01/29/2009 | Григорій Халимоненко

„Суть – важлива – в тому, що своїм „Леніним – Сталіним” (і обидва – love) він таким гнівним чином напористо римує: більшовизм – фашизм, фашизм – більшовизм”.
Олег Вергеліс. Дні затемнення. Жолдак, вагон „безумство”.
Дзеркало тижня, 6 грудня 2008.



29-30 листопада на сцені Національної опери йшла вистава „Ленін love Сталін love” за мотивами роману „Жовтий князь” Василя Барки. Режисер – Андрій Жолдак. Незвичний інтерес до вистави виявили газети. Таке зацікавлення спостерігалося хіба тоді, як Партія засудила ”Собор” Олеся Гончара чи „Південний комфорт” Павла Загребельного.

Окрім рецензій, на шпальтах газет друкуються також коротенькі враження науковців, письменників, діячів культури – часто негативні. Андрієві Жолдаку, напевне. хотілося б почути інше, тим паче, що він запалив колектив театру, люди вклали всю душу – і ось на тобі! Але нічого. Як казав один чоловік епохи стародавнього Сходу, „і це мине”.

Цікаво інше. Дати бій Андрію Жолдакові, аби завадити йому «захопити» один із національних театрів», рецензенти готувалися заздалегідь і ретельно. Спершу був у «Дні» як противага думкам самого режисера «Погляд із… сортиру» Вадима Дишканта про виставу «Войцек». Я того спектаклю не бачив, але тепер мрію подивитися, адже хочу знати, чи й мене стосується оте рецензентове: «найбільше жаль ошуканих акторів і публіку». Ну прямо таки: «Сядьмо, поплачмо…».

Так би й забув про публікацію стурбованого пана Дишканта, але ось рецензія Вергеліса в «Дзеркалі тижня» – це вже важка артилерія, не так з набоями, начиненими естетикою, як ідеологічними каменюками.

Я був на виставі 29 листопада. Не ставатиму на прю з театрознавцями, бо ж «не маючи можливості бачити того, що відбувається у світовому театрі» (це я повторив слова Дишканта), може, й справді зрозумів ідею Жолдака не так, як названі вище рецензенти, але ж маю право висловити свою думку коли вже не як літературознавець, то бодай як глядач. Розумію, що ускладнену символіку вистави сприйме не кожен глядач, навіть начитаний. Розгорніть «Щоденник» Сергія Єфремова – талановитий філолог геть не сприймав театр Леся Курбаса, вважав його стилістику загрозою для українського класичного театру. Можливо, декотрі епатажні моменти на сцені мені, старшій людині, теж не до вподоби, але вся вистава – це, безперечно (для мене) важливий етап у розвитку вітчизняного театру. Глибоко драматичний був вечір, неймовірно болісно вживалися у задум Андрія Жолдака актори – і вжилися, а біль діткливо передали глядачам. Хай що там пишуть рецензенти, але трупа вже не буде такою, як була. Хтось сприймає курс науки Жолдака, хтось ні, але це велика напруга і фізична, й розумова. Сцени з поринанням у воду, далебі ж, моторошні (бідна юна акторка, але ж молодець!), тільки самими лише умовними рухами хіба передаси ідею йорданських вод? А з якою іронією пишуть декотрі рецензенти про півтори тони ґрунту або піску на сцені. Насправді ж то земля, на якій колосилася пшениця, щоб українці мали хліб. Та ба! Гола та земля, немає на ній навіть «берізки білокорої», привиділося те все Вергелісу»: «і ПУшкін, і ПУтін,і Пугачова, і «раша» як символ – російського «всього».

Поважаю думки наших поетів та філософів, що поділилися своїми враженнями з читачами газети «День». Спробую навіть повірити панові Вергелісу, буцім Оксана Забужко, полишаючи приміщення опери після першої дії, навідалася до рецензента, і, можливо, сказала таке: «Писатимете, то не забудьте згадати, що я вийшла із зали».

Мабуть, і правда, що багатьом глядачам хотілося б побачити спектакль у манері менш експресивній, звичнішій для громадян, не розбещених поїздками по світових театрах, але сьогодні, далебі ж, не запроторять драматурга до Сибіряки, якщо він запропонує котромусь театру п’єсу про геноцид. Та й трупу не розженуть. Вергеліс пояснює відсутність спектаклів, присвячених темі Голодомору тим, що ОДИН ГЛЯДАЧ не замовив їм. Може досить вже гризти одне одного. Знищили Леся Курбаса, виїли з України молодого Леся Танюка, віддали й перехрестилися Сергія Бондарчука, не вміємо запросити його сина, не перепросили Олексія Петренка, Василя Ланового, Миколи Гриценка, Ніну Русланову, Еліну Бистрицьку, Нонну Мордюкову – це ж все наші. При мачусі у нас «дідовою дочкою» почувається Ада Роговцева, зіпсували життя Костянтину Степанкову, Леоніду Бикову, Івану Миколайчуку, Леоніду Осиці, Юрію Іллєнку, замучили Сергія Параджанова. Про Довженка вже мовчу.

Чомусь у Москві прижився Роман Віктюк, а нам «всі не такі». А, може, по-доброму, доходьмо згоди, поступімося одне одному в чомусь. Тоді й Андрій Жолдак, мабуть, стане трохи зрозуміліший і великорозумним, і не розбещеним світовими модернами.

Я ж не сліпий, і не глухий, і був свідком, як після спектаклю люди довго аплодували й кричали «браво!». І бачив у жінок на очах сльози.

Я закінчив Тбіліський університет і передивився всі спектаклі в тамтешніх театрах. Аспірантуру закінчив у Москві й не пропустив жодної вистави в «Современнике» й «Театрі на Таганці», півроку жив у помешканні (у Москві) Неллі Корнієнко й Леся Танюка, дещо таки чув і знаю. Не так добре, як хотілося б, але знайомий з театральним життям Естонії, Литви, Польщі, Угорщини, Туреччини – каюся перед панами рецензентами, в Парижах не був, може, тому мені творча манера Жолдака до вподоби, а рецензентам – ні. З опери 29 листопада вийшов не шокований, і не ошуканий, тільки приголомшений – такого сильного враження не справляв на мене жоден спектакль. І ось читаю рецензію пана Вергеліса з пасажами далекими від естетики, такими, що виходять за межі театрознавчої рецензії. Хочу запитати: це етично писати, буцім Жолдак створив «за 2 млн. спеціальний проект, взагалі-то, – для ОДНОГО ГЛЯДАЧА», «дитинство якого минуло в Хоружівці». Аби читачі не подумали, буцім я виконую якесь завдання, скажу, що саме в добу цього ГЛЯДАЧА мене з Шевченкового університету за виступи в пресі та на вчених радах вигнав тодішній ректор Віктор Скопенко. На мою телеграму президентові з адміністрації прийшла відповідь-порада: «Звертайтеся до суду!»

Боюся, що Черкаський театр так ніхто й не захистить, отож звертаюся до редакції: передайте колективу театру й Андрію Жолдакові, що вони створили виставу не для одного глядача, а для мільйонів українців. Вона роз’ятрила рани, що їх завдали нам ще в дитинстві своїми страхітливими спогадами про голод наші діди й батьки. 29 листопада ці спогади ожили на сцені. Життя не зупинилося, і як казав Богдан Хмельницький, ще не вмерла козацька мати – глядачі тільки вітатимуть нові вистави, і на цю тему теж – чому б і ні? Вітатимуть, якщо їх поставлять два, три, чотири режисери в стилістиці іншій, ніж та, що притаманна Жолдакові. І хай буде багато рецензій. А що стосується тих рецензій, які я згадав, – хай будуть, караван іде ж… Але тон рецензії Вергеліса засвідчує, що не йому підказувати, які твори «несумісні зі світлом пам’яті». Наводжу уривок з його тексту – дуже прикметний для рафінованого естета: «По виході з залу, а перед цим 50 хвилин «посумувавши» за померлими, ситі люди-бріоні стали так наминати бутерброди з ікрою, запиваючи коньяком, регочучи, що «станція», до якої рухається приречений потяг із жолдаківської вистави, мені здалася близькою…». Мені під час перерви не їлося, й не пилося, але й реготу я не чув. Хіба якісь «просунуті» театрознавці пореготали…

Автор публікації пише, що термін «шизо-театр» увійде колись у біографічні нариси про Жолдака. Гадаю, що термін «шизо-рецензія» вже можна застосовувати щодо шпальт преси.