06/04/2010 | Felicidada

[04.06.2010 04:35] Маша Міщенко
Я запитала про досягнення Януковича за 100 днів – у відповідь мене назвали провокатором

Я сьогодні відчула себе тричі Обраною. Спочатку мене спокійно пустили за чергову загорожу, встановлену за двісті метрів від палацу «Україна» з нагоди приїзду туди Віктора Януковича. Хоча іншим солідним чоловікам в солідних костюмах міліція завертала.

Потім мені дали хвилини три постояти на червоній доріжці, яку простелили від самісіньких дверей палацу метрів на сто вниз по сходах, – нею мав пройти Сам.

А втретє для мене знайшлося місце в партері палацу «Україна», я сиділа на відстані двох рядів від синів вітчизни і батьків українських реформ, судової – Андрія Портнова, енергетичної – Юрія Бойка, гуманітарної – Семиноженка. Чи хвилюєтеся ви так, як хвилювалася з цього приводу я? Не думаю. Ну, уявіть, стою біля Палацу на червоній доріжці, довкола міліція, народ такий по обидві сторони вулиці Червоноармійською стоїть відбірненький, сепарований, спокійний, вимахує прапорцями Партії регіонів. Десь з якогось даля, орієнтовно біля Московського будинку побуту – ближче до вулиці Тельмана, ледве чутні протестні крики і видно прапори руху «За Україну». Як виявилось, це спецназ узяв в кільце мітинговців, не давши, їм навіть розгорнути прапори. Людей протримали в замкнутому кільці дві з половиною години, до приїзду народних депутатів України. Людей не били. Поки що.

Я пройшла до фойє головного палацу країни... Підійшла до Віталія Масола, останнього прем`єр-міністра УРСР, який свого часу пішов у відставку після студентського голодування (потім він ще раз був прем`єром за Кравчука і Кучми). Віталій Андрійович, з яким я записувала не одне інтерв`ю, щосили закликав мене радіти з очікуваної події, послання президента Януковича українському народові. «Мені подобається наш президент. Він справжній, і виглядає як президент, а не як хтось, хто називав себе президентом. А Харківські угоди – це найкраще, що він зумів зробити. Тому що ми з Росією неподільні. У нас одна історія, одна культура, ми зв`язані дуже міцно, і завжди будемо зв`язані, хто б що казав...» Здається, я вперше через двадцять років після голодування зріло усвідомила, за що ми тоді в 1989 році знімали прем`єр-міністра Масола.

Я пригадала партійні з`їзди в клубі культури Політеху, куди без помпи приїздив колишній президент. Але легко придушила в собі ностальжі, подумавши, що сьогоднішній (тимчасовий) тріумф Януковича – це наслідок керівництва країною Ющенка.

У палаці «Україна» було море людей. І яких людей... Знатні «регіонали»... Ринат Ахметов розмовляв з Юхимом Звягільським, судячи з усього, про справи на меткомбінаті імені Ілліча... Від Ахметова раз у раз чулися репліки: “Семенович” (колишнього керівника заводу звуть Володимир Семенович Бойко)... “контракт”... “немає коштів”... Звягільський щось шепотів Ахметову і вдоволено посміхався...

У фойє, та й залі Палацу, зібрався дуже побожний народ. На руках декого з нардепів з-під діамантових запонок виднілися плетені монастирські чотки. Не здивуюся, дізнавшись, що під костюм бріоні вони потай надягають волосяницю – грубий одяг з козиної шерсті для аскетів. У залі, десь на сімнадцятому-вісімнадцятому рядах були позначені місця для запрошених. Помітивши віце-прем`єра Сергія Тігіпка, поцікавилася, чи задоволений він першою сотнею днів керівництва свого президента. Сергій Леонідович сказав, що святкувати поки нема чого, але тенденція окреслилася добра.

Тому я періодично підходила то до одного, то до іншого присутнього з запитанням, що він вважає головним досягненням нового президента за минулі сто днів і з чим особисто він хоче привітати Віктора Федоровича. Націонал-більшовик Борис Олійник обурено промовчав у відповідь, а Юрій Богуцький, який працював свого часу заступником голови Секретаріату президента Ющенка, сувороо сказав, що у них дуже конфіденційна розмова, а в спину я почула: «Провокатор». Хоча чого обурюватися, якщо вже пришли і радієте події, то вмійте пояснити свою радість журналістам. Чого соромитися?

Те саме, але вже з посмішкою я почула від Віктора Пилипишина, голову Шевченківської адміністрації Києва, опозиціонера Черновецького: «Подумайте самі, я – чиновник. Є у мене причина відмовлятися від запрошення послухати послання голови держави?»

Народ почав розсаджуватися. «Які люди! Який радісний дощ мене чекає!» - захоплено вигукував міністр юстиції Олександр Лавринович, дивлячись, здається, на міністра палива і енергетики Юрія Бойка. Не всім, хто потрапив до залу, знайшлося місце. Якісь чоловіки в костюмах побивалися, що не зможуть послухати лідера в партері. Одному з них я порадила сісти на порожнє місце, відведене для бютівця Миколи Томенка (на двох рядах місця були іменними, клеїлися папірці з прізвищами).

– Ви думаєте, що Томенко не прийде? – з надією запитав мене котрийсь «регіонал», охочий всістися на козирне місце в партері.

– Ні, Томенко всіх президентів слухає по телевізору, - запевнила я шанувальника Віктора Федоровича.

...Перші десять хвилин послання Віктор Федорович витратив на критику своїх попередників, констатуючи п`ять бездарно втрачених помаранчевою владою років. Потім почав обіцяти реформи, перераховуючи їх основні напрями. Предметно про послання поговоримо завтра. Але, якщо говорити про загальне враження від виступу, то воно непогане. Віктор Федорович читав чітко, сто відсотків, тренувався. По суті, прагнув догодити всім. Бідним президент обіцяв допомогу, але зауважував, що допомога буде тільки найменше забезпеченим громадянам, всім іншим давав зрозуміти, що час підвищувати тарифи. Говорив про загрозливе зростання питомої ваги пенсійних витрат у ВВП і про неприпустимість політики проїдання і перехресного субсидування. Такий цілком праволіберальний виступ младореформатора, але з обіцянкою не забути бідних. Підприємцям пообіцяв восени новий Податковий кодекс, а також вчасно і не в ручному режимі повертати ПДВ й скорочувати держрегулювання. З одного боку, радів тому, що ніхто не переписуватиме історію, з іншого – заявляв, що він – патріот і зміцнюватиме ідентичність і розвиватиме багатокультурний діалог. З одного боку, пообіцяв масштабну приватизацію, окремо згадавши електроенергетику і вугільну сферу. З іншого – сказав, що в держвласності треба залишити об`єкти, які «забезпечують виконання державою своїх основних функцій і національну безпеку».

Я про себе подумала, що Віктор Федорович дуже непогано тримався. Враховуючи, що риторика його слабке місце, він цілком навіть жваво проскочив такі складні словосполучення як «ринковий кентавр, відтворення суб`єктів господарювання (?) і цілісність кругообігу капіталу». Єдине, що він переплутав, це коли слово «доктринерство» прочитав, як «докторИнерство». Під доктринерством президент мав на увазі риторику протистояння між Заходом і Сходом. Янукович – просто мов президент США Барак Обама (на думку західного дослідника Марка Леонарда, Обама – перший президент США, який облишив мислити категоріями Схід – Захід, а почав мислити категоріями Південь – Північ). Але президент України «продвинутіший» за Обаму, він не тільки облишив мислити категоріями Схід – Захід, він ще повернув країні нейтральний статус, залишив на 25 років базу Чорноморського флоту і оголосив стратегічним партнером і США, і Росію. Високі відносини і висока політика.Оцінити гідно яку мені заважали в першу чергу натовпи міліціонерів на вулиці і група мітингуючих опозиціонерів, узятих в сталеве кільце, серед яких були навіть народні депутати України.
Коли Янукович сказав, що олігархи і лобісти стоятимуть в «загальній черзі», я почала вдивлятися, як реагують його найближчі соратники. Міністр палива і енергетики Юрій Бойко мляво плескав. Борис Колесников – теж. Як зреагував Хорошковський, не бачила.

Після виступу зазвучав духовний гімн України. І, коли чесно, я не зрозуміла, що відбувається. Я вже звикла, що навіть рядові симпатики Партії регіонів встають під час українського гімну, а деякі його навіть співають. Але духовний гімн України теж важливий. Це хоч і дещо демонстративний захід, але він все-таки містить слова молитви... І уявіть, звучать слова: «Боже великий єдиний, нам Україну храни», а в цей час лунають бурхливі оплески, буквально суцільні овації Віктору Федоровичу. Його реально викликали на біс.

Віктор Федорович розкланявся, але виступати наново не став. А вони все плескали і плескали.

А я пригадала, як нещодавно в райцентрі Васильків канидат у президенти Янукович закінчив мітинг і не знаючи, що ще сказати городянам, запитав свиту: чому ці дебіли не розходяться. Мікрофони ще не були вимкнені, і «дебіли» все почули. Цього разу, дивлячись в радісне обличчя Януковича, якого після півторагодинного виступу викликали на біс його прихильники і якому вже дуже хотілося піти, я відчувала гострий жаль, що мікрофон, біля якого стояв президент, був вимкнений. Я здогадуюся, що б зал мусив почути від голови держави, але я б не образилася на нього за присутніх.

Маша Міщенко, фото Михайла Марківа і УНІАН


постiйна адреса статтi: http://www.unian.net/ukr/news/news-380065.html