Відповіді

• 2004.10.21 | Hector

  Боюся, я ніколи це до кінця не дочитаю :) (-)

• 2004.10.21 | otar

  Мушу підтримати Гектора

  Я чесно купив обидві нові книжки Ірени, але жодну з них наразі не зміг почати читати - себто, перші кілька сторінок викликають стійке небажання продовжувати далі... Мені здається, що Ірена Карпа - це, м'яко кажучи, чтиво не для всіх. Хоча от Стронґовському хавається
  
  Цікавий коментар на цю тему можеш побачити тут http://litclub.lviv.ua/oneofus/indexlj.php?content=%2Foneofus%2Flivejournal_view.php&idArticle=1086 №9 (авторства Богдана, він же Олег)

• 2004.10.28 | doctor

  Re: Ірена Карпа. 50 хвилин трави. Ціна – 9.00 грн.

  Сьогодні дочитав "траву". Нелегка це була справа, але зміг !!!!! Це (дочитання) було як "справа честі" (як не як землячка!;)
  P.S. Читав майже місяць, хоч Ірена казала , що люди читали за 8 годин. Цікаво булоб глянути на них.
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2004.10.29 | стронґовський

    Re: Ірена Карпа. 50 хвилин трави. Ціна – 9.00 грн.

    Ну я прочитав Карпу годин за 8... А перечитав вдруге за 4,5. Подвигу в цьому немає – читається легко і ненапряжно. А шановним панам можу порадити не напрягатись через літературу/, яку не можете чи не хочеться осилювати Не ображайтесь, мені теж таке радили.
    Єдине що – писати рецензію на Карпу вкрай важко. І фіґлі його зна чому.

• 2004.11.08 | Jula

  Re: Ірена Карпа. 50 хвилин трави. Ціна – 9.00 грн.

  http://gazeta.razom.org.ua/?nId=1539
  
  Книжка, що не бреше
  юлія гушул
  
  Брехати нема сенсу, коли ти вже там (тобто після фізичної смерті), коли пишеш щоденник і коли переказуєш сни. Звідси випливає, що книжка Ірени Карпи
  
  «50 хвилин трави», яка вийшла в молодіжній серії «Графіті» харківського видавництва «Фоліо», є тотально (фатально?) правдивою. Від першої до останньої сторінки. Хоча для всесвітньої рівноваги до інформації про авторку додали трохи НЕправди про те, що «Ірена НЕ подорожує автостопом, НЕ фотографує заборонених яків у Гімалаях на індокитайському кордоні, НЕ пише блюзнірських текстів для альбомів типу «Курва Кам Бек!» гурту типу «ФАКТИЧНО САМІ», НЕ... тощо, але розумного читача не (чи НЕ?) просто обдурити.
  
  Під однією обкладинкою покет-буку «споживачам» запропоновано чотири твори письменниці (і, до речі, франт-жінки вже згаданого гурту «Фактично самі»): «50 хвилин трави (Коли помре твоя краса)», «Сни Ієрихона», «Ганеша і Синкопа» та «Полювання в Гельсінкі (андрогінний інтерактив)».
  
  У першому з них панують декаданс і готика. Його герої (Даньо та Євка) тільки після смерті (та й то не одразу) усвідомлюють свою провину в тому, що «весь час чогось чекали, проповідуючи повноту життя в найдрібніших моментах», що, кохаючи один одного, «не вміли бути разом».
  
  «Сни Ієрихона» – страшенно цікава новела, яку треба обов’язково прочитати хоча б тому, що «вчитися по снах – це перша сходинка мудрості», за словами Густава Майрінка. У творі вияви чоловічої й жіночої свідомості переплітаються, а самі сновидіння, як то часто буває, трохи кошмарні, з домішками інферну.
  
  Третій («Ганеша і Синкопа») і четвертий («Полювання в Гельсінкі») твори книжки, зрештою як і перший («50 хвилин трави»), за словами самої авторки, «про подорожі, як про якісь почуття й про пошуки компромісів із тими почуттями в контексті подорожей». У них багато сексу, трохи наркотиків, чимало фактів із біографії Ірени Карпи, а також сила-силенна нецензурної лексики, яку вжито саме там, де вона необхідна й доречна. Мат тут не сприймається як грубість чи непристойність. Навпаки, завдяки йому книжка набуває цілісності й гармонійності, бо це саме той випадок, коли «із пєсні слов нє викінєш», адже тоді то вже буде не Карпа, а чортзна-хто чи що.
  
  Майже щосторінки Ірена, крім наступної love story, дарує читачеві ще й свіжі, власного виготовлення афоризми, як-то: «Індуси такі ж брудні, як наше життя. Тільки нам, на відміну від них, насрати на наші душі». «Не бійся. Тринадцята заповідь». «Відсутність сексу – це також секс. Із власними мізками». Або: «Сублімація – це просто коли тебе не хочуть». Робить лінгвістичні відкриття: самогон – «самокритика, чи то пак самодіставання». А також розмірковує на серйозні теми (хоча... хіба є щось серйозніше за кохання?): «Ні, революції у нас не буде. Тому що ми – холопи... Ми – професійні раби з багатовіковим досвідом вилизування чужих анальних отворів». «Містечковість, містечковість... Немита естетика російської підошви. Спотворений майдан Незалежності, кітчуватість перепроданої дірявої преси, тотальна метакриза (тьху ти, спад!) українського книгодрукування, радіо й телепередач, періодики, і нині і присно суща політика русифікації...».
  
  Твори Ірени Карпи не нудно перечитувати по кілька разів, розгортаючи книжку в будь-якому місці й читаючи в будь-якому напрямку, бо щоразу натрапляєш на щось нове, за першим прочитанням не помічене. До того ж письменниця в кінці «Полювання в Гельсінкі» закликає всіх бажаючих до інтерактиву, для чого й дає там своє «мило».
  
  Тобто видання цікаве й оригінальне з багатьох поглядів. Наприклад, якщо подивитися на обкладинку, то побачиш інфантильне личко самої 23-річної авторки – дівчини розумної, максимально відвертої, кмітливої й без комплексів, яка дивиться так, ніби каже: «Прочитай мене». Я перед цим поглядом, як бачите, не встояла. Спробуйте й ви.