01/29/2009 | Центр з інформаційних проблем територій НАНУ

У перший же день собору Російської Православної церкви було обрано нового патріарха - Митрополита Смоленського і Калінінградського Кирила. Обрання вищого духовної особи російської церкви відбулося подібно до того, як проходить обрання вищої світської особи держави.

Явна перевага одного з кандидатів, обмеження висунення "зайвих" претендентів, тобто зі збереженням демократичної форми, але без "зайвих формальностей". Результат був настільки ж передбачуваний, як і вибори президента РФ. Очевидно, таке співпадіння не випадкове, саме до такого рівня "демократії" доросло зараз російське суспільство. Хоча, на відміну від президентських чи парламентських виборів в РФ необмежене висунення і рівні умови усіх претендентів навряд чи змінило б результат. Митрополит Кирил був реальним лідером РПЦ ще за часів хвороби патріарха Алексія ІІ.

Чого ж можемо очікувати від нового предстоятеля РПЦ? Хоча фактичне управління справами Церкви здійснювалося ним протягом останніх кількох років, офіційний перехід його в статус патріарха очевидно принесе помітні зміни. Митрополит Кирил відомий, як особа з виразною позицією, досить однозначним іміджем. Тимчасове управління Церквою, очевидно, не давало йому можливостей у повній мірі реалізувати свої позиції, свої задуми, тепер же таку можливість він одержав.

Новий патріарх відомий, як прихильник активної зовнішньої діяльності РПЦ, взаємодії з політичними структурами, модернізації Церкви відповідно до нових реалій в Росії і в світі. Отже, можна очікувати, що РПЦ стане активнішим політичним гравцем в Росії та поза її межами. Це, очевидно, з одного боку, сприятиме зміцненню Росії та ідеї російського Православ'я "Третього Риму" в світі, з іншого боку, - може створити істотну конкуренцію і світській владі, незважаючи на позитивну співпрацю з нею до цього часу.

В авторитарній державі має бути єдиний лідер. Духовний лідер має або цілком не втручатися у політичні справи, або підпорядковуватися лідеру державному. Недаремно ж російське самодержавство, починаючи від Петра І заставило РПЦ обходитись без патріархів, нав'язавши їй синодальне управління. Тому, попри близькість політичних та ідеологічних позицій в певний час може виявитися значна конкуренція між патріархом і політичним лідером.

Активніша політична діяльність і модернізація Церкви може істотно ускладнити стосунки з її частинами, що знаходяться поза межами Росії. Адже в суспільно-політичній діяльності керівництво РПЦ має передовсім враховувати ситуацію в російській державі, а в Україні, Білорусі та інших пострадянських країнах, які РПЦ вважає своєю канонічною територією, ситуація кардинально інша. Тому те, що буде оптимальним для Росії, може бути неприйнятним для філій РПЦ в інших країнах. Це об'єктивний чинник. Суб'єктивним чинником є природне бажання духовенства в цих країнах до максимальної автономії, в чому в більшій чи меншій мірі має сприяти і влада цих країн. Тому, якби новим патріархом стала особа, що надає пріоритети духовності і консерватизму - це очевидно більше сприяло б збереженню зв'язків РПЦ з її відділеннями в інших країнах.

Загалом, існування відділень православних церков в незалежних державах не відповідає духу й традиції Православ'я. Це в Західній Церкві є єдиний релігійний центр не прив"язаний до жодної з країн, в кожній з яких діють його підрозділи, що координуються цим центром відповідно до уставлених, випробуваний й ефективних правил. Якщо таке стається в Церкві східної традиції, то вона або переходить на непритаманний східним церквам принцип управління або держави, які не мають своєї автономної церкви, незважаючи на те, що більшість їх населення сповідують православ'я, вважаються тимчасовими утворенням. Очевидно, що Україні та Білорусі більше підходив останній варіант. Проте незалежність країн вже більше ніж 17 років, і навіть найбільші російські шовіністи, змушені визнавати "нетимчасовість" цих країн. Тому, рано чи пізно, проблема повної автокефалії не тільки української, але й білоруської частин Православної Церкви, які зараз підпорядковують Московському патріархату, буде вирішена позитивно.

Для патріарха, передовсім духовного спрямування - це не було б проблемою, для патріарха - політика - це стало б істотною поразкою.

Незважаючи на тимчасову стабільність в Росії, російське суспільство знаходиться в глибокій кризі, пов'язаній з переоцінкою радянського минулого. Духовна складова цієї кризи є дуже важливою. Саме РПЦ має вивести суспільство з цієї кризи. Проте перед тим вона повинна істотно змінитися сама, тобто сама пройти через кризу. Сила її має бути передовсім в духовності, політика ж сприяє швидше не переоцінці, а поверненню до радянського минулого, невід'ємною частиною якого є велика російська держава. Тому політизація церкви швидше поглибить кризу ніж сприятиме ефективному виходу з неї.

Проте, духовна й ерудована особа, якою є новий патріарх, цілком здатна знайти правильний шлях для духовного відродження російського суспільства. Адже саме духовне навернення Росії займає особливе місце у Фатімському посланні Богородиці. Будемо надіятися.

Лабораторія суспільно-політичного аналізу
Центру з інформаційних проблем територій
Національної Академії Наук України
Львів, вул. Джохара Дудаєва 15, к.32
тел./факс: +38 (032) 2611887