Якщо буде час...
11/11/2005 | Тестер
Сон на хуторi поближ...
Автор: Nikola Shugai, писатель (IP-адреса)
Дата: 11.11.2005 07:44:01(сайт silanarodu.com)
Багато рокiв минуло, як я востанне був у мiсцях свого дитинства. Стояла осiнь. Село затихло у невеликому рoзпадку уздовж русла Чортова Тiка. Н-да, застарiло все. Здичавiв садок. Всохла стара абрикоса, яка роками родила червоно-жовте солодке золото. Немае вже височенноi груши, з якоi у серпнi сипалися маленьки, духмянi смачнi груши. У старезний, двiстi рокiв старий горiх торiк вцiлила блискавка, та розколола товстий стовбур. Завалився старий льох, де баба колись ховала горiлку для комбайнерiв-передовикiв. З бездонноi, колись, криницi кудись пoдiлась вода. Оно, корба зiржавила теж уся. Вже давно нема анi корови, анi нашего рудого собаки.
Може би було добре продати статок, але щось заважало, щось неспокiйно ворушилося в душi... Але, певно, треба, бо вже нема кому доглядати дiдину. Всi повиростали, та поiхали до зручнiших мiсць. Треба продавати.
Так, роздумуючи, сидiв я у хатi у кутку пiд образом, на древньоi лавицi, яка чудом зберiглася з бог зна яких часiв. Сидiв, та дивився у маленьке вiкно, де мiж рамами, на староi ватi роками пилились почорнiлi, всохлi ягоди калини. Дощ тукотiв по склу, якись сiрий туман висiв на бузку пiд вiкном. Ось вiн тихо сповз сiрим мокрим ганчiр'ям попiд вiкно, ось вiн вже в хатi. Еге, та то не туман, то старий сусiд, дядько Радзiвiл, який помер 20 рокiв тому, упившись горiлкою, сидить за столом напроти, та дивится мени у вiчi свома вугольками з пiд бровей-кущiв. Побiгли менi мураши по хребту, наскочила гусяча шкiра. Кинувся я з-за стола, але той вже вхопив мене за плече темними вiд табаку, мiцними пальцями. "Куди, квапися, красавче?",- засмiявсь. "Сiдай, зараз iнши будуть". Ноги зiслабли i я впав на лавку.
-Хто буде?
-А ти, хто з тобою побалакати хоче! Обертаюсь - баба Василина з дiдом Ониськом! В мене очi полiзли з лоба - "Та ви вже давно померли!!! Я ще був малим!" Дiд закахкотив, полiз у складки своеi крестьянськоi сорочки, дiстав файфку та почав ii смоктати. "Не курится з неi", - пронеслося у головi. А баба взагалi була вiдьма, так казали, бо в неi завжди самi червонi пiвнi були...
-Так що, статок родинний заважати став?
Чий то голос? З туману вийшла довга фiгура у темнiй одежi... На носi круглi окуляри, як у старовинного сiльского вчителя. Дiд Петро! Ех, не любив я тебе, анi ти мене... Знаю, що хотiв менi вуха накрутити, коли тобi квiтки у садку поламав, та баба не дала. Сама тодi накрутила... Чого вештаеся туто? Знаю, знаю, що ти дiдув брат...
-А хто за ним доглядатиме, ви?, почав вiдбиватися я.
-А на кого ми ce все полишили, бузимки? А це... Гей, це дiд Гантiн, наш колишний сусiд. Дотяг до 100 рокiв... Його хата-мазанка впала декiлька рокiв тому, та всмерть придушила якихось бандюкiв-наркоманiв, якi переховyвались у напiвспустiлому селi.
Мiж тим в хатi вже з'явилося повно народу. Декого я знав, декого лише смутно пам'ятав, дехто був взагалi незнайомий. Але всi вони прийшли з близького та далекого минулого до мене. Ось цi дядьки у старовинних постолах... Нi, не може бути! Таке вже столiття не носять! Я трiщився на гостiв, яки скупчувалися у маленькоi хатi та тихо перемовлялися одне з одним, неначе чекали на щось.
-Де вiн, де?!,-закричав чiiсь жiночий голос за iх спинами. Фiгури розступились, та передо мною з'явилася стара баба у фартyку та хустинi, зав'язанои хвостиками на головi попереду, немов з лубкiв про Малоросiю.
-Ви хто, жiнко? - здивовано запитав я, та не змиг утримати посмiшку, так вже кумедно-книжково виглядала ця баба.
-Я тобi попосмiхаюся, голомку!- розсердилася вона, та ляснула менi повз голову рушником. Я завив, та почав затулятись руками.
-Ти що, бабо, зблазнила?!
-Цить, пуп'янку!,-гримнула вона у вiдповiдь.
-Казала я ii, казала, аби не брала ту голоту Iвана! -зненацька заголосила та заломила руки.
-Оно, ди, вже майно розпродае! Бiсова личинка! А ти, пуголовку, пучку на ньому натрудив? Бiсовоi душi дiти, все порозтягають, все пороздають! А-a, рознасеруть вашiй матерi, газди голi! Най вам десять рокiв не родить, хай вам каятись, неперекаятись, хай...
Я зшаленiв. Езусмарiя! Прабаба!!! Казали менi, що крута жiнка була, ось i самому пересвiдчитись довелося...
Зненацька вона вщухла та поступилась кудись у бiк. Гостi зашепотiли гучнiше.
-Вже йде! Пустiть його, пустить! Дайте пройти..!
-Хто йде?,- я заклiпав очима.
Обличчя високого, сивого старця виступило з туману.
Звiдки вони у хати берутся? - десь на краечку свiдомiсти блиснула розгублена думка... Та де в нього очi..? Чого-ж вони заплющенi в того дiда? Дiда Iвана знаю з фотки, це не вiн... Менi знiяковiло. Дiд поставився передо мною та заслонив собою решту.
-Подивись на мене, онуку! Хочу зазирнути тобi у вiчи.
Онуку??? Хто це??? Я аж нiяк не хотiв дивитись на нього. Щось всерединi вопило: "Не дивись!!!". Але наче якась сила взяла мене за бороду, та пiдвела голову угору. Я пошарив oчима по стелi, по стiнi, а потiм, неохоче, повiльно перевiв погляд на дiдово обличчя. Той ризко розкрив вiки i... На мене дивилися моi власнi очi, яки я щоранку бачу у дзеркало прi голiннi. А, хай йoму всер... Прадiд Федось!!! Прадiд нахиливсь до мене i тихо каже в ухо показуючи рукою на якихось похмурих дядькiв: "Прадiд мого прадiду вiдбив цю землю у басурмана. Мiй прадiд придбав ii у корони, а я поставив туто хату. Вiн гупнув мене по плечу важкою рукою: "Зрозумiв, хлопе?" Я спробував видратись.
-Я тоби, дiдку, не хлоп! I взагалi, в тебе кожух смердить!
Той лише всмiхнувсь, та гупнув мене ще сильнiше.
-Не зрозумiв!!! Ану зараз? - та знову пiдвiв руку. Похмури дядьки присунулись ближче. Здается, будуть йому допомогати...
На дворi раптово щось грюкнуло. Всi, як один тривожно повернули голови до дверей. Грюкнуло, затупало та зацвiнькало сильнiше. Дiд повернув голову до мене, хотiв щось сказати, але натомiсть якось дивно подивився кудись у куток нагору, пустив мене, махнув рукою, i вся компанiя гостiв розчинилась у туманi так само, як з нього прийшла. Туман розсiявся по хатi, втягнувся у пiч та зник. Гуп, гуп, гуп! Я пiдскочив та збудився. У дверi хати хтось колотив. Я пiшов вiдчиняти. Приiхала сестра. Подивилась на мене: "Ти що, з гнiзда впав?"
Ото дурня наснилася! Вiрно кажуть, що вдень спати не треба... Але якесь дивне почуття, начебто то був зовсiм не сон, не облишало мене решту дня. Я нiчого не розповiв сестрi. I ще... Щось дивне було у тому снi. Куди дiд дивився..? Я заплющив очi i уявив собi його погляд. Ага, oтудиго... Стара iкона в рушнику, лампадка... Що там таке може бути? Я присунув стiльця, вилiз на нього, та почав копирсатись у iконi. Дошка... якась важкувата... Дивно... Обережно зняв iкону, поклав на стiл, взяв нoжa... Сестра зацiкавлено мовчки дивилася на мене. Вiдiгнувши старi цвяшки, я обережно зняв рамку iз картинкою, та завмер... У маленьких лунках, по цiлий заднiй дошцi тускнiли жовтеньки та срiбненьки кругляшки. Iмператорськи карбованцi. У сестри впала шелепа.
-Що це? - ледве вимовила вона.
-Прiвит вiд дiда Федося, - i я розповiв свiй сон...
Старенький ПАЗик вiдвозив нас до райцентру. Я дивився, як у вiкнi проiжджають поля i думав, що робитиму з хатою. Продавати, чи нi..? Попереду на сидiннi бiля водiя хтось грузно заворушивсь. Знайомо запахло кожушиною. Я злякано подивився на те мiсце, та захлинувся. Дiд Федось! Я закихав, потекли сльози, а коли знову змiг дихати, в автобусi, крiм нас з сестрою, вже нiкого не було. Ото, чортiвня!
Я посопiв, помацав у кишенi золотi карбованцi, та повернувся до сестри.
-Знаеш, ми хату не продаватиме.
Вона довго дивилася на мене, а потiм кивнула. Менi почувсь слабий смiх. А може, то рипнув старий мотор..?
Автор: Nikola Shugai, писатель (IP-адреса)
Дата: 11.11.2005 07:44:01(сайт silanarodu.com)
Багато рокiв минуло, як я востанне був у мiсцях свого дитинства. Стояла осiнь. Село затихло у невеликому рoзпадку уздовж русла Чортова Тiка. Н-да, застарiло все. Здичавiв садок. Всохла стара абрикоса, яка роками родила червоно-жовте солодке золото. Немае вже височенноi груши, з якоi у серпнi сипалися маленьки, духмянi смачнi груши. У старезний, двiстi рокiв старий горiх торiк вцiлила блискавка, та розколола товстий стовбур. Завалився старий льох, де баба колись ховала горiлку для комбайнерiв-передовикiв. З бездонноi, колись, криницi кудись пoдiлась вода. Оно, корба зiржавила теж уся. Вже давно нема анi корови, анi нашего рудого собаки.
Може би було добре продати статок, але щось заважало, щось неспокiйно ворушилося в душi... Але, певно, треба, бо вже нема кому доглядати дiдину. Всi повиростали, та поiхали до зручнiших мiсць. Треба продавати.
Так, роздумуючи, сидiв я у хатi у кутку пiд образом, на древньоi лавицi, яка чудом зберiглася з бог зна яких часiв. Сидiв, та дивився у маленьке вiкно, де мiж рамами, на староi ватi роками пилились почорнiлi, всохлi ягоди калини. Дощ тукотiв по склу, якись сiрий туман висiв на бузку пiд вiкном. Ось вiн тихо сповз сiрим мокрим ганчiр'ям попiд вiкно, ось вiн вже в хатi. Еге, та то не туман, то старий сусiд, дядько Радзiвiл, який помер 20 рокiв тому, упившись горiлкою, сидить за столом напроти, та дивится мени у вiчi свома вугольками з пiд бровей-кущiв. Побiгли менi мураши по хребту, наскочила гусяча шкiра. Кинувся я з-за стола, але той вже вхопив мене за плече темними вiд табаку, мiцними пальцями. "Куди, квапися, красавче?",- засмiявсь. "Сiдай, зараз iнши будуть". Ноги зiслабли i я впав на лавку.
-Хто буде?
-А ти, хто з тобою побалакати хоче! Обертаюсь - баба Василина з дiдом Ониськом! В мене очi полiзли з лоба - "Та ви вже давно померли!!! Я ще був малим!" Дiд закахкотив, полiз у складки своеi крестьянськоi сорочки, дiстав файфку та почав ii смоктати. "Не курится з неi", - пронеслося у головi. А баба взагалi була вiдьма, так казали, бо в неi завжди самi червонi пiвнi були...
-Так що, статок родинний заважати став?
Чий то голос? З туману вийшла довга фiгура у темнiй одежi... На носi круглi окуляри, як у старовинного сiльского вчителя. Дiд Петро! Ех, не любив я тебе, анi ти мене... Знаю, що хотiв менi вуха накрутити, коли тобi квiтки у садку поламав, та баба не дала. Сама тодi накрутила... Чого вештаеся туто? Знаю, знаю, що ти дiдув брат...
-А хто за ним доглядатиме, ви?, почав вiдбиватися я.
-А на кого ми ce все полишили, бузимки? А це... Гей, це дiд Гантiн, наш колишний сусiд. Дотяг до 100 рокiв... Його хата-мазанка впала декiлька рокiв тому, та всмерть придушила якихось бандюкiв-наркоманiв, якi переховyвались у напiвспустiлому селi.
Мiж тим в хатi вже з'явилося повно народу. Декого я знав, декого лише смутно пам'ятав, дехто був взагалi незнайомий. Але всi вони прийшли з близького та далекого минулого до мене. Ось цi дядьки у старовинних постолах... Нi, не може бути! Таке вже столiття не носять! Я трiщився на гостiв, яки скупчувалися у маленькоi хатi та тихо перемовлялися одне з одним, неначе чекали на щось.
-Де вiн, де?!,-закричав чiiсь жiночий голос за iх спинами. Фiгури розступились, та передо мною з'явилася стара баба у фартyку та хустинi, зав'язанои хвостиками на головi попереду, немов з лубкiв про Малоросiю.
-Ви хто, жiнко? - здивовано запитав я, та не змиг утримати посмiшку, так вже кумедно-книжково виглядала ця баба.
-Я тобi попосмiхаюся, голомку!- розсердилася вона, та ляснула менi повз голову рушником. Я завив, та почав затулятись руками.
-Ти що, бабо, зблазнила?!
-Цить, пуп'янку!,-гримнула вона у вiдповiдь.
-Казала я ii, казала, аби не брала ту голоту Iвана! -зненацька заголосила та заломила руки.
-Оно, ди, вже майно розпродае! Бiсова личинка! А ти, пуголовку, пучку на ньому натрудив? Бiсовоi душi дiти, все порозтягають, все пороздають! А-a, рознасеруть вашiй матерi, газди голi! Най вам десять рокiв не родить, хай вам каятись, неперекаятись, хай...
Я зшаленiв. Езусмарiя! Прабаба!!! Казали менi, що крута жiнка була, ось i самому пересвiдчитись довелося...
Зненацька вона вщухла та поступилась кудись у бiк. Гостi зашепотiли гучнiше.
-Вже йде! Пустiть його, пустить! Дайте пройти..!
-Хто йде?,- я заклiпав очима.
Обличчя високого, сивого старця виступило з туману.
Звiдки вони у хати берутся? - десь на краечку свiдомiсти блиснула розгублена думка... Та де в нього очi..? Чого-ж вони заплющенi в того дiда? Дiда Iвана знаю з фотки, це не вiн... Менi знiяковiло. Дiд поставився передо мною та заслонив собою решту.
-Подивись на мене, онуку! Хочу зазирнути тобi у вiчи.
Онуку??? Хто це??? Я аж нiяк не хотiв дивитись на нього. Щось всерединi вопило: "Не дивись!!!". Але наче якась сила взяла мене за бороду, та пiдвела голову угору. Я пошарив oчима по стелi, по стiнi, а потiм, неохоче, повiльно перевiв погляд на дiдово обличчя. Той ризко розкрив вiки i... На мене дивилися моi власнi очi, яки я щоранку бачу у дзеркало прi голiннi. А, хай йoму всер... Прадiд Федось!!! Прадiд нахиливсь до мене i тихо каже в ухо показуючи рукою на якихось похмурих дядькiв: "Прадiд мого прадiду вiдбив цю землю у басурмана. Мiй прадiд придбав ii у корони, а я поставив туто хату. Вiн гупнув мене по плечу важкою рукою: "Зрозумiв, хлопе?" Я спробував видратись.
-Я тоби, дiдку, не хлоп! I взагалi, в тебе кожух смердить!
Той лише всмiхнувсь, та гупнув мене ще сильнiше.
-Не зрозумiв!!! Ану зараз? - та знову пiдвiв руку. Похмури дядьки присунулись ближче. Здается, будуть йому допомогати...
На дворi раптово щось грюкнуло. Всi, як один тривожно повернули голови до дверей. Грюкнуло, затупало та зацвiнькало сильнiше. Дiд повернув голову до мене, хотiв щось сказати, але натомiсть якось дивно подивився кудись у куток нагору, пустив мене, махнув рукою, i вся компанiя гостiв розчинилась у туманi так само, як з нього прийшла. Туман розсiявся по хатi, втягнувся у пiч та зник. Гуп, гуп, гуп! Я пiдскочив та збудився. У дверi хати хтось колотив. Я пiшов вiдчиняти. Приiхала сестра. Подивилась на мене: "Ти що, з гнiзда впав?"
Ото дурня наснилася! Вiрно кажуть, що вдень спати не треба... Але якесь дивне почуття, начебто то був зовсiм не сон, не облишало мене решту дня. Я нiчого не розповiв сестрi. I ще... Щось дивне було у тому снi. Куди дiд дивився..? Я заплющив очi i уявив собi його погляд. Ага, oтудиго... Стара iкона в рушнику, лампадка... Що там таке може бути? Я присунув стiльця, вилiз на нього, та почав копирсатись у iконi. Дошка... якась важкувата... Дивно... Обережно зняв iкону, поклав на стiл, взяв нoжa... Сестра зацiкавлено мовчки дивилася на мене. Вiдiгнувши старi цвяшки, я обережно зняв рамку iз картинкою, та завмер... У маленьких лунках, по цiлий заднiй дошцi тускнiли жовтеньки та срiбненьки кругляшки. Iмператорськи карбованцi. У сестри впала шелепа.
-Що це? - ледве вимовила вона.
-Прiвит вiд дiда Федося, - i я розповiв свiй сон...
Старенький ПАЗик вiдвозив нас до райцентру. Я дивився, як у вiкнi проiжджають поля i думав, що робитиму з хатою. Продавати, чи нi..? Попереду на сидiннi бiля водiя хтось грузно заворушивсь. Знайомо запахло кожушиною. Я злякано подивився на те мiсце, та захлинувся. Дiд Федось! Я закихав, потекли сльози, а коли знову змiг дихати, в автобусi, крiм нас з сестрою, вже нiкого не було. Ото, чортiвня!
Я посопiв, помацав у кишенi золотi карбованцi, та повернувся до сестри.
-Знаеш, ми хату не продаватиме.
Вона довго дивилася на мене, а потiм кивнула. Менi почувсь слабий смiх. А може, то рипнув старий мотор..?