною безсоння, нічних жахів, депресивних станів тощо. Вони можуть довести навіть до спроб самогубства. Часто в такому стані загострюються розлади та проявляються слабкі місця, на які не звертали уваги тут. На це є декілька причин. Передусім там немає найближчих людей, які завжди підтримають і допоможуть. Друге – брак спілкування з близькими людьми та брак спілкування рідною мовою. Висловити свої потреби й почуття іншою мовою впродовж першого періоду просто неможливо. Тільки незначна частина людей вивчає в Україні мову країни, в яку їде. Психічні розлади розвиваються через те, що людина постійно мовчить, вона не може навіть попросити допомоги. Третє – кліматичні умови, умови проживання та харчування, побутові звичаї докорінно відрізняються від того, до чого людина звикла. З нею поводяться не так, як удома, і вона не знає, яким чином потрактувати це: чи це нормально, чи навпаки – погано. Людина не має з чим порівнювати, в її свідомості відсутня певна норма.
Надмір стресових ситуацій часто призводить до серйозних захворювань. Пані Олександра з Тернополя нелегально живе в Італії вже понад три роки. Одного вихідного дня вийшла з дому та зайшла в гості до своєї італійської знайомої. Через певний час відчула сильний головний біль, а далі, залишившись при свідомості, повністю втратила пам’ять.
– Мене відвезли до пункту швидкої допомоги, а згодом до лікарні, – розповіла пані Олександра. – Під час медичного обстеження не виявили особливих хвороб, лише високий артеріальний тиск. У мене відновилася довгочасна пам’ять, проте повністю випали перші два дні захворювання. Короткочасна пам’ять була повністю відсутньою. Під час розмови я все розуміла, однак не запам’ятовувала слів співрозмовника й увесь час ставила одне й те ж запитання, як зіпсована платівка. За декілька днів повністю опанувала себе. Додаткові аналізи й електрограма мозку не показали відхилень. Лікарям так і не вдалося встановити причину “блек ауту”. Пояснювали, що від нагромадження стресу мозок відключився, як перевантажений комп’ютер...
Відтоді вже минуло два роки, та жінка так і не згадала цих двох втрачених днів свого життя. Проте часто складною є не лише психологічна, а й фізична адаптація. На самопочуття людей суттєво впливає зміна кліматичних умов. Є багато випадків, коли люди хворіють чи навіть помирають від захворювань у чужій країні. Часто за кордоном заробітчани втрачають працездатність, але умови роботи не завжди дають змогу взяти лікарняну відпустку. Через страх втратити робоче місце, викликати незадоволення роботодавців люди ходять на роботу або зменшують до мінімуму дні непрацездатності. Це призводить до задавнення захворювання та його переходу в хронічну форму.
Здавалося б, усе, про що мріють заробітчани, – повернутися додому. Однак із прожитими роками вони часто звикають до життя за кордоном і вже почуваються чужими, повертаючись на Батьківщину. Ба більше, серед заробітчан побутує думка: через рік немає чого повертатися, через два – ще немає з чим, а через три – нема до кого…
Загалом повертатися іноді буває не легше або ще й складніше, ніж їхати за кордон. Адже тепер людині доводиться адаптовуватися до своєї країни. Період цієї адаптації може бути простим або складним, довгим або коротким. Але він усе ж буде. За словами психологів, повернення схоже певним чином на те, коли людина потрапляє за кордон.
– Це стан неадаптованості, незрозумілості, – розповіла пані Кальбус. – Коли людина їде й залишає свою країну та родину на певний час, у її свідомості та пам’яті закарбовується саме той образ, який вона залишила тут. Коли ж приїжджає назад, то вже змінилася, і ті, кого залишила тут, – теж. Понад те, ті люди весь цей час також мали у своїй уяві певний образ особи, яка поїхала. Реальні ж образи за роки відсутності суттєво змінилися. Це своєрідне знайомство наново. Тут важливі дві речі: з чим розставалися та на що сподівалися. Якщо розставалися через конфлікт, то цього конфлікту ніхто не розв’язав, він залишився. Люди просто втекли від нього. Коли зустрічаються після розлуки, спершу їм дуже добре. Але далі почнуться будні, і люди можуть виявити, що конфлікт залишився або ще й поглибився. Вони наштовхуються на ту саму стіну, але за цей час вона може стати ще міцнішою.
Чи не найбільше поїздка одного з батьків за кордон і повернення позначаються на дітях. Лише в найуспішніших випадках діти адаптуються нормально. Чи не найбільша проблема, яка виникає через відсутність когось із батьків, – у дитини руйнується система цінностей, яка може бути не до кінця сформованою. Дитині самій часто дуже важко визначити, де добро, а де зло, де добрі вчинки, а де погані. Фахівці говорять, що саме через це в нас зростає криміналізація неповнолітнього середовища.
Є ще одна проблема для тих, хто повертається в Україну: за три-чотири роки тут не так багато змінилося. Такий період у житті окремої людини – багато. Але для країни це невеликий час. Для людини буває надто складно зіставити зміни у власному житті з тим, що наше суспільство перебудовується значно повільніше. Відтак часто люди знову їдуть за кордон.
– Треба сказати, що насправді є й успішні приклади повернення або приклади, коли забирають родину туди, але їх не надто багато, – резюмує Олена Кальбус.
Будь-яка зміна може нести за собою і позитивні, і негативні наслідки. Тому убезпечити себе від серйозного стресу практично неможливо. Якщо ви вирішили їхати за кордон, передусім робіть це офіційно. Опирайтеся на підтримку друзів і завжди майте із собою суму, необхідну для повернення.
Мирослава Іваник (Львів), Маріанна Сороневич (Рим)
Фото 1. Шлях заробітчан неминуче пролягає через депресію.
Фото 2. Українці їдуть в Італію з усіх регіонів каїни. На фото один із багатьох мікроавтобусів, які щотижня курсують між двома країнами