03/15/2012 | kotygoroshko

Не минуло й року після "Павліка Морозова", як Лесь Подерв’янський і Андрій Крітенко взялися за постановку нової п’єси. Тепер це "Сни Васіліси Єгоровни" в несподіваній естетиці.

"Українська правда. Життя" зустрілась із Лесем Подерв’янським і поговорила про нову постановку, концептуальне гівно, гламурного Подерв’янського, трупи ворогів та інші цікаві речі.

Для розігріву – пара запитань для гуру від френдів.

Vox populi – запитання користувачів соціальних мереж

- Шо дєлать?

- Мені близькі ідеї даосизму. Тому коли хочеться щось дєлать, то краще взагалі нічого не дєлать. Якщо ти правильно медитуєш, то трупи ворогів пропливуть повз тебе самі.

У мене завжди була така іде-фікс: я намагаюся побудувати своє життя так, щоби робити те, що подобається і не робити те, що не подобається. Останнє вдається важче.

- По-моєму, оце невміння відмовитися від неприємного, невміння сказати "ні" – дуже властива українському менталітету риса.

- Це вже вплив Сходу на український менталітет. Східні люди – японці чи китайці – ніколи не скажуть "ні".

Наприклад, коли ти приходиш до майстра і просиш його взяти тебе учнем, то він не відмовить. Він попросить тебе щось зробити, а потім скаже, що твоє кунг-фу таке перфектне, що учитель не потрібен.

- Ну а ви вмієте відмовляти?

- Я? Запросто! Але це неправильно. Треба робити так, як вчителі кунг-фу.

- І як можна відмовити ефективно, щоб справді no means no?

- А треба, як в п’єсі Гоголя "Женитьба": "А скажите им, Агафья Тихоновна, "Пошли вон, дураки" - Что, так и сказать? – Так и скажите".

- Чи любить Лесь Подерев’янський ходити в баню?

- Кілька разів ходив у баню, але мені там не сподобалося з дуже простої причини - там то жарко, то холодно, бо мусиш ще й пірнати в холодну воду.

Життя – як одноразовий посуд, навіщо аж так знущатися над собою?

- Тоді який сезон комфортний для одноразовго посуду тіла Подерв’янського?

- Літо люблю. Але не те позавчорашнє літо, а нормальне літо, коли ні жарко, ні холодно.

Я і в Африці колись був влітку, і мені сподобалося. Напевно, поталанило, бо був сухий закон, і було не жарко.


Тут і далі фото Олександра Заклецького
- Чи планує Лесь Подерв’янський озвучувати мультики?

- Не планує. Мені колись пропонували, але я відмовився. Я не актор, а озвучувати мультики повинні актори. Чому я? Яким робом?

- Але чи не є це кокетством? Адже ваші п’єси, які всі ми слухали на касетах у вашому виконанні – це ж були фактично моновистави.

- Але там я озвучував сам себе. Там немає роботи над собою, постановки голосу… Я просто природно читаю те, що написав. Ну а хто ще має це читати?

Мультики – це інше. От якби я сам зняв мультик – то міг би його озвучити.

- Ваші п’єси – це жанрово майже класичні п’єси для читання. Ви свідомо цей жанр переосмислили?

- Спочатку мені казали, що ці п’єси підходять лише для виконання на касетах. Потім після друку книжки казали, що це п’єси для читання. Говорили, що мої п’єси не сценічні, але ось ми з Кротом (Андрієм Крітенком) їх ставимо, і на сцені виходить харашо.

Про Павліка Морозова - в широкому сенсі цього слова

- Ми зустрічалися рік тому незадовго до прем’єри "Павліка Морозова". Ви задоволені відгуками, рецензіями, розголосом?

- Критики якось це обійшли. І це для мене дивно, бо не кожен день у цій країні відбувається прем’єра "Павліка Морозова".

Взагалі ситуація з театром у цій країні плачевна. Наприклад, мене абсолютно не цікавить український театр. Це погані несучасні театри, нецікава режисура, погана акторська робота.

Взагалі тут з театрами не склалося. І тому критика мала би відреагувати, але відреагувала дуже мляво. Я може читав одну чи дві професійні рецензії.

Мені насправді байдуже, чи мене хвалять, чи сварять – я хочу професійної рецензії. А траплялися мені переважно якісь придуркуваті…

- В чому різниця між "професійною" та "придуркуватою" рецензією?

- Професійну рецензію має писати людина, котра розуміється на театрі. А мені переважно траплялися тексти людей, які, може, перший раз були в театрі або зовсім не розуміють, що таке театр. Їхні закиди були просто непрофесійні.

- А який закид виставі "Павлік Морозов" вас найбільше роздратував і-або найбільше порадував?

- Не те що б роздратував… Я ті закиди читав переважно з "недоумением".

Наприклад, був закид у тому, що п’єса була трагедією, де всі ходили в гамні, а на сцені все чистенько, і Павлік вийшов гламурним.

І тут ти розумієш, що ця людина не розуміється на театрі. Для чого він це писав?

Наприклад, я не лізу в речі, в яких не розбираюся. От я не розумію нічого в математиці і не лізу критикувати біном Ньютона. Це було би неетично з мого боку, бо в мене "двійка" з арифметики.

А тут людина з таким апломбом пише таку х*йню.

Критики тут немає. От я знаю професійного театрального критика – це Сергій Васильєв. Він відбувся однією короткою рецензію. Але хвалив.

- До речі, а як ви шукаєте ті відгуки? Гуглите своє ім’я? Чи вам добрі люди переказують?

- Та дзвонять і питають, чи бачив я статтю. Щось дружина переказує.

Сам я інтернетом не користуюсь. Коли треба щось послати, то я прошу дружину.

- А чому?

- Мені не цікаво.

- Не цікаво чи не вмієте?

- Не цікаво, і тому не вмію. Там немає нічого складного. Я би там все засвоїв за три хвилини. Але я не думаю, що мені це колись буде цікаво.

Багато людей використовують інтернет так, як мій онук Тімур використовував би електронний мікроскоп – він би швиряв його об стінку.

В інтернеті є дуже багато всього. Його можна використовувати, щоб бути освіченим. Але люди використовують його так, як мешканці Кагарлика використовують общєственний сральник – там на стінах весь інтернет був написаний ще в 1970-ті роки.

Ну прочитав, ну написав – so fucking what?

Можливо, якби користувач зацікавився якимось філософом чи художником… Але ж ні, він там просто сидить цілими днями і нічого не знає.



- Але з інтернетом був пов’язаний дуже гучний конфлікт навколо закриття ex.ua. В цій історії ви були на чиїй стороні?

- В мене тут така вилка: я автор, якого можуть "піратити", тому за логікою я мав би бути за закриття, але я проти.

Просто я розумію, що у зв’язку з інтернетом авторському праву прийшов пізд*ц.

З цим треба змиритися і не зазіхати на свої авторські права. Змирись чувак, що воно є так. Тебе завтра викладуть, і всі зможуть цим користуватися. Не крохоборствуй.

Тому я проти закриття. Я за свободу і за інтернет.

- Тобто вам абсолютно не шкода?

- Нехай, мені не шкода.

- Пам’ятаєте, на хвилі закриття ex.ua почалися ddos-атаки на сайти владних інституцій. Як по-вашому, це був акт громадянської непокори? Чи може це лише імітація справжньої активності та виходу на вулиці?

- Мені це все дуже сподобалося. Отак чуваки. Дивіться, ми вас грохнем, якщо раптом…

Справа також в тому, що всі ці сайти теж були піратські, як з’ясувалося.

- А що це значить у ширшій перспективі?

- Це дуже добре говорить про український народ. Це значить, що він огризається і не дасть себе зґвалтувати.

Мені найбільше сподобалося те, що реакція була миттєва. І ми теж на це зреагували у відео "Павлік Морозов: сучасні хроніки".

- Я про це теж хотіла запитати. Навіщо цей проект? Це ваша громадянська позиція?

- Це розвага, просто наші ви*бони.

- Ну але і в них мав бути мотив.

- Мотив – розважитися. Там немає надбудови.

Ми вирішили, що не будемо підтримувати нікого. Щоб не було політики. Бо політика – це коли підтримуєш одних і мочиш інших. А ми мочимо всіх, хто підставився.

Мені хлопці розповідали, що люди все думають, хто нас фінансує. Була інтрига навіть. Один сказав, що нас фінансує Березовскій, а інший сказав, що нас фінансує якудза. Зовсім стріха поїхала!

Ну а ми собі і далі розважаємося.

- Тобто що, сидів Лесь Подерв’янський і раптом йому на голову впало яблуко, і він таке придумав?

- Ні, друзі подзвонили. А в мене такий характер, що я на все ведусь.

Мені друг один казав, що я через це колись сяду, бо з цікавості допоможу "грохать" чиюсь квартиру. І я справді допоміг би.

- Першим був епізод із Януковичем і Мустафою Найємом. Ви чекали на щось подібне? Чи це збіг?

- Я не моніторю новини спеціально. Це друзі запропонували.

- Тобто ви за новинами зовсім не стежите? Де ви отримуєте інформацію про зовнішній світ?

- Ну телевізор вмикаю…

- Телевізор?

- Зараз вважають, що тєлєк дивитися западло, і що треба сидіти в інтернеті. Але я так не думаю, бо ті, хто сидять в інтернеті – дебіли, і ті, хто дивляться тєлєк – дебіли.

Між ними немає різниці. Просто одні дебіли думають, що вони продвинуті дебіли. Але це не так.

От ви питаєте, як же я дізнаюся новини. А як я раніше дізнавався новини, коли інтернета не було? Різниці насправді нема ніякої.

- Чи існує можливість дивитися тєлєк, користуватися інтернетом і не бути при цьому дибілом?

- Можливість є, але чомусь не у всіх виходить.

Не бути дибілом – і просто, і складно. Для цього просто потрібно років до 35 прочитати якийсь масив книжок. Потім можна не читати взагалі. Тоді дибілом ти вже ніколи не будеш. І байдуже, де ти сидиш – перед тєлєком, в інтернеті чи в громадському сральнику в Кагарлику.

- Ну то дайте список літератури для тих.

- Так не можна – це вже супер-завдання.

Є література європейська, американська, латиноамериканська, далекосхідна, російська, українська… Починати треба з таких людей, як Гомер і Шекспір. Потім – Арістофан. Починати взагалі треба з Греції.

- Тобто все ж таки класична література?

- Ну не дурні ж були люди після навчання в класичній гімназії?

От мій дід закінчив класичну гімназію. Він знав грецьку, латину, французьку та німецьку мови. Після цього виховання в сучасному університеті – це як ПТУ.

Після гімназії люди мали бекграунд і могли орієнтуватися в світовій культурі. А що толку з того, що хтось оце мишкою клацає? Він все одно нічого не знає.

- Повертаючись до "Павліка Морозова: сучасні хроніки"… Це вираження вашої громадянської позиції?

- Мистецтво нікому нічого не винне. Виняток – СРСР або Третій Рейх. Але якщо говорити про мене як про особистість, то я маю громадянську позицію. Я завжди був за свободу і демократію.

- Ваші картини та п’єси можна вважати вираженням цієї позиції?

- Ні. Вони не мають до свободи і демократії ніякого відношення. Моє мистецтво деполітизоване.

Свої погляди я висловлюю в інтерв’ю, в проекті "Павлік Морозов: сучасні хроніки", на кухні…

Сни Васіліси Єгоровни
- Ваша нова вистава пройде в доволі гламурному місці. Чому не більш академічне чи нейтральне місце?

- Ми не вибирали. Нас покликали. Вони фондують, а ми ставимо.

- То це для заробітку?

- Який заробіток?! Це кайф. Ми з Крітенком працюємо разом, і аж іскри летять. Це передається на акторів, а потім передається в зал на глядачів.

Ну а для чого ще жити? Навіщо робити те, що не в кайф?



- Коли я дізналася про ці нові вистави, то з жахом подумала, що все – Лесь Подерв’янський став гламурним. Ви справді стали гламурним?

- Я не думаю. Неможливо стати кимось. Можна бути кимось.

- Як ви розумієте слово "гламур"?

- Це лакіровка дійсності. Це завжди прикрашання.

Наприклад, можна потикати стрази в купу гамна – і буде гламурне гамно.

- Може, це буде концептуальне лайно?

- Може бути і концептуальне гамно…

- А є різниця між гламурним і концептуальним лайном?

- Це тонка грань. Її можна балансувати.

- От ви минулого року казали, що навколо – торжество гламуру.

- Торжество. Гламур тотальний, і тому немає сенсу з ним боротися. Але ми можемо зрозуміти його причини, вистібати його, не піти його шляхом… А люди хай вибирають.

Боротьба – це не наш шлях. Той, хто бореться, нічого не створює. А ми створюємо.

Тут дуже тонка матерія. Наприклад, коли моя донька почала робити ескізи до костюмів вистави "Сни Васіліси Єгоровни", то я їх забракував. Вона обурювалася, бо намалювала все так, як написано в моїх п’єсах.

В моїй п’єсі надзвичайно брутальні персонажі та слова. Якщо на сцені буде та ж брутальність і лайно, то буде масло масляне і тупе прочитання. Тому я порадив викинути мої тексти і робити театр.

Тепер ми робимо щось зовсім інше. Сценічний простір аскетичний і дуже чистий. Багато світла і кольору. Костюми персонажів будуть нагадувати сучасних снобів лондонського Сохо.

На стику непоєднуваного воно іскрить. А коли масляне масло – то не іскрить.

- Ви мені нагадали розмову з Ігорем Померанцевим про ставлення автора до деформацій тексту під час постановки...

- В інших країнах проблеми з автором просто не виникають. Його просто не пускають на репетиції.

А у нас із Кротом вийшло інакше, бо я з ним працюю як художник-постановник.

Річ у тім, що автор сам просто не розуміє, що таке театр. Він хоче, щоб вистава донесла те, що він написав. А в театрі насправді текст має значення, але зовсім не таке, як думаю я як автор. Він те, що думаю я як художник.

Якби я не був художником, то ходив би і матюкався, що погано поставили мою п’єсу.

Про політкоректність і бога

- Ви коментували історію з Гайтаною і говорили, що виступаєте за європейські цінності та толерантність. Але ж ваші власні тексти нічого спільного з політкоректністю, толерантністю та іншими європейськими цінностями не мають.

- Так це ж мистецтво! В мистецтві дозволено все. В мистецтві європейському та американському табу є тільки два – дитяча порнографія та вбивство.

Мистецтво не повинно бути політичним, але може гратися в політику. Вільне мистецтво – самодостатнє.

- Що означає "гратися в політику"?

- Наприклад, можна поставити "Ричарда ІІІ" Шекспіра та зробити Ричарда вхожим на Яника. Або в Лондоні Пітер Брук може зробити сатиру на Тоні Блера чи на Маргарет Тетчер.

- У вашій новій постановці будуть політичні алюзії?

- Ні, тільки мистецькі.

У нас буде образ бога – його функцію гратиме екран. Буде вітер, сонце, дощ, туман, око на небі – це вже непрозорий натяк…



- Ці образи бога – не звичне канонічне православне тлумачення.

- Це обмежене розуміння. Бога не можна звести до однієї конфесії. Бога зараз всі намагаються приватизувати.

Я до цього дуже холодно ставлюсь. Це все містечкові ігри. Бог набагато ширший за конфесії.

- В Україні доволі відчутним є близькість держави і церкви. Як ви до цього ставитесь?

- Дуже негативно. Немає нічого гіршого, ніж теократичне суспільство. Це ми бачимо на прикладі Ірану. Так само нічого хорошого немає в Росії. Там церква ще з часів Петра І зрослася з державою.

Я – за повне відокремлення одного від іншого.

Україні пощастило, що в ній є багато конфесій. Між ними є конкуренція, що не дає встановитися монополізму. Монополія призвела би до теократії. Особливо в такій країні, як наша.

У нас колишні комуністи різко перефарбувались і стали ходити в храми. Тільки от свічку вони тримають правою рукою. А якою рукою вони тоді хрестяться?

- Чи можна сказати, що церква в Україні перетворилася на аналог компартії?

- Поки що ні. Інакше церква буде говорити, що тобі робити.

Про Євро 2012
- Як ви ставитеся до проведення Євро-2012 в Києві?

- Футбол взагалі несе тільки негативні емоції. В Києві буде так само: всі напиваються, ссуть в підворітнях, б’ють один одному морди, палять машини.

- Що ви збираєтеся робити під час Євро?

- Напевно, з’ї*атися звідси. Десь в село на Полтавщину. Я не люблю цих дурнуватих натовпів.

Про особисте
- Продовжуючи розмову про гламур, не можу втриматися від запитання – ви святкували 8 березня? Я читала, що ви не святкуєте традиційні свята. Тобто дружині тюльпанчиків не дісталося?

- Я взагалі вважаю, що це свято треба скасувати. Це свято не жінок, а азербайджанських торгашів квітами і всіх тих, хто гріє руки на парфумерії та іншому фуфлі.

- В усьому світі цей день є приводом поговорити про рівність прав.

- Але ж ми святкуємо не це. Ми не святкуємо навіть те, що започаткувала тітка Клара. От що ми насправді святкуємо?

Мені подобається історія про те, що Клара і Роза вибрали день, в який в Римі святкували день вавилонських блудниць, коли всі жінки бігали по Риму і всім давали. Це мало свій сенс. Я був би не проти.

- А як ви ставитеся до ідеї рівності статей?

- Ставлюся вкрай негативно. У таких різних істот, як ми, не може бути рівності в принципі. Ми абсолютно нерівні. У нас в голові абсолютно різні речі.

Вирівняти це неможливо. Інакше вийде щось таке, як при Хрущові робили "смычку между городом и селом". Тільки я не розумію, як це – село стає схоже на місто чи місто стає схоже на село?

Жінка має бути жінкою, а чоловік повинен бути чоловіком. Коли жінка стає схожою на мужика, а чоловік – на під*раса, то це не єсть хорошо.

- Ну як тоді мають виглядати "справжій чоловік" і "справжня жінка"?

- Ну не знаю… Жінка – як Шерон Стоун, а чоловік – як Клінт Іствуд.

- За речі, які ви зараз говорите, вас би вже давно звинуватили в сексизмі. Ви сексист?

- Звісно. Та я взагалі позбавив би жінок права голосу та права свідчити в суді. Я за іранський варіант.

- Це ви зараз жартуєте?

- Але в жарті завжди є правда.

- Бачила на фотографіях вашої майстерні зображення кориди. Корида – це невід’ємний атрибут стереотипного мачо. Розкажіть про кориду. За що ви її любите? Це ж жорстоко…

- Жорстоко – це футбол.

Я б заборонив футбол. Він розпалює ксенофобію і ненависть до інших націй, які грають з твоєю командою. Після футболу люди ідуть і палять машини. Фанати б’ються до смерті. Ця гра розпалює націоналізм, жорстокість і ненависть до брата свого.

Візьмем кориду. Хто бачив, щоб після кориди люди ішли п*здити стадо корів? Ніхто не бачив, бо такого не буває.

Про кориду люблять говорити ті, хто її ніколи не бачив. А що таке корида?

Є бугай вагою 600 кіло, такий Майк Тайсон з рогами. Він вибігає на арену і думає тільки про те, щоби з кимось розправитись, і бажано – з усіма одразу. Якось на наших очах молодого матадора бик посадив на роги. Не вбив, але ногу проколов.

І є матадор. Мені пощастило бачити двох найбільших матадорів сучасності - Ель Хуліо і Хуан Батіста. Виходять ці хлопці і танцюють з биком танго. В міліметрі від рогів! Це оманлива легкість.

Корида є інтерактивною. З волі публіки бика можуть помилувати – це найвища нагорода матадору. До речі, після такого помилування бугай потрапляє в бугаячий рай: він більше не бере участі в коридах.

- Тобто кориду виправдовує небезпека?

- Будь-яке явище виправдовує краса. Корида – це фантастично красиво. Все красиве – правильне. Некрасиве – неправильне. Це хороший критерій.

- Але ж це категорія смаку, це щось дуже суб’єктивне.

- Це не категорія смаку. Все красиве лишається на світі. От корида вже існує 300 років.

- В цьому сенсі навіть насильство чи порно в ефірі можна виправдати, якщо це красиво?

- Без насильства та еротики мистецтва не існувало б.

Без них усе світове мистецтво перетворилося б на радянську мультиплікацію про те, як зайчик зустрів кролика, і вони пішли в гості до мавпочки…

Якщо нема насильства – то нема Гомера і Шекспіра. В них все замішане на сексі і крові.

- Тобто ви як дідусь зовсім не проти тощо, щоб ваш онук дивився щось таке по телевізору?

- Не бачу в цьому нічого поганого. Люди, які бачать в сексі щось погане – глибоко нещасні.

- Тобто середовище на людину ніяк не впливає?

- А це контролювати неможливо. От я з інтелігентної родини, дєдушка, бабушка… Нічого не знаю, а от три рази сходив у дитячий садок – і вже все знаю.

До чого тут телевізор і інтернет, якщо є добрі друзья? А потім будуть інші, які навчать курить і підбирати бички на вулиці.

Неможливо сидіти клушею над дитиною. Треба виховувати власним прикладом. Але насправді виховують друзі. Діти вчать один одного.

http://life.pravda.com.ua/person/2012/03/14/98409/