10/11/2008 | Олександр Дядюк

Рейдерство сьогодні стало чи не проблемою номер у сфері протиправних зазіхань в економіці. Хто лишень не захищав наші підприємства від рейдерів. І президент і уряд, я вже не кажу про правоохоронні органи, але їх діяльність скоріш нагадує сакраментальне - «держіть злодія» і вся ця бурхлива діяльність насправді має на меті, лише відволікти увагу від справжніх причин рейдерства.
Бо як це не звучить парадоксально, але більш чистих перед законом «суб’єктів» чим рейдери не існує, бо практично кожен рейдер, який хоче відібрати у Вас ваше кровне до Вас приходить не як бандит, а з судовим рішенням якогось Голопупкінського районного суду, в якому чітко зазначено, що те, що ви вважали своїм, насправді належить їм.
Таким чином, по великому рахунку, злочинцем є не стільки рейдер, скільки суддя, який прийняв незаконне рішення, яким вас позбавлено власності і будьте певні, прийняв він його не за красиві очі. А відтак, рейдерство зникне лише тоді, коли зникне його основа – тотальна корупція в судах і торгівля судовими рішеннями.
Але схоже саме на це, тобто на причини, а не на наслідок, яким є дії рейдерів, ніхто якраз і не хоче звертати увагу, бо ті хто при владі і самі часто користуються послугами таких судів і таких суддів у своїх інтересах.
З подібною проблемою зіштовхнулось і державне підприємство на якому я ось уже рік як працюю начальником юридичного відділу.
Проте, звертаю увагу на те, що дану статтю я пишу не як посадова особа даного підприємства, а виключно як громадянин, якому вже в печінки в’ївся цей судовий безпрєдєл, що панує в країні. Але все по порядку.
І так, що робить рейдер, коли хоче привласнити чужу власність, але не має жодних доказів, підстав щоб претендувати на неї? Правильно – він створює докази. І найкращим, найгарантованішим таким доказом є обставини та факти встановлені іншим рішенням суду, що набрало законної сили. Як відомо такі обставини та факти не підлягають повторному доказуванню у суді, навіть по іншій справі.
«Покупка» такого рішення дає практично «залізні докази», причому сама справа, де встановлюються ці «обставини та факти» може бути не вартою і ламаного гроша, на цьому етапі не ставиться задача щось «видерти», для майбутньої жертви рішення пор такій справі не тягне якихось суттєвих наслідків і тому, часто, майбутня жертва не проявляє тут особливої процесуальної активності, а даремно, бо обставини та факти встановлені у цій справі стануть в майбутньому незаперечними доказами у іншій судовій справі – де вже будуть заявлятись безпосередні претензії на вашу власність. Так сталось і підприємством на якому я працюю.
В 1989-1990 роках Білоцерківське державне автотранспортне підприємство АТП 13254, яке підпорядковувалось Міністерству транспорту України, побудувало в Криму, на березі Азовського моря базу відпочинку «Росинка». Та й земельки немало – 2,2 гектари на березі моря.
Але до кінця 90-тих фінансовий стан АТП 13254 суттєво погіршився, воно виявилось нездатним утримувати базу і за наказом органу уповноваженого управляти майном – того ж Мінтрансзв’язку України, в 2001 році базу відпочинку передали з балансу АТП на баланс іншого державного підприємства, підпорядкованого також Мінтрансзв’язку України – Київському обласному автотранспортному управлінню.
При цьому, власник залишився той самий – держава, орган уповноважений управляти майном те ж – Мінтрансзв’язку, змінився лише балансоутримувач.
Але, коли Київське обласне автотранспортне управляння відновило базу відпочинку, як з туману морського почали з’являтись претенденти на неї.
В 2002 році, якийсь Юрченко М. Ф. подав до Білоцерківського міського суду Київської області скаргу на те, що базу було передано незаконно.
Слід зазначити, що суд взагалі не мав право розглядати дану скаргу, так як був наявний класичний «спір про право цивільне», а такі справи розглядаються виключно у порядку позовного провадження, що було передбачено ч.7, ст.. 248-6, діючого на той час Цивільного процесуального кодексу України та відповідними роз’ясненнями Пленуму Верховного суду.
Але в цьому разі довелось би залучати, як відповідача, Київське обласне автотранспортне управління, а це видно не входило у плани рейдерів, саме тому замість позову було подано скаргу на неправомірні дії АТП - 13254, яке на той час не мало жодного відношення до бази, а Київське обласне автотранспортне управління було залучено лише на його вимогу, після того, як воно випадково взнало, що Білоцерківський суд вирішує долю його бази відпочинку, без залучення його самого.
«Забули» рейдери та суддя залучити до участі у справі і орган уповноважений управляти майном – Мінтрансзв’язку України.
Більш того, Юрченко взагалі не був належною стороною, так як подавав скаргу як особа, що претендувала на право користування базою на тій підставі, що начебто, рішенням загальних зборів ТОВ «Будівельник» йому виділено частину цієї бази у власність. Проте ні Юрченко ні ТОВ «Будівельник» не надали суду жодного належного документа (наприклад свідоцтва про право власності), який би підтверджував право власності ТОВ «Будівельник» на зазначену базу, а відтак право передавати її Юрченку чи кому не будь іншому.
Таким чином Білоцерківський суд взагалі не мав права розглядати дану справу як з підстав того, що дана справа повинна була розглядатись у порядку позовного провадження, так і з підстав того, що Юрченко не був належною стороною.
Нормальний порядок даного спору повинен був бути зовсім іншим – спочатку ТОВ «Будівельник», Юрченко, чи будь хто інший, хто вважав, що має право на щось претендувати повинен був визнати своє право власності на «Росинку» чи її частину, а вже потім, якщо таке право було б визнане, подавати скарги щодо неправомірних дій інших осіб щодо їх власності і т.д.
Але з чим би прийшли ці «претенденти» до суду, у разі подання ними позову про визнання права власності? – Якщо у них не було жодного доказу. Адже всі свої претензії вони основували на КСЕРОКОПІЯХ трьох договорів 1990-го, 1995-го, 1998-го, років, які начебто укладались АТП 13254 і «претендентами» на будівництво та експлуатацію цієї бази.
Враховуючи, що такі, з дозволу сказати, «докази» виготовляються за допомогою комп’ютера і ксерокса за 20 хвилин, причому, за бажанням, на будь що – хоч на підтвердження права власності на приміщення Верховного суду, будівель Адміністрації Президента та Кабінету Міністрів, то потикатись з ними до господарського суду було безнадійно, тому такий шлях для рейдерів був абсолютно безперспективний. А відтак вони пішли шляхом – «з заду наперед».
Спочатку, завдяки судді Білоцерківського суду О. Островській вони отримали необхідний їм доказ – у вигляді обставин встановленим даним рішенням суду (за позовом Юрченка), а потім, маючи нарешті хоч єдиний, але гарантований доказ – уже через Господарський суд АР Крим заволоділи державною власністю – базою відпочинку «Росинка» та двома з лишніми гектарами землі, на березі Азовського моря на якій вона розміщена.
І все це завдяки «добрєйшєй душі чєловєку», судді Білоцерківського міського суду О. Островській, яка не лише відкрила провадження, але й задовольнила скаргу, постановивши 17.07.02 р. коротеньке рішення, навіть без мотивувальної частини.
Саме рішення було порівняно «безпечне», так як ним не було передбачено повернення бази «Росинка» колишньому балансоутримувачу, а тим паче передача державної власності якомусь Юрченку чи ще комусь. Напевно саме тому юристи Київського обласного автотранспортного підприємства тоді, в 2002 році, не оскаржили зазначене рішення.
Але згодом, з заді, до зазначеного рішення прикладаються додаткові аркуші так званої мотивувальної частини і з’являється, по суті, рішення суду у новій редакції, яке дає уже зовсім інше трактування правовідносин пов’язаних із правами на зазначену базу відпочинку «Росинка».
В цих листочках, гордо іменованих «мотивування рішення суду» уже наводяться начебто встановлені судом обставини, що було укладено аж три договори про будівництво та експлуатацію спірної бази (хоча у самому першому рішенні про ці три договори немає жодної згадки, в ньому зазначено лише те, що свій висновок суд зробив – «заслухавши пояснення скаржника, представників білоцерківського АТП 13254, пояснення представників і заінтересованих осіб», тобто ні про які договори, як підставу прийнятого рішення – не йдеться)!
Ці «випливші ні звідки» договори (вірніше їх копії, так як оригіналу жодного з трьох договорів до суду не надавалось, про що зазначено у самому рішенні суду), укладення і легітимність яких визнані судом як факти - і стали підставою та єдиним доказом для подання рейдерами позову уже до Господарського суду Автономної республіки Крим про визнання за ними права власності на зазначену базу відпочинку «Росинка».
Тобто, була «провернута» класична рейдерська схема – спочатку в одному суді (в даному випадку Білоцерківському міському) отримується рішення, яким породжуються необхідні рейдерам докази (встановлюються факти та обставини, що не підлягають перевірці), а потім ці обставини та факти, як єдині докази (бо інших у рейдерів немає) використовуються для захоплення чужої власності, в першу чергу, як і у нашому випадку – державної, уже через подання позову до іншого суду.
Звичайно, навіть такі «докази», якщо немає жодних підстав, створити без порушень практично неможливо, тому судді О. Островській, щоб задовольнити «потреби» «страдальців» довелось піти на прямі і грубі порушення процесуального законодавства. Про частину з них написано вище, на іншій частині зупинимось нижче. Суддя О. О. Островська допустила порушення законодавства не лише допустивши розгляд скарги у неналежному порядку (не в порядку позовного провадження), але навіть «дописуючи» своє рішення вона здійснила грубі порушення процесуального законодавства.
В ст. 209 ЦПК України 1963 року (діяв на час розгляду справи в 2002 році) спочатку дійсно містилась частина четверта, в якій було зазначено, що – «У виняткових випадках по особливо складних справах складання мотивованого рішення може бути відкладено на строк не більше трьох днів, але резолютивну частину рішення суд повинен оголосити в тому ж засіданні, в якому закінчено розгляд справи. Одночасно суд оголошує день, в який особи, які брали участь у справі, можуть ознайомитись з мотивованим рішенням. Резолютивна частина рішення підписується відповідно всім складом суду або суддею і приєднується до справи».
Проте, законом України № 2540-ІІІ від 21 червня 2001 р. ч. 4 ст. 209 ЦПК 1963 року була скасована! А відтак, в 2002 році, коли дана справа розглядалась Білоцерківським судом, ЦПК не дозволяв відкладати складання мотивувального рішення!
Та воно, таким не є і по формі, тому що відкладення складання мотивувального рішення все ж не відміняло вимоги ст.. 203 діючого тоді ЦПК, якою було чітко встановлено форму рішення суду та послідовність його частин. Зазначеною ст.. встановлено, що – «Рішення складається з вступної, описової, мотивувальної і резолютивної частини», а Пленум ВС України у п.5 Постанови від 29 грудня 1976 року № 11 «Про судове рішення» прямо зазначив, що – «постановлене у справі рішення повинне мати вступну, описову, мотивувальну і регулятивну частини, викладені у послідовності, встановленій ст.. 203 ЦПК України. У ст.. 203 ця послідовність та ж, яку перерахував Пленум, і останньою частиною рішення суду повинна бути резулятивна частина. А що ми бачимо тут – так зване мотивування приклеєне після резулятивної частини, просто аркуші доклеєні з заді рішення суду. Тобто, ці додаткові аркуші – є поза рішенням суду і не є його складовою, це не є з процесуальної точки зору, частиною рішення.
Я до цих пір не можу зрозуміти – як в такій ситуації господарські суди Криму умудрились застосувати ст.. 35 ГПК України і визнати ці чернетки, приліплені з заді до рішення суду – частиною рішення (і було б цікаво знати – за скільки?) І не просто застосували, а тричі застосовували, не дивлячись на те, що Вищий Господарський Суд України тричі скасовував їх рішення. Останній раз рішення кримських господарських судів скасовані буквально на днях 8 жовтня і справа піде на «четверте коло». Але «процесуальне міровозрєнії» кримських господарських судів то тема окремої розмови.
Таким чином, панове рейдери, аферисти і пройдисвіти, якщо ви бажаєте привласнити чужу власність, особливо державну, але у вас немає доказів, не соромтесь, звертайтесь у Білу Церкву, там допоможуть.
Недорого!


PS: Прошу модераторів розмістити у статтях, як і статтю про Окружний амін суд