07/08/2004 | didych

Ірина КУЧМА Культуролог, критик, автор низки публікацій у періодиці. Живе в Києві, працює у Міжнародному фонді «Відродження».

http://www.uvkr.org.ua/suchasnist/arhiv/2002/4___7.htm


НОВІ МОДЕЛІ ЛІТЕРАТУРНИХ САЛОНІВ:
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА В ІНТЕРНЕТІ

Шановні, в наш час антологій і підсумків,
мінімального розуму і інтернету…
(Н. Федорак)1

1 Федорак Н. Жадан. Псевдолірична антипоема // Література плюс, 2001. № 8 (33).

Розпочнемо з інтернету2, який звикли порівнювати із дзеркалом — не звичайним ужитковим, а, радше, з казковим: замість відображення повсякденности він творить власні проекції образів, яких у життєвому світі не існує, або ж зумисне викривлює повсякденні уявлення.

2 Це слово ми вживатимемо з маленької літери та відмінюватимемо, щоб зняти з нього звичний для багатьох ореол «божественности».

Часто-густо інтернету надають просторових метафор та порівнюють його з Всесвітнім Домом чи Утопічною Державою. Наприклад, у концепції Д. Енґельбарта електронний текстовий простір описується метафорою «майстерня» — приміщення, де зберігають структуровані й необхідні для виробництва знання інструменти (тексти), а Т. Нельсон називає сукупність усіх текстів у гіпертексті Докуверсумом («документ» плюс «універсум»).

Проте ще частіше про www3 говорять як про звалище та смітник...

3 World Wide Web — всесвітня мережа (англ.).

То ж спробуймо з’ясувати місце української літератури в цьому унікальному просторі, що описується такими різними шляхами-метафорами, покопирсаймося у смітті з брендом «українське», спробуймо виокремити власні кімнати у цьому всесвітньому домі, чи (раптом пощастить!) віднайдімо незалежну українську державу (держави?) в цьому утопічному всесвіті. Словом, розгляньмо українську літературу та довколалітературні тексти у викривлено-нереальній дзеркальній проекції інтернету.

Цей огляд слід розглядати, радше, як суб’єктивну спробу-мандрівку, впродовж якої визначатимуться орієнтири у безмежному павутинні літературних україномовних інтернет-проектів. Розпочнемо свою подорож ми від берега російського літературного інтернету, не відчувати впливу якого в Україні може хіба що повний комп’ютерний невіглас.

Російський мережевий оглядач Сергій Костирко в одному з www-оглядів із сумом констатує, що восени 2001 року в російському літературному інтернеті стало зовсім тихо. Скидається, що оглядачі ніби втратили матеріал для своїх оглядів, незважаючи на значний приріст літературних сайтів4 та появу нових інтернет-часописів: не матеріал втрачено, а те первинне захоплення та святкове очікування новоселів, характерне для перших місяців мешкання у новій квартирі. Нині вже ні в кого не викликає подиву поява кондиційного й при цьому ексклюзивно-інтернетівського тексту, оскільки межі між інтернетівським та паперовим простором стають все непомітнішими.

4 Інтернет-сторінок.

Ставити такі сумні діагнози може лише той, хто має щастя відвідувати-переглядати-фіксувати-читати:

а) новий російський проект «Літературна Промзона» (http://litpromzona.narod.ru) пітерського літературного інтернетівського істеблішменту;

б) відносно «старий», проте з реґулярними оновленнями сайт професіоналів від літератури «Вавилон» (http://www.vavilon.ru) — проект Союзу молодих літераторів, створений московським поетом та філологом Дмитром Кузьміним, що об’єднує кілька десятків персональних сторінок, присвячених різноманітним та, що характерно, різновіковим поетам, прозаїкам та критикам — творцям актуального літературного контексту;

в) «Графоман» (http://www.grafoman.newmail.ru) та «Він і вона» (назви не потребують пояснень, а сайти є іншим полюсом до попереднього проекту);

г) популярний проект «Cetera» (http://www.net.cl.spb.ru/cetera) — література мережевої епохи, що містить експерименти чи посилання на вже існуючі російські проекти та публікації у жанрах «кібер-література», «мережетура»5 та суміжних із ними, тобто твори, електронна форма існування яких є єдино можливою або помітно бажаною, а перенесення на папір відбувається лише зі значними втратами (наприклад, «Клаптикова ковдра» Дмитра Соколова);

5 «Мережева література»: новотвір від російського поняття «сетература».

д) казку-гру «Плутанка» Алексроми (http://kulichki.rambler.ru/XpomoiAngel/skazki/labirint) з гіпертекстовими роздоріжжями, властивими російським казкам («Ліворуч підеш — коня втратиш» тощо). Щоправда, на відміну від «словникової» організації гіпертексту6, скажімо, того ж «Хозарського словника» Павича, інформаційна насиченість таких роздоріж зі свідомим вибором передбачає заздалегідь відомі наслідки;

6 Дослідники називають «гіпертекстом» (уперше цей термін увів у обіг Тед Нельсон) поєднання смислової структури, структури внутрішніх зв’язків деякого змісту та технічного середовища й технічних засобів, що дають можливість людині засвоювати структури смислових зв’язків, здійснювати переходи між взаємопов’язаними елементами. Це свого роду документація, яка дозволяє досліджувати інформацію, що міститься в тій послідовності, котру вибирає сам читач. Гіпертекстом називається і сам процес, і його результат.

е) жартівливий проект «Don’t click!»7 (http://www.zhurnal.ru/dont), головним героєм якого є гіперпосилання, котре часто є лише оманою;

7 «Не клікати!» (англ.) від «клікати» — натискати на кнопки комп’ютерної мишки з метою її управління та руху документом.

є) «Роман» (http://www.cs.ut.ee/~roman_l/hyperfiction/htroman.html) — перший російськомовний інтерактивний літературний проект — експеримент з написання колективного гіпертексту, започаткований філологом Тартуського університету Романом Лейбовим 1995 року — в часи, коли писати в інтернеті можна було лише латинкою — та продовжений безліччю бажаючих, які доповнили первісний ориґінальний розділ ще 149 фраґментами й створили текст із нелінійною структурою (наразі «Роман» більше не працює, проте подібні спроби відбуваються, наприклад, на сайті «Інтерактивна фантастика» (if.lanck.ru);

ж) «Буріме»8 Дмитра Маніна (http://kulichki.rambler.ru/centrolit/cgi/br.cgi) — інтернетівська версія популярної поетичної гри з написання чотирьох віршованих рядків на задані рими — провісниця людино-машинної творчости, оскільки спершу учасники гри складають свою риму, надсилають її в базу й лише після цього комп’ютер надсилає завдання із випадково відібраними римами; на сьогодні існує понад 25 тисяч віршів та створено базу з 70 тисяч рим; якість віршів, серед котрих зустрічаються й вартісні, обговорюється у гостьовій книзі;

8 Від французького слова les bouts-rimes

з) «Сонетник» (http://kulichki.rambler.ru/centrolit/cgi/sonnet.cgi) того ж Дмитра Маніна — сайт, де колективно творяться сонети;

и) «Пекарня лімериків» (http://www.kulichki.com/limeriki), що спеціалізується на лімериках;

і) «Сад хоку, що розходяться» (www.litera.ru/slova/hokku) — поетична гра з понад 18 тисячами зчеплених силабічних віршів із трьох складів російської мовою;

ї) «Ренґуру» (www.net.cl.spb.ru/frog/renga/renga.htm) — інтерактивна гра, учасники якої вже кілька років складають незкінченну російськомовну ренґу (кожні наступні два-три рядки вірша спільно з попередніми трьома-двома рядками творять танка та ренґу (ланцюг зі зчеплених танка);

й) «White Road Renga»9 (www2.faximum.com/aha.d/wwwdiag.htm) — поетичний проект, що складається з розгалужених ренґа, де окремі рядки мають по кілька варіантів продовження;

9 «Ренга Білої Дороги» (англ.).

к) сайт перекладної літератури «Крамничка мов» (http://vladivostok.com/Speaking_In_Tongues) філолога-американіста Максима Німцова;

л) інтернет-конкурси: найбільший з них «Тенети» (http://www.teneta.ru) — існує з 1996 року, номінаторами та суддями спочатку були власники концептуальних сайтів, потім такі оф-лайнові10 літератори, як Борис Стругацький та Олександр Кушнер, котрі започаткували контакт паперової та електронної літератури, а переможцями в 23 номінаціях були такі знані літератори, як Сергій Солоух, Микола Байтов, Олександр Левін, Стелла Моротська, тощо; «Арт-літо» (http://www.art-lito.spb.ru) — започаткований літературним об’єднанням імені Лоренса Стерна 1998 року як конкурс із більш традиціоналістським забарвленням (один із членів журі — також Борис Стругацький); «Вилов» (rating.rinet.ru/ulov) — організатором конкурсу є Дмитро Кузьмін, а членами журі — редактори «товстих» журналів та мережевих проектів. На конкурс приймаються і твори, надруковані на папері, і мережеві роботи, найкращі з яких у цих же журналах та проектах друкуються; менш офіційні — «Нетський світ», «Велика літера», «Десять жабенят», конкурс в «АРТ Петербурзі», тощо;

10 Автори, що працюють не в мережі, а в світі друкованих текстів.

м) проект «Рейтинґ літературних сайтів» — незалежна професійна експертиза літературного російського інтернету, що містить понад 70 веб-проектів, найкращі з яких (катеґорії «А» і «В») отримують право брати участь в інтернет-бюлетені «Новини Арт-сайтів»;

н) проект літературного об’єднання імені Лоренса Стерна — «Літо» (http://www.lito.spb.ru/), створений за ідеєю Олександра Житинського — одного з організаторів конкурсу «Арт-Тенети-97». До участи в ньому запрошують переможців, призерів та активних учасників «Тенет»: наразі близько 100 осіб різних шкіл та напрямів беруть участь у щодвотижневих віртуальних обговореннях секцій прози та поезії, а свій запис та оцінку твору (від 1 до 7 балів) можна залишити під спеціальним паролем.

Рейтинґи та конкурси допомогли структурувати російський інтернет та привернути до нього увагу професіоналів від друкованих текстів. Прототипом для росіян став конкурс англомовної мережевої літератури «eScene»11 (www.etext.org/Zines/eScene), який, щоправда, проіснував лише кілька років та завершився 1997-го. Взірцем для наслідування є також симбіоз електронної та друкованої літератури, що практикується в конкурсі Національної бібліотеки поезії (http://orion.ties.org/poetry/notable/about.html), у рамках якого видаються друковані антології з віршами лавреатів. Мережевими авторами цікавляться й видавці великих («товстих») поетичних журналів «Woodnotes»12 (http://home.pacific.net.sg/~loudon/mdw_sub.htm) та «Frogpond»13 (http://www.octet.com/~hsa), які надають перевагу швидкості та всеохопності інтернету.

11 «Електронна сцена» (англ.).
12 «Голос лісу»/ «Спів пташок»/ «Наївна поезія» (англ.).
13 «Жаб’ячий ставок» (англ.).

Отже, тема «Література та інтернет», незважаючи на відносну юність, уже набула академічного пошанування. Провадяться численні конференції, видаються збірки (наприклад, збірка статей «Інтернет і кіберкультура в Росії»). Інколи ця тема виринає в найнесподіванішому оточенні, проте адекватно сприймається поважною публікою. Зокрема, з 17 по 20 грудня 2001 р. у Москві відбувалася найбільша конференція з творчости Достоєвського — Міжнародний ювілейний симпозіум «Достоєвський у сучасному світі: 1821–2001», й одна з доповідей цього симпозіуму мала назву «Достоєвський та психологія російського літературного інтернету». Автор — Дмитро Биков — провокативно підкреслив, що російський літературний інтернет є прикладом невідрефлексованого та невизначеного підпілля й мережева література відрізняється від паперової лише тим, що на папері її ніхто б не став друкувати.

Назагал російські оглядачі спокійно констатують завершення першого етапу структурування та створення, хоча й неповної, проте доволі цілісної «літературної мапи» свого інтернету, яка свідчить про започаткування буденних методик із відстеження, виявлення, класифікації та аналізу. Як каже Сергій Костирко, це «вже не свято, а просто життя».

Ми ж наразі можемо лише пригадати відому зі шкільного курсу літератури цитату: «Буде й на нашій вулиці свято!». Хоча це вже віє песимізмом. Спробуймо відмовитися від звичних для української літкритики плачів Ярославни та поставимо питання руба: хто? де? та як? творить українську літературно-критичну інтернет-мапу.

З гідним оптиміста сумом констатуємо, що нам ще не таланить читати тексти українських критиків, які б присвятили себе аналізові інтернет-літератури. Лише подекуди вдається надибати на спорадичні згадки. Зокрема, Р. Семків у книзі «Фраґменти» закладає основи аналізу інтернету як території досконалої невизначености й робить спробу дати загальну характеристику суперлітературі фраґментів і нинішній ситуації: «Парадокс: тепер критик, автор, читач, граючи свою «автентичну» роль, помноживши засоби виконання цієї ролі, нездатні утримати свою ідентичність і заперечують себе. Ми ніколи вже не побачимо цих «старих добрих знайомих», новий просторовий вимір літератури поглине їх, втілившись натомість у різнобарвне море архінеподібних один на одного «юзерів» (користувачів)»14.

14 Семків Р. Фраґменти. — К.: Смолоскип, 2001. С. 24.

Отже, приєднуйтеся до коловерти мережевого літературного дійства, в якому нівелюються звичні для книжкового хробака опозиції. Точки чи, властиво, території зупинок — українські літературні інтернет-проекти, тобто веб-сайти та портали, творені українською мовою про українську літературу. Тож розпочнімо мандрувати, швендяти, валандатися, вештатися, повзати, висіти, сидіти, серфінґувати — кому що до вподоби. І для того, щоб полегшити нашу мандрівку, від початку розмежуймо кілька типів об’єктів, що траплятимуться на нашому шляху. Це зокрема:

1) Архіви — бібліотечні колекції, які містять зібрання творів, подекуди навіть з короткою бібліографічною інформацією про авторів. Такі архіви є інформативними, але не вирізняються ориґінальним дизайном і слугують радше для читання, а не для блукання-відпочинку-насолоди.

2) Власне мережеві літературні проекти, що вирізняються постійними трансформаціями, гепенінґами та мутаціями. У такому проекті тобі не вдається лишатися тільки читачем, оскільки мусиш власноруч вишукувати-витворювати тексти з розрізнених шматочків-посилань, перетворившись на активного учасника магічного дійства творення віртуальних територій. Стаєш таким собі самодостатнім людино-навіґатором з навичками самообслуговування, котрого вабить не об’єкт плавання-серфінґу-пошуку, а сам процес. Цей тип інтернет-проектів, безумовно, є найцікавішим для нас — спраглих шукачів нових територій. Серед них слід виокремити три категорії:

2.1. мережеві часописи;

2.2. віртуальні літературні колекції-збірки, тобто колективні сайти;

2.3. персональні сторінки живих класиків та «класиків», за скромними самооцінками авторів проектів.

Дослідницьке поле окреслено, тож рушаймо…

Здавалося б, зупинка перша — архіви/електронні бібліотеки. У плані вираження — території найнудніші, однак водночас і найпридатніші до того, щоб збити з пуття, оскільки пошук певного тексту здебільшого завершується віднайденням десятка інших, потреби в яких ще кілька хвилин тому ти не відчував. Отже, найбільшими українськими електронними бібліотеками є:

«Електронна бібліотека української літератури» (http://www.utoronto.ca/elul) — спокуслива колекція класиків української народницької та модерної прози. Виконавцем проекту є Максим Тарнавський, професор української літератури при відділі слов’янських мов і літератур Університету м. Торонто.

«Велика Маґелланова Хмара» (http://moonstation.tripod.com) — бібліотека української літератури та перекладів, де серед художніх творів та фольклору можна знайти такі несподіванки, як тексти Віктора Петрова «Походження українського народу», Тіта Лукреція Кара «Про природу речей» тощо. Проект не містить інформації про його розробників, копірайтів власників та перекладачів, тому подякувати за такі сюрпризи наразі нікому.

«Бібліотека Кошового писаря» (http://pysar.tripod.com) — колекція класичної української поезії, що мiстить вiршi О.Олеся, М. Рильського, М. Вороного, В. Симоненка, В. Самiйленка, Л. Українки та багатьох iнших авторiв, і навіть повний текст «Енеїди» І. Котляревського. Останній експонат найбільш втішає мережевих оглядачів і є в кожному анотованому описі проекту. Сторінку підтримує Роман Бріскін.

«Nова Dоба» (http://newlib.8k.com) — бібліотека української літератури та перекладів. Розробники побажали залишитися невідомими.

«Поетика» (http://poetry.uazone.net та http://poetyka.uazone.net) — бібліотека української поезії та перекладів від XVII століття до наших днів, включно з народною та сучасною пісенною творчістю. Сайт містить 7559 сторінок та 237 поетів й вирізняється з-поміж інших реґулярними оновленнями. Автори проекту переконані, що вони створили найпопулярнішу в інтернеті поетичну бібліотеку українською мовою, й щодня близько 50 читачів блукають її віртуальними залами. З 1998 року на традиційних неприбуткових засадах розробляють проект волонтери Роман Косаренко та Юрій Мачуха.

«Сучасна українська література» (http://ukrlit.kma.mk.ua/catalog.htm) — як зазначають розробники, проект орієнтований насамперед на шанувальників української літератури і літературної критики від 70-х років ХХ століття до нашого часу як в Україні, так і поза її межами. Інтернет-проект локалізований у Миколаєві, а його розробниками є Володимир Черницький — менеджер проекту, Вадим Воловодюк — веб-майстер, та літературні редактори — Григорій Штонь і Наталія Лебединцева. Вітаємо залучення професіоналів від літератури!

«Чарівний жираф» (http://tech77.hypermart.net) — бібліотека української літератури та перекладів, фольклорних та історичних текстів. Імена розробників ресурсу також тримаються в секреті.

На жаль, лише видавці «Поетики» у колекціях перекладних творів подбали про те, щоб поряд із іменем автора ориґіналу зазначалося прізвище перекладача. Розробники ж решти сайтів, що містять перекладну літературу, цнотливо опускають цей момент з уваги, витісняючи не лише питання про інтелектуальну власність перекладача, а й права авторів творів. На жаль, жоден із цих проектів не містить відкритої статистики відвідувань, тому важко сказати, скільки користувачів щодня користуються такими неліцензійними продуктами.

Менш масштабними за обсягом та структурованими за змістом є наступні електронні бібліотеки:

«Мережева бібліотека української літератури» (назву наведено в перекладі з російської) (http://www.ukrlib.km.ru) — проект містить 1150 творів української літератури, 160 авторів, 137 біографій українських літераторів, 63 реферати та 53 твори. На цьому етапі вже можна захоплюватися магією цифр. Генеральному директору проекту — Євгенові Васильєву, також мешканцю Миколаєва, — у лютому 2002-го виповнилося 16 років. Коментарі зайві.

«Українське місто. Українці в Чикаґо» (http://ukrtown.com/library) — цілком відмінна від попереднього проекту бібліотека української літератури з текстами Ю. Винничука, П. Загребельного, Р. Іваничука, В. Малика, І. Франка, М. Хвильового та В. Шевчука, з поезіями С. Руданського, збірками дитячих поезій, фантастичними творами О. Костюка та І. Росохватського та кількома перекладними текстами.

«Бібліотека української літератури» (http://books.ms.km.ua) — бібліотека Валерія Напіткіна, що містить 45 творів з історії української літератури та художні тексти п’ятнадцяти авторів.

«Літературний розділ порталу «Брама» (http://www.brama.com/art/litu.html) з казками та поезіями Т. Шевченка, Ю. Андруховича (як наголошують розробники, новими текстами), О. Теліги, В. Неборака, Н. Білоцерківець, Г. Чубая та інших поетів. Авторство розробників сторінки приховується.

«Українська бібліотечка Ua Zone» (http://library.org.ua) — некомерційний проект Сергія Синила, «завжди відкритого до співпраці», особливо з редакторами, яким би й у вступному слові автора сайту робота знайшлася, з метою презентації найвизначніших творів українською літератури. Попри це, відділ класичної прози містить лише тексти О. Вишні, Н. Гоголя, І. Карпенка-Карого, О. Кобилянської, І. Кочерги, М. Коцюбинського, М. Кропивницького, М. Куліша, П. Мирного, І. Нечуй-Левицького та І. Франка; гумор представлений текстами Б. Жолдака, Джерома К. Джерома та радянських гумористів (А. Крижанівський, А. Коцюбинський). Уривки з «Московіади» Ю. Андруховича у цьому проекті чомусь належать до категорії різного. Знову не коментуємо.

«Українські поети» (http://www.geocities.com/CollegePark/4747/verses.html) — сайт, лаконічніший від попереднього, з аматорською адресою, де розміщено лише по дві поезії Василя Стуса, Тараса Шевченка та Павла Тичини.

«Віртеп» (http://www.virtep.org) — Віртуальний театральний проект, який поряд із театральною частиною містить колекцію текстів сучасних українських драматургів.

«Літопис руський» (http://litopys.freeservers.com) — бібліотека, що містить, власне, Літопис Руський та додатки до нього: тексти та уривки з текстів давньої української літератури, історичної літератури Нового часу та сучасної історичної літератури.

Окрім бібліотечних колекцій, існують архівні зібрання окремих класиків. Здогадатися, про кого йдеться, може, властиво, кожен, хто коли-небудь навчався бодай у молодших класах української школи: безумовно, Тарас Шевченко та текст «Кобзаря» (http://members.tripod.com/~svitiaz) — розробник Володимир Котович; інтернет-проект Ореста Стягара, Надії Деркач та Степана Барановича (Львівський університет) «Біографія і твори Івана Франка» (http://www.franko.lviv.ua/ifranko/franko.html); веб-сторінка «Григорій Сковорода. Поезії. Діалоги» (http://a-kobrinsky.tripod.com/skvr), де можна насолоджуватися «Садом Божественних пісень» та «Бесідами» в перекладі та з примітками; персональна сторінка Володимира Винниченка з вибраними творами (http://lib.xata.lviv.ua/vyn); збірка поезій Олеся Гончара (http://gonchar.bigmir.net) з поетичною назвою «Поетичний пунктир походу» (перепрошую за тавтологію) дизайнера та сканувальника Олексія Гребешкова. Мусив би вирізнятися з цієї когорти проект Наталії та Дмитра Ковалевих (копірайт видавництва «Каменяр» 1995 року) «Поети Бу-Ба-Бу», якби не складна японська адреса, кодування KOI8 та специфічний дизайн (http://www.asahi-net.or.jp/~as9d-kvlv/BooBaaBoo).



Поряд з «Бу-Ба-Бу» — в мережевому сенсі цього слова — (http://www.asahi-net.or.jp/~as9d-kvlv/WelcomeU.html) міститься інтернет-проект: «Львів — Київ — Торонто: життя українців у Японії», вибрані матеріали засідання Японської асоціації українознавства та поезії П. Тичини і Ю. Тарнавського. Гасло сторінки: «Українці всіх країн! Кохайтеся!» Варто прислухатися…

Серед реґіональних літературних архівів вирізняється проект Ю. Молодія та М. Савчука: «Коломия. Сто віршів. Антологія коломийської поезії на зламі тисячоліть» (http://www.ko.if.ua/cultpub/poezia/index.htm). Інтриґує вже перше речення вступу: «Якщо українці — нація поетів, то Коломия — один з осередків поетичної України». Далі — подорожуйте.

Спеціалізованим дитячим літературним інтернет-проектом є «Весела абетка» (http://abetka.8m.com), що складається з абеток, казок, читанки, усмішок, загадок, скоромовок та лічилок. Постала вона завдяки турботливим членкиням Світової федерації українських жіночих організацій (голова Оксана Соколик) та Марії Фішер-Слиж, Маргариті Шпір, Богдані Процак, Лідії Мадоян. Отже, із вдячністю подорожуємо інтернаціональним проектом світу дитинства.

За насиченістю ці ресурси, звичайно, важко порівняти з англомовним «Проектом Гутенберґ» (www.promo.net/pg), заснованим 1971 року співробітниками Іллінойського університету, тексти до якого добиралися керівниками проекту, а оцифровувалися15 волонтерами (останнє вже спорідненіше з нашими реаліями). Проте й темп приросту цієї колекції був невеликим — кілька сотень текстів за кожен з 20 років існування проекту: наразі близько трьох тисяч.

15 Переводилися в електронну форму (техн.).

Близько 12 тисяч текстів нараховується в популярнішому та на відміну від попереднього фінансованому проекті «Internet Public Library»16 (http://www.ipl.org), співробітники якого працюють на спонсорські внески. Хоча цю кількість не порівняти з 28 тисячами назв книг у віртуальній «Бібліотеці Максима Мошкова» (lib.ru, існує ще 35 дзеркал цього сайту). Остання формувалася, власне, читачами, які надсилали оцифровані тексти, тому її асортимент найповніше відбиває смаки читачів-користувачів інтернету (переважно програмісти, інженери, мистці та науковці, пов’язані з новими технологіями). Саме на них орієнтуються розробники українських колекцій з великою кількістю фантастичної літератури та фентезі — «Великої Маґелланової хмари», «Nової Dоби», «Чарівного жирафа», тощо.

16 «Публічна інтернет-бібліотека» (англ.).

Підсумовуючи першу частину подорожі-серфінґу-навігації, мушу зазначити, що розробники електронних літературних архівів переважно мешкають на марґінесах України й компенсують брак української друкованої книги електронними виданнями. Сформувався й критерій успішности цих проектів: кількісний критерій превалює над якісним, а структура ресурсу формується відповідно до смаків визначених груп потенційних користувачів. Хоча чи варто розводитися про якість, якщо ти подорожуєш смітником?

Такі архіви можуть розростатися у розмірах, проте їхній дизайн лишатиметься суто утилітарним і не даватиме можливости «втрутитися» в наповнення проекту й отримати щось більше, ніж текст, за яким полюєш або на який натрапляєш абсолютно випадково. То ж традиційно отримуємо майже завжди заборонену (з огляду на неузгодженість авторських прав) насолоду від читання за адресою... Хоча, якщо брати до уваги смерть автора, то можна забути й про копірайти. Тоді лишається суцільна насолода…

Міра цієї насолоди зростає з наближенням до другої категорії ресурсів — власне мережевих літературних проектів — центральної та найжаданішої ділянки подорожі, що відкривається тобі як активному учасникові дійства й без тебе як користувача-навіґатора (але в жодному разі не нафіґатора, бо байдужим ти в такому проекті не залишишся) просто не існує. Отже, готуймося до принципово інших практик осягнення-осяяння текстів, оскільки мережеві літературні твори будуються не за принципом лінійного письма, а перевтілюються в гіпертексти, тобто містять в собі окреслені посилання. Якщо пощастить, можна навіть натрапити на гіпермедіа — гіпертексти, що, крім текстової інформації, містять графічні елементи — відео та звук.

Американський дослідник Арсет вирізняє 4 категорії таких нелінійних текстів: 1) прості нелінійні тексти, відкриті до користувача; 2) нелінійні тексти, або гіпертексти, що характеризуються з’єднаннями-посиланнями на інші тексти; 3) детерміновані кібертексти, рух текстонів яких є передбачуваним і містить елементи рольових ігор; 4) недетерміновані кібертексти, текстони яких є динамічними та непередбачуваними. Відбувається впровадження проектів «Вавилонської бібліотеки» Хорхе Луїса Борхеса, й термін «гіпертекст» дарує численним мережевим оглядачам надію на створення всеохопної системи інформації та комунікації, що нарешті зцілить травму Вавилонської вежі.

Сергій Корнєв називає гіпертекстуальність проявленою інтертекстуальністю, яка робиться видимою та загальнодоступною. Гіпертекст забезпечує функціонування смислової надмірности в електронному просторі, а комунікація відбувається в умовах множинного фраґментарного дискурсу, що постійно розростається та творить нові формати.

Інтерактивне середовище та гіпертекст сприяли появі «мережевої літератури», або «мережератури». Маніфест такої літератури виклав російський літератор Олексій Андрєєв, представивши це як власний досвід поетичної незалежности. Йдеться про відкриття нових можливостей вільно публікуватися та не залежати від нелітературних аспектів матеріального світу, пов’язаних із витратами на видання та розповсюдження, зберігати повну анонімність та відкривати нові ґрані власного таланту, приховані за ролями та ідентичностями матеріального світу. Ця анонімність ховається вже не за псевдонімом, а є характеристикою віртуальної особистости чи ролі, включеної у певний сценарій, реальність/нереальність якого створює певну напруженість. То ж маємо нагоду зануритися у карнавальне дійство та вступити у взаємодію з таємничими масками.

У такій ситуації читач має нагоду оцінювати чистий текст без прив’язки до імені його творця та таких нелітературних атрибутів як стать, вік, національність, соціальний статус тощо. Автор, своєю чергою, може отримати миттєві — численні та чесні — реакції читачів. Мережеву літературу називають формою взаємодії та ненав’язливого спілкування. Як підкреслює О. Андрєєв, народження нової класики відбувається на наших очах, і кожен може взяти участь у її творенні.

Проте так само мусимо усвідомлювати, що мережева література переописує творчий процес, формує «активного читача» і фактично неспівмірна з літературними творами як такими. Наразі слово «мережература» стосується радше інтерактивних ігор та експериментів, ніж власне літературної творчости. Нетривалість існування лейбовського РОМАНУ підтвердила тезу про те, що велика проза погано піддається таким іграм. Вдячнішою цариною є поезія. Отже, з неї й розпочнемо другу частину нашої подорожі.

Клікнувши адресу: http://www.internetri.net, можна насолоджуватися найбільшим україномовним контент-проектом в мережі під назвою «ІнтерНетрі», літературна територія якого окреслена електронною бібліотекою «Просвіта» (http://www.internetri.net/lib) з колекцією електронних текстів; пошуковою системою українських електронних текстів у мережі; й, нарешті, колекцією віртуальних віршів із псевдоромантичним вступом:

«Просто вірші.
Розкажіть Всьому світові.
Подаруйте комусь.
Свої чи улюбленого автора.
Просто почитайте, відчуйте, яким бачуть світ люди, які поруч Вас чи може десь зовсім далеко.
Сучасники і попередники.
Колись так само Ваші вірші читатимуть наступники»17.

17 Цит. за http://www.internetri.net/vverse із збереженням синтаксису та орфографії.

Опубліковані поезії (наразі 355 текстів) написані з більшим смаком і залишають враження про авторів, як мінімум студентів, які ховаються за віртуальними іменами: a_n_d_y, Марко Марсельський, Аничка Подністровська, Єва Тібібо, Дмитро Учитель, RSI, Хома Чорний Киянин, Еней, Пан Поет, Олег Б., Zvyr, Yar, karol, Семен Петрович Голохвастов тощо (імена варто почати запам’ятовувати, оскільки саме вони є відвідувачами українських літературних інтернет-салонів). Не може не тішити наявність у цій колекції лише кількох російськомовних віршів. Тематика поезій варіюється від вічних тем до подій 11 вересня у США (Анна Багряна, «Американська трагедія»). Трапляються й «комп’ютерні» тексти, наприклад, вірш Зиновія «Гіпертекстове ґрафіті» та Yury Zavadsky з твором: Untitled poem18/*.txt19.

18 «Вірш без назви».
19 Документ у текстовому форматі.

Цей проект є, радше, територією спілкування, а не поетичною антологією, оскільки містить алюзії на інші тексти, наприклад, вірш Енея «На мотив «Вірша № 15» пана Юрка Завадського, зручно вміщеного в сьому чеснотливому списку під числом Сто сорок».

Іншим мережевим літературним проектом є «Life and Death and Giants. Poetry in Ukrainian»20 (http://www.angelfire.com/tn/tysovska), що починається песимістичним антикомунікаційним не-інтернет-опусом, протилежним до попередньої території відкритости:

20 «Життя, і Смерть, і Велетні (названо за Емілі Дікінсон). Поезія українською» (англ.).

«Творчість самодостатня. Ти пишеш не для когось, ти пишеш для себе — і сам найчастіше перечитуєш написане, відшукуючи там зміст, якого не в змозі й сам до кінця дійти. На папері слова обертаються символами, а символи набувають потаємного значення, і мине ще багато літ, поки ти нарешті проживеш те, що давно записане в тексті. Так уже було. Текст самодостатній. Не він віддзеркалює буття, а ми своїм життям намагаємося втілити написане… Людина не має знати свого майбутнього. А кожен написаний текст — це карта із засмальцьованої колоди, і ти їх одну по одній викладаєш на брудному столі, ти розкладаєш старі тексти, за які хапалися тисячі долонь, собі на майбутнє і на минуле, в ноги, в голову, на серце і під серце, і тоді вони проростають новим змістом, що його треба буде прочитати і прожити…»

Якщо цей вступ справляє на вас враження, й ви пишете українською, маєте неопубліковані твори (до 10 стор.), які, до того ж, не відзначено жодними преміями в літературних конкурсах, то це зручна нагода взяти участь у другому літературному конкурсі «Рукомесло 2002»: «То шлях правдивий. Ти — його предтеча» (поезія); «Розворуш нам оспалу кров» (оповідання); «Лис Микита» (твори для дітей) та «Душа мистецтва живе донорською кров’ю перекладачів» (переклад).

Набагато оптимістичніші за прелюдію до проекту поезії переможців першого конкурсу можна знайти не лише тут, а й у проекті віртуальних віршів на ІнтерНетрях, що може свідчити вже про формування поетичної інтернет-«тусовки», як зветься одна зі сторінок цього сайту. Участь у першому конкурсі брали й відомі друкованими текстами поети, наприклад, Галина Крук.

Розділ «Історія» цього сайту, крім фактів русифікації України, містить «Книгу Велеса», що позиціонується як найдавніша пам’ятка української писемности, а насправді є чи не найвідомішою містифікацією, які, до речі, в інтернеті полюбляють.

Колекцію класичної української поезії цього проекту хотілося б бачити ряснішою. Наразі тут вміщено лише по одній поезії Ігоря-Богдана Антонича, Валерія Іллі, Олега Ольжича, Максима Рильського, Олекси Стефановича, Василя Стуса, Олени Теліги, Лесі Українки (представлено також її драматичні поеми).

Не без потенціалу до розвитку існував (позаяк уже довгий час не відбувається оновлень) літературний проект Віктора Тимошенка та Костянтина Боровського «Чорнобровий» (http://www.istigkeit.f2s.com), що описується розробниками як літературний портал, де вміщено твори сучасної української літератури, електронні версії часописів, критичні статті тощо.

Звернімося до вступного слова:

«Добре є. Ви в проекті «ЧОРНОБРОВИЙ».

Якщо натягнути на голову мереживну жіночу білизну і подивитись на сонце, життя таки здасться найдорожчим подарунком, як у тім запевняють громадяни радісні та невибагливі. Зовсім не так з українським Інтернетом: вигляд півсотні тілець напівпритомних літературних сайтів сквашує молоко за півсекунди. Як часто вони фігурують у літературному процесі? Ага.

Українській літературі не вистачає комунікації — очевидна проблема. Тому Інтернет з його можливостями слід використовувати не для банального розміщення текстів, а для налагодження активного діалогу всередині літератури, яка наразі позбавлена майже всіх інших засобів життєпрояву.

Це і є метою «ЧОРНОБРОВОГО» — створити простір динамічної літературної комунікації за творчим, інформаційним та критичним каналами. Тобто так, ми запрошуємо вас до публікації ваших творчих, критичних, літературознавчих робіт, висловлення думок та оприлюднення інформації про будь-які ознаки літпроцесу в державі та діаспорі — але це буде лише відправною точкою для ініціації діалогу автор-читач-критик, якому ми, як організатори проекту, збираємося усіляко сприяти…

За спосіб існування проголошуються експеримент, пошук і провокація…

Просимо до хати».

А хата містить поезії Костянтина Коверзнєва, Ігоря Римарука, Володимира Пузія, Романа Голінея; прозу Вчителя Барбари, Ольги Кваші, Тетяни Кінзерської, Лесі Демської, Дмитра Білого, Володимира Пузія, Валентина і Олега Авраменків, Артема Зеленого, Марини Соколян. Не густо, як для відправної точки та ініціації діалогу.

Є в хаті й гостьова книга, «призначена для думок». Шкода лише, що останні відгуки в ній виголошені 7 лютого 2001 року, а часописи, розміщені у відповідній рубриці, датуються роком 2000-м (зміст та кілька матеріалів із третього номера «Сучасности», першого та другого чисел «Дніпра», так само шматки та зміст російськомовного літературного журналу «Ренессанс» (чи інших не існує?). Трохи більше пощастило «Літературі плюс», на сторінці якої містяться поезії аж дев’яти авторів, друкованих у часописів, три прозові тексти, знову дев’ять (магічне число?) критичних праць: шість — літературознавчих, чотири — культурологічних, та вісім — критичних. Я так зосереджуюся на цифрах, аби підкреслити їхню очевидну недостатність для того, щоб відобразити хоча б найкраще з «Літератури плюс», не кажучи вже про інших жертв уваги авторів «Чорнобрового», оскільки все ще очікую літературної комунікації за цією адресою.

Наступна територія подорожі — літературно-мистецький проект самвидаву «Підземний перехід». Друкована версія часопису видавалася з 1995 року, а в мережі він існує з 1998-го. За адресою: http://nepexig.samvydav.net можна перечитати три номери журналу: «Декларація» (літо 1995), «Провокація» (літо 1998) та «Марення» (літо 1999). Авторський колектив складається із засновників (Тарас Паньо, Назар Гриник — він же художній редактор, Андрій Горбаль — він же і літредактор, і веб-дизайнер) та літературного консультанта Андрія Підпалого.

Цитата, що відтворює дух часопису:

«Довкола було світло.
Воно блищало, грало
різнобарвними водограями, пронизуючи
найпотаємніші закутки. Ми боялись його.
Ми ненавиділи його. Ми хотіли спокою.
Спокою, тиші і темряви. Щоб знайти це, ми
спустились під землю. І пішли довгими й забутими
ґалереями. І проліг наш шлях через «Підземний Перехід».

Шановний читачу!

Ти перегорнув першу сторінку нового журналу, що народився серед стін Академії, віковічний пил яких було залито нітроемаллю. Невдале дитя хворобливих батьків — він не є одкровенням чи втіхою для багатьох. Він — посланець здорового декадансу, що вгніздився в нас разом із передчуттям кінця. Століття, тисячоліття, європейської цивілізації. Трохи сумний і трохи самодостатній, він, як і всіляке мистецтво кінця, виглядає дещо неприродньо. І якби він пережив століття (що неймовірно), то жовті чи чорні наші наступники на планеті ще більше зраділи б, що збоченці з білими обличчями вже давно зотліли в землі».

Трансформація та розвиток цього проекту відбулися в «Лабіринті українського самвидаву» (http://samvydav.net) — найкласичнішому прикладі української мережевої літератури.

Знову скористуюся цитатою-самовизначенням:

«Лабіринт Українського Самвидаву — це Інтернет-проект, який сприяє поширенню вільного мистецтва, що є неприйнятним для консервативних адептів псевдокультури та суспільства. Ми вважаємо, що вільне мистецтво, непідконтрольне усталеним соціальним та псевдокультурним структурам, може бути суттю вільної людини (мистецтво для нас — це вільна естетична діяльність).

Проект є відкритим для участи всіх зацікавлених в некомерційному, вільному вияві особистости (комерційність — це залежність від соціальних і псевдокультурних банальностей). Оскільки українське мистецтво виникло і триває як дискурс звільнення, то воно завжди було в опозиції до пануючої примітивно заскорузлої естетики, етики, моралі та моделей буття.

Чому Самвидав?

Він має одну суттєву перевагу, через яку заслуговує на ширше висвітлення — це несанкціоновані видання, автор САМ ВИДАЄ свої твори — тобто він є повністю, тотально незалежним від будь-якого можливого політичного, ідеологічного, культурного соціального замовлення»21.

21 Цит. за http://samvydav.net/index.php?lang=u&page=project_info

Сайт складається з двох основних частин: порталу з можливістю розміщення власних експериментальних сторінок незалежних мистців (літературні проекти, графічні сайти, сайти музичних гуртів, а також проекти, що не підпадають під жодну категорію) та інтерактивного мультимедійного ігрового простору — «Лабіринту», що містить у собі фраґменти текстів учасників проекту та реальні фотографії, створює можливості для реалізації особистости у взаємодії-грі з іншими відвідувачами сайту (найчастіше, це описана вище гра масок венеційського карнавалу) чи із самим «Лабіринтом», надає шанс запропонувати власні правила гри.

Складниками цього проекту також є новини, матеріали («мисль», «читати», «слухати», «дивитись»), форум, відгуки, посилання на інші інтернет-ресурси.

Серед його, власне, літературних рубрик, варто виокремити «Read only»22 під супроводом ді-джея Майнера, створений не для тих, хто хоче стати поетом, оскільки «тут тільки ВИКЛАДАЮТЬ»: «Поезії зараз більше пишуть, ніж читають. Бо в певному віці потроху пописували ну чи ледь не всі. Тому поезія-яку-людям-по-кайфу-читати для поезії-яка-вважає-себе-елітарним-мистецтвом — явище марґінальне...»

22 «Лише для читання» (англ.).

Відкриті до дозаповнення: театральна частина «Реінкарнація» (п’єса), розділ «За Арктікою й за Антарктідою є загробні хутора» («серед певної категорії мистців повелося вдавати з себе чокнутих. Адже це круто, трагічно і безвідповідально. Проте, коли стикаєшся зі справжнім божевільним, починаєш розуміти, наскільки жалюгідні спроби вдати з себе шиза порівняно з величчю справжньої, дорослої шизи»23). Ці розділи краще не цитувати, а ліпше вирушити подорожувати ними.

23 Цит. за http://samvydav.net/index.php?lang=u&page=text&id=5

Окрім уже розглянутого «Підземного переходу», на самвидаві мешкають літературні часописи «Робот» та «Трєуґольний х()й».

Спершу «Робот»:
робот.
усе пояснювати.
спочатку пояснити назву.
робот це повідомлення.
робот це іменник. це рухатися надзвичайно повільно.
це звертати увагу на дрібниці.
це спів-чуття.
це амеба.
це і-снувати.

робот це ранок який починається з чому?
це день із своїм скільки?
це вечір із своїм де?

робот це [money]пуляція.
це популяція.
це асоц-іація.
це ія

робот це контр-контр-к-ра. це кросворд. це шофери-меломани. це клонування. це назва картопляних чіпсів.

робот це завершення війни. це одновимірний лабіринт. це яктвоїсправи. це дірявий фільтр. це асинхронізація світло-форів.

робот це зцілення. це руйнування гіти: нового панциря. це приборкання мутації. робот це гуманізм.

робот це цикл.
це оборот
це робот
це рот
це от.
муха цеце»24.

24 Цит. за http://www.samvydav.net/robot/index.html


Спробуємо ще раз: «Робот» — це київський самвидавчий «живий» журнал, тобто чорно-біле видання накладом 100 примірників. Створено два текстових модулі: «Цвях» (1998) та «Копія» (1999) з аудіомодулем «Доброта» (1999) — касетою з диктофонним записом звукового тла перегону метро станція «Петрівка» — станція «Либідська». Авторами проекту є Віталій Муж та Ігор Кашуба, авторами текстів — Сергій Жадан, Данило Кубай, Віталій Муж, Володимир Цибулько, а ідеологією журналу — відкритість та «екологічний» імпульс.

Он-лайн видання «Троєуґольний х()й» (http://treugolny.samvydav.net/index.html), відгуки на який можна надсилати Растаману.ua, одразу розпочинає з попередження: «Зовнішнє! Не вживати всередину! Не давати дітям! Перед прочитанням знищити!» Він має чотири випуски й бонус-трек та містить стьобові тексти-переважно-пародії на загальновідомі в’їджені у свідомість ще з дитинства тексти.

Важливим складником «Лабіринту українського самвидаву» є «Книга вигуків» — загальнодоступний простір спілкування з різних дотичних до стилістики проекту тематик.

Оскільки ми вже наштовхнулися на мережеві часописи, то поблукаємо їхніми літературними сторінками. Траплятимуться нам як мережеві версії літературно-критичних часописів, так і ексклюзивно он-лайнові проекти25.

25 Проекти, що не мають друкованих версій та існують лише в інтернеті.

Літературно-критичне забарвлення має сторінка «Рецензії (наукова книга) та мистецькі проекти» харківського наукового видавництва «АКТА» (http://www.acta.com.ua/reviews/poet.htm), де можна знайти статті та ескізи до статей Ігоря Кроткова, Євгенії Кононенко, Ірени Білаш та Галини Шевцової. Сподіваємося, кількість авторів та текстів зростатиме.

Далі — електронна сторінка «Книжника-ревю» (http://www.elitprofi.com.ua/gazeta) — газети, присвяченої книжкам та новинкам книжкового ринку й розрахованого на видавців, книготоргівців, бібліотекарів, але передусім на читачів, які потребують орієнтирів у вирі надмірної книжкової пpопозиції. Зацікавлені можуть знайти рецензії, розповіді про сучасних українських письменників або ж інтерв’ю з ними, аналітику з книжкової тематики, огляди свіжих літературних журналів, рейтинги продажу та скористатися послугами «Книги-поштою».

Електронна версія «Критики» (www.krytyka.kiev.ua), крім літературно-критичних та соціально-критичних рецензій, есеїв і оглядів лише впродовж 2001 року друкувала літературні твори Тараса Прохаська, Юрія Андруховича, Юрія Винничука, Марка Роберта Стеха, Богдана Жолдака, Іздрика, Юрія Тарнавського та Володимира Діброви. Якщо ще не встигли прочитати — є нагода надолужити й висловитися у форумі: все буде за канонами мережевих дискусій.

Наступною територією подорожі є Незалежний культурологічний часопис «Ї» (http://www.ji-magazine.lviv.ua), інтернет-версія якого є повнішою від друкованої. Окрім текстів, присвячених аналізові міжетнічних стосунків, проблем цивілізаційних розламів, формування європейської ідентичности та сучасного політичного дискурсу, часопис містить власне літературні розділи. Зокрема, останнє 23 число «Федеративна республіка Україна» містить «Щоденники» Макса Фріша, вірші Петра Мідянки, оповідання Фрідріха Дюренмата, спробу вільної екзегези Володимира Єшкілева тощо. Ще одна цікава заувага на майбутнє: на сторінках часопису започатковано дискусію й відбуваються практичні спроби впровадження латинки в український правопис26.

26 Ігор Чорновол. Латинка в українському правописі: ретроспектива і perspektyva. http://www.ji-magazine.lviv.ua/n23texts/chornovol.htm.

То ж чекатимемо на леґалізацію мовних експериментів, оскільки самі неодноразово використовували латинку для передачі українського тексту в електронних листах.

У розділі «Електронна бібліотека «Ї» міститься третій випуск (виправлений і доповнений) часопису з проблем культурології, теорії мистецтва, філософії «Плерома» (http://www.ji-magazine.lviv.ua/ji-library/pleroma/pleroma.htm) проекту «Повернення деміургів-2». Керівником проекту, упорядником глосарійного корпусу та редактором часопису є Володимир Єшкілев, редактором проекту та упорядником Хрестоматійного додатку — Юрій Андрухович. Якби енциклопедичні статті містили посилання одна на одну, можна було б говорити про класичний гіпертекст. Проте в упорядників ще є простір для вдосконалення електронного вигляду проекту.

Наступна ділянка подорожі — вже виключно літературний он-лайн-проект Володимира Ейсмонта «Літературний журнал» (http://ukrlit.iscool.net, або http://www.ppnews.poltava.ua/book/index.shtml) — часопис сучасної української літератури, критики та есеїстики у її здебільшого реґіональному виконанні (Полтава, Кременчук), що видається з вересня 1998 року. Йдеться про спробу структурування літературного простору за рубриками: проза, поезія, критика, есеїстика; та його рейтинґової оцінки (розділи: лауреати конкурсів, рейтинґ десяти кращих творів місяця, десять кращих творів за весь час, конкурси «Краснослов-2000», «-2001», «Леґенда про козака Івана Кременчука» тощо). Переможців конкурсів визначають не лише члени журі, а й читачі часопису. На сторінках журналу публікуються твори, писані українською мовою, «якщо це не повня маячня»; серед авторів нечисленних поезій бачимо, зокрема, вже знайомого нам з попередніх проектів Д. Учителя. І знову маємо нагоду пошкодувати, що останнє оновлення сталося у жовтні 2001 року й насолодитися річними підсумками та рейтинґами нам наразі не вдасться.

Здавалося б, можна лише вітати появу двотижневого видання Національної спілки письменників України «Синопсис» (http://www.nspu.kiev.ua/Utexts/synopsis/syn.htm), якби вийшло більше, ніж два перших номери, датованих аж березнем — квітнем — травнем 2001 року. Хоча мета — благородна: «ознайомлювати бібліотеки, видавців, редакторів, перекладачів, філологів та усіх зацікавлених осіб з останніми тенденціями та подіями в українському книговиданні, літературі та з окремими новими творами, представленими короткими фраґментами та коментарями». Крім того, планувався огляд зарубіжних літературних подій та очікувався «вихід української книжки на міжнародні терени, розвиток взаєморозуміння між Україною та іншими народами». Не можуть не тішити синонімічні ряди майстрів українського слова: «бібліотеки, видавці, редактори, перекладачі, філологи…» чи «взаєморозуміння між Україною та іншими народами».

Багатообіцяючим є зауваження, що «нові твори вибрані для анотації членами редакційної колеґії на підставі пропозицій письменників та видавців, з урахуванням громадської думки. Думки та погляди, висловлені у статтях, замітках та коментарях, не обов’язково відбивають позицію Національної Спілки письменників України» (слово «необов’язково» звучить у попередній конструкції досить кумедно).

У випуску — стаття Віктора Кордуна про творчість Тичини та виступ Євгена Пашковського у розділі «Пекучі проблеми» про культурну ситуацію в Україні під час вручення йому Шевченківської премії в галузі літератури 2001 року. Якщо додати ще уривки з романів «Рев оленів нарозвидні» Романа Іваничука, «Щоденний жезл» того ж Євгена Пашковського та «Роман-донос» Гелія Снєгірьова, кілька поезій Ірини Жиленко, Катерини Калитко та Павла Мовчана, невеликий розділ «Публіцистика», декілька перекладів Сен-Жон Перса Михайла Москаленка й, що найцікавіше, «Письменницький довідник», то наразі перераховано всі принади закинутого на півдорозі проекту.

Наступний ресурс має виразне реґіональне забарвлення та визначену цільову групу читачів, що можна відстежувати вже за назвою: «Над Бугом і Нарвою» (http://free.ngo.pl/nadbuhom) — український часопис Підляшшя. Тут можна знайти матеріали і українською, і польською мовами про українську літературу та мистецтво Підляшшя, новини з життя української громади тощо.

Далі — вже суто український і до того ж студентський літературно-художній альманах «Хвиля» (http://www.hvilya.in.net.ua). Як зазначено у вступі: «Більшості з них, авторів цих творів, нема ще й двадцяти. Усі вони студенти Міжнародного інституту лінґвістики й права. Найбільше їх — з факультету журналістики, але є й з факультетів лінґвістичного, юридичного, міжнародних відносин. Звичайно, не все в них уже довершене, відшліфоване як слід, у когось відчутні впливи, переспіви, перегуки…»

Керівником літературної студії «Хвиля», упорядником та відповідальним редактором альманаху є член Національної спілки письменників України професор І. П. Ющук. Якщо не злякалися вступного слова, то можна спробувати отримати насолоду від понад тридцяти текстів «нової хвилі мислячого, незакомплексованого, не скутого догматичними рамками покоління, що бачить світ таким, яким він є і яким вони його сприймають». Заінтриґовані? Спробуйте прочитати тексти й з’ясувати для себе дихотомію світу: «який є, і яким його сприймають».

Наступною ділянкою подорожі є літературно-мистецька газета «Крейда» (http://www.krejda.org.ua та http://krejda.ukrwest.net). Звертання — саме до нас із вами: «Панове подорожні! Ми бачимо у вас однодумців, бо саме ви штовхнули нас на створення «Крейди» — довгої вулиці, майдану, відкритого всім вітрам творчого життя…

В нашій газеті ви знайдете може не зовсім досконалі, проте щирі, юні, сміливі спроби вирватись у Велику Літературу. Можливо, хтось з наших авторів вже відомий вам, а когось ви тут прочитаєте вперше, можливо одним з ним станете скоро ви».

Стрічка новин «Крейди» знайомить нас з усякою всячиною: від особливостей видання першої книжки, суб’єктивних вражень від книги С. Жадана «Балади про війну і відбудову» до інтерв’ю з Олександром Ірванцем тощо. Надибуємо також на інтернет-гру «Літературна забавка» — різновид класичної гри «дописати оповідання», перенесеної в інтернет (цікаво, що останнє слово на сайті пишеться латинкою і з великої літери). Прошу бавитися. Єдине прохання від редакторів — «не писати дуже гидкого». Власне, розділ літературних творів вражає своєю еклектичністю (хоча остання є характерною рисою більшости мережевих ресурсів, позаяк говорити про межі й канони на смітнику доволі проблематично): від прозових текстів до поезій молодих авторів. Оцінювати й класифікувати не беремося — прохання визначатися самим.

Наступним літературним інтернет-журналом є луганське видання «Новітній час» (http://www.newest.lg.ua/nch.html) у кількості трьох українсько-російських чисел. Україномовна ділянка пропонує нам перший розділ історичної фантастики Олександра Дорофєєва «Шлях до нової ери», що охоплює аж тисячолітній історичний шлях розвитку України та її майбутнє. Зацікавлених у співучасті запрошують звертатися до автора із запитаннями та побажаннями. Чим вам не мережева література? Не втрачайте можливости долучитися до процесу творення цього літопису.

Пропонується й список лауреатів конкурсу української літературної творчости, присвяченого десятиріччю незалежности України «Український світ», — поезії Валентини Зорік, Любави, Юрія Циганкова-Серебрякова, Тетяни Терновцевої (Луганськ), Сергія Осоки та Ірини Денисенко (Полтава).

Не можна оминути потужний проект «Української електронної роман-газети» (http://romangazeta.bigmir.net), оскільки підготовлено вже аж десять чисел цього мережевого видання. Тут знаходимо тексти Василя Шкляра, Юрія Логвина, Валерія Нечипоренка, Юрія Винничука, Андрія Кокотюхи, Євгена Пашковського, Вячеслава Медвідя, Тимура Литовченка та Михайлини Омели; є можливість висловитися у гостьовій книзі. Принадою ресурсу є професіоналізм від літератури його розробників.

Головний редактор проекту — Валерій Нечипорук — має й власну сторінку (http://novela-rebus.hypermart.net): «Талант — ніщо, PR — все. Ця крамольна думка сподвигла автора знову вийти в Інтернет, але цього разу — лише зі своїм власним, окремим і постійним, авторським сайтом. На цьому сайті шановні відвідувачі (себто, будемо сподіватися, читачі) знайдуть не дуже зразкові, але найхарактерніші твори автора у таких жанрах як новела, аванґардова новела, оповідання жахів, публіцистика, гумор, видавничі проекти, а також переклади творів автора англійською і російською мовами та його літературне CV». Спробуйте зазирнути ще й сюди.

Отже, ми мали нагоду насолодитися найпоказовішими зразками мережевої літератури в українському контексті, спробами її оцінки та відрефлексування шляхом конкурсів та рейтинґів. Відбувається це, як бачимо, досить активно, проте, на жаль, все ще без широкого залучення літературних професіоналів та відданих редакторів, котрі наважилися б розвивати започатковані проекти.

Решта ж українських літературних інтернет-ресурсів є лише складовою частиною проектів, які розгорталися/розгортаються в реальному житті й частково фіксуються на теренах інтернету. Отож частково інтернет-проекти.

Першою зупинкою на цьому просторі буде інтернет-відображення проекту «Чумма» (http://www.oksamyt.org.ua/chumma/about.epl) — Чільної української молодіжної мистецької аґенції.

«Це творча формація, що має на меті вирішення конкретних проблем молодіжного мистецького життя. Передусім йдеться про якнайширший соціальний захист молодих митців у суспільстві, допомогу в поширенні творчих доробків та докорінну зміну уявлення суспільства про сучасне мистецтво. Недаремно абревіатурою аґенції було обрано медичний термін, що означає важку шлункову хворобу, яка, по-перше, поширюється епідемічно (себто матиме широкий діапазон поширення та суспільний резонанс), по-друге, не минає для організму безслідно (організм, читай — українська культура, або виживає, або їй місце на згарищі історії)».

ЧУММА декларує, що її завданням є збір і поширення інформації про творче життя, створення веб-сторінок, встановлення контактів і співпраця з іноземними творчими організаціями, підтримка захисту авторських прав, проведення літературних читань, «круглих столів», дискусій та фестивалів.

Шкода, що інтернет-частина проекту є невеликою: розділ «Митці» містить передмову Тані Доній та Андрія Бондаря до Антології «Протизначення», виданої «Кальварією» 2001 року, кілька поезій Івана Андрусяка (щоправда, «З неопублікованого»), Юрія Андруховича, Андрія Бондаря, Сергія Жадана, Галини Крук, Данила Кубая та Романа Скиби; розділ «Публіцистика» багатий на кілька критичних текстів. Можливість інтернет-дискусій та форумів не передбачена взагалі.

Літературний проект «Вогні великого міста» (http://www.lviv.ua/vvm) –– колекція українських перекладів світової класики від Юрія Покальчука з паралельними ориґінальними текстами (поезії Октавіо Паса, Федеріко Ґарсія Лорки, Поля Елюара, Ред’ярда Кіплінґа, Ґуннара Екльофа) та музичним супроводом Юрка Дуди і Олега (Джона) Сука (автори музики та виконавці). Як зазначено в дещо пафосному вступному слові до проекту:

«На порозі третього тисячоліття культура і духовність людська увійшла в конфлікт з технологізацією життя, з поступом ринкових взаємин, які прийшли і в сферу культури, витворивши «масову культуру», продукуючи так звану «попсу», тобто спрощений варіант музики, літературних творів, кіно, малярства.

В цей час особливо гостро постає перед мистцями усього світу проблема комунікативності, нагальнішого зв’язку між представниками духової еліти світу, спільної боротьби проти засилля масової культури, за утвердження вищих мистецьких і духових цінностей, донесення їх до загалу.

Постає і питання синкретизації мистецтва, поєднання різних його видів у органічній і прийнятній для ширшої авдиторії формі. Поезія і музика є, напевне, найближчими і найприступнішими у своєму поєднанні.

На цій основі і виник проект «Вогні великого міста», в якому його автори намагаються, виходячи з назви класичного фільму Чарлі Чапліна, поставити перед суспільним загалом у синкретичному поєднанні музики і поезії питання, що турбують усіх.

Насамперед — особистости, її внутрішнього світу, глибших людських контактів, спроможности на глибокі почуття, пошуку сенсу буття взагалі, і спроможности людини стати собою, позбавившись комплексів, стати вільною попри усі загрози відчуження, які несе з собою нинішній технократичний світ».

Якби, окрім розділів «Про проект», «Поезії» та «Преса», в цьому ресурсі містилися ще й музичні фраґменти, можна було б говорити про класичну гіпермедію.

За адресою: http://www.aup.iatp.org.ua міститься електронна сторінка Асоціації українських письменників (АУП) — проект перспективніший, оскільки ще перебуває в процесі розробки. Хоча вже можна насолоджуватися сімома числами «Літератури плюс», інформацією про членів АУП, лінками27 на літературні інтернет-проекти, а в майбутньому — як текстами, оскільки розробляється ще й бібліотека сучасної української літератури, так і обговореннями — планується модуль форум.

27 Посиланнями.

Не може не вабити заклик до співробітництва сервера «Весна» (http://vesna.sammit.kiev.ua/txt/index.html), виголошений Валентином Соломко:

«Якщо Ви є автором або власником статей, розповідей, віршів, книг, навчальних посібників, оглядів, перекладів, або інших матеріалів — ми пропонуємо Вам розмістити їх у нас на сервері.

Що це дає Вам?

·зацікавлених читачів, і, якщо Ви представляєте якусь комерційну структуру, — потенційних клієнтів;

·безкоштовну рекламу свого ресурсу, тому що ми обов’язково ставимо всі необхідні посилання».

На сервері розміщено розділи: документація (операційні системи, www, електронні підручники з користування комп’ютером та програмним забезпеченням), програми (українізовані програми до Windows), мова (цей розділ містить цікаві тексти та переклади Тараса Возняка), словник (українська, білоруська, англійська, польська та російська мови), тексти (перекладні та українські твори за традиційними жанрами: фантастика, історія тощо), активно заповнювана вдячними користувачами «гостьова книга». Такий шмат весни не завадить не лише в квітні.

І, нарешті, потрапляємо на авторські сторінки українських письменників — від професіоналів до графоманів.

Зупинка перша і найприємніша: україно-англійська авторська сторінка Юрія Андруховича (http://vitaly.rivne.com/andrukhovych), на ній подано біографію, творчий доробок (тексти, а також уривки з текстів та переклади російською мовою), бібліографію, фотоархів, мультимедії (інтерв’ю), музику (пісні на вірші Юрія Андруховича), статті (його та про нього), лінки, запитання до автора, стрічку новин, на якій висвітлено події, пов’язані з цієї приємною особою та її творчістю, гостьову книгу. Веб-сторінка активно оновлюється та заповнюється відгуками вдячних читачів.

Менш оптимістичним та здатним до розвитку є сайт «Григорію Чубаю присвячується» (http://vitaly.rivne.com/chubaj/index.htm), що також містить біографію, поезії, переклади, спогади, фотоархів та лінки. З об’єктивних причин розвиток проекту вже не може бути таким активним, як попередній. Автором обох проектів є Віталій Живій.

Відома всім поціновувачам творчости Леся Подерев’янського його екслюзивна офіційна сторінка (http://www.ultima.te.ua/hamletua/index.html) з інформативчиком, біо, експозицією, ґалереєю, «хван-клубом», перлинами в маслі та «контактецом». Коментарі, здається, зайві.

Далі — вірші Юрка Позаяка на http://pozayak.narod.ru, розміщені його шанувальником із таким автокоментарем (писаним, звісно ж, автором ст