Домашнє завдання для сходу і заходу Європи
Домашнє завдання для сходу і заходу Європи:
«вгору піднести серця»
Спершу цей текст мав характер протесту проти п. 20 резолюції Європарламенту щодо України (від 25.02.2010). Однак після звернень обласних рад галицьких областей України та кількох українських інтелектуалів, а особливо після виступу на засіданні Європарламенту депутата від Польщі Павла Залевського, настав час не стільки протестувати, скільки робити належні висновки.
Передусім скажу про висновки, які, на мою думку, мали б зробити ініціатори включення до резолюції цього нефортунного пункту. Кілька років тому у Львові велись дискусії щодо відкриття відновленого військового меморіалу польських «Орлят». Українська політична правиця мала застереження щодо слова «героїчно» у відновленому написі «Вони героїчно загинули за Польщу» – це, на її думку, мало антиукраїнське звучання. Польська сторона тоді справедливо обурилася: не Україні вирішувати, хто у Польщі має вважатися героєм. Ми визнали правильність такого підходу, бо слід шанувати історичну пам’ять не лише свою, а й свого партнера. Тим більше що історії наших народів так болісно перехрещені, а історіографії – настільки однобокі й ідеологічно спотворені. Сьогодні цю школу змушені були пройти і згадані ініціатори.
Я не перестану дякувати Польщі за той благословенний для нас період, коли її політики й дипломати були очевидними адвокатами України в Європі. Ні, не було це лукавством – навіть якщо врахувати, що за цим виразно проглядалися обриси спільної для обох країн загрози. Для європейців, які мають більш ніж віддалене уявлення про Україну, в цьому польському «опікунстві» була певна вигода: можна було покластися на обізнаність Польщі в українських політичних процесах. Схоже, однак, що сьогодні треба буде брати до уваги, що польські політики часом можуть лобіювати свої навіть цілком щирі національні візії, не кажучи вже про вузькопартійні інтереси, відступаючи від, здавалося б, уже визнаних стандартів.
Це, до речі, ставить ще одну проблему: як можна збільшити обізнаність Європи про Україну? Те, що вона знає сьогодні, значною мірою спотворене довголітнім впливом чужих ідеологій та інтерпретацій. І навіть якщо хтось і добре орієнтується в українських суспільно-політичних реаліях, то все одно він оцінює їх з позицій власного розуміння європейської історії, сформованого в Оксфорді, Сорбонні чи Гейдельберзі на основі давніх москвоцентричних моделей. Чи можна в такому разі наважуватися робити подібні рекомендації? Може, краще спільно з українцями будувати структури взаємного пізнання й діалогу, які розчистять старі стереотипи? До речі, це, наскільки я розумію, входить у прямі обов’язки українського дипломатичного корпусу.
Мені не раз доводилося вже апелювати до європейського сумління про те, що неврахування ним злочинності комуністичного режиму і справедливості боротьби з ним призводять до спотвореного розуміння процесів у Східній Європі. Я ентузіастично вітав рішення Європейського парламенту, яким він урівняв злочини нацизму й комунізму. Однак однією постановою не зрушити з місця тих усталених стереотипів, що їх вибудувала в свідомості та в підручниках історії Ялтинська система безпеки. Виявляється, не всі можуть і не всі хочуть подолати ці фальсифікації та вийти за рамки своїх особистих і національних обмежень.
Постать Степана Бандери – це лише вершечок «айсберга», якого треба буде зрушити з місця, щоб покінчити з пост-ялтинською аберацією зору. Адже саме ця аберація дала право найбільшому колаборантові з нацистським режимом – Радянському Союзові, який вступив у Другу світову війну на боці нацистів, – роздавати своїм ідеологічним ворогам ярлики «колаборантів з гітлерівцями» за мовчазної згоди (а далі й за активної підтримки) Західної Європи. Сталося так, що ініціатори внесення в резолюцію Європарламенту пункту про Бандеру, переживши шквал критики з боку передусім польського суспільства і найпалкіше схвалення з боку Комуністичної партії України та інших проросійських кіл України, на хвилинку опинилися в ситуації, в якій постійно перебувають українські інтелектуали: представити історію ХХ століття лінійно за принципом «друг мого ворога – мій ворог» неможливо.
Є свої завдання і для колись підкомуністичної Європи. Передусім Україна має вирішити, якою мірою вона, визнаючи Степана Бандеру своїм героєм і беручи за зразок його безсумнівну любов до неї, готова сьогодні взяти за взірець усі методи його політичної та визвольної боротьби. Якщо вже відновлювати правду, то всю. До того ж, якщо ми хочемо, щоб світ пошанував наші жертви, ми мусимо визнати, що наші змагання за незалежність були оплачені не лише нашою власною невинною кров’ю. І польські політики мають чесно відповісти собі на запитання, які шанси обстояти свої національні права, окрім радикальних, залишила Польська держава колись підневільній їй нації. Без вирішення цих двох завдань обидва народи знову перекреслять свій історичний шанс і борсатимуться в полоні одвічних своїх противленств.
Реакція українського суспільства на пункт 20 була значно гострішою, ніж на всі інші пункти згаданої резолюції. Проте вони також варті критичного аналізу.
По-перше, п’ять років за президенства Віктора Ющенка Україна стукала у двері ЄС, чуючи звідти невтішне: «Ще рано, а може, й ніколи…». Що сталося тепер? Чи Україна виконала критерії вступу? Подолала корупцію? Змінила законодавство? Красномовною ілюстрацією до всіх цих питань є часовий символізм: своє рішення європейські парламентарі прийняли в день інавґурації Президента Віктора Януковича, який задекларував уже проросійський вектор української політики. Все це схоже на погану гру, а за частоколом лукавої політкоректності годі зрозуміти, що насправді можна очікувати від політичного істеблішменту Європи.
По-друге, чи є нинішня Європа й далі тією Європою, куди ми хочемо увійти? Все своє життя я і мої друзі несли в серці любов і пошану до Європи як до втілення засадничих принципів цивілізації – пошани до прав людини, визнання суб’єктності народів і їхнього права на самовизначення, пошанування гідності людини й окремішньої ідентичності народів. Ці принципи є тими цінностями, на яких можна будувати спільний європейський дім. Що залишається від тих цінностей, якщо європейські парламентарі з очевидною байдужістю голосують за те, щоб безцеремонно вказати українцям, кого вони можуть вважати національним героєм, а кого ні? Чи вдалися б вони до такого кроку, скажімо, щодо Франції чи Об’єднаного Королівства? А якщо ні (що очевидно), то чи не чекатиме на українців в Європейському Союзі до болю знайома ситуація, коли серед усіх рівних будуть «більш рівні» і «менш рівні»?
По-третє, Європейському парламенту варто було б ініціювати загальноєвропейську дискусію щодо того, які наслідки випливають з цілком слушного визнання злочинності комуністичного режиму. Якщо європейська спільнота до сьогодні з такою рішучістю засуджує колаборантів з нацистським режимом, то як бути з тими, хто колаборував з режимом комуністичним? Якщо Радянському Союзові було вибачено його союзництво з Гітлером на початку війни, беручи під увагу, якими жертвами було оплачено боротьбу з ним пізніше, то чому членам ОУН пам’ятають лише їхні наївні сподівання, що гітлерівська Німеччина пітримає створення незалежної Української держави, і відмовляються визнати її, ОУН, власні жертви внаслідок нацистського насильства, зокрема ув’язнення Степана Бандери в концтаборі в Заксенгаузен? Якщо про ілюзії інших державних європейських народів, які були союзниками гітлерівської Німеччини, сьогодні ніхто не згадує, то чому ілюзії недержавного народу, який боровся за своє місце під сонцем, не сходять зі сторінок європейської преси?
Подібних питань можна нанизувати чимало, і до аналізу їх Європа, схоже, все ще не готова. Але почати цю роботу треба, бо інакше вважатиметься допустимим промовчати, коли газовий шантажист Європи величає героєм ката мільйонів невинних людей – Йосифа Сталіна, і засудити як зречення європейських цінностей спробу українців віддати шану в’язневі нацистських концтаборів і борцю зі сталінським режимом.
Мені як українцеві соромно бачити, як нинішні суперечності України фатально підривають її цивілізаційні шанси. Головну причину цього я вбачаю в посттоталітарній деградації людського духу, що неспроможний піднятися до рівня, з якого суперечності не виключають, а доповнюють одна одну. Проте не меншою мірою мене тривожить і те, що по-бюрґерськи дрібніє і дух Європи, який щораз більше поринає у пастки національних егоїзмів та життєвого комформізму, готового виправдати навіть кривду, якщо вона обіцяє спокій і достаток.
Входження до ЄС країн Центральної Європи засвідчило, що європейська пам’ять про злочини нацизму мусить бути доповнена пам’яттю про злочини комунізму. Процес цей лише розпочато. Зокрема, майбутнє входження України в європейську співдружність народів стане можливим не лише тоді, коли Україна виконає перелічені в резолюції пункти своїх зобов’язань. Необхідною передумовою такого входження є також смиренне визнання політичною елітою Європи, що, замість впадати в Ukraine fatigue (втому від України), їй більше пасувало б спробувати зрозуміти посттравматичні проблеми народу, нещасть якого впродовж усього ХХ століття Європа практично не помічала.
Це потребуватиме, щоб європейці і на заході, і на сході Європи «вгору піднесли серця»: настав час для духовного перезавантаження усього нашого континенту. Бо справа не лише в тім, щоб європейський Схід як «син комуністичного блуду» захотів повернутись до отчого європейського дому. Справа ще й у тім, щоб сам «батько» й увесь його дім були духовно готові його прийняти.
Мирослав Маринович,
колишній в’язень ҐУЛАҐу,
10 березня 2010 року
Відповіді
2010.03.10 | DADDY
Все правильно, але не варто сподіватися на виконання європеями
своєї частини домашнього завдання, поки не побачать вони на своїх вулицях моSSковських бойових колесниць, а на чолі своїх урядів мерзенні пики луб"янських найманців та агентів впливу.2010.03.10 | Богдан
Re: Домашнє завдання для сходу і заходу Європи
Чудовий текст, пане Мирославе. Як завжди - чудовий.От лише яка частина Європи здатна його збагнути і чи взагалі хтось хоче приділяти тому увагу. Адже поки "смажений московський когут" не клюне .. Хотів написати - доти Європа не перехреститься. Але ж і хреститися вже, убогі, розівчилися. А без Бога всі хвалені їхні європейські цінності вже щораз швидше деградують.
2010.03.10 | zmej_gorynych
Прекрасна стаття! Дякую!
Але на превеликий жаль я впевнений, що значимість для ситих бюргерів "спокою та достатку" не полишає жодного шансу на "перезавантаження духовності всього нашого континенту"2010.03.11 | Valentyn
Re: Домашнє завдання для сходу і заходу Європи
Повністю підтримую думки автора.2010.03.11 | Valentyn
Re: Домашнє завдання для сходу і заходу Європи
Думка української громадськості не часто потрапляє до Європи взагалі, тим більше до тих європейських інституцій, які впливають на формування міжнародних взаємин на нашому континенті. Навіть у тих випадках, коли українці мають можливість висловити свою точку зору і можуть бути вислуханими, вона часто ігнорується преставниками Європи, які мають занадто шаблоновий підхід до подій в Україні і не завжди розуміють, що наша оцінка певних історичних подій може приносити корисить цілій Європі. Цілком слушні думки пана Мариновича може спіткати така сама доля піти у забуття, якщо ми ми самі не підтримаємо їх і не непереконаємо в їх слушності наших співгромадян з числа держслужбовців, які мають можливість донести точку зору України до впливових європейських кіл. Без зайвої патетики, але цілком справедливо треба відмітити, що активна державницька позиція найбільш свідомих громадян України може принеси свої плоди, якщо ми будемо вважати своїм національним обов'язком використовувати будь яку можливість для впливу на людей, які відповідальні за формування міжнародних взаємин України.2010.03.12 | igorg
Блискуче! Є ще дуже цікавий документ ЄС
Резолюція ПАРЄ із вживання заходів з метою викриття комуністичних тоталітарних систем. http://khpg.org/index.php?id=1268333035На жаль цей цікавий документ відомий значно менше, хоча дратує комуняк значно більше ніж інші. Цікаво відслідкувати еволюцію ЄС з того часу. Зверніть увагу що про голодомор в Україні 1933, 1947 років жодного слова, а кількість жертв комунізму в СССР сильно занижена.
Дуже добре що ці питання стали гострими. Європа ще не усвідомила усієї глибини й трагічності наслідків комуністичних режимів для людського соціуму. Мабуть найближче до цього розуміння наблизився Ален Безансон, котрий сам піддався свого часу цьому пороку, але усвідомивши вжахнувся.
Взагалі це дуже трагічно, що лише поодинокі представники європейської цивілізації доторкнулися цієї теми й цієї соціальної трагедії. Зважте, що абсолютно відсутні кінематографічні та літературні твори які б дійсно показали усю людську трагедію й усю злочинність комуністичних режимів. Тоді Титанік виявився б чимось неймовірно дрібним й особистим на тлі масової людської трагедії. Певно проблема в тому що людське єство просто не в змозі це осягнути й сприйняти, приміряти на себе. Ця трагедія все ще чекає на геніїв здатних це підняти й донести до свідомості. З іншого боку, комунізм це зло цілком реальне й неймовірно сильне і навіть популярне й нині. Воно здатне багато зробити аби такого не сталося.
І саме українці, як носії цілком європейської ментальності й культури, саме як європейці, це зло пережили й зрозуміли його єство, сутність й одночасно стали його жертвою. Про його суть відразу по війні писав Пігідо Правобережний. Але українці водночас стали й носіями тієї зарази яка продовжує пожирати українство й не пускає до Європи. Так стороняться людини із страшними смердючими ранами. Бо хоч і шкода але ж і дуже неприємно. До того ж варто усвідомити що не завжди людина здатна самостійно впоратися з виразками, не завжди соціум здатний самостійно очиститися й стати здоровим. Й здається українці доклали неймовірних зусиль й жертв аби вижити й зцілитися. Але не досить, потрібне розуміння й головне допомога.
2010.03.13 | Shooter
Це не документ ЄС.
Але, тим не менше, він важливий.2010.03.13 | Историк
A reminder:
Доки західні держави не йтимуть на повне знищення большевизму й російського імперіялізму, на розвал СССР і відродження на його руїнах національних держав поневолених нині народів, а змагають лише до припинення большевицької агресії і експансії (хоч би для того вони вели відкриту війну), доти немає підстав, щоб наші визвольні змагання зв'язувати з їхньою політикою і з їхніми конфліктами....Ставка політики західніх держав на те, що конфлікт у Кореї, при їхній рішучій у ньому поставі і мілітарній реакції, поставить тверду межу дальшому наступові російського імперіялізму і доведе до мирної стабілізації та співпраці між Заходом і СССР, є неправильна. У ній лежить бажання примиритися з большевизмом коштом тих усіх народів, які вже впали його жертвою. Для всіх народів, які змагаються за своє визволення з-під російського поневолення, таке спрямування політики західніх держав є шкідливе. Але воно є так само шкідливе для справи захисту від російського імперіялізму решти світу, в тому числі і самих західніх держав.
Розглядаючи в цілому сучасну політику західніх держав супроти Росії в корейському конфлікті, мусимо позитивно оцінити саму методу поступування — рішучу мілітарну відсіч, хоч сама засаднича мета тієї політики є неправильна. Можна припускати, одначе, що після направи в методі на одному відтинку, під впливом чинника національно-визвольних війн поневолених народів та ймовірного перекинення конфлікту на інші терени, прийде також направа і в цілях політики Заходу.
...Революційно-визвольна боротьба України й інших народів проти большевицького бльоку своїми цілями, своєю неперервною дією і своїм потенціялом у напрямі докорінного знищення большевизму й російського імперіялізму, являється найстійкішим і найрадикальнішим чинником у протибольшевицькому фронті. Протибольшевицькі потягнення, а навіть мілітарні виступи різних держав, хоч би вони мали дуже велику силову напругу, якщо їхня дія не має на меті знищити російського імперіялізму, а тільки примусити його до деяких поступок, не матимуть такого значення для ладу й спокою в світі, як мають його національно-визвольні революції поневолених народів.
...Визвольні змагання України й інших народів можна було б зв'язувати з протибольшевицькою боротьбою чужих держав тільки на плятформі союзницького відношення, при зобов'язуючому узгідненні цілей і при належному забезпеченні наших країн і потреб нашого фронту боротьби в цілості ведення війни.
У кожній міжнародній ситуації, без уваги на поставу до нас і до наших змагань зовнішніх сил, ми своєю боротьбою проти російського імперіялізму й большевизму об'єктивно причиняємося до оборони всього світу. Боротьба України і всіх народів, об'єднаних в АБН, постійно виконує цю місію. Кожний українець і кожна українська спільнота за кордоном, виконуючи свій обов'язок супроти Батьківщини, тим самим служить справі оборони волі народів і захисту найвищих людських цінностей — Божої Правди на землі перед большевизмом, байдуже чи це чужинці розуміють і доцінюють, чи ні.
2010.03.13 | один_козак
Клас! Читаю далі...
2010.03.13 | один_козак
Таки гарно. Але цей текст в Україні необхідно винести за межі
патріотичної спільноти.2010.03.13 | Историк
"Интернационализм националистов". Концепция Европарламента
(объединение общеевропейских партий, централизация) в принципе не совпадает с национальными задачами Украины. Отсюда - цена и значение резолюций ЕП.Другое дело - поиск союзников на основах равноправия и общности задач. По-другому не бывает.
Здається, ми не помилимось, коли скажемо, що політика революційного фронту поневолених націй, як реальний чинник і усвідомлена система дії, зродилась і закорінилась на полях боїв Української Повстанської Армії з Москвою. Інколи ворожа пропаганда денунціює на адресу УПА, що в ній, в її рядах боровся “інтернаціональний зброд” (збиранина). Ця пропаганда прекрасно знає, що це за “збиранина”. Це вояки-націоналісти майже всіх поневолених Москвою народів, що в рядах УПА, як поодинокі особи або окремі національні з'єднання зі своєю командою і політичним проводом, борються за свої національні цілі.
...З етично-морального погляду всякий націоналізм вільної від чужоземного поневолення нації є морально відповідальним за всяке насильство і поневолення іншої нації; де б воно на земній кулі не відбувалось. Тим більшою і тим конкретнішою є політична і моральна відповідальність українського націоналізму, як найбільшої сили протиставної московському імперіялізмові за долю інших поневолених Москвою націй, які перебувають в однаковому стані з Україною.
Це політично-моральне, духове єднання поневолених націй в їх боротьбі за свої цілі, як нерозривна цілість, збігається з егоїстичним, здоровим, інтересом кожної поневоленої нації. Найвищі моральні основи є лише висловленням найвищого, розумного і доцільного, егоїзму. Хіба мудрість: “Не бажай другому того, чого собі не бажаєш!” не є одночасно висловом і найвищої моральної норми для цілого людства, кожної нації, кожної людини і одночасно нормою здорового індивідуального і національного егоїзму?
Повною і найвищою перемогою українського націоналізму буде стан, коли російська імперія перестане існувати і всі народи, нею поневолені, дістануть національно-державну волю. Без того повної перемоги Україна мати не може, або ця перемога буде частковою і сумнівною.
2010.03.13 | rais
Перемоги Україна мати не може доти поки залишається
не заСУДженою та безпоКАРАною комунобандитська "еліта". "Еліта", яка всі роки при владі в Україні. "Еліта", яка сьогодні узурпувала владу і тягне Україну у Депо совкового відстойнику.