01/25/2009 | Богдан Панкевич

Відсвяткували 22 січня 2009 року, 90-річчя злуки ЗУНР і УНР.

Але щось мені псувало святковий настрій. Із всіх народів Австро-Угорщини лише українці після розвалу імперії не змогли отримати незалежної держави. Бо поляки зуміли переконати Європу, що такого народу не існує і, відповідно, власної держави він мати не може. Дипломати бездержавного народу програли і Європа попросту нас цинічно «здала».

Велика Україна як частина колишньої Російської імперії мала чудові шанси на незалежність – з фронтів повернулися тисячі озброєних солдатів-українців, а російські шовеністи були зайняті своїми проблемами. Однак в головах «підросійських українців» панував повний хаос, вони доладу не знали, хто вони такі та чого їм треба. Усвідомили все, як завжди – надто пізно. Помилок і дурниць було зроблено стільки, що проект «Держава Україна» вже не мав жодних шансів на успіх. Добре, що спромоглися хоча б задекларувати із ЗУНР соборність нації, давши таким чином дієвий заповіт нащадкам.

Олена Теліга назвала Винниченка і таких як він «партачами життя». На жаль, вони спартачили більше, ніж своє особисте життя. Хто ж вибирав Грушевського на президента? Засліпленого соціалізмом і задурманеного ленінськими деклараціями миру і дружби Грушевського, котрий протистояв можливості сформувати найбільшу на той час армію, оголив державу так, що проти банди п’яних матросів змогли стати лише підлітки-кадети. Їхня жертовна кров є і на його сумлінні. Це наші предки-українці поставили його президентом, але сидячи в президії Центральної Ради він більше займався правкою історичних статей – саме в той час, коли вирішувалася доля держави, коли горіла земля під ногами і була дорога кожна хвилина.

Чи все ми робимо для того, щоб нащадки могли читати сучасну історію України без брому? Чи усвідомили історичні помилки самі, чи вчимо дітей бути мудрими і не повторювати помилок батьків, дідів і прадідів? Та де там! Ставимо пам’ятники «Першому президенту України», називаємо вулиці іменем Винниченка, пісенно «піднімаємо червону калину» на урочистих академіях замість протестувати проти руйнівнування України - держави, фактично подарованої нам Провидінням «на виріст». Гнівимо Господа, бо вже 17 років ніяк не «доростемо», щоб стати гідними цього грандіозного подарунку. Жодних протестів проти газових махінацій, проти афер із національною валютою – так ніби нам немає до того діла.

Які люди – таку і владу собі вибирають. Яка влада – таку і державу вона формує.

Наші діди-прадіди вибрали собі Грушевського з Винниченком, а ми ставимо тим партачам пам’ятники та й вибираємо собі у владу новітніх партачів. А діти наші отримують урок: якщо спартачиш державу, але будеш гарно балакати і писати мудрі книжки, то вдячні дурні нащадки поставлять тобі пам’ятник.

І наша «еліта» розуміє – тримай народ дурним, постійно роби його дурним, бо в цьому – запорука твоєї влади. Таких як ми лише дурний народ може знову вибрати.

То що виходить – замкнене коло?

Не йдеться про неповагу до геніального історика Грушевського чи письменника Винниченка. Ідеться про виховання почуття відповідальності за свої слова та вчинки. Виховання у цьому дусі всього сучасного суспільства. Новітня історія України практично не знає випадків, щоб скомпроментований політик або чиновник сам подав у відставку. Не задля чергового вдалого піар-ходу, а задля почуття власної гідності. Почуття відповідальності відсутнє у всіх прошарках суспільства. Навіть ніхто із наших шанованих дисидентів ніколи так і не вибачився, що у 1999 році вони збаламутили всю Галичину голосувати за генерала-кагебіста на пост президента. Якщо таке собі дозволяють люди, котрі ніби є «совістю нації», то чого очікувати від решти суспільства?

Наша державна «еліта» не боїться Бога, позаяк краде і бреше.

Але ми також легковажимо Його гнівом, бо ліниві думкою і ділом, хочемо до всіх бути добренькими. Не випоминаємо нікому порушення Заповідей, не вимагаємо відповідальності – ану ж і нам також не напімнуть коли самі згрішимо?

Скажіть своїм дітям, проходячи повз пам’ятник Грушевського, що він був чудовим українським істориком і за це йому належиться глибока пошана від нащадків. Але додайте, що він був злочинно недбалим президентом, помилки котрого привели до втрати держави, а згодом - до мільйонних людських жертв.

Тоді хоч наші діти, озброєні правильним розумінням причин і наслідків нарешті зможуть розірвати порочне коло наших постійних невдач.