Про славу й гріховність героїв та про верховенство Божих законів
05/12/2009 | Мирослав Маринович
Те, що правда визволяє, ми вже бодай теоретично засвоїли. Однак те, що визволяє лише та правда, яка висловлена з любов’ю, дається нам значно важче. Ось і товчемо ми нашими правдами одне одного по тімені, а ще більше по серцю – і ходимо підневільними, як і ходили...
Доля статті Володимира Павліва „Бандерівщина: демістифікація” напрочуд знаменна. Висіла вона на zaxid.net з 12 лютого, й реагувала на неї лише дошкульна інтернетова братія – у своєму звичному некоректному стилі, який вона чомусь вважає вільним і розкутим. Дискусія завершилася, власне, 17 березня; останній спорадичний „вистріл” датується 1 квітня. Все. Аж ось до Львова дістався польський переклад статті, опублікований у „Ґазеті Виборчій” 22 березня під назвою: Skończmy z pięknymi bajkami o UPA. Нічого не знаючи про попередню інтернетову публікацію в Україні, багато львів’ян були приголомшені: „Як?! Надрукувати свої бруди у Польщі! Так це ж пряма зрада!”. Виявилося, що ті самі слова, що їх в українському варіанті мало хто й помітив, сказані польською мовою, викликали душевне потрясіння. І навіть невинна фраза: Dziękuję ci, Włodku Марціна Войцеховського – щирого симпатика України – набула в очах багатьох недоброго, бо двозначного підтексту.
А далі все пішло за звичними правилами противленства: ті читачі, які відчули себе ображеними, не почули жодного аргументу автора, бо в душі запекло від кількох дошкульних фраз. То що залишається автору? Та, напевно, те, що залишається в подібних випадках багатьом іншим: відчути себе борцем за правду, яку вони прийняти не годні. Так споконвіку твориться потужна полярність протистояння, в якій так і не виявлена Божа правда розщеплюється на протилежно заряджені, а тому взаємно настовбурчені напівправди.
Отож, узявши до своїх журналістських рук надзвичайно складну тему, Володимир Павлів таки не справився з нею. Він має рацію, коли каже: „На вісімнадцятому році незалежності ми повинні голосно сказати собі обидві правди: ту героїчну й ту болісну”. Але в тому-то й річ, що належні баланси він не зберіг: правда героїчна згадана штрих-пунктиром, тоді як правду болісну вимовлено з певною погордою. В результаті те, що мало звучати як вдумливий аналіз шанобливого (хоч і критичного) нащадка, насправді прозвучало як вирок задерикуватого судді.
Любов до України і готовність до повної самопожертви з боку учасників націоналістичного руху України 30–40-х років ХХ століття є безсумнівними, і вже це одне підносить їх у народних очах на п’єдестали народної пошани. Це особливо очевидно на тлі вакханалії зневаги до всього українського, яка заполонила сьогодні нашу державу. Пам’ятники Степанові Бандері, пам’ятні хрести на вшанування воїнів УПА, співання повстанських пісень – це ті вияви пошани, які не є результатом силування з боку якихось партій, чи якоїсь містифікації, чи масового захоплення культом сили. Всі ці символи пошани свідчать про те, що люди приймають націоналістичний рух як частину своєї історії, а його учасників як чи не єдиних своїх захисників у час вакханалії смерті, як виразників своїх сподівань і навіть ілюзій та помилок. Загроза надмірної міфологізації постатей минулого у випадку трепетно-емоційних українців є очевидною і стосується не лише керівників націоналістичного руху – досить згадати, як спрощуємо ми образ Тараса Шевченка, зводячи його до бажаних ідеологічних „образків”. Однак критика такого любовного викривлення правди не має уневажнювати саму правду народної любові.
Левова частка відповідальності за радикалізацію національно-визвольних чи національно-захисних рухів лежить на тих урядах, які унеможливлюють інші форми задоволення народних потреб. Іншими словами, саме уряди, а також їхні ідеології, військові формації чи підпільні угруповання несуть головну відповідальність за те, що, маючи вибір між месниками й месіями (як-от у передвоєнний і воєнний час – Митрополитом Шептицьким), народ схиляється на бік перших. Такою, зокрема, є логіка Загальної Декларації прав людини, у преамбулі якої записано: „Необхідно охороняти права людини силою закону з метою усунення необхідності застосування нею як останнього засобу оборони повстання проти тиранії та гноблення”. Зокрема, згадана відповідальність лежить на історичних урядах Польщі та Росії, які використовували всю міць своїх держав для придушення небажаного усамостійнення українців. Забути про цю відповідальність означає стати на точку зору, що якийсь народ (тут: український) має у своєму генотипі особливий ген схильності до ірраціонального насильства.
До речі, така сама відповідальність лежить і на всіх урядах незалежної вже України, які допустили, а почасти й ініціювали занепад державного порядку та нехтування Божими законами. Саме тому, зневірившись у добрих, але слабких месіях, народ щораз більше горнеться до месників, що обіцяють нарешті справедливість і відплату.
Проте „повстання проти тиранії та гноблення” несе в собі велику духовну загрозу: кажучи мовою гайдамаків, воно „освячує ножі”. Іншими словами, задля відновлення Божих законів воно на певний час освячує порушення цих законів у ставленні до ворогів. Будь-яка тоталітарна ідеологія (в тім числі й народозахисна українська) легітимізує ситуацію, коли задля досягнення благої мети допустимо якийсь ідеологічний принцип поставити вище за моральні імперативи. Тоді можна вбивати своїх ідеологічних опонентів чи „зрадників” і взагалі чинити насильство не тільки над безпосередніми кривдниками з ворожого табору, а й над своїми братами, які, з точки зору доктрини, стали ворогами. Так формула „Бог і Україна” непомітно перетворюється на формулу „Україна і Бог”, а Христову заповідь „Любіть ворогів ваших” (Мт. 5:44) уневажнюють засадою „Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї Нації” (8-ма заповідь „Декалогу українського націоналіста”).
І тоді настає розплата. Бо якщо відповідальність за радикалізацію національно-визвольних рухів лежить на урядах, то відповідальність за порушення Божих законів, вчинені членами радикальних угруповань, лежить на їхніх виконавцях. Саме про це волав 1942 року Митрополит Андрей Шептицький у своєму відчайдушному: „Не убий!”: „Дивним способом обманюють себе і людей ті, що політичне вбивство не уважають гріхом, наче би політика звільняла чоловіка від обов’язку Божого закону та оправдувала злочин, противний людській природі. Так не є. Християнин є обов’язаний заховувати Божий закон не тільки в приватному житті, але й в політичному та суспільному житті. Людина, що проливає неповинну кров свого ворога, політичного противника, є таким самим чоловіковбивником, як людина, що це робить для рабунку, і так само заслугує на кару Божу і на клятву Церкви”.
Часто учасники каральних акцій усправедливлювались тим, що ті акції мали відплатний характер. Проте немає жодної кривди на землі, яку не вчинили б із відчуттям, що нею вони відповідають на кривду з боку іншого. Ланцюжок таких відплат тягнеться до першого акту гріхопадіння. Особливістю того ланцюжка є те, що відплата рідко коли поцілює виключно у винуватих – навпаки, найчастіше помста є сліпою й обертається такими злочинами щодо невинних, які виправдати неможливо. Невинні жертви не сприймають вчинений щодо них злочин як „відплатний” – він для них є первинний і такий, що сам начебто кличе про відплату. І так до безконечності, аж доки людина не обірве цей ланцюжок у своєму серці любов’ю та прощенням. До цього прощення покликаний кожен народ, бо немає безгрішних народів. Кожен покликаний виявляти пошану своїм героям, але й скласти до ніг Господа жертву покаяння за їхні провини.
Слушна тривога Володимира Павліва полягає у тому, що некритична міфологізація національних героїв минулого загрожує тим, що будуть освячені не тільки їхня любов до України й самопожертва, а й заодно усі помилки їхні, а то й злочини. Саме це й відбувається на наших очах, коли радикальні партії сьогодення, здобуваючись на належну й похвальну сміливість в обстоюванні національних інтересів, починають витягувати зі скрині історії також негідний „інструментарій” (захоплення свастикою, культ сили, ксенофобію та антисемітизм), що його варто було б залишити в ній назавжди. Тому-то відродження давніх загроз є для нас сигналом, що Бог повертає білети незданих іспитів нам усім – і урядові, який забув про обов’язок служіння, і народові, який не осягнув помилок свого минулого й не очистився від своїх гріхів.
І була б ця тривога Павліва цілком прийнятною, якби не той прикрий факт, що внаслідок своєї немудрої „бойової” постави він не лише розбалансував історичні оцінки, а часом і взагалі викривив правду історії. Бо не можна, скажімо, під один ярлик „бандерівщина” заганяти усю різнобарвну палітру руху опору 30–40-х років. Це методологічний прийом комуністичної пропаганди, що його запозичили всі інші зацікавлені пропаганди, включно з нинішніми речниками зоологічної українофобії в Україні. Чому цього не відчув Володимир Павлів?
Або згадана ним тема насильства над жінками. Упродовж свого життя мені доводилось чути згіршені розповіді про невиправдані каральні страти зрадників (реальних чи вигаданих) та ідеологічних суперників, про страх селян, які, опинившись посеред двох вогнів, неохоче віддавали партизанам харчі й інші речі. Чув я й про те, що партизани відчували згіршення, коли наштовхувалися на цю обережність. Мовляв, ми йдемо на жертву задля народу, а той від нас відвертається. І навряд чи реакція партизан була завжди аристократичною. Але я не чув про потребу „захистити своє дівицтво перед зазіханнями спраглих сексу партизанів”. Тобто я цілком можу допустити, що комусь молодеча кров надмірно бухала в голову – чи не бухає вона щодня комусь навіть у мирний час? Але в устах Павліва ці слова звучать як масовий феномен ґвалтувань, а це вже, як на мене, викривлення правди. Тим більше що в ньому зовсім немає місця для прикладів високої, стражденної любові, якими сповнені спогади колишніх партизанів і політкаторжан і про яку так натхненно співало й співає українське жіноцтво.
Слово Володимира Павліва жорстке й мало милосердне. Але чи не закладено в ньому урок, що його повинні засвоїти самі ж націоналісти? Якими лише словами не таврували Дмитро Донцов та інші ідеологи тогочасного націоналізму своїх попередників! Звичувачення в безхребетності й угодовстві були чи не найм’якшими. Але ж їхні попередники також любили Україну і жертвували своїми інтересами заради неї – так, як це підказувало їм їхнє сумління. Чому ж треба було так зневажати їх? Або взяти пізніший розкол націоналістичного руху на бандерівців і мельниківців. Поділ за стратегією і тактикою боротьби був логічний і природний, проте скільки болю й непотрібних втрат принесла давня ворожнеча між цими угрупованнями! Отож кривда зверхності й зневаги, що їх пасіонарії 30–40-х років так нерозумно виявляли щодо своїх попередників та опонентів, таки наздогнала їх в устах пізніших поколінь. Воістину, не судіть – то й несудимі будете! Що нам треба натомість – так це навчитися критикувати одне одного, не відбираючи при цьому в опонента ні його людської гідності, ні патріотичного почуття.
Учасники націоналістичного опору 30–40-х років здебільшого були людьми простими й часом мало вченими, і ніщо людське їм не було чуже. У жорстких, смертельно небезпечних обставинах того часу їхні душі могли як підноситись до лицарства й людинолюбства, так і впадати у страх і спокусу насильства. Чимало тих простих селян стало справжніми аристократами духу, від яких ми можемо багато чого навчитися. Вчитися ми повинні й на помилках наших попередників, які часом оберталися злочинами проти Божих законів. Просту відповідь на питання, чого в тому русі опору було більше – лицарства чи гріховності, – дає нинішня хвиля народної пошани. Надмірна героїзація справді профанує національно-визвольний рух, бо замість живих людей, які здатні були піднятися над страхом і спокусами, перед нами постають майже манекени – шарнірно безстрашні та непомильні. Проте альтернативою до такої героїзації є не формула „досить героїзувати бандерівщину”, а більша і глибша увага суспільства до цієї сторінки нашої історії. Нам потрібна така пошана, яка була б духовно готова обійняти цілість усього феномену. Лише так можна побачити в минулій славі – високий приклад для себе, а в минулих гріхах – зародки нових гріхів, що зріють підспудно в тобі самому.
Мирослав Маринович
10 травня 2009 року
Виправлений автором остаточний варіянт тексту отримано Майданом 12.05.2009; 09:33
Доля статті Володимира Павліва „Бандерівщина: демістифікація” напрочуд знаменна. Висіла вона на zaxid.net з 12 лютого, й реагувала на неї лише дошкульна інтернетова братія – у своєму звичному некоректному стилі, який вона чомусь вважає вільним і розкутим. Дискусія завершилася, власне, 17 березня; останній спорадичний „вистріл” датується 1 квітня. Все. Аж ось до Львова дістався польський переклад статті, опублікований у „Ґазеті Виборчій” 22 березня під назвою: Skończmy z pięknymi bajkami o UPA. Нічого не знаючи про попередню інтернетову публікацію в Україні, багато львів’ян були приголомшені: „Як?! Надрукувати свої бруди у Польщі! Так це ж пряма зрада!”. Виявилося, що ті самі слова, що їх в українському варіанті мало хто й помітив, сказані польською мовою, викликали душевне потрясіння. І навіть невинна фраза: Dziękuję ci, Włodku Марціна Войцеховського – щирого симпатика України – набула в очах багатьох недоброго, бо двозначного підтексту.
А далі все пішло за звичними правилами противленства: ті читачі, які відчули себе ображеними, не почули жодного аргументу автора, бо в душі запекло від кількох дошкульних фраз. То що залишається автору? Та, напевно, те, що залишається в подібних випадках багатьом іншим: відчути себе борцем за правду, яку вони прийняти не годні. Так споконвіку твориться потужна полярність протистояння, в якій так і не виявлена Божа правда розщеплюється на протилежно заряджені, а тому взаємно настовбурчені напівправди.
Отож, узявши до своїх журналістських рук надзвичайно складну тему, Володимир Павлів таки не справився з нею. Він має рацію, коли каже: „На вісімнадцятому році незалежності ми повинні голосно сказати собі обидві правди: ту героїчну й ту болісну”. Але в тому-то й річ, що належні баланси він не зберіг: правда героїчна згадана штрих-пунктиром, тоді як правду болісну вимовлено з певною погордою. В результаті те, що мало звучати як вдумливий аналіз шанобливого (хоч і критичного) нащадка, насправді прозвучало як вирок задерикуватого судді.
Любов до України і готовність до повної самопожертви з боку учасників націоналістичного руху України 30–40-х років ХХ століття є безсумнівними, і вже це одне підносить їх у народних очах на п’єдестали народної пошани. Це особливо очевидно на тлі вакханалії зневаги до всього українського, яка заполонила сьогодні нашу державу. Пам’ятники Степанові Бандері, пам’ятні хрести на вшанування воїнів УПА, співання повстанських пісень – це ті вияви пошани, які не є результатом силування з боку якихось партій, чи якоїсь містифікації, чи масового захоплення культом сили. Всі ці символи пошани свідчать про те, що люди приймають націоналістичний рух як частину своєї історії, а його учасників як чи не єдиних своїх захисників у час вакханалії смерті, як виразників своїх сподівань і навіть ілюзій та помилок. Загроза надмірної міфологізації постатей минулого у випадку трепетно-емоційних українців є очевидною і стосується не лише керівників націоналістичного руху – досить згадати, як спрощуємо ми образ Тараса Шевченка, зводячи його до бажаних ідеологічних „образків”. Однак критика такого любовного викривлення правди не має уневажнювати саму правду народної любові.
Левова частка відповідальності за радикалізацію національно-визвольних чи національно-захисних рухів лежить на тих урядах, які унеможливлюють інші форми задоволення народних потреб. Іншими словами, саме уряди, а також їхні ідеології, військові формації чи підпільні угруповання несуть головну відповідальність за те, що, маючи вибір між месниками й месіями (як-от у передвоєнний і воєнний час – Митрополитом Шептицьким), народ схиляється на бік перших. Такою, зокрема, є логіка Загальної Декларації прав людини, у преамбулі якої записано: „Необхідно охороняти права людини силою закону з метою усунення необхідності застосування нею як останнього засобу оборони повстання проти тиранії та гноблення”. Зокрема, згадана відповідальність лежить на історичних урядах Польщі та Росії, які використовували всю міць своїх держав для придушення небажаного усамостійнення українців. Забути про цю відповідальність означає стати на точку зору, що якийсь народ (тут: український) має у своєму генотипі особливий ген схильності до ірраціонального насильства.
До речі, така сама відповідальність лежить і на всіх урядах незалежної вже України, які допустили, а почасти й ініціювали занепад державного порядку та нехтування Божими законами. Саме тому, зневірившись у добрих, але слабких месіях, народ щораз більше горнеться до месників, що обіцяють нарешті справедливість і відплату.
Проте „повстання проти тиранії та гноблення” несе в собі велику духовну загрозу: кажучи мовою гайдамаків, воно „освячує ножі”. Іншими словами, задля відновлення Божих законів воно на певний час освячує порушення цих законів у ставленні до ворогів. Будь-яка тоталітарна ідеологія (в тім числі й народозахисна українська) легітимізує ситуацію, коли задля досягнення благої мети допустимо якийсь ідеологічний принцип поставити вище за моральні імперативи. Тоді можна вбивати своїх ідеологічних опонентів чи „зрадників” і взагалі чинити насильство не тільки над безпосередніми кривдниками з ворожого табору, а й над своїми братами, які, з точки зору доктрини, стали ворогами. Так формула „Бог і Україна” непомітно перетворюється на формулу „Україна і Бог”, а Христову заповідь „Любіть ворогів ваших” (Мт. 5:44) уневажнюють засадою „Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї Нації” (8-ма заповідь „Декалогу українського націоналіста”).
І тоді настає розплата. Бо якщо відповідальність за радикалізацію національно-визвольних рухів лежить на урядах, то відповідальність за порушення Божих законів, вчинені членами радикальних угруповань, лежить на їхніх виконавцях. Саме про це волав 1942 року Митрополит Андрей Шептицький у своєму відчайдушному: „Не убий!”: „Дивним способом обманюють себе і людей ті, що політичне вбивство не уважають гріхом, наче би політика звільняла чоловіка від обов’язку Божого закону та оправдувала злочин, противний людській природі. Так не є. Християнин є обов’язаний заховувати Божий закон не тільки в приватному житті, але й в політичному та суспільному житті. Людина, що проливає неповинну кров свого ворога, політичного противника, є таким самим чоловіковбивником, як людина, що це робить для рабунку, і так само заслугує на кару Божу і на клятву Церкви”.
Часто учасники каральних акцій усправедливлювались тим, що ті акції мали відплатний характер. Проте немає жодної кривди на землі, яку не вчинили б із відчуттям, що нею вони відповідають на кривду з боку іншого. Ланцюжок таких відплат тягнеться до першого акту гріхопадіння. Особливістю того ланцюжка є те, що відплата рідко коли поцілює виключно у винуватих – навпаки, найчастіше помста є сліпою й обертається такими злочинами щодо невинних, які виправдати неможливо. Невинні жертви не сприймають вчинений щодо них злочин як „відплатний” – він для них є первинний і такий, що сам начебто кличе про відплату. І так до безконечності, аж доки людина не обірве цей ланцюжок у своєму серці любов’ю та прощенням. До цього прощення покликаний кожен народ, бо немає безгрішних народів. Кожен покликаний виявляти пошану своїм героям, але й скласти до ніг Господа жертву покаяння за їхні провини.
Слушна тривога Володимира Павліва полягає у тому, що некритична міфологізація національних героїв минулого загрожує тим, що будуть освячені не тільки їхня любов до України й самопожертва, а й заодно усі помилки їхні, а то й злочини. Саме це й відбувається на наших очах, коли радикальні партії сьогодення, здобуваючись на належну й похвальну сміливість в обстоюванні національних інтересів, починають витягувати зі скрині історії також негідний „інструментарій” (захоплення свастикою, культ сили, ксенофобію та антисемітизм), що його варто було б залишити в ній назавжди. Тому-то відродження давніх загроз є для нас сигналом, що Бог повертає білети незданих іспитів нам усім – і урядові, який забув про обов’язок служіння, і народові, який не осягнув помилок свого минулого й не очистився від своїх гріхів.
І була б ця тривога Павліва цілком прийнятною, якби не той прикрий факт, що внаслідок своєї немудрої „бойової” постави він не лише розбалансував історичні оцінки, а часом і взагалі викривив правду історії. Бо не можна, скажімо, під один ярлик „бандерівщина” заганяти усю різнобарвну палітру руху опору 30–40-х років. Це методологічний прийом комуністичної пропаганди, що його запозичили всі інші зацікавлені пропаганди, включно з нинішніми речниками зоологічної українофобії в Україні. Чому цього не відчув Володимир Павлів?
Або згадана ним тема насильства над жінками. Упродовж свого життя мені доводилось чути згіршені розповіді про невиправдані каральні страти зрадників (реальних чи вигаданих) та ідеологічних суперників, про страх селян, які, опинившись посеред двох вогнів, неохоче віддавали партизанам харчі й інші речі. Чув я й про те, що партизани відчували згіршення, коли наштовхувалися на цю обережність. Мовляв, ми йдемо на жертву задля народу, а той від нас відвертається. І навряд чи реакція партизан була завжди аристократичною. Але я не чув про потребу „захистити своє дівицтво перед зазіханнями спраглих сексу партизанів”. Тобто я цілком можу допустити, що комусь молодеча кров надмірно бухала в голову – чи не бухає вона щодня комусь навіть у мирний час? Але в устах Павліва ці слова звучать як масовий феномен ґвалтувань, а це вже, як на мене, викривлення правди. Тим більше що в ньому зовсім немає місця для прикладів високої, стражденної любові, якими сповнені спогади колишніх партизанів і політкаторжан і про яку так натхненно співало й співає українське жіноцтво.
Слово Володимира Павліва жорстке й мало милосердне. Але чи не закладено в ньому урок, що його повинні засвоїти самі ж націоналісти? Якими лише словами не таврували Дмитро Донцов та інші ідеологи тогочасного націоналізму своїх попередників! Звичувачення в безхребетності й угодовстві були чи не найм’якшими. Але ж їхні попередники також любили Україну і жертвували своїми інтересами заради неї – так, як це підказувало їм їхнє сумління. Чому ж треба було так зневажати їх? Або взяти пізніший розкол націоналістичного руху на бандерівців і мельниківців. Поділ за стратегією і тактикою боротьби був логічний і природний, проте скільки болю й непотрібних втрат принесла давня ворожнеча між цими угрупованнями! Отож кривда зверхності й зневаги, що їх пасіонарії 30–40-х років так нерозумно виявляли щодо своїх попередників та опонентів, таки наздогнала їх в устах пізніших поколінь. Воістину, не судіть – то й несудимі будете! Що нам треба натомість – так це навчитися критикувати одне одного, не відбираючи при цьому в опонента ні його людської гідності, ні патріотичного почуття.
Учасники націоналістичного опору 30–40-х років здебільшого були людьми простими й часом мало вченими, і ніщо людське їм не було чуже. У жорстких, смертельно небезпечних обставинах того часу їхні душі могли як підноситись до лицарства й людинолюбства, так і впадати у страх і спокусу насильства. Чимало тих простих селян стало справжніми аристократами духу, від яких ми можемо багато чого навчитися. Вчитися ми повинні й на помилках наших попередників, які часом оберталися злочинами проти Божих законів. Просту відповідь на питання, чого в тому русі опору було більше – лицарства чи гріховності, – дає нинішня хвиля народної пошани. Надмірна героїзація справді профанує національно-визвольний рух, бо замість живих людей, які здатні були піднятися над страхом і спокусами, перед нами постають майже манекени – шарнірно безстрашні та непомильні. Проте альтернативою до такої героїзації є не формула „досить героїзувати бандерівщину”, а більша і глибша увага суспільства до цієї сторінки нашої історії. Нам потрібна така пошана, яка була б духовно готова обійняти цілість усього феномену. Лише так можна побачити в минулій славі – високий приклад для себе, а в минулих гріхах – зародки нових гріхів, що зріють підспудно в тобі самому.
Мирослав Маринович
10 травня 2009 року
Виправлений автором остаточний варіянт тексту отримано Майданом 12.05.2009; 09:33
Відповіді
2009.05.12 | Іпатій
Re: Про славу й гріховність героїв та про верховенство Божих законів
Певно що Владімір Павлов має багато заслуг перед Україною, але його апеляції до того що УПА не мала права здійснювати мобілізацію, чи вироки, чи керування невійськовою частиною опору, є тотальною нісенітницею. По перше їснували органи держави (УГВК), яку ніхто не визнавав. Ні поляки, ні совєти, ні решта світу. Для поляків Галичина не була навіть частиною УНР. То яку ж тоді вагу мають аргументи пана Павлова що міщани та селяни не складали присягу громадянства упівцям? А що, вони складали таку присягу СССР чи Речі Посполитій? Чи не правильніше було б пану Павлову все ж таки довірити справу дослідження історії саме історикам, а собі вибрати більш сучасну тему? Скажімо тему шельмування українського лідера всіма його колишніми помічниками. Нічого не нагадує? Можливо онука пана Павлова буде заламувати руки доказуючи сучасникам що Ющенко зруйнував порозуміння Сходу та Заходу "вже самим фактом свого їснування, своїм нерозумінням суспільних процесів", і т. ін.? Так от і складаються журналістські династії...2009.05.12 | Мірко
Про Божі заповіді та державні уряди
Чомусь стосунки між людьми та державними урядами ніяк не сумісні із заповідями.Якщо не помиляюсь, є якась така собі заповідь -не кради-. Але державним урядам дозволено красти - під виглядом податків.
Коли я коли б особисто "оподаткував" сусіда, то замкнуть мене в буцигарнію, а коли уряд оподатковує, то це не лише правильно, але й ще за спробу оборони перед таким оподаткованням можуть мене увязнити.
Думаю що усі стосунки між одиницею а урядом самі собою аморальні, а полягають на правилах сили. В кого зброя, то в того і правда.
2009.05.13 | орест
Re: Про славу й гріховність героїв та про верховенство Божих законів
Пропоную п. Мариновичу попросити свого великого приятеля Войцєховского написати статтю про АК подібного змісту і помістити її у якій небудь Украінскій газеті. Тоді довідаєтся як належить захищати честь тих завдяки яким не зістав в повні совком, і завдяки яким, живе у вільній Україні.