Як Тінь Гітлера трансформувалася у тінь КГБ
12/23/2010 | Володимир В'ятрович
Сенсаційна публікація NARA щодо покриття ЦРУ нацистських злочинців в частині українського питання виявилася дивно схожою на версію від радянського КГБ.
Поважні американські історики Брайтман та Года роблять велику справу, відкриваючи минулу співпрацю ЦРУ із нацистами. Проте у питанні одного із лідерів організації українських націоналістів Миколи Лебедя бажання авторів розширити список злочинців пересилило науковий професіоналізм. Це дозволяє висловити обґрунтований сумнів у фаховості даної частини публікації і взагалі у академічних підставах її появи. “Упущені” факти, фрагментовані цитати, базовані на припущеннях висновки і практично повне ігнорування українських першоджерел – саме такі інструменти дозволили внести ім'я Миколи Лебедя до переліку нацистських злочинців.
10 грудня 2010 Національний архів у Вашингтоні підготував звіт для Конгресу США з промовистою назвою “Тінь Гітлера. Нацистські воєнні злочинці, американська розвідка і холодна війна”. Історики Річард Брайтман та Норман Года, опираючись на розсекречені документи звинувачують американські спецслужби повоєнного часу у покриванні ними нацистських злочинців.
Повідомлення архіву привернуло увагу й українських науковців, адже серед нацистських злочинців, які користувалися опікою американських спецслужб, названий відомий діяч українського визвольного руху Микола Лебедь.
Поява звіту в час, коли в Україні тривають інформаційні бої довкола минулого, в епіцентрі яких український визвольний рух 1920-1950-тих років, очевидно лише додасть олії у вогонь суперечки. Історичні дискусії є неминучим і корисним суспільним явищем, проте в Україні вони останнім часом мають надто специфічний характер, адже часто грішать залежністю від політики чи навіть геополітики.
Українські спроби переосмислити власне минуле, відкрити його невідомі сторінки, зокрема через розсекречення архівів КГБ наштовхнулися не лише на нерозуміння з боку сусідньої Росії, але й на її рішучу протидію. Найвищі високопосадовці останньої (включно з президентом і прем’єром) неодноразово виступали із публічними заявами, намагаючись, часом доволі грубо, корелювати погляди українців на свою історію. Прихід в Україні до влади проросійської команди Віктора Януковича призвів не лише до різкої зміни офіційних оцінок минулого, але й до закриття архівів та навіть до вилучення певних фрагментів з підручників історії.
Схоже, в Україні услід за Росією почався процес реабілітації радянського минулого, відродження старих комуністичних стереотипів у якості “нових історичних оцінок” певних осіб чи явищ. Це чи не найбільшою мірою стосується боротьби Організації українських націоналістів та Української повстанської армії. У протистоянні із ними, що тривало понад десять років після Другої світової війни, радянська влада використовувала не лише великі військові сили але й масштабну пропагандистську кампанію. Головним моментом інформаційної боротьби було зображення українських повстанців як колабораціоністів нацистів. Наслідки цієї пропаганди відчутні досі не лише у суспільній свідомості багатьох українців, але й роботах професійних істориків, попри те, що на сьогодні відкрито великі об’єми українських, радянських та німецьких документів, які розповідають про антинацистську боротьбу ОУН та УПА.
Одним із таких прикладів рецидивів пропаганди КГБ та ігнорування українських архівних документів є частина звіту, підготовленого істориками Національного архіву США.
Микола Лебедь, один з чільних діячів ОУН, Річардом Брайтманом та Норманом Годою зарахований до нацистських злочинців не вперше. У звіті під назвою “Американська розвідка і нацисти” (“US Intelligence and the nazis”), який подавався як завершальний у роботі спеціальної міжвідомчої групи істориків в 2005 році, про Лебедя читаємо в статті “Нацистські колаборанти. Що знало ФБР”.
Історики переконують читача, що американські спецслужби співпрацювали з “нацистським злочинцем” Лебедем, послуговуючись наступною логікою:
1. ОУН - профашистська організація, союзник нацистів, брала участь у масовій ліквідації євреїв.
2. Микола Лебедь був членом і одним із керівників ОУН.
3. ЦРУ співпрацювала з Лебедем у післявоєнний період.
4. ЦРУ, зокрема в особі Лебедя, покривала нацистських злочинців.
Головне навантаження цієї логічної конструкції зосереджене на першій тезі, тож вона повинна бути найбільш обґрунтованою, опиратися на солідну джерельну базу, втому числі на документацію самої ОУН.
Натомість у списку використаних матеріалів не знаходимо жодного такого документа, а лише покликання на роботи Філіпа Фрідмана та Джона Армстронга, опубліковані в 1950-ті роки (Армстронг, до речі, критикував тезу про колабораціонізм ОУН, особисто знав і з симпатією ставився до Миколи Лебедя, якого, очевидно, не вважав нацистським злочинцем). Натомість величезний масив документів та досліджень, оприлюднених за останніх двадцять років, опинилися поза увагою авторів. Мова йде про публікації, які спростовують звинувачення ОУН в колабораціонізмі, де, серед іншого, подано факти фальшування КГБ історії ОУН з метою її компрометації. У 2008-початку 2010 Україна відкрила архіви КГБ, і навіть якщо архіви КГБ в Росії досі таємні, то української їх частини науковцям достатньо, аби робити певні висновки.
На жаль, автори звіту NARA не бачили чи не захотіли звернути увагу на ці публікації, тож не дивно, що їх опінії дуже схожі до ключових тез радянської пропаганди кількадесятилітньої давності.
Тому у звіті 2010 року під назвою “Тінь Гітлера” Лебедь вдруге фігурує серед нацистських воєнних злочинців. Інформація про нього подана поруч із матеріалами про особистого секретаря Гітлера Гетрауда Юнге, гауляйтера Артура Грейзера, муфтія Єрусалиму Хадж Аміна ель Хусейні, вищих керівників гестапо, серед них і самого Адольфа Айхмана. Виглядає, що за задумом авторів, лише саме включення Миколи Лебедя в компанію всесвітньовідомих нацистів та антисемітів мало б служити переконанню читача, що мова йде про беззаперечного колабораціоніста та нацистського злочинця.
Тексту передує факсимільна копія документу 1952 року. Підпис під публікацією документа вказує: “ЦРУ намагалося захистити лідера українських націоналістів Миколу Лебедя від кримінального розслідування Служби з питання імміграції та натуралізації”. В контексті даної книги читач може дійти до висновків, що американська спецслужба намагалася рятувати свого підопічного від відповідальності за участь у нацистських злочинах. Натомість, із змісту самого документа бачимо, що Служба імміграції розслідувала участь Миколи Лебедя у вбивстві в 1934 році міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, який проводив жорстоку політику щодо українців.
Поданий далі в звіті 2010 року матеріал про Лебедя є збільшеною версією тексту 2005 року. Тут, як і в попередньому звіті, головна увага зосереджена на фактах його повоєнної співпраці із американськими спецслужбами.
Щодо періоду Другої світової війни, коли власне Лебедь мав проявити себе як нацистський злочинець, то цього разу американські історики намагалися залучити ширше коло джерел для його відображення, проте все одно проігнорували першоджерела.
В тексті з'явилася інформація про арешти та вбивства німцями українських націоналістів, за підготовку антинімецького повстання. Автори доходять висновку про непрості стосунки між німцями та українським визвольним рухом. Очевидно, що стосунки не були простими, адже після співпраці 1939-1941 (яка, до речі, тривала лише на кілька тижнів довше, ніж співпраця СРСР з Третім рейхом) настав період збройного протистояння, який тривав до кінця німецької окупації України.
Автори зокрема згадують і про спроби гестапо арештувати чи знищити самого Миколу Лебедя. Могли б ще додати ув'язнення його дружини Дарії та півторарічної доньки Зоряни в нацистському концтаборі Равенсбрюк. І, врешті, задати самі собі питання: чи є підстави ставити цю людину в один ряд із Айхманом і бездоказово називати нацистським злочинцем.
Для вивчення питання діяльності Миколи Лебедя доцільно використати зокрема й унікальні документи з його архіву, який, до речі, знаходиться в Гарвардському університеті. Тут також можна ознайомитися із тисячами документів ОУН та УПА 1940-1950-тих років, які висвітлюють ідеологію цих структур, їх ставлення до різних національних груп, їх боротьбу з німецькою окупацією, причини і перебіг польсько-українського конфлікту в 1942-1947 роках.
Відповідно, можна буде не послуговуватися фрагментами цитат з рішень конференцій Організації українських націоналістів, як це зроблено у цьогорічному звіті NARA, а зацитувати повністю, що дозволить не лише історикам, а й читачам робити обґрунтовані висновки.
Наприклад, однією з тез, на підставі якої ґрунтується висновок про начебто антисемітську політику ОУН, є наведена авторами цитата із рішення Другого великого збору ОУН в квітні 1941 року: “Jews in the USSR constitute the most faithful support of the ruling Bolshevik regime and the vanguard of Muscovite imperialism in the Ukraine.”
Натомість повністю рішення Збору ОУН щодо євреїв звучить наступним чином: «Жиди в СССР є найвідданішою підпорою пануючого большевицького режиму та авангардом московського імперіялізму в Україні. Протижидівські настрої українських мас використовує московсько-большевицький уряд, щоб відвернути їхню увагу від дійсного спричинника лиха і щоб у час зриву спрямувати їх на погроми жидів. Організація Українських Націоналістів поборює жидів як підпору московсько-большевицького режиму, освідомлююючи рівночасно народні маси, що Москва це головний ворог».
Відповідно, уважний дослідник, повністю прочитавши текст, зробить інші висновки. Перша частина тези є констатацією поширеної в той час опінії про участь єврейства в утвердженні радянської влади. У другій же частині наголошується, що ОУН поборює лише тих євреїв, які беруть активну участь у діяльності більшовицької влади на Україні, при цьому зазначено, що основним ворогом є комуністичний режим, а не будь-які нації. Тут також сформульовано негативне ставлення до антиєврейських погромів, зокрема як таких, що мають за мету лише відвернути увагу від головного ворога українців – СРСР.
Щоб ширше обгрунтувати ідеологічну платформу ОУН, зокрема щодо політики співжиття із національними меншинами, наведу ще цитати керівників українського націоналізму із 1930 та 1944 років.
Ще в 30 році один із основних ідеологів українського націоналізму Микола Сціборський писав: «Єдиним дороговказом при вишукуванні шляхів відношення державної влади до меншостей має бути засада: нормальне співжиття суспільства та окремих його національних складників і співпраця всіх на благо Української держави […] Поруч із тим конче треба виразно вказати жидівству, що наш державницький рух не бачить ніяких підстав та користей в обмеженні правного положення жидівства на Україні. Навпаки, завданням влади буде дати жидам рівноправне положення й можність виявляти себе у всіх ділянках суспільно-громадської, культурної та иншої діяльности”.
А в 1944 році ще один із чільних діячів ОУН Йосип Позичанюк наголошував: “В програмі не мусить бути ніякого антисемітизму і будь-якого фобства. В програмі мусить бути визнано права нацменшостей і навіть підкреслено пільги тим, хто співдіятиме й офіруватиме в боротьбі за Українську Державу”.
Як бачимо, питання змісту політики ОУН щодо національних меншин зокрема і щодо дотримання прав людини загалом потребує аналізу джерел. А джерела щодо цієї та багатьох інших тем не дозволять об'єктивному історику називати український повстанський рух колаборантським. Між іншим, серед документів в Гарвардському університеті — копії публікацій про “нацистського злочинця” Микола Лебедя, підготовлені не без участі КГБ в 1970-1980-ті роки.
Можливо, ми побачимо новий аналіз діяльності Миколи Лебедя та ОУН авторства колег-істориків із США, у підготовці якого буде використано зокрема й названі документи в Гарвардському університеті.
Можливо... А наразі, покликаючись на авторів звіту, тиражується інформація про одного з керівників українського антинацистського руху опору як про колаборанта і злочинця, оживляючи тіні КГБ та старі комуністичні міфи.
Поважні американські історики Брайтман та Года роблять велику справу, відкриваючи минулу співпрацю ЦРУ із нацистами. Проте у питанні одного із лідерів організації українських націоналістів Миколи Лебедя бажання авторів розширити список злочинців пересилило науковий професіоналізм. Це дозволяє висловити обґрунтований сумнів у фаховості даної частини публікації і взагалі у академічних підставах її появи. “Упущені” факти, фрагментовані цитати, базовані на припущеннях висновки і практично повне ігнорування українських першоджерел – саме такі інструменти дозволили внести ім'я Миколи Лебедя до переліку нацистських злочинців.
10 грудня 2010 Національний архів у Вашингтоні підготував звіт для Конгресу США з промовистою назвою “Тінь Гітлера. Нацистські воєнні злочинці, американська розвідка і холодна війна”. Історики Річард Брайтман та Норман Года, опираючись на розсекречені документи звинувачують американські спецслужби повоєнного часу у покриванні ними нацистських злочинців.
Повідомлення архіву привернуло увагу й українських науковців, адже серед нацистських злочинців, які користувалися опікою американських спецслужб, названий відомий діяч українського визвольного руху Микола Лебедь.
Поява звіту в час, коли в Україні тривають інформаційні бої довкола минулого, в епіцентрі яких український визвольний рух 1920-1950-тих років, очевидно лише додасть олії у вогонь суперечки. Історичні дискусії є неминучим і корисним суспільним явищем, проте в Україні вони останнім часом мають надто специфічний характер, адже часто грішать залежністю від політики чи навіть геополітики.
Українські спроби переосмислити власне минуле, відкрити його невідомі сторінки, зокрема через розсекречення архівів КГБ наштовхнулися не лише на нерозуміння з боку сусідньої Росії, але й на її рішучу протидію. Найвищі високопосадовці останньої (включно з президентом і прем’єром) неодноразово виступали із публічними заявами, намагаючись, часом доволі грубо, корелювати погляди українців на свою історію. Прихід в Україні до влади проросійської команди Віктора Януковича призвів не лише до різкої зміни офіційних оцінок минулого, але й до закриття архівів та навіть до вилучення певних фрагментів з підручників історії.
Схоже, в Україні услід за Росією почався процес реабілітації радянського минулого, відродження старих комуністичних стереотипів у якості “нових історичних оцінок” певних осіб чи явищ. Це чи не найбільшою мірою стосується боротьби Організації українських націоналістів та Української повстанської армії. У протистоянні із ними, що тривало понад десять років після Другої світової війни, радянська влада використовувала не лише великі військові сили але й масштабну пропагандистську кампанію. Головним моментом інформаційної боротьби було зображення українських повстанців як колабораціоністів нацистів. Наслідки цієї пропаганди відчутні досі не лише у суспільній свідомості багатьох українців, але й роботах професійних істориків, попри те, що на сьогодні відкрито великі об’єми українських, радянських та німецьких документів, які розповідають про антинацистську боротьбу ОУН та УПА.
Одним із таких прикладів рецидивів пропаганди КГБ та ігнорування українських архівних документів є частина звіту, підготовленого істориками Національного архіву США.
Микола Лебедь, один з чільних діячів ОУН, Річардом Брайтманом та Норманом Годою зарахований до нацистських злочинців не вперше. У звіті під назвою “Американська розвідка і нацисти” (“US Intelligence and the nazis”), який подавався як завершальний у роботі спеціальної міжвідомчої групи істориків в 2005 році, про Лебедя читаємо в статті “Нацистські колаборанти. Що знало ФБР”.
Історики переконують читача, що американські спецслужби співпрацювали з “нацистським злочинцем” Лебедем, послуговуючись наступною логікою:
1. ОУН - профашистська організація, союзник нацистів, брала участь у масовій ліквідації євреїв.
2. Микола Лебедь був членом і одним із керівників ОУН.
3. ЦРУ співпрацювала з Лебедем у післявоєнний період.
4. ЦРУ, зокрема в особі Лебедя, покривала нацистських злочинців.
Головне навантаження цієї логічної конструкції зосереджене на першій тезі, тож вона повинна бути найбільш обґрунтованою, опиратися на солідну джерельну базу, втому числі на документацію самої ОУН.
Натомість у списку використаних матеріалів не знаходимо жодного такого документа, а лише покликання на роботи Філіпа Фрідмана та Джона Армстронга, опубліковані в 1950-ті роки (Армстронг, до речі, критикував тезу про колабораціонізм ОУН, особисто знав і з симпатією ставився до Миколи Лебедя, якого, очевидно, не вважав нацистським злочинцем). Натомість величезний масив документів та досліджень, оприлюднених за останніх двадцять років, опинилися поза увагою авторів. Мова йде про публікації, які спростовують звинувачення ОУН в колабораціонізмі, де, серед іншого, подано факти фальшування КГБ історії ОУН з метою її компрометації. У 2008-початку 2010 Україна відкрила архіви КГБ, і навіть якщо архіви КГБ в Росії досі таємні, то української їх частини науковцям достатньо, аби робити певні висновки.
На жаль, автори звіту NARA не бачили чи не захотіли звернути увагу на ці публікації, тож не дивно, що їх опінії дуже схожі до ключових тез радянської пропаганди кількадесятилітньої давності.
Тому у звіті 2010 року під назвою “Тінь Гітлера” Лебедь вдруге фігурує серед нацистських воєнних злочинців. Інформація про нього подана поруч із матеріалами про особистого секретаря Гітлера Гетрауда Юнге, гауляйтера Артура Грейзера, муфтія Єрусалиму Хадж Аміна ель Хусейні, вищих керівників гестапо, серед них і самого Адольфа Айхмана. Виглядає, що за задумом авторів, лише саме включення Миколи Лебедя в компанію всесвітньовідомих нацистів та антисемітів мало б служити переконанню читача, що мова йде про беззаперечного колабораціоніста та нацистського злочинця.
Тексту передує факсимільна копія документу 1952 року. Підпис під публікацією документа вказує: “ЦРУ намагалося захистити лідера українських націоналістів Миколу Лебедя від кримінального розслідування Служби з питання імміграції та натуралізації”. В контексті даної книги читач може дійти до висновків, що американська спецслужба намагалася рятувати свого підопічного від відповідальності за участь у нацистських злочинах. Натомість, із змісту самого документа бачимо, що Служба імміграції розслідувала участь Миколи Лебедя у вбивстві в 1934 році міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, який проводив жорстоку політику щодо українців.
Поданий далі в звіті 2010 року матеріал про Лебедя є збільшеною версією тексту 2005 року. Тут, як і в попередньому звіті, головна увага зосереджена на фактах його повоєнної співпраці із американськими спецслужбами.
Щодо періоду Другої світової війни, коли власне Лебедь мав проявити себе як нацистський злочинець, то цього разу американські історики намагалися залучити ширше коло джерел для його відображення, проте все одно проігнорували першоджерела.
В тексті з'явилася інформація про арешти та вбивства німцями українських націоналістів, за підготовку антинімецького повстання. Автори доходять висновку про непрості стосунки між німцями та українським визвольним рухом. Очевидно, що стосунки не були простими, адже після співпраці 1939-1941 (яка, до речі, тривала лише на кілька тижнів довше, ніж співпраця СРСР з Третім рейхом) настав період збройного протистояння, який тривав до кінця німецької окупації України.
Автори зокрема згадують і про спроби гестапо арештувати чи знищити самого Миколу Лебедя. Могли б ще додати ув'язнення його дружини Дарії та півторарічної доньки Зоряни в нацистському концтаборі Равенсбрюк. І, врешті, задати самі собі питання: чи є підстави ставити цю людину в один ряд із Айхманом і бездоказово називати нацистським злочинцем.
Для вивчення питання діяльності Миколи Лебедя доцільно використати зокрема й унікальні документи з його архіву, який, до речі, знаходиться в Гарвардському університеті. Тут також можна ознайомитися із тисячами документів ОУН та УПА 1940-1950-тих років, які висвітлюють ідеологію цих структур, їх ставлення до різних національних груп, їх боротьбу з німецькою окупацією, причини і перебіг польсько-українського конфлікту в 1942-1947 роках.
Відповідно, можна буде не послуговуватися фрагментами цитат з рішень конференцій Організації українських націоналістів, як це зроблено у цьогорічному звіті NARA, а зацитувати повністю, що дозволить не лише історикам, а й читачам робити обґрунтовані висновки.
Наприклад, однією з тез, на підставі якої ґрунтується висновок про начебто антисемітську політику ОУН, є наведена авторами цитата із рішення Другого великого збору ОУН в квітні 1941 року: “Jews in the USSR constitute the most faithful support of the ruling Bolshevik regime and the vanguard of Muscovite imperialism in the Ukraine.”
Натомість повністю рішення Збору ОУН щодо євреїв звучить наступним чином: «Жиди в СССР є найвідданішою підпорою пануючого большевицького режиму та авангардом московського імперіялізму в Україні. Протижидівські настрої українських мас використовує московсько-большевицький уряд, щоб відвернути їхню увагу від дійсного спричинника лиха і щоб у час зриву спрямувати їх на погроми жидів. Організація Українських Націоналістів поборює жидів як підпору московсько-большевицького режиму, освідомлююючи рівночасно народні маси, що Москва це головний ворог».
Відповідно, уважний дослідник, повністю прочитавши текст, зробить інші висновки. Перша частина тези є констатацією поширеної в той час опінії про участь єврейства в утвердженні радянської влади. У другій же частині наголошується, що ОУН поборює лише тих євреїв, які беруть активну участь у діяльності більшовицької влади на Україні, при цьому зазначено, що основним ворогом є комуністичний режим, а не будь-які нації. Тут також сформульовано негативне ставлення до антиєврейських погромів, зокрема як таких, що мають за мету лише відвернути увагу від головного ворога українців – СРСР.
Щоб ширше обгрунтувати ідеологічну платформу ОУН, зокрема щодо політики співжиття із національними меншинами, наведу ще цитати керівників українського націоналізму із 1930 та 1944 років.
Ще в 30 році один із основних ідеологів українського націоналізму Микола Сціборський писав: «Єдиним дороговказом при вишукуванні шляхів відношення державної влади до меншостей має бути засада: нормальне співжиття суспільства та окремих його національних складників і співпраця всіх на благо Української держави […] Поруч із тим конче треба виразно вказати жидівству, що наш державницький рух не бачить ніяких підстав та користей в обмеженні правного положення жидівства на Україні. Навпаки, завданням влади буде дати жидам рівноправне положення й можність виявляти себе у всіх ділянках суспільно-громадської, культурної та иншої діяльности”.
А в 1944 році ще один із чільних діячів ОУН Йосип Позичанюк наголошував: “В програмі не мусить бути ніякого антисемітизму і будь-якого фобства. В програмі мусить бути визнано права нацменшостей і навіть підкреслено пільги тим, хто співдіятиме й офіруватиме в боротьбі за Українську Державу”.
Як бачимо, питання змісту політики ОУН щодо національних меншин зокрема і щодо дотримання прав людини загалом потребує аналізу джерел. А джерела щодо цієї та багатьох інших тем не дозволять об'єктивному історику називати український повстанський рух колаборантським. Між іншим, серед документів в Гарвардському університеті — копії публікацій про “нацистського злочинця” Микола Лебедя, підготовлені не без участі КГБ в 1970-1980-ті роки.
Можливо, ми побачимо новий аналіз діяльності Миколи Лебедя та ОУН авторства колег-істориків із США, у підготовці якого буде використано зокрема й названі документи в Гарвардському університеті.
Можливо... А наразі, покликаючись на авторів звіту, тиражується інформація про одного з керівників українського антинацистського руху опору як про колаборанта і злочинця, оживляючи тіні КГБ та старі комуністичні міфи.
Відповіді
2010.12.23 | Tschislin
Бажане за дійсне? Re: Як Тінь Гітлера трансформувалася у тінь КГБ
Володимир В'ятрович пише:>
> Наприклад, однією з тез, на підставі якої ґрунтується висновок про начебто антисемітську політику ОУН, є наведена авторами цитата із рішення Другого великого збору ОУН в квітні 1941 року: “Jews in the USSR constitute the most faithful support of the ruling Bolshevik regime and the vanguard of Muscovite imperialism in the Ukraine.”
>
> Натомість повністю рішення Збору ОУН щодо євреїв звучить наступним чином: «Жиди в СССР є найвідданішою підпорою пануючого большевицького режиму та авангардом московського імперіялізму в Україні. Протижидівські настрої українських мас використовує московсько-большевицький уряд, щоб відвернути їхню увагу від дійсного спричинника лиха і щоб у час зриву спрямувати їх на погроми жидів. Організація Українських Націоналістів поборює жидів як підпору московсько-большевицького режиму, освідомлююючи рівночасно народні маси, що Москва це головний ворог».
>
> Відповідно, уважний дослідник, повністю прочитавши текст, зробить інші висновки. Перша частина тези є констатацією поширеної в той час опінії про участь єврейства в утвердженні радянської влади. У другій же частині наголошується, що ОУН поборює лише тих євреїв, які беруть активну участь у діяльності більшовицької влади на Україні, при цьому зазначено, що основним ворогом є комуністичний режим, а не будь-які нації. Тут також сформульовано негативне ставлення до антиєврейських погромів, зокрема як таких, що мають за мету лише відвернути увагу від головного ворога українців – СРСР.
>
Відчуйте різницю: «поборює жидів» і «поборює лише тих євреїв, які беруть активну(?) участь у діяльності більшовицької влади на Україні» - тільки через те що головним ворогом визнано московський більшовизм, робиться висновок, що репресії проти жидів планувалися, так би мовити, лише «високоточні», але ж текст не містить навіть натяку на подібну постановку питання, це, скоріше, підстраховка на майбутнє: якщо будуть погроми, то в них винна саме більшовицька москва (ні в якому разі не союзні німецькі націонал-соціалісти!).
Навіть якщо припустити, що репресії планувалися лише проти радянських активістів, то про що каже навмисне виділення з усієї маси таких активістів саме жидів?
Погоджуючись, що тема історії ОУН-УПА доволі складна, захаращена масою пропагандистських вигадок КГБ і т.і., тим не менш не можу не помітити, що в даному випадку шановний В. В'ятрович вдався до банального інтелектуального шахрайства, видавши бажане за дійсне.
Від себе: сам я, коли прочитав рішення 2-х Великих Зборів ОУН, не міг не зазначити, що в цілому пропонована політика є у руслі політики німецького райху (НСДАП).
Інша справа, що пізніше обставини зумовили відход ОУН(б) від принципів націонал-соціалізму.
2010.12.23 | ziggy_freud
а Лев Ребет теж був антисемітом?
менше катайтесь у Львівському метро...одним з головних завдань радянських спецслужб, починаючи від боротьби Сталіна проти Троцького, було посварити українців з євреями. Статистику щодо членів і членкинь ВКП(б) тут вже наводили. В господарчій номенклатурі було приблизно те саме.
№1 - великороси
з велим відривом
№2 - українці
№3 - євреї
щоб знову зробити з "інтернаціональної" держави СРСР русо-шовіністичну, треба було в першу чергу стравити №2 з №3. Це перший клас, друга чверть.
2010.12.24 | Tschislin
Що б йому заважало? Re: а Лев Ребет теж був антисемітом?(/)
Єврейське походження?Чи Ви знайомі з біографією і походженням такого собі Райнгарда Гайдриха?
Також не можна не пригадати у цьому контексті таких сучасних "українців за походженням", як Пєтя Сіманнєнка, єго друг Голуб, Калєснічєнка, Канавалюк, Лєвчєнка та іже з ними...
Так що, як бачите, походження - то таке...
Також хочу наголосити, що мій допис стосувався надто вже вільного трактування В. В'ятровичем пункту 17 "Політичних Постанов" II-го Великого Збору ОУН (С. Бандери):
http://www.history.org.ua/LiberUA/Book/OUN1941/9.pdf
Ще раз хочу зазначити, що навіть виключаючи пункт про євреїв, програмові постанови другого великого збору ОУН(б) важко охарактеризувати краще, ніж як "націонал-соціалістичні" (іноді хочеться навіть використати термін "націонал-комуністичні").
2010.12.25 | ziggy_freud
давайте краще порівняємо Гайдріха з Кохом,
гм... а що йому заважало писатись, скажімо, Левком Ревенком, щоб підкреслити своє українство? Он Ленін же прикидався Велікоросомъ...Tschislin пише:
> Чи Ви знайомі з біографією і походженням такого собі Райнгарда Гайдриха?
а до чого тут гауляйтер Чехії (чи Моравії)? Ребет був гауляйтером України, ілі гдє?
давайте краще порівняємо Гайдріха з Кохом, який в українському питанні стояв практично на позиціях Денікіна. І за своїми тактико-технічними характеристиками цілком міг би працювати і на "інтернаціоналіста" Сталіна.
якщо вже почали називати речі своїми іменами, варто продовжити. Жодного інтернаціоналізму після маніпулятивного обрання гєнсєком Вісаріонича в УРСР не лишалось. Але був і антисемітизм, і україножерство. І побутова русофобія теж, яка офіційно не віталась, але за таких правителів очевидно виникала
> Також не можна не пригадати у цьому контексті таких сучасних "українців за походженням", як Пєтя Сіманнєнка, єго друг Голуб, Калєснічєнка, Канавалюк, Лєвчєнка та іже з ними...
> Так що, як бачите, походження - то таке...
саме тому, що належність до певної культури - річ важлива, винятки привертають увагу та іноді навіть дивують. Петя та інші -енки - то ретросовки. А Ребет був євреєм. І він не один був такий
2010.12.27 | Ukrainets
Re: давайте краще порівняємо Гайдріха з Кохом,
Це міф те що Ребет єврей. Ребет не вважав себе євреєм, його фамілія не єврейська, і його німці відпустили з концтабору а не вбили.2010.12.27 | ziggy_freud
далеко не вся верхівка Райху складалась з фанатиків
тому за певних обставин "расово неповноцінного" могли визнати "напівповноцінним". І навіть скласти красиву довідку про расове походження.Якщо з людини розраховували мати якусь користь, могли "взяти", домовитись про співпрацю і випустити.
попри відомі ідеологічні заяви про "неповноцінність слов*ян", політика наці в Бєларусі досить довго відрізнялась від їх політики в Україні. Особа Коха і його персональна українофобія тут грала досить важливу роль.
мені відомі від старших людей факти, коли православний батюшка у м.Київ видавав євреям довідки про хрещення. І з тими довідками їх переправляли на западинщину в УПА, а не до Ковпака чи Сабурова. Попри страшний антисемітизм бєндєровцев
2010.12.27 | Tschislin
До чого тут Кох?
Ребета згадали Ви (як приклад "абсурності" антисемітизму ОУНР) - от я просто й подивився, що в інеті є про нього: на пояснення Вашої репліки (з того що є на поверхні) - лише згадка про його єврейське походження.Нажаль Ви не спромоглися жодним словом прокоментувати головне: п. 17 політичних рішень 2-го Великого Збору ОУН(б), відносно якого саме йде дискусія: мене не влаштовує саме довільне трактування В.В'ятровичем цього пункту і його контексту, ба навіть, на мою думку, викривлення змісту цього пункту.
Одне з двох: або ми серйозно займаємося вивченням історії і включаємо у масив документів факти не за критеріям відповідності нашим здогадам чи теоріям, а лише на основі їх автентичності, або це не історія і не наука взвгалі, а - пропаганда. В останньому випадку не бачу про що ще можна дискутувати.
P.S. Якщо це для Вас ще не зрозуміло, хочу пояснити, що для мене "націонал-соціалізм" є не лайливим словом, а найбільш точною характеристикою політичних рухів, програми яких містять за мету рівною мірою національні та соціалістичні завдання.
Також я не вважаю антисемітизм іманетною властивістю націонал-соціалізму - німецький випадок можна вважати (на мою думку) скоріше збігом обставин, ніж закономірністю.
2010.12.27 | ziggy_freud
так, перша програма ОУН була тоталітарною,
може навіть ідейно близькою до італійського фашизму та його східних аналогів (Румунія, Угорщина). Було б також доцільно зауважити, що демократів в той час в Європі лишалось обмаль.Tschislin пише:
> Ребета згадали Ви (як приклад "абсурності" антисемітизму ОУНР) - от я просто й подивився, що в інеті є про нього: на пояснення Вашої репліки (з того що є на поверхні) - лише згадка про його єврейське походження.
то як Ребет був євреєм, чи обов*язково був він євреем-антисемітом? Жодних доказів його антисемітизму. Також жодних доказів, що в УПА принципово не брали росіян і євреїв.
наприклад, коли в КПРС встановили квоти на прийом членів і членкинь за національністю та клясовим походженням, це значно пряміша ознака дискримінації. Одного мого старшого родича не взяли в Партію, тому що був українцем і інженером. Якби був інженером і узбеком, або українцем і трактористом - то скільки завгодно. І чим це принципово краще від міряння черепів Розенбергом?
> Нажаль Ви не спромоглися жодним словом прокоментувати головне: п. 17 політичних рішень 2-го Великого Збору ОУН(б), відносно якого саме йде дискусія: мене не влаштовує саме довільне трактування В.В'ятровичем цього пункту і його контексту, ба навіть, на мою думку, викривлення змісту цього пункту.
тут я піднімаю руки вгору. Бо не є фаховим істориком чи архівістом.
> P.S. Якщо це для Вас ще не зрозуміло, хочу пояснити, що для мене "націонал-соціалізм" є не лайливим словом, а найбільш точною характеристикою політичних рухів, програми яких містять за мету рівною мірою національні та соціалістичні завдання.
тоді ми маємо цілий політичний спектр націонал-соціалізмів (множина). Включно з монополістичними націонал-капіталізмами, де капіталіст - фактично найманий менеджер держави.
2010.12.27 | Tschislin
Re: так, перша програма ОУН була тоталітарною,
ziggy_freud пише:> може навіть ідейно близькою до італійського фашизму та його східних аналогів (Румунія, Угорщина). Було б також доцільно зауважити, що демократів в той час в Європі лишалось обмаль.
>
> Tschislin пише:
> > Ребета згадали Ви (як приклад "абсурності" антисемітизму ОУНР) - от я просто й подивився, що в інеті є про нього: на пояснення Вашої репліки (з того що є на поверхні) - лише згадка про його єврейське походження.
>
> то як Ребет був євреєм, чи обов*язково був він євреем-антисемітом? Жодних доказів його антисемітизму. Також жодних доказів, що в УПА принципово не брали росіян і євреїв.
>
Необовязково, але чому тоді Ви вирішили, що припущеня про його антисемітизм є цілковито (ілюстративно!) абсурдним? До речі, я НЕ ЗНАЮ, чи був він антисемітом, чи ні, чи хто інший з проводу ОУН(б), але на основі того, що я прочитав - а саме - документів 2-го Великого Збору ОУНР, я не міг не дійти Висновку що у 1941 ОУНР не мала нічого проти співпраці з Німеччиною у справі "остаточного вирішення", щоправда, на той момент навіть багато хто з німців (мабуть, що абсолютна більшість) ще не уявляли масштабів і форм "остаточного вирішення".
> наприклад, коли в КПРС встановили квоти на прийом членів і членкинь за національністю та клясовим походженням, це значно пряміша ознака дискримінації. Одного мого старшого родича не взяли в Партію, тому що був українцем і інженером. Якби був інженером і узбеком, або українцем і трактористом - то скільки завгодно. І чим це принципово краще від міряння черепів Розенбергом?
>
Прошу пробачення, але Ви знов не туди: мова не про те, що Бандера був "поганий", а Сталін чи Черчіль - "хороший", я обговорюю текст В. В'ятровича і вважаю, що наведена ним аргументація - неналежна, бо є просто фантазією на тему першоджерела.
> > Нажаль Ви не спромоглися жодним словом прокоментувати головне: п. 17 політичних рішень 2-го Великого Збору ОУН(б), відносно якого саме йде дискусія: мене не влаштовує саме довільне трактування В.В'ятровичем цього пункту і його контексту, ба навіть, на мою думку, викривлення змісту цього пункту.
>
> тут я піднімаю руки вгору. Бо не є фаховим істориком чи архівістом.
>
Я навів посилання. Я теж не архівіст, але думаю, що вмію читати українською: з усього виглядає, що В. В'ятрович користався тими ж джерелами, але я не зміг прочитати там те, що прочитав він: а саме, що ОУН(б) збиралася "поборювати" лише тих євреїв, хто активно співпрацював з московсько-більшовіицькими органами. Бо там цого просто не було написано, а написано було білим по чорному, що якщо українці будуть, пробачте за прямоту, різати жидів, то в цьому винна Москва і, як завжди, самі жиди.
Чому цьому пункту стільки уваги? Для нас це може бути чисто теоретичне питання, але для євреїв - ні. Бо невдовзі після прийняття згаданих документів був львівський погром і їм це болить. Погром був проведений місцевим населенням (в тому числі? переважно? головним чином? - українським).
Тут на форумі писали, що "можливо були ексцеси", "як помста" родичів закатованих у НКВС-них тюрмах, хоча, на мою думку, серед погромників могли бути й ті, хто "стукав" НКВС на сусідів, а як червоні пішли - став "патріотом".
З боку українських істориків (патріотів) більш цінними були б розшуки, які б остаточно прояснили міру відповідальності тих чи інших сил присутніх на українських теренах у той час за ті жахливі події, що мали місце.
Щодо Москви і Берліна, тут більш-менш все ясно, щодо ОУН - багато питань.
Наприклад таке: чи справді ОУН була єдиною українською силою, що діяла на наших теренах у той час?
> > P.S. Якщо це для Вас ще не зрозуміло, хочу пояснити, що для мене "націонал-соціалізм" є не лайливим словом, а найбільш точною характеристикою політичних рухів, програми яких містять за мету рівною мірою національні та соціалістичні завдання.
>
> тоді ми маємо цілий політичний спектр націонал-соціалізмів (множина). Включно з монополістичними націонал-капіталізмами, де капіталіст - фактично найманий менеджер держави.
Програма викладена в рішеннях 2-го Великого Збору, на мою думку, найбільш точно може бути охарактеризована як націонал соціалістична, де другий елемент здається навіть більш вагомим ніж перший (бо більш детально викладений).
2010.12.28 | Alamire
Як юрист-герменевт, ви, може, й праві...
...Витлумачуючи оце саме "як" щодо суб"єкту жидівства як цілості, а не до окремої його властивості - так, текст справді дозоляє подібні маніпуляциї. Але можна розуміти і так що йдеться про окремий його предикат - про те жидівство, яке фігурує як підпора радянській владі. Про те, наскільки ці два понятійні обсяги перекриваються, в тексті нічого не вказано, але це не вада тексту, а його специфика - це не є законоположення, конституційна стаття чи щось таке, чим можна маніпулювати у правовому полі - це внутрішній документ, який мав сформулювати пріорітети для членів цього руху. І дуже важливим є той момент, що його автори фактично нівелюють всю полеміку навколо єврейського питання, що була так важлива для їх попередників (з цього приводу варто ознайомитись з доробком Пчілки, насамперед), концентруючи увагу на радянській владі як на джерелі зла. Бо інакше пан ризикує перетворитися у провокатора - Вільний форум теж певним чином боре москалів, але не як народ, не як культуру, а саме як підпору злочинної совкової системи.2010.12.29 | Ukrainets
Re: Вільний форум теж певним чином боре москалів, але не як народ, не як культуру, а саме як під
Подібні аргументи викорустовувала ОУН для виправдання геноциду та русофобії2010.12.29 | Alamire
А яку аргументацію використовує пан "українець" для виправдання свого звинувачення ОУН
...у геноциді та русофобії?2010.12.30 | Ukrainets
Re: А яку аргументацію використовує пан "українець" для виправдання свого звинувачення
Це не звинувачення а факт який очевидний якщо аналізувати не лише ідеологію але і діяльність ОУН.2010.12.29 | Alamire
До речі, на відміну від Росії, яка боре Україну саме як народ і як культуру
незважаючи на те, в якій якості вона виступає. Прекрасна ілюстрація цієї тези - доля "розстріляного відродження" 20-х років - розстріляли всіх, і футуристів, і формалістів, і неокласиків, і комуністів, і націоналістів - всіх хто писав українською мовою та друкувався в українських виданнях. Це дивна річ, особливо для мене як росіянина, але нажаль мушу це визнати2010.12.23 | thinker
Re: Як Тінь Гітлера трансформувалася у тінь КГБ
- це дуже потрібна стаття про не зовсім професійну, а навіть "замовну" працю американських істориків. Вочевидь, йдеться про узгоджену деякими колами американських істориків з російською кдбістською тезою про колабораціонізм провідника ОУН Миколи Лебедя з нацистами. Факти українских служб КДБ перечать цьому теж повністю. Миколу Лебедя я знав особисто, познайомився з ним в США на початку 90-х років, бував у нього вдома, мали ми довгі розмови про його боротьбу з совєтами та наці в роки 2 світової війни, про підтримку службами ЦРУ його діяльності в еміграції тощо... Це був великої душі і гарячого серця чоловік із виисоким державним мисленням. І як казали іспанці, НО ПАСАРАН! американській фальші! Не ті вже пішли часи! Слава Героям!2010.12.23 | Hadjibei
Re: Як Тінь Гітлера трансформувалася у тінь КГБ
100%2010.12.27 | rais
Re: Як Тінь Гітлера трансформувалася у тінь КГБ
100 відсотків!2010.12.27 | Tschislin
Re: Як Тінь Гітлера трансформувалася у тінь КГБ
Може бути.Знаєте скільки було і є дуже приємних у спілкуванні людей. Скільки сміливих і самовіданних. Навіть серед тих, що спричинили до незліченних людських страждань.
Але мова не про це: В.В'ятрович у своєму тексті заявляє про тенденційність та необгрунтованість дослідження двох американських істориків. Може бути. Але, на мою думку, при цьому він вдається до такої ж самої неогрунтованої тенденційності у своїй аргументації.