Лесь Подерев'янський: "хочеться шароварів, шаблю і кухоль" (/)
07/10/2004 | Правник
З "ДТ":
ХОЧЕТЬСЯ ШИРОКИХ ШАРОВАРІВ, ШАБЛЮ ПРИ БОЦІ, ТА Й КУХОЛЬ НЕ ОСТАННЯ РІЧ…
Уляна ГЛІБЧУК
Кажуть, людина — це стиль. У правдивості сентенції переконуєшся, коли бодай дещицю часу поспілкуєшся з художником та автором нескінченно популярних «Кацапів» Лесем Подервянським. Мені здалося цілком природним розмову з людиною стильною почати не з прокислого «…чого у ваших п’єсах так багато нецензурщини…», а з простого й однак драматичного запитання про нелегке співіснування в одній персоні живописця і літератора.
— Живопис, література… Як ці різні речі співіснують у тобі?..
— Я типова ренесансна особистість (сміється). Це правда, що живопис і література різні і навіть ворожі одне одному. Але, по-перше, не тільки я такий мудрий. У Києві є ще, наприклад, Олександр Павлов — чудовий живописець і не менш чудовий письменник. Мій відсутній у цьому світі друг Сергій Шерстюк (відомий московський художник, колишній киянин) теж міг чудово писати, як пензлем, так і пером. А ще Ігор Мамушев — поет і музикант. До речі, скульптор Мікеланджело теж писав геніальні вірші. А самураї — так тих взагалі навчали комплексно: бойові мистецтва, каліграфія, поетика, живопис. Без усього того самурай вважався неповноцінним телепнем, чимось на кшталт нашого совкового прапорщика. І, звичайно, не міг претендувати на вищі посади.
— А що, сучасне мистецтво передбачає наявність такої ренесансної особистості?
— Сучасне мистецтво передбачає наявність не ренесансної особистості, а людей-проектів, подібних до Кулика, людини-собаки. Взагалі, ідеї сучасного мистецтва уже давно мертві, і труп цього мистецтва смердить, тільки всі вдають, що цього не помічають.
— ???
— Коли такі люди, як Марсель Дюшан, весело бавились, епатуючи французький мідл, їм і на гадку не могло спасти, якою понурою, псевдоглибокодумною бодягою все це потім обернеться.
— Ну і чому ж так трапилося?
— В основі сучасного мистецтва лежить уявлення про те, що основне — це нова ідея, нова думка. У того ж Дюшана з його пісуаром. Нас абсолютно не цікавить ім’я майстра, який виготовив цей пісуар, і те, яку майстерність він при тому виявив. Вона виводиться тут за дужки. Головне — це ідея автора, котрий побачив у пісуарі об’єкт мистецтва. Але в тому-то й річ, що людей, здатних генерувати нові ідеї, взагалі одиниці. Уся світова історія мистецтв на дев’яносто відсотків складається з міцних середняків, цікавих передусім своєю майстерністю. Решта десять відсотків — генії, які відшліфували цю майстерність до ідеалу. І серед них зрідка трапляються художники, котрі своїми новаторськими ідеями змінили хід речей у мистецтві. Тоді як концепція сучасного мистецтва передбачає, що цим може займатися будь який художник Пупкін. Ось він і займається в міру здібностей. І мухи дохнуть із нудьги, дивлячись на його вправи.
— Чим же тоді ти сам займаєшся?
— Живопис — то зовсім інше. Це загадкове чаклунське заняття, яке потребує майстерності й зосередженості. Це спосіб самопізнання і пізнання світу. Живопис самодостатній. Будь-які віяння приходять і відходять, а живопис залишається завжди, тому що світло, колір і форма завжди будуть, і їх ніхто ніколи не скасує.
— А література?
— Особисто для мене — то забавки, і я ніколи серйозно до цього не ставився. Я взагалі не вважаю, що письменник — це професія. Для того, щоб писати, треба бути особистістю, тільки їй, врешті-решт, є що сказати. І для цього зовсім не обов‘язково називатися письменником. У нас нині не пише тільки лінивий. Це загальна тенденція, на жаль. Люди масово займаються не своєю справою.
— Щось надто похмуро. А Руслана… Перемогла ж вона на Євробаченні…
— Для мене більш знаковою подією є золота медаль української горілки на горілчаному фестивалі в Каннах (саме там, я не обмовився) і перше місце українського пшеничного пива в Лондоні. Чомусь ані народ, ані медіа цього не помітили. Хоч п‘ють усі.
Стосовно Руслани… Пригадую, задрочений чергами та дефіцитом ковбаси совок теж пишався, що він попереду планети усієї в царині балету. Щоправда, за совка то був класичний балет, у нашому ж випадку — другосортна попса, «євротреш», як називають цей конкурс британці. Так що особливого приводу для гордої національної радості я не бачу.
— Ти що, попси не любиш?
— Навпаки, я вважаю, що попса — одне з найскладніших мистецтв.
— ???
— Ну сама подумай: треба вміти співати, танцювати, добре виглядати, мати добрий смак… Але все це на загал дурниці, головне — мати шарм, харизму, бути особистістю. Ти багато знаєш таких, як, наприклад, Челентано, Патриція Каас, Майкл Джексон? Усі чомусь вважають, що попса — це легке заняття, тому туди й лізуть люди, котрі мали би працювати контролерами у трамваях або ж провідниками в потягах. Хоч би скільки було перемог у таких конкурсах, Україна залишається культурною провінцією. На жаль.
— Ну, може, не все так похмуро, як ти намалював?
— Я давно маю підозру, що мистецтво первинне відносно буття. У кожному разі, культура завжди посилає суспільству важливий месідж, до якого необхідно дослухатися. Наприклад, коли б старі кремлівські пердуни з політбюро уважно слухали афганські солдатські пісні, вони б швидко зрозуміли, що з їхнього задуму нічого не виходить і що війська з Афгану треба виводити негайно. Тому що то не пісні колонізаторів та конкістадорів. Там надто багато сліз і часто повторюється слово «мама». З такими піснями імперії не розширяють. А в нашому випадку досить увімкнути телевізор, будь-який канал, без різниці, все одно ти там побачиш Поплавського. Країна, яка культивує такі культурні цінності, довго не проіснує. Просто її існування не є естетично виправданим.
— Але до чого тут країна? Чому вона має відповідати за Поплавського?
— Знаєш, я хотів би помилитися. Але недавно в Інтернеті вичитав інформацію про те, що Міністерство культури України планує виділити Поплавському п’ять мільйонів гривень для проведення конкурсу «Крок до зірок». Це при всьому при тому, що бюджет цієї організації — десять мільйонів. Водночас співробітники музеїв, люди з вищою освітою, отримують у цій країні триста гривень на місяць, а в самому музеї дах протікає і немає грошей, щоб його полагодити, і т.д. і т.п. Тому мені хотілось би, щоб міністр культури або спростував цю інформацію, або ж пішов у відставку з усім своїм апаратом.
— Може, досить про гидке. Давай поговоримо про те, яке місце у твоєму житті займають бойові мистецтва.
— Ми повертаємося на початок. Знаєш, старі мудрі самураї правильно вважали, що коли людина не займається бойовими мистецтвами, живописом та поезією, то такого індивіда поважати на загал ні за що. Не людина, а порожнє місце. Незважаючи на певний максималізм, вони в цілому мають рацію. Усі ці речі, доповнюючи одна одну, формують особистість. Буває добрий художник, але п’яниця та до того ж двох слів зв’язати не може. Буває літератор — а малювати зовсім не вміє і срака така, що у двері не пролазить. Або ж навпаки — мужик тільки битися вміє, а в голові порожньо, тільки дві бідові звивини. Я відповів на твоє запитання?
— Думаю, так. Але повернімося у совкові «мракі». Спілка, соцзамовлення… Що тебе там найбільше лякало, або ж чим ти там найбільше гидував?
— Пам’ятаю, працював у монументально-декоративному цеху, величезне таке приміщення, як ангар для літаків. І одного разу мене, що називається, «нєльогкая» занесла у якусь майстерню, може, фарбу шукав… Не пам’ятаю. Відчинив двері, і що я там побачив? Сидять якісь люди приблизно одного, невизначеного, віку і пишуть одну й ту ж саму картину. Леніна, який у білому кріслі щось там «строчить».
— Вони що, копії робили?
— Так, і абсолютно автоматично. Їхні будні складалися з того, що вони день у день писали одну картину. Потім здавали і починали таку ж самісіньку. І так усе життя. Пам’ятаю, що мені сорочка прилипла до спини.
— Воістину лячно. Справжня Кафкіана. Але тут я бачу якусь ментальну незнищенність, ментальні гальма. Себто совкові маразми тривають. Поплавський, Майдан Незалежності... Воно само якось зникне, чи з тим усім треба щось радикальне робити?
— Практика свідчить, що хвороба може тривати нескінченно довго, якщо її не лікувати. Нацистська Німеччина — яскравий приклад. Програма денацифікації Німеччини Нюрнберзьким судом не скінчилася. То була тривала й цілеспрямована програма, план Маршалла, ідеологічна робота американців… Нині, коли ти сідаєш з німцем випити пива і починаєш щось про Гітлера плести, він каже: «Ой ні, не треба».
— Поганий тон?
— Соромляться й уникають розмов на ці теми.
— Ну, а скінхеди?
— Ті походять зі східної соцНімеччини. Західна цієї болячки позбулася. Знову ж таки, лише завдяки цілеспрямованій адаптаційній програмі. А тут… Що ти скажеш про країну, в якій злочинна організація наробила стільки лиха і тепер входить до парламенту? Виходить, що для нашої країни це нормально. І спираються вони на досить великий прошарок населення.
— Коли ще існувала совкова імперія і навіть думки не виникало про якісь зміни, були, мабуть, якісь острівці свободи? Скажімо, окремо взята людина?
— Я знав таких. Яскравим персонажем був Янош Селей. Мадярський поет-бітнік, який мешкав у Києві. Людина вільна й незалежна. Янош був зайвим при будь-якому режимі. Був схожий на Параджанова у цьому сенсі.
— Ну, а ти відчував себе таким острівцем свободи?
— Я почувався дуже погано. У мене було таке враження, що я й мої діти тут подохнуть. При цьому треба було щось робити і в жодному разі не співпрацювати з цим режимом.
— Якщо ми вже торкнулися якихось світоглядних моментів, хотілося б знати про твоє ставлення до такого поняття, як глобалізація.
— Єдине, що можу сказати: глобалізація — процес об’єктивний. Треба або в нього вписатися, або триматися на узбіччі в маргінальному стані. А вже подобається чи як там… Це глибоко індивідуальні речі. Ти можеш тисячу разів прокричати, що тобі не подобається дощ, але ж це нічого не міняє. Можна, щоправда, купити парасольку.
— Такою парасолькою може бути якась така вежа зі слонової кістки?
— Якщо ми кажемо про країну, то такою вежею, власне, був сталінський совок. Він не міг довго протриматися. А тепер це взагалі неможливо. Країна, яка буде так діяти, завжди лишатиметься на маргінесах, осторонь світових процесів.
— Я мала на увазі передусім мистецький аспект…
— Мене він ніколи не хвилював. Я завжди обстоював думку, що в мистецтві цікавою є тільки особистість. Ну, а слабкі душі завжди шукатимуть собі паротяга, щоб той затягнув їх у контекст.
— Глибоко копаєш. Тоді давай ще глибше. Спробуймо перенестися в часі й уявити таку ситуацію: ти потрапляєш на Січ, і запитання тобі ставить уже не журналіст, а курінний. Каже так: «Віриш у Бога? Тоді перехрестись». Наступна фаза — кухоль… Але зупинімося на першому варіанті. Твої стосунки з Господом Богом?
— От цікаво мені, прийшов я на Січ і сказав, що атеїст… Мабуть, голова злетіла б одразу. Мені сподобалася твоя аналогія… Ясна річ, перехрещусь. Бо товариство гарне, і треба, щоб прийняли. Не буду я стояти осторонь козацьких процесів. Хочеться широких шароварів, шаблю при боці, та й кухоль не остання річ.
ХОЧЕТЬСЯ ШИРОКИХ ШАРОВАРІВ, ШАБЛЮ ПРИ БОЦІ, ТА Й КУХОЛЬ НЕ ОСТАННЯ РІЧ…
Уляна ГЛІБЧУК
Кажуть, людина — це стиль. У правдивості сентенції переконуєшся, коли бодай дещицю часу поспілкуєшся з художником та автором нескінченно популярних «Кацапів» Лесем Подервянським. Мені здалося цілком природним розмову з людиною стильною почати не з прокислого «…чого у ваших п’єсах так багато нецензурщини…», а з простого й однак драматичного запитання про нелегке співіснування в одній персоні живописця і літератора.
— Живопис, література… Як ці різні речі співіснують у тобі?..
— Я типова ренесансна особистість (сміється). Це правда, що живопис і література різні і навіть ворожі одне одному. Але, по-перше, не тільки я такий мудрий. У Києві є ще, наприклад, Олександр Павлов — чудовий живописець і не менш чудовий письменник. Мій відсутній у цьому світі друг Сергій Шерстюк (відомий московський художник, колишній киянин) теж міг чудово писати, як пензлем, так і пером. А ще Ігор Мамушев — поет і музикант. До речі, скульптор Мікеланджело теж писав геніальні вірші. А самураї — так тих взагалі навчали комплексно: бойові мистецтва, каліграфія, поетика, живопис. Без усього того самурай вважався неповноцінним телепнем, чимось на кшталт нашого совкового прапорщика. І, звичайно, не міг претендувати на вищі посади.
— А що, сучасне мистецтво передбачає наявність такої ренесансної особистості?
— Сучасне мистецтво передбачає наявність не ренесансної особистості, а людей-проектів, подібних до Кулика, людини-собаки. Взагалі, ідеї сучасного мистецтва уже давно мертві, і труп цього мистецтва смердить, тільки всі вдають, що цього не помічають.
— ???
— Коли такі люди, як Марсель Дюшан, весело бавились, епатуючи французький мідл, їм і на гадку не могло спасти, якою понурою, псевдоглибокодумною бодягою все це потім обернеться.
— Ну і чому ж так трапилося?
— В основі сучасного мистецтва лежить уявлення про те, що основне — це нова ідея, нова думка. У того ж Дюшана з його пісуаром. Нас абсолютно не цікавить ім’я майстра, який виготовив цей пісуар, і те, яку майстерність він при тому виявив. Вона виводиться тут за дужки. Головне — це ідея автора, котрий побачив у пісуарі об’єкт мистецтва. Але в тому-то й річ, що людей, здатних генерувати нові ідеї, взагалі одиниці. Уся світова історія мистецтв на дев’яносто відсотків складається з міцних середняків, цікавих передусім своєю майстерністю. Решта десять відсотків — генії, які відшліфували цю майстерність до ідеалу. І серед них зрідка трапляються художники, котрі своїми новаторськими ідеями змінили хід речей у мистецтві. Тоді як концепція сучасного мистецтва передбачає, що цим може займатися будь який художник Пупкін. Ось він і займається в міру здібностей. І мухи дохнуть із нудьги, дивлячись на його вправи.
— Чим же тоді ти сам займаєшся?
— Живопис — то зовсім інше. Це загадкове чаклунське заняття, яке потребує майстерності й зосередженості. Це спосіб самопізнання і пізнання світу. Живопис самодостатній. Будь-які віяння приходять і відходять, а живопис залишається завжди, тому що світло, колір і форма завжди будуть, і їх ніхто ніколи не скасує.
— А література?
— Особисто для мене — то забавки, і я ніколи серйозно до цього не ставився. Я взагалі не вважаю, що письменник — це професія. Для того, щоб писати, треба бути особистістю, тільки їй, врешті-решт, є що сказати. І для цього зовсім не обов‘язково називатися письменником. У нас нині не пише тільки лінивий. Це загальна тенденція, на жаль. Люди масово займаються не своєю справою.
— Щось надто похмуро. А Руслана… Перемогла ж вона на Євробаченні…
— Для мене більш знаковою подією є золота медаль української горілки на горілчаному фестивалі в Каннах (саме там, я не обмовився) і перше місце українського пшеничного пива в Лондоні. Чомусь ані народ, ані медіа цього не помітили. Хоч п‘ють усі.
Стосовно Руслани… Пригадую, задрочений чергами та дефіцитом ковбаси совок теж пишався, що він попереду планети усієї в царині балету. Щоправда, за совка то був класичний балет, у нашому ж випадку — другосортна попса, «євротреш», як називають цей конкурс британці. Так що особливого приводу для гордої національної радості я не бачу.
— Ти що, попси не любиш?
— Навпаки, я вважаю, що попса — одне з найскладніших мистецтв.
— ???
— Ну сама подумай: треба вміти співати, танцювати, добре виглядати, мати добрий смак… Але все це на загал дурниці, головне — мати шарм, харизму, бути особистістю. Ти багато знаєш таких, як, наприклад, Челентано, Патриція Каас, Майкл Джексон? Усі чомусь вважають, що попса — це легке заняття, тому туди й лізуть люди, котрі мали би працювати контролерами у трамваях або ж провідниками в потягах. Хоч би скільки було перемог у таких конкурсах, Україна залишається культурною провінцією. На жаль.
— Ну, може, не все так похмуро, як ти намалював?
— Я давно маю підозру, що мистецтво первинне відносно буття. У кожному разі, культура завжди посилає суспільству важливий месідж, до якого необхідно дослухатися. Наприклад, коли б старі кремлівські пердуни з політбюро уважно слухали афганські солдатські пісні, вони б швидко зрозуміли, що з їхнього задуму нічого не виходить і що війська з Афгану треба виводити негайно. Тому що то не пісні колонізаторів та конкістадорів. Там надто багато сліз і часто повторюється слово «мама». З такими піснями імперії не розширяють. А в нашому випадку досить увімкнути телевізор, будь-який канал, без різниці, все одно ти там побачиш Поплавського. Країна, яка культивує такі культурні цінності, довго не проіснує. Просто її існування не є естетично виправданим.
— Але до чого тут країна? Чому вона має відповідати за Поплавського?
— Знаєш, я хотів би помилитися. Але недавно в Інтернеті вичитав інформацію про те, що Міністерство культури України планує виділити Поплавському п’ять мільйонів гривень для проведення конкурсу «Крок до зірок». Це при всьому при тому, що бюджет цієї організації — десять мільйонів. Водночас співробітники музеїв, люди з вищою освітою, отримують у цій країні триста гривень на місяць, а в самому музеї дах протікає і немає грошей, щоб його полагодити, і т.д. і т.п. Тому мені хотілось би, щоб міністр культури або спростував цю інформацію, або ж пішов у відставку з усім своїм апаратом.
— Може, досить про гидке. Давай поговоримо про те, яке місце у твоєму житті займають бойові мистецтва.
— Ми повертаємося на початок. Знаєш, старі мудрі самураї правильно вважали, що коли людина не займається бойовими мистецтвами, живописом та поезією, то такого індивіда поважати на загал ні за що. Не людина, а порожнє місце. Незважаючи на певний максималізм, вони в цілому мають рацію. Усі ці речі, доповнюючи одна одну, формують особистість. Буває добрий художник, але п’яниця та до того ж двох слів зв’язати не може. Буває літератор — а малювати зовсім не вміє і срака така, що у двері не пролазить. Або ж навпаки — мужик тільки битися вміє, а в голові порожньо, тільки дві бідові звивини. Я відповів на твоє запитання?
— Думаю, так. Але повернімося у совкові «мракі». Спілка, соцзамовлення… Що тебе там найбільше лякало, або ж чим ти там найбільше гидував?
— Пам’ятаю, працював у монументально-декоративному цеху, величезне таке приміщення, як ангар для літаків. І одного разу мене, що називається, «нєльогкая» занесла у якусь майстерню, може, фарбу шукав… Не пам’ятаю. Відчинив двері, і що я там побачив? Сидять якісь люди приблизно одного, невизначеного, віку і пишуть одну й ту ж саму картину. Леніна, який у білому кріслі щось там «строчить».
— Вони що, копії робили?
— Так, і абсолютно автоматично. Їхні будні складалися з того, що вони день у день писали одну картину. Потім здавали і починали таку ж самісіньку. І так усе життя. Пам’ятаю, що мені сорочка прилипла до спини.
— Воістину лячно. Справжня Кафкіана. Але тут я бачу якусь ментальну незнищенність, ментальні гальма. Себто совкові маразми тривають. Поплавський, Майдан Незалежності... Воно само якось зникне, чи з тим усім треба щось радикальне робити?
— Практика свідчить, що хвороба може тривати нескінченно довго, якщо її не лікувати. Нацистська Німеччина — яскравий приклад. Програма денацифікації Німеччини Нюрнберзьким судом не скінчилася. То була тривала й цілеспрямована програма, план Маршалла, ідеологічна робота американців… Нині, коли ти сідаєш з німцем випити пива і починаєш щось про Гітлера плести, він каже: «Ой ні, не треба».
— Поганий тон?
— Соромляться й уникають розмов на ці теми.
— Ну, а скінхеди?
— Ті походять зі східної соцНімеччини. Західна цієї болячки позбулася. Знову ж таки, лише завдяки цілеспрямованій адаптаційній програмі. А тут… Що ти скажеш про країну, в якій злочинна організація наробила стільки лиха і тепер входить до парламенту? Виходить, що для нашої країни це нормально. І спираються вони на досить великий прошарок населення.
— Коли ще існувала совкова імперія і навіть думки не виникало про якісь зміни, були, мабуть, якісь острівці свободи? Скажімо, окремо взята людина?
— Я знав таких. Яскравим персонажем був Янош Селей. Мадярський поет-бітнік, який мешкав у Києві. Людина вільна й незалежна. Янош був зайвим при будь-якому режимі. Був схожий на Параджанова у цьому сенсі.
— Ну, а ти відчував себе таким острівцем свободи?
— Я почувався дуже погано. У мене було таке враження, що я й мої діти тут подохнуть. При цьому треба було щось робити і в жодному разі не співпрацювати з цим режимом.
— Якщо ми вже торкнулися якихось світоглядних моментів, хотілося б знати про твоє ставлення до такого поняття, як глобалізація.
— Єдине, що можу сказати: глобалізація — процес об’єктивний. Треба або в нього вписатися, або триматися на узбіччі в маргінальному стані. А вже подобається чи як там… Це глибоко індивідуальні речі. Ти можеш тисячу разів прокричати, що тобі не подобається дощ, але ж це нічого не міняє. Можна, щоправда, купити парасольку.
— Такою парасолькою може бути якась така вежа зі слонової кістки?
— Якщо ми кажемо про країну, то такою вежею, власне, був сталінський совок. Він не міг довго протриматися. А тепер це взагалі неможливо. Країна, яка буде так діяти, завжди лишатиметься на маргінесах, осторонь світових процесів.
— Я мала на увазі передусім мистецький аспект…
— Мене він ніколи не хвилював. Я завжди обстоював думку, що в мистецтві цікавою є тільки особистість. Ну, а слабкі душі завжди шукатимуть собі паротяга, щоб той затягнув їх у контекст.
— Глибоко копаєш. Тоді давай ще глибше. Спробуймо перенестися в часі й уявити таку ситуацію: ти потрапляєш на Січ, і запитання тобі ставить уже не журналіст, а курінний. Каже так: «Віриш у Бога? Тоді перехрестись». Наступна фаза — кухоль… Але зупинімося на першому варіанті. Твої стосунки з Господом Богом?
— От цікаво мені, прийшов я на Січ і сказав, що атеїст… Мабуть, голова злетіла б одразу. Мені сподобалася твоя аналогія… Ясна річ, перехрещусь. Бо товариство гарне, і треба, щоб прийняли. Не буду я стояти осторонь козацьких процесів. Хочеться широких шароварів, шаблю при боці, та й кухоль не остання річ.
Відповіді
2004.07.18 | художник Пупкін
Re: Лесь Подерев'янський: "хочеться шароварів, шаблю і кухоль" (/)
Кажуть, людина — це стиль. У правдивості сентенції переконуєшся, коли бодай дещицю часу поспілкуєшся з художником та автором нескінченно популярних «Кацапів» Лесем Подервянським. Мені здалося цілком природним розмову з людиною стильною почати не з прокислого «…чого у ваших п’єсах так багато нецензурщини…», а з простого й однак драматичного запитання про нелегке співіснування в одній персоні живописця і літератора.— Живопис, література… Як ці різні речі співіснують у тобі?..
— А хулі ? (сміється). Не тільки я такий мудак . У Києві є ще, наприклад, один Павлов — піздатий живописець і нев”їбенний хірург. Мій друг Стюк (відомий кацапський художник, колишній кієвлянин) теж міг чудово рісовать, як кастєтом, так і пером. До речі, скульптор Мікеланджело, ну той, шо виліпив Аполлона з отакенним х...єм, теж писав геніальні вірші, особєнно с перепою. А самураї — так тих взагалі навчали комплексно: пиздиться, каліграфія, поетика, живопис, проча хуєтєнь. Без усього того самурай вважався підаром, чимось на кшталт нашого совкового прапорщика. І, звичайно, не міг претендувати на нормальні бабки.
— А що, сучасне мистецтво передбачає наявність такого чувака ?
— Сучасне мистецтво передбачає наявність не просто чувака , а людей-проектів, подібних до Кулика, песиголовця. Взагалі, ідеї сучасного мистецтва уже давно отбросили коньки, і труп цього мистецтва смердить, тільки всі вдають, що їм по хую.
— ???
— Коли такі люди, як Марсель Дюшан, весело дрочили залупу, епатуючи французький мідл, їм і на гадку не могло спасти, якою понурою, псевдоглибокодумною хуйнею все це потім обернеться.
— Ну і чому ж так?
— В основі сучасного мистецтва лежить уявлення про те, що основне — це нова ідея, нова думка. У того ж Дюшана з його пісуаром. Нас абсолютно не їбе погоняло митця, який виготовив цей пісуар, і те, яку охуєнну майстерність він при тому виявив. Ми ложили на неї. Головне — це ідея митця, котрий побачив у пісуарі об’єкт мистецтва, після того, як пизданувся об нього своїм п”яним їбалом. Але в тому-то й вся хуйня, що людей, здатних генерувати нові ідеї, взагалі одиниці. Ну, я і ще пара чуваків. Уся світова історія мистецтв на дев’яносто відсотків складається з долбойобів, цікавих передусім своєю майстерністю. Решта десять відсотків — митці, які відшліфували цей долбоєбізм до йоб твою мать ! І серед них зрідка трапляються справжні художники, котрі своїми новаторськими ідеями змінили хід речей у мистецтві. Ну, я і ще пара чуваків. Тоді як концепція сучасного мистецтва передбачає, що цим може займатися будь-який художник Пупкін. Ось він і займається в міру здібностей. І мухи пєздєнєють із нудьги, дивлячись на його уйобіща.
— Чим же тоді ти сам займаєшся?
— Живопис — ето совсєм інша хуйня. Ето... Ето спосіб самопізнання і пізнання світу. Живопис самодостатній. Ето вам не йоб твою мать, світло, колір і форма завжди будуть, і їх ніхто ніколи на хуй не пошле.
— А література?
— А хулі література? Особисто для мене — то забавки, і я ніколи серйозно до цього не ставився. Хулі література? Я взагалі не щитаю , що пісатєль — ето професія. Шоб писать, треба бути лічностью, шоб було, що сказати. І для етого зовсім не обізатєльно називатися письменником. У нас нині не пише тільки лінивий підар. Це тенденція, на жаль. Люди масово займаються онанізмом.
— Щось надто похмуро. А Руслана… Перемогла ж вона на Євробаченні…
— А хулі Руслана ? Для мене більш знаковою подією є золота медаль української горілки на горілчаному фестивалі в Каннах і перше місце українського пшеничного пива в Лондоні. Чомусь ані народ, ані літєратори цього не помітили. Хоча бухають усі. Шо касається етой Руслани… ето ж — второсортна попса, «євротреш», як називають цей конкурс британці. Так що особливого приводу для гордої національної радості я не бачу. Хуйня ето всьо.
— Ти що, попси не любиш?
— Навпаки, я вважаю, що попса — одне з найскладніших мистецтв.
— ???
— Ну сама подумай: треба вміти співать, танцювать, мати гарну жопу, проча разна хуйня… Але все це , в общєм , хуйня, главноє — мати шарм, харизму, бути лічностю. Ти багато знаєш таких, як, наприклад, Чєлєнтано, Патриція Каас, Майкл Джексон? Усі чомусь вважають, що попса — ето йоб твою мать, тому туди й лізуть елємєнти, котрі должні би працювати контрольорами у трамваях або ж проводніцами в жоповозах. Вот така вот хуйня...
— Ну, може, не все так похмуро, як ти намалював?
— Я давно маю підозру, що мистецтво первинне відносно буття. Наприклад, коли б старі кремлівські пердуни з політбюро уважно слухали афганські солдатські пєсні, вони б очєнь бистро пойняли, що з їхнього задуму нічого не виходить і що армію з Афгану треба негайно виводити на хуй. Тому що то не пісні колонізаторів та конкістадорів. Там надто багато сліз і часто повторюється блядське слово «мама». З такими піснями розширяють не імперії, а задницю для протиприродних зносин. А в нашому випадку досить увімкнути телєящик , любий канал, однохуйственно , все одно ти там побачиш Поплавського чи подобну хуйню. Країна, яка культивує такі хтиві культурні цінності, довго не проіснує. Просто її існування не є естетично виправданим. Ето піздєц.
— Але до чого тут країна? Чому вона має відповідати за Поплавського?
— Знаєш, я хотів би помилитися. Але недавно в Інтернеті вичитав інформацію про те, що Міністерство культури України планує виділити етому Поплавському п’ять мільйонів гривень для проведення блядського конкурсу «Крок до зірок». Це при всьому при тому, що бюджет міністєрства — десять мільйонів. Водночас співробітники музеїв, піздаті люди з вищою освітою, отримують у цій країні якусь хуйню - триста гривень на місяць, а в самому музеї дах протікає на хуй і немає грошей ні хуя , щоб його полагодити, і т.д. і т.п. Тому мені хотілось би, щоб міністр культури або спростував цю інформацію, або ж пішов у відставку на хуй з усім своїм йобнутим апаратом.
— Може, досить про гидке. Давай поговоримо про те, яке місце у твоєму житті займають бойові мистецтва.
— А шо ти думаєш... В”їбу – мало не покажеться. Знаєш, старі японські, але мудрі самураї правильно вважали, що коли людина не займається бойовими мистецтвами, живописом та поезією, то такого індивіда нужно посилать на хуй. Не чєловєк, а порожнє місце, шматок гівна. Незважаючи на певний максималізм, вони в цілому не пиздять. Усі ці речі, доповнюючи одна одну, формують лічность, тіпа мене. Буває добрий художник, але алкаш , та до того ж двох слів зв’язати не може. Буває літератор — а малювати зовсім не вміє, і срака така, що у двері не пролазить. Або ж навпаки — мужик тільки пиздитися може, а в голові порожньо, тільки дві ізвіліни, одна вперьод, інша на сєвєр. Понятно? Шо ето за літератор, котрий не вміє пиздитися чи рисовать ?
— Думаю, так. Але повернімося у совкові «мракі». Спілка, соцзамовлення… Що тебе там найбільше лякало, або ж чим ти там найбільше гидував?
— Пам’ятаю, працював у монументально-декоративному цеху, величезне таке пиздате приміщення, як ангар для літаків. І одного разу мене, що називається, «нєльогкая» занесла у якусь майстерню, може, пиво шукав, чи унітаз … Не помню. Відчинив двері, і що я там побачив? Сидять якісь підари приблизно одного, невизначеного, віку і пишуть одну й ту ж саму картину. Леніна, який у білому кріслі щось там «строчить».
— Вони що, копії робили?
— Так, і абсолютно автоматично. Їхні будні складалися з того, що вони день у день писали одну картину. Потім здавали і починали таку ж самісіньку. І так усе життя. Пам’ятаю, що я ледве не всрався.
— Воістину лячно. Справжня Кафкіана. Але тут я бачу якусь ментальну незнищенність, ментальні гальма. Себто совкові маразми тривають. Поплавський, Майдан Незалежності... Воно само якось зникне, чи з тим усім треба щось радикальне робити?
— Практика свідчить, що хвороба може тривати нескінченно довго, якщо її не ампутіровать. Нацистська Німеччина — яскравий приклад. Програма денацифікації Німеччини Нюрнберзьким судом не скінчилася. То була тривала й цілеспрямована програма, план Маршалла, ідеологічна робота американців, хуйо-мойо… Нині, коли ти сідаєш з німцем випити пива і починаєш щось про Гітлера плести, він каже: «Та ви мене заїбали своїм гітлєром».
— Поганий тон?
— Соромляться й уникають розмов на еті теми.
— Ну, а скінхеди?
— Ті підари походять зі східної соцНімеччини. Західна цієї болячки позбулася. Знову ж таки, лише завдяки цілеспрямованій адаптаційній програмі. А тут… Що ти скажеш про країну, в якій злочинна організація наробила стільки всілякої хуйні і тепер входить до парламенту?
— Коли ще існувала совкова імперія і навіть думки не виникало про якісь зміни, були, мабуть, якісь острівці свободи? Скажімо, окремо взята людина?
— Я знав таких. Яскравим персонажем був Янош Селей. Мадярський митець, поет-бітнік, який мешкав у Києві. Людина вільна й незалежна, похуїст . Янош був зайвим при будь-якому режимі. Коли випивав, був схожий на Параджанова .
— Ну, а ти відчував себе таким острівцем свободи?
— Хуй там. Я почувався дуже погано. У мене було таке враження, що я й мої діти тут подохнуть ілі стануть голубими. При цьому треба було щось робити і в жодному разі не співпрацювати з цим йобаним режимом.
— Якщо ми вже торкнулися якихось світоглядних моментів, хотілося б знати про твоє ставлення до такого поняття, як глобалізація.
— Єдине, що можу сказати: глобалізація —хуйня об’єктивна. Треба або в ету хуйню вписатися, або триматися на узбіччі в маргінальному стані. Ну, тіпа бабуїна, якому в сраку вставили молоток. А вже подобається чи як там… Це глибоко індивідуальні речі. Ти можеш тисячу разів прокричати, що тобі не подобається дощ, але ж дощу це по хую. Можна, щоправда, купити парасольку. Але ж , опять же, дощу це по хую.
— Такою парасолькою може бути якась така вежа зі слонової кістки?
— Якщо ми кажемо про країну, то такою вежею, власне, був сталінський совок. Він не міг довго протриматися. А тепер це взагалі неможливо. Країна, яка буде так діяти, завжди лишатиметься на маргінесах, осторонь світових процесів, тіпа лоханутого пінгвіна.
— Я мала на увазі передусім мистецький аспект…
— А мені він завжди був по хуй. Я завжди обстоював думку, що в мистецтві цікавою є тільки лічность. Тіпа моя. Ну, а слабкі душі завжди шукатимуть собі паротяга, щоб той затягнув їх у контекст.
— Глибоко копаєш. Тоді давай ще глибше. Спробуймо перенестися в часі й уявити таку ситуацію: ти потрапляєш на Січ, і запитання тобі ставить уже не журналіст, а курінний. Каже так: «Віриш у Бога? Тоді перехрестись». Наступна фаза — кухоль… Але зупинімося на першому варіанті. Твої стосунки з Господом Богом?
— От цікаво мені, прийшов я на Січ і спиздів, що атеїст… Мабуть, голова б злетіла одразу на хуй. Но мені понравилася твоя аналогія… Ясна річ, перехрещусь. Бо товариство гарне, і треба, щоб прийняли, а не виїбали в сраку. Не буду я стояти і осторонь козацьких процесів. Хочеться широких шароварів, шаблю при боці, та й кухоль не остання річ.
2004.07.19 | Roo
Re: Талановито! Нічого не скажеш!.. ;) (-)
2004.07.19 | пан Roller
основне — це нова ідея, нова думка. >
Правник пише:>
> — Сучасне мистецтво передбачає наявність не ренесансної особистості, а людей-проектів, подібних до Кулика, людини-собаки. > — ???
>
> >
> — В основі сучасного мистецтва лежить уявлення про те, що основне — це нова ідея, нова думка. >
> — Чим же тоді ти сам займаєшся?
>
> > — А література?
>
> — Особисто для мене — то забавки, і я ніколи серйозно до цього не ставився. Я взагалі не вважаю, що письменник — це професія. Для того, щоб писати, треба бути особистістю, тільки їй, врешті-решт, є що сказати. І для цього зовсім не обов‘язково називатися письменником. У нас нині не пише тільки лінивий. Це загальна тенденція, на жаль. Люди масово займаються не своєю справою.
>
> >
>> я вважаю, що попса — одне з найскладніших мистецтв.
>
> — ???
>
> — Ну сама подумай: треба вміти співати, танцювати, добре виглядати, мати добрий смак…
> — Я давно маю підозру, що мистецтво первинне відносно буття. У кожному разі, культура завжди посилає суспільству важливий месідж,>
> >
> — Може, досить про гидке. Давай поговоримо про те, яке місце у твоєму житті займають бойові мистецтва.
>
> > — Практика свідчить, що хвороба може тривати нескінченно довго, якщо її не лікувати.
>
> >
> >
> — Коли ще існувала совкова імперія і навіть думки не виникало про якісь зміни, були, мабуть, якісь острівці свободи? Скажімо, окремо взята людина?
>
> — Я знав таких. Яскравим персонажем був Янош Селей. Мадярський поет-бітнік, який мешкав у Києві. Людина вільна й незалежна. Янош був зайвим при будь-якому режимі. Був схожий на Параджанова у цьому сенсі.
>
> — Ну, а ти відчував себе таким острівцем свободи?
>
> — Я почувався дуже погано. У мене було таке враження, що я й мої діти тут подохнуть. При цьому треба було щось робити і в жодному разі не співпрацювати з цим режимом.
>
> Каже так: «Віриш у Бога? Тоді перехрестись». Наступна фаза — кухоль… Але зупинімося на першому варіанті. Твої стосунки з Господом Богом?
>
> — От цікаво мені, прийшов я на Січ і сказав, що атеїст… Мабуть, голова злетіла б одразу. Мені сподобалася твоя аналогія… Ясна річ, перехрещусь. Бо товариство гарне, і треба, щоб прийняли.
Забавные думки. И понятные.
Brgds
2004.07.19 | Тестер
Re: Ніяких нових ідей тут немає. Якщо говорити
словами Піддеревянського - піздьож на нетверезу голову!То чим це краще співу Поплавського?
Кожен випендрюється як може, як хоче і як уміє.
Причім тут мистецтво???
2004.07.19 | пан Roller
То чим це краще співу Поплавського?
Тестер пише:> словами Піддеревянського - піздьож на нетверезу голову!
> То чим це краще співу Поплавського?
> Кожен випендрюється як може, як хоче і як уміє.
> Причім тут мистецтво???
http://ukrania.kiev.ua/medal.gif
Для того, щоб писати, треба бути особистістю
Brgds
2004.07.20 | Тестер
Rolleru. и на груди его могучей один медаль болтался кучей (-)