Що скаже історія?

Як і мужицтво, вони передусім думали про рівність,

але не про свободу, і тому готові були забути

про момент свободи (влади),

коли хтось забезпечував їм рівність…

Дмитро Донцов «Націоналізм» (1926 р.)

Офіційним днем, коли Україна почала прорубувати собі «вікна у Європу», вважається 16 червня 1994 року, коли президент Леонід Кравчук уклав «Угоду про партнерство та співробітництво між Європейським Союзом та Україною» (УПС). Варто додати, що наступне співробітництво обмежилося лише «Планами дії ЄС щодо України…», «Заходами щодо вдосконалення…» та «Стратегією інтеграції…». «Європейська мрія» часто використовується політичними партіями на чергових парламентських виборах. Міф про те, що коли б українці увійшли в Європу, то на них би зразу почала падати манна небесна, вдало підкуповує свідомість пересічного українця. Корумпованість влади є головною причиною нещасть української євроінтеграції. Натомість політики шукають винних всюди, тільки не в собі самих, та кожного разу вибивають в українській хаті все «нові вікна у Європу», тим самим створюючи небезпеку завалити всю конструкцію (державу).

З 1-го вересня цього року Міністр науки та освіти І.О. Вакарчук запровадив в українських вищих навчальних закладах викладання «Історія української культури» замість традиційної «Історії України», однак буквально через пару тижнів, на протязі яких це рішення через ЗМІ засуджувала вся українська інтелігенція, воно було скасовано. Без сумніву, підписавши свій указ пан Міністр поставив би себе в один ряд поряд з тими лібералами, котрі протягом 19 років Незалежності гордо та сердито носять звання «майстрів прорубування вікон» у Європу. Ось як пан міністр прокоментував свій вчинок: «Саме такий курс дасть можливість побачити історію української культури у всій її багатобарвності та звивистості, окреслить зв’язки з європейським і світовим контекстом». Утопія запровадження замість традиційної «Історії України» курсу «Історії української культури» полягала і в тому, що в трьохстах з гаком українських університетах, більша частина з яких це вчорашні педучилища та технікуми, практично немає кадрів, що були б фахово й грунтовно обізнані з «історією політичної, релігійної, військової, наукової культури» не лише України, але й усього Старого Світу, тобто володіли сумою тих знань, які і необхідні для викладання останньої запропонованої дисципліни.

Це необдумане рішення практично викинуло б Українську Історію на смітник державної політики. При сьогоднішній ліберальній владі, можна сміло сказати, що це не перший і не останній зневажливий вчинок по відношенню до історичної пам’яті української нації. Невже й досі не настав час для викорінення минулого зла, невже ми не доросли до того, щоб остаточно ампутувати радянську символіку, яка символізує зневагу до всіх тих, хто боровся та поклав своє життя за наше майбутнє?.. Замість цього нам намагалися відібрати нашу «здорову історію», яка на прикладах з минулого виховує стражів української державності. Внутрішньополітична ситуація, що склалася в нашому політикумі, вимагає від нас досконалого знання власної історії. І не тому, що вона – це наше минуле, яке відійшло, а тому, що воно й досі часто переслідує нас (чи не тому в нашій державі агенти КГБ виконують функції головних «літописців» країни).

Протягом років Незалежності ми програли практично всі історичні, інформаційні та політичні війни. В українському телепросторі транслюються фільми про Тараса Бульбу, де головний герой так ревно бореться за «объединение городов русских» під зверхністю «единого царя»; на Польському військовому кладовищі, на території львівського Личаківського цвинтаря, на центральній частині поховань розміщено плиту з написом: Tu leży żołnierz polski poległy za Ojczyznę (Тут лежить польський солдат, що поліг за Батьківщину); в Україні продовжують, як гриби після дощу, «рости» пам’ятники Катерині ІІ та іншим катам української нації…

Лібералізм, котрий визначав останню ганебну епоху для Української Історії, продемонстрував нездатність захищати історичну, культурну та духовну спадщину українців. Про яке майбутнє, а тим паче, сучасне, можемо говорити, мріяти, коли наша національна будівля стоїть на піску?!

Без закоріненості у традицію, без фундаменту, а відтак і без чітких завдань на завтра – ось яку Національну ідею пропонують нам наші горе-демократи. Сербія віддала Косово, щоб наблизитись до Євросоюзу… Яку альтернативу може запропонувати Україна: пожертвувати Галичиною для Польщі, Буковиною для Румунії, Кримом для Росії?.. Скільки вікон у Європу ще потрібно вибити, щоб нарешті зрозуміти, що завтра твоя нація може записати у своєму літописі лише одні слова – Кінець історії!

Михайло Галущак

Відповіді