01/05/2012 | НеСправжнійПатріот

Незадовго до саміту Україна–ЄС, що відбувся 19 грудня в Києві, Ендрю Вілсон, експерт Європейської Ради міжнародних відносин (ECFR), опублікував аналітичну записку «Україна після вироку для Тимошенко», де оглянув коротко особливості української внутрішньої та зовнішньої політики за часів Януковича та окреслив найоптимальнішу, на його погляд, лінії поведінки Євросоюзу щодо України.
Хоча Янукович здобув на виборах лише незначну перевагу, зазначає Вілсон, він радикально перепідпорядкував собі усі гілки влади. За допомогою підкупу та шантажу його прибічники відразу ж сформували на основі Партії реґіонів нову більшість, а відтак і уряд. Подібними ж методами вони змусили Конституційний суд зіґнорувати, по суті, власне рішення півторарічної давності і дозволити формування парламентської більшості не лише партійним фракціям, як це записано в Основному законі країни, а й окремим перекупленим депутатам – так званим «тушкам». Під прикриттям облудної «судової реформи» вся система правосуддя в країні виявилася фактично повністю підпорядкованою виконавчій владі. У жовтні 2010 контрольований Януковичем Конституційний суд скасував законодавчі зміни 2004 року, що обмежували президентську владу, й відновив дію попередньої, суперпрезидентської конституції. Чимало фахівців, пише Вілсон, вважають це своєрідним конституційним путчем.

Одночасно з узурпацією влади шляхом захоплення чи, навпаки, обезвладнення (як у випадку Верховного Суду) державних інституцій режим розпочав усебічний наступ на опозицію, незалежні мас-медіа, «нелояльний» бізнес і, взагалі, на громадянське суспільство. Ендрю Вілсон проникливо описує основні інструменти, які влада використовує для боротьби з опонентами і які, правдоподібно, ще ширше і безсоромніше будуть використані наступного року для перемоги на парламентських виборах. По-перше, це те, що британський експерт називає «податковим терором»: системне й систематичне знищення бізнесу опозиціонерів і будь-кого, хто наважується їх підтримувати, та цілковите узалежнення всякої підприємницької діяльності від владного патронажу – такий собі різновид державного рекету, де плата береться не лише грошима, а й послугами, тобто лояльністю.

Другий інструмент Вілсон окреслює оксюморонним терміном «правовий терор» – тобто псевдо-леґалістичне приборкання опонентів, в основі якого лежить добре всім знане вибіркове застосування права («друзям – усе, ворогам – закон»). Скандальні справи Юлії Тимошенко, Юрія Луценка та інших членів попереднього уряду є лише вершиною айсберга, в основі якого – традиційно совєтська зневага до прав людини, закону, процесуальних норм і, взагалі, будь-яких чітких і однакових для всіх правил. Правозахисні організації наводять численні факти незаконних арештів і утримань під вартою, тиску на свідків і фабрикування доказів, відмов затриманим зв’язатися з родичами та адвокатами, не кажучи вже про застосування тортур та про загадкові загибелі ув’язнених, кількість яких зросла за останні два роки у кілька разів порівняно з «помаранчевим» періодом. Знаменно, що ті самі реґіонали, які, будучи в опозиції, безперешкодно мітинґували на всіх майданах і майданчиках країни, за два роки свого правління практично повністю заборонили протестувальникам проводити масові акції, задовольнивши лише 7% поданих ними заявок.

Різке зниження міжнародними організаціями рейтинґу України за показниками свободи слова, зібрань, демократії, прав людини, рівності й справедливості, можливостей ведення бізнесу, за рівнем корупції тощо є закономірним наслідком специфічного стилю правління Віктора Януковича та його клану в останні два роки.

Eндрю Вілсон слушно розрізняє «хаотичну корупцію» помаранчевої доби, зумовлену насамперед інституційною слабкістю і загальною імпотенцією тогочасної влади, та – корупцію системну, ієрархічно структуровану й практично нічим не обмежену, якщо, звісно, не рахувати природних чинників – таких, як загальна обмеженість у країні наявних і придатних до розкрадання ресурсів, а також потреба виплачувати підданим сякий-такий прожитковий мінімум – бодай на рівні фізичного виживання (хоча й тут реґіонали здійснили сміливий наступ на залишки соціальних пільг, мотивуючи це потребою економії та міфічних «реформ», – нічим при тому не обмежуючи своїх власних грабіжницьких апетитів).

В англомовній літературі такий вид корупції називається state capture – захоплення, чи, сказати б, загарбання держави, перетворення її на таку собі напівкримінальну корпорацію, головна мета якої – вичавлювання надприбутків для власників-акціонерів, котрі цю державу рейдерським способом захопили. Корупція тут – не побічний ефект виконання державою своїх основних функцій, що його у нормальних, себто правових державах намагаються мінімізувати. Навпаки – всі ті функції, які ще сяк-так виконує для своїх громадян українська держава – це лиш побічний і загалом вимушений, із точки зору власників цієї квазі-держави, доважок до її основної функції – збагачення акціонерів.

Відповівши таким чином на ключове питання про сутність режиму та створюваної ним системи, неважко відповісти і на наступне питання – якою має бути політика Євросоюзу щодо України, а точніше – щодо добродіїв, котрі цю країну цілком по-рейдерськи прибрали до рук і тепер видають себе за її цілком леґітимний уряд.

Насамперед, вочевидь, Євросоюз мав би не лише усвідомити, а й заявити відверто, що з леґітимністю в цього уряду далеко не все гаразд. Це правда, що український парламент 2007 року, як і український президент 2010, були обрані в цілком вільних, демократичних виборах. Але все це – заслуга попереднього уряду й президента, а не добродіїв, які прийшли їм на зміну. Ці панове починаючи з березня 2010, порушили стільки всіляких законів, правил і процедур, що говорити про їхню леґітимність сьогодні можна не більшою мірою, ніж про леґітимність усенародно обраних націонал-соціалістів у Німеччині чи, скажімо, комуністів у країнах так званої «народної демократії» після 1949 року.

Відповідно, підписання Угоди про асоціацію з таким режимом було б украй кепським сиґналом не лише для міжнародної демократичної спільноти, котра все ж очікує від Євросоюзу вірності певним цінностям, а й для самого Януковичевого режиму, котрий неодмінно сприйняв би надмірну поступливість Євросоюзу як своєрідний карт-бланш на подальші репресії, фальшування виборів та остаточну консолідацію авторитаризму. Власне, як зазначає Вілсон, саме поблажливість Євросоюзу щодо парламентського, а згодом і конституційного перевороту 2010 року великою мірою підбадьорила реґіоналів до подібних дій в усіх інших галузях, додавши їм певності, що на Заході заправляють такі самі «прагматики», себто циніки, як і в Україні, і що розбіжність між задекларованими засадами та практичними діями є такою ж характерною рисою тамтешніх «прагматиків», як і тутешніх.

Захід, фактично, прокинувся допіру після арешту Юлії Тимошенко, – коли було вже запізно реаґувати, оскільки весь маховик репресій та авторитарної консолідації «реґіональні» рейдери запустили ще півтора роки тому, з мовчазного, по суті, благословення того ж таки Заходу. Тепер Янукович зі спільниками цілком щиро не розуміє, чого той Захід комизиться. Прецінь торік Євросоюз проковтнув іще більші паскудства режиму, а тепер його, бач, нарешті прорвало. На Банковій, схоже, всерйоз не сприймають обурення Заходу, вважаючи це всього лише підступами опозиціонерів, котрі на чолі з Немирею каламутять воду по європейських столицях. А також – удаваною риторикою, покликаною, з одного боку, заспокоїти західних виборців, не вельми прихильних до фліртування своїх політиків з афро-азійськими диктаторами, а з іншого – натиснути на український уряд, зробивши його поступливішим у деяких інших, справді важливих питаннях. (Думка про те, що питання демократії та людських прав може справді бути для когось важливим, у Януковичевому оточенні, схоже, навіть не розглядається. Рейдерська логіка не передбачає мислення в таких категоріях. Тим більш, коли Захід справді дає чимало підстав сумніватись у щирості й послідовності його власних ліберально-демократичних декларацій).

Відклавши парафування, а тим більше ратифікацію Угоди про асоціацію з Україною на невизначений термін, Євросоюз, безумовно, вчинив правильно, хоча й запізно. Помилковим, однак, виглядає уявлення Євросоюзу про те, що це відкладення є достатнім покаранням для українського уряду за його репресивно-авторитарну політику. І що сама по собі Угода про асоціацію є для уряду достатнім бонусом, аби переглянути свою дотеперішню поведінку, припинити репресії, звільнити політв’язнів, провести демократичні вибори і, взагалі, почати грати за правилами, а не гратися з правилами.

Західні політики, схоже, проектують на українських колеґ свої власні уявлення про національний інтерес та політичну відповідальність. Тим часом у середовищі рейдерів, які захопили Україну, таких категорій просто не існує. Євроінтеґраційна риторика, якою вони подеколи послуговуються, не має жодною мірою на меті наблизити Україну до членства в ЄС. Навпаки, її мета – запобіжна: не допустити вигнання з ЄС самих рейдерів, які вже давно туди на особистому рівні інтеґрувалися – з родинами, бізнесами, маєтками, банківськими рахунками і приємними звичками саме там, а не у Москві, відпочивати, лікуватися, навчати дітей, закуповуватись та розважатися. Вони можуть скільки-завгодно дурити Брюссель, Москву та власний електорат балачками про Митний союз, Єдиний економічний простір, Євразійську інтеґрацію та інше кремлівське бла-бла. Але все це – для лохів. Тим часом для себе, себто для крутих пацанів, вони вже давно знайшли значно краще місце – у прогнилій Європі, під захистом аґресивного блоку НАТО, котрий їх смертельно лякає у Києві та Донецьку, але аж ніяк не в Монако та Лондоні. Вони вже давно вступили туди – без жодного тобі Плану дій та Угод про асоціацію, з усім своїм награбованим майном, відіпраними грошима та дипломатичними паспортами, котрі дозволяють їм на відміну від лохів, безперешкодно пересуватися по всьому Шенґену.

Зробивши цей другий висновок, можемо зробити третій і, наразі, останній. Природа сьогоднішнього українського режиму така, що ані підписання Угоди, ані її відкладення не змусять його грати за правилами. У свідомості цих людей не існує жодних правил, крім тих, які вони самі встановлюють і визнають і які правильніше було б назвати «понятіямі». А тому єдине, що може на цих людей вплинути, – це мова сили – єдина, по суті, мова, яку вони розуміють. Насамперед таку мову повинно опанувати українське суспільство – мову єдності, солідарності, скоординованих колективних дій та всезагального громадянського непослуху. Але саме такою мовою з українськими рейдерами повинен розмовляти також Євросоюз.

Ендрю Вілсон наприкінці свого тексту окреслює три основні аспекти нової євросоюзівської політики стосовно київського, чи, кому як до вподоби, «донецького», режиму. По-перше, Єврозоюз повинен відкрити список осіб, яким заборонено в’їзд на його територію. Розпочати цей список варто із суддів та прокурорів, причетних до фабрикування скандальних справ супроти Юлії Тимошенко, Юрія Луценка та інших сьогоднішніх політв’язнів. Його слід, однак, реґулярно поповнювати прізвищами інших людей, насамперед так званих «силовиків», причетних до розгону мітинґів та демонстрацій, безпідставних арештів, катування в’язнів, знищення незалежних мас-медій, переслідування громадських активістів тощо.

По-друге, Євросоюз та інші міжнародні організації повинні припинити фінансову та матеріально-технічну підтримку режиму, який лише імітує «реформи» і розкрадає або ж використовує не за призначенням мільйонні ґранти. І водночас підтримка для громадського суспільства, для моніторинґових, просвітницьких та інших організацій, для незалежних мас-медій та різноманітних понадпартійних ініціатив повинна істотно зрости.

І по-третє, Єврозоюз повинен розпочати значно ретельніший моніторинґ сумнівних фінансових трансакцій, що їх здійснюють українські політики й олігархи, – причому не лише у колишніх комуністичних країнах на кшталт Словаччини, Латвії чи Угорщини, де діють споріднені каґебістсько-мафійні мережі, а й в інфільтрованих цими мережами країнах «Заходу», насамперед на Кіпрі та в Австрії.

Знаючи загальну неповороткість, неквапність і нерішучість Євросоюзу, можемо припустити, що його санкції супроти рейдерського режиму у Києві не будуть ані швидкими, ані радикальними, – принаймні до парламентських виборів наступного року, котрі в багатьох європейських столицях усе ще розглядають як останній шанс для Віктора Януковича та його спільників бодай почасти себе реабілітувати. І все ж таки, як показує запізніла реакція Євросоюзу на поведінку подібного режиму у Білорусі, належні санкції будуть рано чи пізно застосовані, і будуть вони для українських «еліт» незрівнянно болючішими, ніж для білоруських, хоча б тому, що українським є що втрачати в Європі значно більшою мірою.

Відмовившись підписати з українськими рейдерами Угоду про асоціацію, Євросоюз зробив добрий крок у доброму напрямку. Наступним кроком, однак, мають стати конкретні санкції проти конкретних осіб, причетних до узурпації влади в Україні та її злочинного використання у власних та корпоративних цілях. Без такого кроку непідписання Угоди буде покаранням головним чином для українського суспільства, а не для його кримінальних «еліт». Хоча українське суспільство, за великим рахунком, уже й без того достатньо покаране врядуванням «еліт», котрих саме собі вибрало два роки тому у цілком вільних і демократичних виборах.

http://zgroup.com.ua/article.php?articleid=5042