04/13/2009 | Київська міська організація Спілки Української Молоді

Не можу не відреагувати на симптоматичну публікацію якогось Богдана Орленка з нагоди сторіччя Степана Бандери під назвою «Термін ще не вийшов» у тринадцятому числі газети «Вишгород». Сумний осадок залишає вона на душі. Я категорично не згідний з точкою зору автора, проте він мав би на неї право за одної умови, якби не робив свідомих перекручень і підмін понять. Щоби не бути голослівним, наведу початок і закінчення тексту Ксаверія Прушинського, з приводу процесу над Бандерою і товаришами, котрий так обширно, але тенденційно і у відриві від контексту, цитує автор під псевдом Богдан Орленко.

«Тепер оце… бачимо двоє дівчат і кількох хлопців, молодих, а навіть молоденьких, що дивляться нам у вічі сміливо й ясно.» І далі, як висновок: «17 років товкмачили нам, що поширювання, навіть за допомогою насильства, на окраїнах польської мови є рівнозначним із поширюванням польськості, зачіплюванням любові до Польщі… Вчили нас, що ціла та «Україна» є штучним творивом, яке зникне з останніми слідами австрійської держави, твором якої вона була… Виновників з польського боку треба буде доглянути в товпі, в масі, треба буде поставити перед суд цілу масу, яка так думала. Треба буде притягнути до відповідальності і байдужих, і тих, хто не добачав проблеми, і всіх інших брехунів. Треба буде притягнути до відповідальності не тільки тих, що наслідували Ярему Вишневецького і реґіментаря Стемпковського, а й тих, хто захоплювався їхніми традиціями.» Ось який висновок зробив «відомий польський журналіст і політик», ось кого він насправді звинувачував в україно-польському протистоянні.

А видання польських народовців «Просто з мосту» було з цього приводу ще відвертішим: «Ми, польські народовці, маємо обов’язок найголосніше сказати про те, що існує український народ, що він живе і бореться за своє право на життя. Саме ми мусимо розуміти й цінити героїчне зусилля українського народу, який протягом сотень років не має своєї державності, що його русифікують, полонізують, роздирають, а він завжди триває. Хай українських націоналістів буде тільки жменька, проте напруження жертовності, посвяти й героїзму тієї жменьки таке наявно велике, що його вистачає не лише на те, щоб воскресити, а навіть створити націю».

Втім, напевно досить цитат. Розумному досить. Всі ж навколоюридичні «аргументи» товариша Орленка не варті виїденого яйця.

Українці мали свою державу УНР, виборену й проголошену 22 січня 1918 року. Ця держава була визнана світом. Внаслідок воєнних дій, збройної агресії з боку більшовицької Росії та панської Польщі, незалежність було втрачено. Україна потрапила під окупацію. Ніяких референдумів щодо входження України чи то до складу червоної Росії (СССР) чи панської Польщі не проводилося. Українці під окупацією обох держав перебували під жорстоким національним, соціальним і релігійним гнітом. Згідно всіх природних, міжнародних і, головне, національних прав, навіть не прав, а найперших обов’язків, нація повинна захищатися, домагатися незалежності і власновладства на своїй території. І якщо це право і обов’язок поширюється на американців, котрі повстали проти Англії під проводом Вашингтона, чи італійців, які повстали під проводом Гарібальді, чи угорців, які повстали під проводом Петефі, чи болгар, які повстали під проводом Христо Ботева, то чому би українці, ОУН, Бандера мали би діяти інакше? І то в той час, коли улюблений афоризм пілсудчиків звучав так: «Найкраще мити чоботи кров’ю українців». Чому ж нам хтось відмовляє в праві на свободу? І чи могли вони в той час діяти інакше, так само, як в свій час чи могли інакше діяти Хмельницький, Гонта, Залізняк? Чи може і їх запишемо в «терористи»? Чому кожен народ має право збройно боротися з поневолювачем, який збройним шляхом захопив їхню землю і державним же терором її утримує, а українцям – зась? Та власне і сама історія Польщі і її боротьби за незалежність від Москви рясніє цікавими аналогіями, в тому числі (а можливо й насамперед) цікавою до порівняння є діяльність Польської Військової Організації та ППС…

Українці не були терористами. Це була священна національно-визвольна боротьба і велася вона адекватно до тогочасних обставин. І сьогодні ми маємо власну державність, яка має шанувати тих, хто за неї жертвував свободою і власним життям. А якщо вже говорити про терористів, то згадаймо за що повісили Олександра Ульянова, ким були Желябов, Нечаєв, Перовська, Засулич, Котовський, Джугашвілі, Артем, Троцький, Калінін, Свердлов і взагалі вся більшовицька партія бандюковичів, і коли «виходить термін їхніх вироків», адже вони «ексами», бомбами і наганами боролися не проти іноземного окупанта, а таки проти представників власної законної влади. Та і сам Пілсудський (та ще штучка) 18-літнім юнаком отримав термін не за пікетування чи демонстрацію, а саме за організацію замаху на російського імператора Олександра ІІІ. Мимоволі постає питання «А судді хто?».

Може вже й досить. Проте в статті мене обурила ще одна сентенція, а саме про «насильницьку українізацію» на Сході і Півдні України. Де там її автор побачив, які окуляри, бінокль, мікроскоп він для цього використав? І чи не божевіллям виглядає сама постановка питання: «українізація» …України? І чи не лише логічним, але й вкрай необхідним є постановка і вирішення нагального питання про дерусифікацію, власне деколонізацію нашої країни? Як свідчить світова практика, без цього природного процесу не відбувалося відродження жодної нації, жодної країни.

Бандера був засуджений і термін ще не вийшов, - цинічно стверджує автор. «Термін» таки вийшов, шановні друзі! Вийшов «термін» довголітнього поневолення і приниження українців та України, вийшов «термін», коли пихатий чужинець мав право панувати в нашому краю і знущатися з наших людей. Щоби цей «термін» вийшов, свої терміни і вироки від польських, німецьких, радянських окупантів отримували Бандера, Стецько, Стус, Чорновіл і тисячі й тисячі українських патріотів. Щоби цей термін не повернувся, всі маємо сьогодні стати до праці і відродження нації і держави, задля майбутнього, в якому не буде місця ні вбивствам, ні терору, ні поневоленню українського народу.

Віктор Рог
http://www.ukrnationalism.org.ua/publications/?n=1545