Андрухович: "Найголовніше - народ позбувся страху" (/)
12/23/2004 | Sean
Юрко АНДРУХОВИЧ: Найголовніше, що трапилося з цим народом, -- він позбувся страх
-- Як Ви вважаєте, хто переміг, враховуючи останні компроміси: люди на майдані чи влада?
-- Однозначно переміг народ, у тому сенсі, що як би це зараз не закінчилося, хоча маю надію, що закінчиться щасливо, є один дуже вагомий результат цього всього -- я переконаний, що ніколи більше в нашій країні вже не буде необмеженої влади і диктатури. Революція показала, що суспільство в нас завоювало собі назавжди право на демократію тим, що воно одного разу здійснило те, чого жодна влада від нього не чекала. Попри всі їхні зневажання, невіру та насміхання, їх просто красиво, активно, в гарних гарячих кольорах люди поставили на місце. І це змінило долю країни назавжди.
-- Які, на Ваш погляд, найважливіші зміни відбулися з українцями за ці тижні, і які вони тепер?
-- Там, на майдані, було неймовірне відчуття міжлюдської солідарності, це відчувалося в усьому: в тому, як люди один одному допомагають, як посміхаються, які вони уважні одні до одних і добре організовані. Єдине, що мене непокоїть, що в Києві та хвиля ейфорії минула й зараз починається проза буднів, я зауважую такі рецидиви -- хтось когось облаяв, хтось на когось криво глянув.
Безумовно, що в патетичні хвилини майданного виплеску в його вищих проявах виявилося все те найкраще, що є в наших людях, а в години буднів і прози вилазить усе негативне. Я переконаний на всі сто відсотків, що раніше чи пізніше прийде суспільне розчарування. Для кожної ейфорії настає розчарування: хтось вважатиме, що його обманули, що нова влада зовсім не нова, що вона продовжує робити те, що робила стара. І на мій погляд, тут єдиний лік в тому, що залишаються надії, і в тому, що завжди слід думати позитивно. Передовсім річ у тім, що ми в цьому досвіді не самотні, через нього пройшли наші західні сусіди, які просто 15 років тому довершили те, чого ми не довершили свого часу в Україні. Відповідно, в них теж були схожі смуги розчарування, скепсису, зневіри, в будь-якому разі те, що відбулося в них 15 років тому, визначило їм шлях до нормалізації, демократичного розвитку. Й це відбулося передовсім тому, що люди позбулися страху, а людина, позбавлена страху -- це вільна людина, бо одним із механізмів поневолення є страх. І я вважаю, що найголовніше, що трапилося з цим народом, -- він позбувся страху, а все інше долатиметься простіше.
-- Наскільки довго триватиме боротьба, і як розгортатимуться, на Ваш погляд, події?
-- Я думаю, завершення її в озорій, осяжній перспективі не буде, але, знову ж таки, це -- процес і це -- цікаво, і це буде захопливо, тому тут відкриваються величезні простори для інтелектуальної праці. Скажімо, для мене і моїх колег настають золоті часи, й нарешті вимальовується варіант влади, з якою можна буде співпрацювати. Дотепер це було немислимо, бо це була влада, яка не говорила нашою мовою як у дослівному розумінні, так і в метафоричному значенні. Тепер же прийшла до влади команда людей, з якими можна розмовляти однією мовою. Це означає закасання рукавів і величезний масив інтелектуальної роботи.
-- Чи є у Вас ідеї щодо конкретних проектів і дій, відповідно до теперішньої ситуації?
-- Їх безліч, передусім треба сісти й скласти для себе такий реєстр речей, які мусять бути змінені. Ось, якщо я таких 20-30 пунктів для себе накреслю, то це буде проект номер один. А щодо конкретніших речей, то це те, чим я намагався займатися дотепер, а тепер в мене з'являються значно кращі можливості -- я хотів би робити Україну відкритішою країною, і для мене це двосторонній процес. З одного боку, робити все, щоб якомога більше людей із Заходу приїздили сюди й навчилися розуміти та любити цю країну, а зараз для цього є прекрасна передумова, тому що ми просто стали модними і популярними й маємо дуже багато людської симпатії на своєму боці. А з іншого боку, це показувати Україну там. Я переконаний у тому, що більшість наших дотеперішніх проблем полягала в тому, що нас або не знають, або недолюблюють, і це навзаєм -- ми не знаємо і недолюблюємо той світ, який начебто десь там за "залізною" чи "шовковою" завісою. Це має дуже багато вимірів -- від розвитку проекту "Потяг 76" до якихось фестивалів, мистецьких акцій, видання їхніх авторів у нас, перекладу та презентації українських авторів там.
-- Після "Пісень для "Мертвого Півня" Ви щось пишете?
-- Якісь тексти, пов'язані з нинішньою ситуацією, з'являються безперервно, тому що я лише за останні два тижні отримав понад десять всіляких запрошень та запитів із західноєвропейських газет, мені треба було для кожної написати щось інше, це була радше журналістська робота -- репортажі того, що я побачив і відчув на майдані, але крім того є проект, пов'язаний з романом "Перверзія". Власне, я закінчив п'єсу за мотивами цього роману, і наступного року вона має бути поставлена в Дюссельдорфі (Німеччина). Зараз її перекладають, і називається вона "Нелегал Орфейський". Думаю, вона повинна добре прозвучати, тому що зміщені акценти самого роману. Герой Перфецький у цій п'єсі ставить запитання перед Європейською спільнотою: чому українець має почуватися у вас, в Європі, нелегально? Крім того, працюю над перекладами "Антологія американської поезії", які мають з'явитися наступного року. Тоді в мене буде пауза, упродовж якої мрію написати новий роман, але ще не знаю до кінця, про що він буде.
-- Як журналіст, які би Ви виділили найнеобхідніші та найважливіші риси для журналіста?
-- Думаю, тут нема радикальної відмінності, що відрізняє журналіста від письменника, в тому сенсі, що я би поставив здатність до співпереживання на перше місце. У нас досить часто говорили про те, що журналіст має бути об'єктивним, і за цією об'єктивністю ховали його байдужість, відстороненість. Те, що він робить, його має просто боліти, бути життєво важливим для нього, його має переслідувати маніакальне бажання змінювати речі на краще. А все інше: професіоналізм, вміння відбирати факти, будувати тексти й бути об'єктивним -- набудеться згодом.
-- Що побажаєте читачам "Поступу"?
-- Любіться, кохайтеся, живіть довго і щасливо, гарно і красиво!
Розмовляв Ігор ТИМОЦЬ
"Поступ", 22.12.04
-- Як Ви вважаєте, хто переміг, враховуючи останні компроміси: люди на майдані чи влада?
-- Однозначно переміг народ, у тому сенсі, що як би це зараз не закінчилося, хоча маю надію, що закінчиться щасливо, є один дуже вагомий результат цього всього -- я переконаний, що ніколи більше в нашій країні вже не буде необмеженої влади і диктатури. Революція показала, що суспільство в нас завоювало собі назавжди право на демократію тим, що воно одного разу здійснило те, чого жодна влада від нього не чекала. Попри всі їхні зневажання, невіру та насміхання, їх просто красиво, активно, в гарних гарячих кольорах люди поставили на місце. І це змінило долю країни назавжди.
-- Які, на Ваш погляд, найважливіші зміни відбулися з українцями за ці тижні, і які вони тепер?
-- Там, на майдані, було неймовірне відчуття міжлюдської солідарності, це відчувалося в усьому: в тому, як люди один одному допомагають, як посміхаються, які вони уважні одні до одних і добре організовані. Єдине, що мене непокоїть, що в Києві та хвиля ейфорії минула й зараз починається проза буднів, я зауважую такі рецидиви -- хтось когось облаяв, хтось на когось криво глянув.
Безумовно, що в патетичні хвилини майданного виплеску в його вищих проявах виявилося все те найкраще, що є в наших людях, а в години буднів і прози вилазить усе негативне. Я переконаний на всі сто відсотків, що раніше чи пізніше прийде суспільне розчарування. Для кожної ейфорії настає розчарування: хтось вважатиме, що його обманули, що нова влада зовсім не нова, що вона продовжує робити те, що робила стара. І на мій погляд, тут єдиний лік в тому, що залишаються надії, і в тому, що завжди слід думати позитивно. Передовсім річ у тім, що ми в цьому досвіді не самотні, через нього пройшли наші західні сусіди, які просто 15 років тому довершили те, чого ми не довершили свого часу в Україні. Відповідно, в них теж були схожі смуги розчарування, скепсису, зневіри, в будь-якому разі те, що відбулося в них 15 років тому, визначило їм шлях до нормалізації, демократичного розвитку. Й це відбулося передовсім тому, що люди позбулися страху, а людина, позбавлена страху -- це вільна людина, бо одним із механізмів поневолення є страх. І я вважаю, що найголовніше, що трапилося з цим народом, -- він позбувся страху, а все інше долатиметься простіше.
-- Наскільки довго триватиме боротьба, і як розгортатимуться, на Ваш погляд, події?
-- Я думаю, завершення її в озорій, осяжній перспективі не буде, але, знову ж таки, це -- процес і це -- цікаво, і це буде захопливо, тому тут відкриваються величезні простори для інтелектуальної праці. Скажімо, для мене і моїх колег настають золоті часи, й нарешті вимальовується варіант влади, з якою можна буде співпрацювати. Дотепер це було немислимо, бо це була влада, яка не говорила нашою мовою як у дослівному розумінні, так і в метафоричному значенні. Тепер же прийшла до влади команда людей, з якими можна розмовляти однією мовою. Це означає закасання рукавів і величезний масив інтелектуальної роботи.
-- Чи є у Вас ідеї щодо конкретних проектів і дій, відповідно до теперішньої ситуації?
-- Їх безліч, передусім треба сісти й скласти для себе такий реєстр речей, які мусять бути змінені. Ось, якщо я таких 20-30 пунктів для себе накреслю, то це буде проект номер один. А щодо конкретніших речей, то це те, чим я намагався займатися дотепер, а тепер в мене з'являються значно кращі можливості -- я хотів би робити Україну відкритішою країною, і для мене це двосторонній процес. З одного боку, робити все, щоб якомога більше людей із Заходу приїздили сюди й навчилися розуміти та любити цю країну, а зараз для цього є прекрасна передумова, тому що ми просто стали модними і популярними й маємо дуже багато людської симпатії на своєму боці. А з іншого боку, це показувати Україну там. Я переконаний у тому, що більшість наших дотеперішніх проблем полягала в тому, що нас або не знають, або недолюблюють, і це навзаєм -- ми не знаємо і недолюблюємо той світ, який начебто десь там за "залізною" чи "шовковою" завісою. Це має дуже багато вимірів -- від розвитку проекту "Потяг 76" до якихось фестивалів, мистецьких акцій, видання їхніх авторів у нас, перекладу та презентації українських авторів там.
-- Після "Пісень для "Мертвого Півня" Ви щось пишете?
-- Якісь тексти, пов'язані з нинішньою ситуацією, з'являються безперервно, тому що я лише за останні два тижні отримав понад десять всіляких запрошень та запитів із західноєвропейських газет, мені треба було для кожної написати щось інше, це була радше журналістська робота -- репортажі того, що я побачив і відчув на майдані, але крім того є проект, пов'язаний з романом "Перверзія". Власне, я закінчив п'єсу за мотивами цього роману, і наступного року вона має бути поставлена в Дюссельдорфі (Німеччина). Зараз її перекладають, і називається вона "Нелегал Орфейський". Думаю, вона повинна добре прозвучати, тому що зміщені акценти самого роману. Герой Перфецький у цій п'єсі ставить запитання перед Європейською спільнотою: чому українець має почуватися у вас, в Європі, нелегально? Крім того, працюю над перекладами "Антологія американської поезії", які мають з'явитися наступного року. Тоді в мене буде пауза, упродовж якої мрію написати новий роман, але ще не знаю до кінця, про що він буде.
-- Як журналіст, які би Ви виділили найнеобхідніші та найважливіші риси для журналіста?
-- Думаю, тут нема радикальної відмінності, що відрізняє журналіста від письменника, в тому сенсі, що я би поставив здатність до співпереживання на перше місце. У нас досить часто говорили про те, що журналіст має бути об'єктивним, і за цією об'єктивністю ховали його байдужість, відстороненість. Те, що він робить, його має просто боліти, бути життєво важливим для нього, його має переслідувати маніакальне бажання змінювати речі на краще. А все інше: професіоналізм, вміння відбирати факти, будувати тексти й бути об'єктивним -- набудеться згодом.
-- Що побажаєте читачам "Поступу"?
-- Любіться, кохайтеся, живіть довго і щасливо, гарно і красиво!
Розмовляв Ігор ТИМОЦЬ
"Поступ", 22.12.04