03/20/2012 | damoradan

Нещодавно в Раді я став мимовільним свідком зворушливої сцени. Один середнього рівня впізнаваності борець із режимом гордо сповістив двом співрозмовникам, що при зустрічі з Ющенком він демонстративно звернеться до нього на «ти» і принципово не подасть руки. Велике геройство! І не важливо, вірив цей тип у те, що казав, чи ні. Цілком можливо, що напад принциповості був цілком щирим. Принаймні один такий напад у його виконанні я вже спостерігав. У 2006-му цей персонаж при зустрічі галасливо обурювався моєю критикою на адресу Віктора Андрійовича. Апелював до моєї «помаранчевої совісті» (мені відразу спали на думку «біло-синя честь» і «червоний розум». Розпікав за відсутність соціального оптимізму (мій візаві його просто вивергав).

Він сам тодішньому президентові зворушливо заглядав у рот. І, здавалося, з останніх сил боровся з шаленим бажанням розцілувати гаранта. Але не в ті вуста, які говорили, «що ці руки нічого не крали». А в ті вуста, які не говорили українською.

Якщо такий «нонконформіст» покличе вас за компанію валити антинародний режим (а він, до речі, вже кличе), ви за ним підете? Я — ні. Маю право.

Помічено, що чемпіони в частині галасу досить рідко стають першими у бійці. Принаймні мій скромний особистий досвід (шкільний, дворовий, армійський і власне журналістський) неодноразово підтверджував цю теорію.

Із розумінням і навіть повагою ставлячись до такої речі, як барикади, я завжди з певною підозрою ставився до тих, хто з надмірним запалом на них запрошує. Серед таких закликальників завжди знаходилося чимало особин, котрі поспішали зійти на барикаду тільки тоді, коли вона перетворювалася на святкову трибуну.

Плачі про новий Майдан, стогони про повстання, мантри «Скільки можна говорити — треба діяти!» викликають легкий подив. Набридло говорити — дій! Барикади неминучі? Ну то не плач, іди будуй! Урочисто поклади себе на жертовний вівтар. Надихни прикладом, почни, як заповів Горбачов, перебудову із себе самого. Хтось же має бути першим. Може, щось і вийде…

Поганий мир між фрондерами загрожує обернутися доброю сваркою після виборів. Незалежно від результатів кампанії. Ви впевнені в тотожності цілей Яценюка, Турчинова, Кличка і Тягнибока? Поставлю складніше запитання: ви можете сформулювати ці цілі? Відповіді про скинення ярма Януковича, утвердження демократії, економічне процвітання та європейський вектор не приймаються. Поміняйте в попередній пропозиції прізвище «Янукович» на прізвище «Ющенко» і отримаєте колишні передвиборні гасла Віктора Федоровича та його рідної партії. Багато хто з вас знайомився з програмами політичних організацій? Для вас таємниця, що туди можна записати будь-яку дурницю? Хто з вас пам’ятає, що в день народження Партії регіонів (у березні 2001-го після злиття п’яти різних структур) її лідер Азаров оголосив ідеологією партії «новий центризм» і розшифрував це як «ефективну технологію, філософію творення, культуру політичного компромісу, самозбереження нації». Хтось із вас ризикне перекласти цю барвисту єресь доступною мовою? Хто пам’ятає, з чого починалася офіційна програма ПР на виборах-2006? З гасла «Добробут — народу! Влада — регіонам!». Виконано цю обіцянку чи ні? Як на мене — ні. З огляду на падіння рівня життя й хронічне небажання хоч якось організувати місцеве самоврядування. Але розмитість формулювання залишає простір для дискусій. А дискусій уже не хочеться. Хочеться результатів.

Багато хто з партбонз, начитавшись Вікіпедії, на запитання про ідейний фундамент їхньої діяльності заучено повторює, що нинішнє століття — гробар ідеологій. Нехай так. Але я, скептик, у цьому, даруйте, часто бачу незграбну спробу ухилитися від відповіді і зрештою від відповідальності.

Ну, невже не набридло голосувати за дорогі голограми на циклопічних білбордах, за андроїдів на ток-шоу, запрограмованих політтехнологами? Скільки можна орієнтуватися на колірну диференціацію штанів, прапорів і совісті? Тим більше що їхнє матеріальне становище дозволяє з легкістю міняти перше, а моральний стан — не менш легко зраджувати друге. А совість — вона або є, або ні. Вона кольору не має.

Вищезгадана соціологічна група «Рейтинг» виконала, на моє глибоке переконання, вкрай корисну роботу. Вона не тільки проаналізувала ставлення суспільства до цілої низки проблем, а й перевела їх у площину партійного позиціювання та електоральних уподобань. Тобто оприлюднила конкретні дані, як саме прибічники кожної з провідних політсил ставляться до членства України в НАТО, ЄС і Митному союзі, до визнання Голодомору геноцидом, до ОУН—УПА, до термінів перебування ЧФ на території України et cetera.

Політолог Ігор Дебенко, який опублікував в «Українській правді» досить докладний розбір цієї статистики, зробив природний висновок: «Лідерам і спікерам окремих політичних сил на загальнонаціональному рівні годилося б якщо не утримуватися від окремих тем, то принаймні висловлюватися досить стримано… Доцільніше уникати однозначних і категоричних реверансів…» Це розумно з погляду політичної технології.

Але особисто мене як виборця таке утримання неабияк утомило. Я, навпаки, вважаю, що прямий обов’язок кожної партії формулювати гранично чітку позицію щодо кожного болючого питання і неухильно її дотримуватись. І що перелік проблем має бути максимально широким — від можливого продажу землі до гіпотетичної хімічної кастрації ґвалтівників. Від форми обрання (призначення) губернаторів до права курити в ресторанах. Та що я, власне, фантазую? Мабуть, не завадило б поцікавитися у самого населення, що його хвилює, джерело влади все-таки. Сформулювати запитання, відповіді на які й мають стати власне програмою партії. Тоді там не залишиться місця для «філософії творення» і вічної боротьби з вічно антинародними режимами. Тоді виборцям не доведеться додумувати за вождів обіцянки, а політикам і організаціям буде важче ухилятися від відповідей, уникати відповідальності. З’явиться ефективний інструмент викриття обману, механізм відмежування правди від брехні. Електорат знатиме, кого й за що обирає. Політики — на кого, де і чому спираються. Тим, хто намагається сподобатися всім відразу, не слід дивуватися, що в лиху годину захищати їх буде нікому. Тим, хто каже, що мусирування гострих тем — злочин, відповім: злочин — вважати свій народ баранами. Якщо вузьке коло про щось мовчить, це не означає, що цього не обговорюють широкі маси.

Ризикну припустити, що з таким підходом голосування «проти всіх» зникне як явище. Як природна реакція на відсутність позиції, дефіцит послідовності.

І горезвісним поствиборним сваркам «заклятих союзників» через вічні передвиборні недомовки, боюся, доведеться відмерти. Оскільки недомовок не буде. Не маєш позиції, боїшся її визначити — роби щось інше.

Можливо, помиляюся, але, гадаю, встановлення чесних відносин між виборцем і політиком — найкращий спосіб відновлення довіри. Хай і трохи болючий. Нашому спілкуванню завжди бракувало ясності. А коли знаєш, з ким і заради чого, — простіше. Визначатися. Іти на барикади. Просто жити.

Така схема небездоганна. Питання, як примусити всі політичні сили грати за цими правилами, залишається відкритим. Але його під силу вирішити. Якщо ці правила сприйме виборець.
http://dt.ua/POLITICS/mistetstvo_buti_chesnim-98891.html