Поворот не туди
10/24/2009 | Олександр Северин
Кілька років тому побачив світ тупуватий фільм-жахалочка під такою назвою, а потім, здається, і його продовження, теж послідовно тупе. Герої тих стрічок (якщо можна назвати героями кіношних жертв), опинившись на автівках на роздоріжжі у якійсь забутій Творцем і адекватними співгромадянами місцині, роблять невірний вибір і звертають "не туди", внаслідок чого їх одного за одним буденно тюкають якісь звироднилі маніяки.
Не пам'ятаю вже, чи на тих кіношних дорогах взагалі не було жодних знаків-вказівок, а чи їх було навмисно замінено або спотворено підступними маніяками. Натомість добре пам'ятаю періодично оновлюване враження від прочитання деяких глибокомудрих текстів вітчизняних і закордонних доктринерів на тему вибору Україною форми державного правління. Враження полягає у тому, що на нашому помірно поки що широкому і при тмоу доволі терновому, але все ж таки шляху до світлого (хочеться сподіватися) майбутнього нам наполегливо радять повернути "не туди".
Цього разу мова про новий текст1 великого, не сумніваюся, друга українського народу шановного пана Андреаса Умланда, один з матеріалів якого мені вже якось доводилося критикувати2 . Як і тоді, пан Умланд розповідає про своє бачення українського сьогодення і перспектив, демонструючи гідну, як мені виглядає, кращого застосування наполегливість в агітації за запровадження, ясна справа що "в интересах украинского государства и народа", парламентської республіки.
Не переповідатиму зміст критикованого тексту – кожен бажаючий, достатньо володіючи російською мовою, краще сам може оцінити тогго тексту принади (тим більш, що автор пише без сумніву добре, питання тільки що саме), я ж тут – лише про те, що, як свідчать психологи, найкраще запам'ятовуються – початок і завершення.
Отже, конспективно. Пан Умланд:
- Починає з декларації, що "в начале июня 2009 года общественность Украины была ошеломлена новостью, что между премьер-министром Юлией Тимошенко и лидером оппозиции Виктором Януковичем ведутся тайные переговоры с целью изменить Конституцию страны […] Тем самым Украину, несмотря на сохранение относительно сильного президента, пришлось бы классифицировать как парламентскую республику. Но этому не суждено было осуществиться: вскоре после того, как стало известно об этих переговорах, Янукович по неизвестным причинам покинул их".
- Продовжує тезою про те, що "с принятием же Конституции 1996 года были созданы предпосылки для постепенного создания "суперпрезидентской" системы, которая определяла политику Украины до "оранжевой революции" или даже до конца 2005 года. В этой системе исполнительная власть была официально поделена между всенародно избранным президентом и утвержденным Верховной Радой премьер-министром. Формально, таким образом, существовал полупрезидентский режим. Однако, в неконсолидированном институциональном контексте девяностых, простор для маневров президента был настолько большим, что он различными способами сумел все сильнее сконцентрировать власть в своей должности и в президентской администрации".
- Cтверджує, що політреформа 2004 року "по-новому разделила полномочия президента и премьер-министра и, по крайней мере, частично их конкретизировала".
- І, зрештою, розглядаючи існуючу в Україні "систему" (sic!) як "напівпрезидентську", висловлює сподівання, що "в наилучшем случае Тимошенко и Янукович в какой-то момент вернутся за стол переговоров и все-таки введут в интересах украинского государства и народа парламентскую республику".
Певна справа, що те, що шляхи розвитку України і, зокрема, стан та перспективи конструювання її державно-політичного механізму стають предметом суспільної дискусії за участи знавців справи, замість варитися у каламутній воді у закритій каструлі, в яку невідомо що підкинули кілька злодійкуватих і нездатних куховарів – можна лише вітати. Шкода лише, коли у полеміці питання про те, чи досягнуть ті кухарі між собою згоди щодо інгредієнтів витісняє куди як важливіші питання: про те, чи замовляли клієнти (вони ж і власники закладу) саме це блюдо; про те, чи не варто було спочатку ретельніше помити каструлю та провести санітарну обробку кухні; а також про стан травлення цілої країни, якщо вона, недогледівши, теє варево проковтне.
Тому, по-перше, дозволю собі висловити свій великий сумнів щодо взагалі доречности вжиття на означення існуючих в Україні політико-правових відносин яко "системи", оскільки – з точністю до навпаки - це характеризується її, системи, відсутністю. Безсистемністю, коли рішення виробляються, приймаються та запроваджуються не за сталою чіткою і прозорою процедурою належно уповноваженими суб'єктами, виходячи з усвідомлених інтересів розвитку суспільства і національної безпеки, а через вузькоінтерпретовану корпоративну чи то персональну доцільність ("тут і зараз") групи чи то персоналії, що цього моменту має на те достатні ресурси і достатнє нахабство.
По-друге, напочатку червня 2009 року "громадськість України" і справді "була ошелешена" новиною про таємні навколоконституційні перемовини Тимошенко та Януковича – як про факт, так і про зміст 3. Причому та "громадськість" в особах багатьох українців, не згодних з відведеною їм перемовниками роллю лохів та "терпіл", аж ніяк не задовольнилася відчуттям власної ошеленістю, а почала активно протестувати і заманіфестувала, зокрема в рамках ініціативи "Диктатурі – ні!" та виступу4 Оргкомітету Громадянської асамблеї України свою готовність до рішучих дій. Тож спроба перевороту (а як ще "громадськість" має класифікувати спробу змінити конституційний лад поза волею нації?) провалилася не через те, що "Янукович по неизвестным причинам покинул" перемовини, як розповідає нам, ніби невтаємниченим, пан Умланд, а через те, що перемовники просто злякалися. Можливо – не вулиці, а один одного, будучи витягненими за шкірку під світло. Можливо – власної тіні. Але злякалися. Факт.
По-третє, гріх знаному політологу вважати за доказ створення Конституцією 1996 року передумов "постепенного создания "суперпрезидентской" системы" те, що Президент Л.Кучма "сумел все сильнее сконцентрировать власть". Повторюся: система – це не ситуативна здатність якогось пана X досягти власної мети у певний момент. Система – це передусім процедурний механізм взаємодії належно уповноважених суб'єктів у межах їхньої конституційної компетенції. А не практика тиску, крутійства, шантажу, шахрайства і ламання через коліно.
Відповідно, не обов'язково бути знаним політологом та посилатися на інших авторитетів, а достатньо бути просто спостережливим українцем, щоби впевненість автора у тому, що політреформа "разделила полномочия президента и премьер-министра и, по крайней мере, частично их конкретизировала" викликала хіба саркастичну посмішку. Не "розділила", а змішала, не "конкретизувала", хоча б і частково, а заплутала - і доказ цьому – війна "усіх проти усіх" у владі, перманентна так саме, як і депутатське перецьомування одне одного в кулуарах (до речі, довго не міг знайти пояснення тому поцілунковому ритуалу, якщо звісно не вважати їх всіх шанувальниками дорогого Лєоніда Ілліча, а якось подумалось – може у такий спосіб вони взаємно нагадують, що кожен кожному – "по жизні" Юда?)
При тому, не потрібно бути видатним конституціоналістом, щоби розуміти: "політреформа", написана "на коліні" і прийнята "через коліно" з порушенням процедури, де-факто за надзвичайних умов і проти вектору народної волі Майдану, за своєю збоченою суттю була неоковирною спробою самозбереження верхівки сповзанням у бік саме парламентської республіки5. В єдино можливому через накинену тією верхівкою країні традицію і практику вигляді – у вигляді совковому, верховносовєтському, безвідповідальному і некомпетентному. І, у силу безвідповідальности і некомпетентности - шкідливому. Не кажу – шкідницькому, бо сподіваюся на персональні винятки.
Поза тим, хоч я і не сумніваюся в тому, що пан Умланд може навести набагато більше принагідних цитат, але, щоб спростувати його висновок, мені того і не потрібно. Він це сам вправно робить за мене, у перших рядках визнаючи "ошелешеність громадськости" конституційними потугами змовників (визначення моє – О.С.) і непрозорість їхніх рішень, а наприкінці попри те закликаючи їх до повторної спроби, а по правді – до нового замаху. Але добрі справи не робляться потайки від суверена і не викликають ошелешености в останнього. Приховують лише ті, кому є що приховувати, хто діє "акі тать в нощі". Зрештою "що із праху піднялось, те піде у прах", а що базовано на неправді, правдою не стане. У тому, що базовано на нехтуванні народною волею і породжується актом підкилимного борсання засадничо не може бути нічого доброго, що і підтверджує маразматичний досвід "політреформи", за скасування якої варто буде подякувати будь-якому Президенту.
І тут я volens nolens змушений повернутися до питання "інтересів українського народу". Наскільки мені відомо, до українського народу не належить, дякувати Богу, громадянин Російської Федерації Затулін, якого важко назвати як і приватною особою так і доктринером з огляду на схильність його вербальних одкровень перетворюватися на кремлівську політику. Цитата: "Каковы […] задачи нашей политики на Украине? В политической сфере это, во-первых, поддержка свободы и демократии на Украине, предполагающая, в частности, развитие парламентаризма, федеративные отношения"6. Відтак, "развитие парламентаризма" в Україні (див. вище про його єдино можливу на сьогодні форму, заперечень чого практика дотепер не надала) прокремлівським ідеологом без зайвого камуфляжу визначається завданням кремлівської політики. Важко не погодитися.
Я не маю жодних підстав думати, що, агітуючи нас за парламентську республіку, редактор книжної серії "Советская и постсоветская политика и общество" (Штутгарт/Ганновер) керується тими ж мотивами, що і директор "Института стран СНГ". Я лише згадую про кіношну жахалочку і розвилку доріг, одна з яких веде "не туди".
Реальна, а не намріяна, демократія та правова держава не створюються з безладдя мріями доктринерів, навіть якщо і дуже розумних. Парламентаризм не постає з вєрховносовєтізма мантрами та камланням ідеалістів – він може спиратися лише на суспільні традиції, перша серед яких – повага до права і законних процедур. Тому питання про розвинений український парламентаризм може мати під собою об'єктивне підгрунтя, а навколо себе - практичний контекст лише у майбутньому і лише за умови функціонування в коротко- та середньотерміновій перспективі ефективної президентської форми правління, завдання якої – подолати хаос правопорядком, сваволю – державною волею у прозорих конституційних рамках, корисливість привладних кланів – суспільною користю, позаправову "війну всіх проти всіх" – системою стримань і противаг, "розруху у головах" піни, що зве себе "елітою" – національним інтересом. Хто хоче, хай назве це авторитаризмом – справа не у застосованому терміні, а у вкладеному змісті ("дупа" і "генерал", однаково красиві слова, все залежить від конкретного застосування" - як слушно казав один француз, при тому, що він ще не бачив тутешніх генералів від політики). І "хай стане соромно тому, хто про це погано подумає". Я ж назву це вільною Україною, бо немає волі у сваволі, а демократії нема поза жорстко забезпеченою процедурою і рівними для всіх правилами7, рівною для всіх мірою справедливости і свободи. Якщо хтось собі уявляє як це все це забезпечить суща в Україні не надто україноцентрична (послуговуючись термінологією Миколи Рябчука - креольська) жлобократія, то мені залишається лише позаздрити рівню розвинености фантазії, але її, мабуть, краще використовувати десь у красному письменстві.
Можливо що той, хто не тужить за якнайширшою "вольницею", "не має серця" (хоча зазвичай паперова "вольниця для всіх" на практиці обертається на розгульне самодурство небагатьох та неприємности для решти). Але я впевнений, що хто не бачить і внутрішньої і зовнішньої обумовлености переходу до президентської республіки – той не має (скажімо так щоб не збитися на манівці патосу), українського здорового глузду.
Олександр Северин, к.ю.н.
Примітки:
1 Андреас Умланд. Полупрезидентский тупик посторанжевой Украины http://pravda.com.ua/news/2009/10/16/103459.htm
2 Альтернатива "шансу" або Вісім кнопок для доктора Умланда http://maidanua.org/static/mai/1237365868.html
3 Западло. http://maidanua.org/static/mai/1244285855.html
4 Заява Оргкомітету ГАУ щодо намірів депутатів ВР внести протиправні зміни до Конституції http://maidanua.org/static/news/2009/1244209728.html
5 Заколот. http://maidan.org.ua/static/mai/1130741120.html
6 Константин Затулин. Стратегия России в российсько-украинских отношениях http://www.from-ua.com/politics/925733c7469fb.html
7 Від "розрухи в головах" – до політично-процесуальної демократії
Не пам'ятаю вже, чи на тих кіношних дорогах взагалі не було жодних знаків-вказівок, а чи їх було навмисно замінено або спотворено підступними маніяками. Натомість добре пам'ятаю періодично оновлюване враження від прочитання деяких глибокомудрих текстів вітчизняних і закордонних доктринерів на тему вибору Україною форми державного правління. Враження полягає у тому, що на нашому помірно поки що широкому і при тмоу доволі терновому, але все ж таки шляху до світлого (хочеться сподіватися) майбутнього нам наполегливо радять повернути "не туди".
Цього разу мова про новий текст1 великого, не сумніваюся, друга українського народу шановного пана Андреаса Умланда, один з матеріалів якого мені вже якось доводилося критикувати2 . Як і тоді, пан Умланд розповідає про своє бачення українського сьогодення і перспектив, демонструючи гідну, як мені виглядає, кращого застосування наполегливість в агітації за запровадження, ясна справа що "в интересах украинского государства и народа", парламентської республіки.
Не переповідатиму зміст критикованого тексту – кожен бажаючий, достатньо володіючи російською мовою, краще сам може оцінити тогго тексту принади (тим більш, що автор пише без сумніву добре, питання тільки що саме), я ж тут – лише про те, що, як свідчать психологи, найкраще запам'ятовуються – початок і завершення.
Отже, конспективно. Пан Умланд:
- Починає з декларації, що "в начале июня 2009 года общественность Украины была ошеломлена новостью, что между премьер-министром Юлией Тимошенко и лидером оппозиции Виктором Януковичем ведутся тайные переговоры с целью изменить Конституцию страны […] Тем самым Украину, несмотря на сохранение относительно сильного президента, пришлось бы классифицировать как парламентскую республику. Но этому не суждено было осуществиться: вскоре после того, как стало известно об этих переговорах, Янукович по неизвестным причинам покинул их".
- Продовжує тезою про те, що "с принятием же Конституции 1996 года были созданы предпосылки для постепенного создания "суперпрезидентской" системы, которая определяла политику Украины до "оранжевой революции" или даже до конца 2005 года. В этой системе исполнительная власть была официально поделена между всенародно избранным президентом и утвержденным Верховной Радой премьер-министром. Формально, таким образом, существовал полупрезидентский режим. Однако, в неконсолидированном институциональном контексте девяностых, простор для маневров президента был настолько большим, что он различными способами сумел все сильнее сконцентрировать власть в своей должности и в президентской администрации".
- Cтверджує, що політреформа 2004 року "по-новому разделила полномочия президента и премьер-министра и, по крайней мере, частично их конкретизировала".
- І, зрештою, розглядаючи існуючу в Україні "систему" (sic!) як "напівпрезидентську", висловлює сподівання, що "в наилучшем случае Тимошенко и Янукович в какой-то момент вернутся за стол переговоров и все-таки введут в интересах украинского государства и народа парламентскую республику".
Певна справа, що те, що шляхи розвитку України і, зокрема, стан та перспективи конструювання її державно-політичного механізму стають предметом суспільної дискусії за участи знавців справи, замість варитися у каламутній воді у закритій каструлі, в яку невідомо що підкинули кілька злодійкуватих і нездатних куховарів – можна лише вітати. Шкода лише, коли у полеміці питання про те, чи досягнуть ті кухарі між собою згоди щодо інгредієнтів витісняє куди як важливіші питання: про те, чи замовляли клієнти (вони ж і власники закладу) саме це блюдо; про те, чи не варто було спочатку ретельніше помити каструлю та провести санітарну обробку кухні; а також про стан травлення цілої країни, якщо вона, недогледівши, теє варево проковтне.
Тому, по-перше, дозволю собі висловити свій великий сумнів щодо взагалі доречности вжиття на означення існуючих в Україні політико-правових відносин яко "системи", оскільки – з точністю до навпаки - це характеризується її, системи, відсутністю. Безсистемністю, коли рішення виробляються, приймаються та запроваджуються не за сталою чіткою і прозорою процедурою належно уповноваженими суб'єктами, виходячи з усвідомлених інтересів розвитку суспільства і національної безпеки, а через вузькоінтерпретовану корпоративну чи то персональну доцільність ("тут і зараз") групи чи то персоналії, що цього моменту має на те достатні ресурси і достатнє нахабство.
По-друге, напочатку червня 2009 року "громадськість України" і справді "була ошелешена" новиною про таємні навколоконституційні перемовини Тимошенко та Януковича – як про факт, так і про зміст 3. Причому та "громадськість" в особах багатьох українців, не згодних з відведеною їм перемовниками роллю лохів та "терпіл", аж ніяк не задовольнилася відчуттям власної ошеленістю, а почала активно протестувати і заманіфестувала, зокрема в рамках ініціативи "Диктатурі – ні!" та виступу4 Оргкомітету Громадянської асамблеї України свою готовність до рішучих дій. Тож спроба перевороту (а як ще "громадськість" має класифікувати спробу змінити конституційний лад поза волею нації?) провалилася не через те, що "Янукович по неизвестным причинам покинул" перемовини, як розповідає нам, ніби невтаємниченим, пан Умланд, а через те, що перемовники просто злякалися. Можливо – не вулиці, а один одного, будучи витягненими за шкірку під світло. Можливо – власної тіні. Але злякалися. Факт.
По-третє, гріх знаному політологу вважати за доказ створення Конституцією 1996 року передумов "постепенного создания "суперпрезидентской" системы" те, що Президент Л.Кучма "сумел все сильнее сконцентрировать власть". Повторюся: система – це не ситуативна здатність якогось пана X досягти власної мети у певний момент. Система – це передусім процедурний механізм взаємодії належно уповноважених суб'єктів у межах їхньої конституційної компетенції. А не практика тиску, крутійства, шантажу, шахрайства і ламання через коліно.
Відповідно, не обов'язково бути знаним політологом та посилатися на інших авторитетів, а достатньо бути просто спостережливим українцем, щоби впевненість автора у тому, що політреформа "разделила полномочия президента и премьер-министра и, по крайней мере, частично их конкретизировала" викликала хіба саркастичну посмішку. Не "розділила", а змішала, не "конкретизувала", хоча б і частково, а заплутала - і доказ цьому – війна "усіх проти усіх" у владі, перманентна так саме, як і депутатське перецьомування одне одного в кулуарах (до речі, довго не міг знайти пояснення тому поцілунковому ритуалу, якщо звісно не вважати їх всіх шанувальниками дорогого Лєоніда Ілліча, а якось подумалось – може у такий спосіб вони взаємно нагадують, що кожен кожному – "по жизні" Юда?)
При тому, не потрібно бути видатним конституціоналістом, щоби розуміти: "політреформа", написана "на коліні" і прийнята "через коліно" з порушенням процедури, де-факто за надзвичайних умов і проти вектору народної волі Майдану, за своєю збоченою суттю була неоковирною спробою самозбереження верхівки сповзанням у бік саме парламентської республіки5. В єдино можливому через накинену тією верхівкою країні традицію і практику вигляді – у вигляді совковому, верховносовєтському, безвідповідальному і некомпетентному. І, у силу безвідповідальности і некомпетентности - шкідливому. Не кажу – шкідницькому, бо сподіваюся на персональні винятки.
Поза тим, хоч я і не сумніваюся в тому, що пан Умланд може навести набагато більше принагідних цитат, але, щоб спростувати його висновок, мені того і не потрібно. Він це сам вправно робить за мене, у перших рядках визнаючи "ошелешеність громадськости" конституційними потугами змовників (визначення моє – О.С.) і непрозорість їхніх рішень, а наприкінці попри те закликаючи їх до повторної спроби, а по правді – до нового замаху. Але добрі справи не робляться потайки від суверена і не викликають ошелешености в останнього. Приховують лише ті, кому є що приховувати, хто діє "акі тать в нощі". Зрештою "що із праху піднялось, те піде у прах", а що базовано на неправді, правдою не стане. У тому, що базовано на нехтуванні народною волею і породжується актом підкилимного борсання засадничо не може бути нічого доброго, що і підтверджує маразматичний досвід "політреформи", за скасування якої варто буде подякувати будь-якому Президенту.
І тут я volens nolens змушений повернутися до питання "інтересів українського народу". Наскільки мені відомо, до українського народу не належить, дякувати Богу, громадянин Російської Федерації Затулін, якого важко назвати як і приватною особою так і доктринером з огляду на схильність його вербальних одкровень перетворюватися на кремлівську політику. Цитата: "Каковы […] задачи нашей политики на Украине? В политической сфере это, во-первых, поддержка свободы и демократии на Украине, предполагающая, в частности, развитие парламентаризма, федеративные отношения"6. Відтак, "развитие парламентаризма" в Україні (див. вище про його єдино можливу на сьогодні форму, заперечень чого практика дотепер не надала) прокремлівським ідеологом без зайвого камуфляжу визначається завданням кремлівської політики. Важко не погодитися.
Я не маю жодних підстав думати, що, агітуючи нас за парламентську республіку, редактор книжної серії "Советская и постсоветская политика и общество" (Штутгарт/Ганновер) керується тими ж мотивами, що і директор "Института стран СНГ". Я лише згадую про кіношну жахалочку і розвилку доріг, одна з яких веде "не туди".
Реальна, а не намріяна, демократія та правова держава не створюються з безладдя мріями доктринерів, навіть якщо і дуже розумних. Парламентаризм не постає з вєрховносовєтізма мантрами та камланням ідеалістів – він може спиратися лише на суспільні традиції, перша серед яких – повага до права і законних процедур. Тому питання про розвинений український парламентаризм може мати під собою об'єктивне підгрунтя, а навколо себе - практичний контекст лише у майбутньому і лише за умови функціонування в коротко- та середньотерміновій перспективі ефективної президентської форми правління, завдання якої – подолати хаос правопорядком, сваволю – державною волею у прозорих конституційних рамках, корисливість привладних кланів – суспільною користю, позаправову "війну всіх проти всіх" – системою стримань і противаг, "розруху у головах" піни, що зве себе "елітою" – національним інтересом. Хто хоче, хай назве це авторитаризмом – справа не у застосованому терміні, а у вкладеному змісті ("дупа" і "генерал", однаково красиві слова, все залежить від конкретного застосування" - як слушно казав один француз, при тому, що він ще не бачив тутешніх генералів від політики). І "хай стане соромно тому, хто про це погано подумає". Я ж назву це вільною Україною, бо немає волі у сваволі, а демократії нема поза жорстко забезпеченою процедурою і рівними для всіх правилами7, рівною для всіх мірою справедливости і свободи. Якщо хтось собі уявляє як це все це забезпечить суща в Україні не надто україноцентрична (послуговуючись термінологією Миколи Рябчука - креольська) жлобократія, то мені залишається лише позаздрити рівню розвинености фантазії, але її, мабуть, краще використовувати десь у красному письменстві.
Можливо що той, хто не тужить за якнайширшою "вольницею", "не має серця" (хоча зазвичай паперова "вольниця для всіх" на практиці обертається на розгульне самодурство небагатьох та неприємности для решти). Але я впевнений, що хто не бачить і внутрішньої і зовнішньої обумовлености переходу до президентської республіки – той не має (скажімо так щоб не збитися на манівці патосу), українського здорового глузду.
Олександр Северин, к.ю.н.
Примітки:
1 Андреас Умланд. Полупрезидентский тупик посторанжевой Украины http://pravda.com.ua/news/2009/10/16/103459.htm
2 Альтернатива "шансу" або Вісім кнопок для доктора Умланда http://maidanua.org/static/mai/1237365868.html
3 Западло. http://maidanua.org/static/mai/1244285855.html
4 Заява Оргкомітету ГАУ щодо намірів депутатів ВР внести протиправні зміни до Конституції http://maidanua.org/static/news/2009/1244209728.html
5 Заколот. http://maidan.org.ua/static/mai/1130741120.html
6 Константин Затулин. Стратегия России в российсько-украинских отношениях http://www.from-ua.com/politics/925733c7469fb.html
7 Від "розрухи в головах" – до політично-процесуальної демократії