Відповіді

• 2006.03.29 | Олесь Бережний

  Довгоочікувано!

  Здається, розділи з нового роману Забужко друкувалися в якомусь із паперових журналів. Цікаво почути враження тих, хто вже встиг прочитати.
  
  Однак, застережу, що геть нецікаво буде знов і знов чути осанну чи лайку стосовно особи авторки. Натоміть жагаю почути неупереджені думки щодо самого тексту.
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2006.03.29 | Миша

    Re: Довгоочікувано!

    Розділи з нового роману Оксани Забужко друкувалися в журналі "Березіль" №№ 8-11, 2005.
    А ще їх можна прочитати на офіційному сайті Забужко http://www.zabuzhko.com/ у розділі "Проза".
    Тож давайте спочатку прочитаємо, а тоді будемо обговорювати!
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2006.04.03 | Олесь Бережний

      маю синтаксичну стурбованість...................................

      Мишо,
      Дякую за посилання, бо відразу роздрукував собі ті два розділи, а тепер намагаюся прочитати, хоча це, вже бачу, потребуватиме значних зусиль моєї сили волі й питомо не притаманної мені толерантності до браку крапок, адже мушу зізнатися, що після перших трьох-чотирьох сторінок єдиного речення відчув себе так само синтаксично стурбованим, як і при найпершому прочитанні "Польових досліджень..." - і це при тому, що "Калинова сопілка" мені надзвичайно сподобалася, утім, нирками відчуваю, що "Музей..." повинен бути надзвичайно важливим і цікавим, тож уже відтепер починаю сугестивно налаштовуватися на необхідну емоційно всеохоплюючу та мега-текстуальну хвилю для сприйняття цього тексту в надії на те, що коли незабаром роман вийде нарешті друком, я буду в змозі ввійти в нього на потрібній амплитуді пост-синтаксичної плинности дискурсивного наративу...................
      згорнути/розгорнути гілку відповідей

      • 2006.04.03 | Горицвіт

        коротке речення (-)

        згорнути/розгорнути гілку відповідей

        • 2006.04.04 | Олесь Бережний

          бо старався,

          адже усі крапочки, які я синтаксично відчував за потрібне там мати, я не викинув, а натомість зібрав докупи наприкінці

• 2006.04.03 | Горицвіт

  Ще одна нова книжка: NOTRE DAME D’UKRAINE

  ------
  " ... Проблема з Лесею Українкою бачиться мені насамперед у тому, що з усіх наших класиків вона найповніше відповідає давній формулі “України, яку ми втратили”. Україна “шевченківська” – найбільш архетипальна, козацько-християнська, - і “франківська” - інтеліґентськи-ідеологічна, “будительська” (мало не написала “дисидентська”, за прямою асоціацією з шістдесятництвом!), - нівроку, “ще не вмерли”, і крізь увесь нерозібраний хаос колоніальних риштовань усе ж таки проглядаються цілком упізнавано. А от Україна шляхетська, “косачівсько-драгомановська”, початки якої губляться в млі нашого європейського середньовіччя, в минулому столітті скінчилася, схоже, безповоротно. ..."
  -------
  
  
  Передмова з офіційного сайта:
  
  NOTRE DAME D’UKRAINE
  ПЕРЕДМОВА
  Цю книжку можна вважати заключною частиною моєї “дослідницької трилогії” – чотирнадцятилітнього, завдовжки якраз в історію української незалежности, “інтелектуального роману” авторки з класиками, перші дві частини якого, присвячені І.Франкові й Т.Шевченку, побачили світ, відповідно, 1992 й 1997 року. Уважний читач усіх трьох книжок напевно помітить і прихований “екзистенційний” лейтмотив, який вів авторку крізь усі ці роки, – за допомогою класиків, скілька змога відреставрованих-відчищених від фальшивих ідеологічних намулів, вибудувати для себе ту, як висловлювались наші патетичніші попередники, українську “Державу Духа”, що її в реальності пострадянської держави, званої Україною, якось ані гич не проглядалося. Це можна називати “ідеєю”, “міфом” а чи “вірою”, можна простіше – тожсамістю, духовним громадянством, якого насущно потребує кожна нормальна людина: потреба, котра в листопаді 2004-го вихлюпнула мільйони українських громадян на вулиці міст і сіл лавиною морального протесту, і котру письменник еґоїстично загоджує в собі за допомогою книжок - чужих і власних.
  
  Ця остання книжка вийшла найоб’ємнішою з трьох не лише тому, що для мене особисто Леся Українка завжди була “наше все”, - ще підлітком я ввібрала була в себе, як губка, цілий її товстий темно-синій п’ятитомник, із листами включно, на все життя звідтоді майже до слова запам’ятала і «Кассандру», й «Камінного господаря», й «Ізольду Білоруку», і у власних творах раз по раз продовжую наштовхуватись на “підводні” від неї імпульси, - так несподівано відкривають у своїй дитині риси далекого родича, знаного тільки з фотографії… Проте все це само собою, ясна річ, іще не привід запорпуватися в книжки та вкладати місяці й роки життя в грубецький том літературної езотерики без особливої надії, що в країні, яка стрімголов упадає в дописемне варварство, в того тома знайдеться більше, ніж кількасот душ читачів. Прямий поштовх до такої невдячної роботи, - той, що його заведено називати “соціальним замовленням”, - завжди приходить іззовні. Влітку 1999 р., даючи інтерв’ю газеті «День», я, серед іншого, говорячи про ставлення українського суспільства до своєї духовної спадщини, зауважила, що профанація такої знакової постаті, як Леся Українка, триватиме в нас доти, доки не повернемо її в приналежний їй контекст шляхетсько-лицарської культури, - думка, що здавалась мені самоочевидною рівно настільки, аби вписатися в формат газетного інтерв’ю. Виявилось не так. Невдовзі один, на позір цілком притомний, молодий інтелектуал (згодом він поповнив собою юрбу при столах політичної рулетки - типовий кінець усіх наших молодих інтелектуалів, після якого реанімації вони вже не підлягають) при зустрічі весело й невимушено реготнув мені у вічі: мовляв, читав-читав Ваше інтерв’ю, пані Оксано, ну Ви й сказонули ото про Лесю Українку, ги-ги-ги!.. Той смішок продзвенів мені хронологічно першим сиґналом тривоги - знаком, що вже й із “пострадянським” поколінням нашої інтеліґенції діється “щось не те”, і бува, чи не щось іще гірше, ніж із тими, хто здобував освіту в радянських умовах… Пам’ятаю, як ділилася цим враженням із Соломією Павличко - до всіх її чеснот, вона була ще й людиною політичного мислення, не в українському, а в прямому словниковому значенні, тобто мислила далекосяжними стратегіями, - і її висновок був, як завжди, діловий і конструктивний: «Ти повинна написати книжку».
  
  В певному сенсі цей том і почався - з наших тодішніх нескінченних, багатогодинних розмов “кінця століття”, у яких Леся Українка й Агатангел Кримський (Соломія якраз закінчувала про нього монографію), Ольга Кобилянська й Михайло Коцюбинський, - всі, хто вибудовував для нас на століття наперед наш “дім буття”, - були постійно присутні на правах сучасників, і наш “fin de siEcle”, до непритомности заглушений цинізмом (хтось із Соломіїних опонентів із наївною безпосередністю дивувався в пресі: невже пак така крута інтелектуалка всерйоз може перейматися «свободою, рівноправ’ям та іншими нісенітницями»?), - з голодною надією вишукував собі точок опертя в попередньому, їхньому “фен де сьєклі”, де ще ясно височіли ті духовні орієнтири, котрі згодом були затрачені й затоптані до остаточно-безпросвітного “ги-ги-ги”.
  
  За минулих п’ять років масштаб національної гуманітарної кризи – інформаційної, освітньої, наукової, мистецької (перепрошую, якщо щось пропустила!) - сягнув розмірів воістину пантаґрюелівських, так що насьогодні ніхто вже не ризикне назвати нас культурною нацією (та й як може претендувати на такий титул країна, що випускає менше одної книжки на душу населення річно?!). Логіка культурного переємства, порушена ще в сталінську добу, так і не відновилася, і кожне нове покоління й далі “починає з нуля”, гейби в якій-небудь младописемній літературі. Якось я мала необережність обмовитися на прес-конференції, що мої «Дівчатка» ведуть свій “літературний родовід” від одного епізода з «Приязні» Лесі Українки - того, де Юзя випадково підслуховує, як її кохана Зоня співає з подружкою сороміцьку пісеньку (так Станіслав Лем був завважив, що «Лоліта» В.Набокова, роман, на позір нібито “з американської натури”, насправді “родом” із Достоєвського - із сюжету про розбещення дітей у «Бісах»). Реакція на ці мої філологічні одкровення була приблизно такою, якби я раптом без переходу забалакала по-арамейському: ні про яку прозу Лесі Українки ніхто з присутніх журналістів слихом не слихав і, головне, аніскілечки тим не переймався, - до обов’язкового “читацького нормативу” сучасного українського інтеліґента Леся Українка попросту не входить. Борхес входить, Умберто Еко входить, який-небудь Акунін - і той входить, а от «Кассандра» й «Камінний господар» – ні: з цього боку - повна культурна амнезія, цілинний, незайманий ”пострадянський простір”, на якому найпродуктивніше ростуть і множаться зі своїм вічноюним “ги-ги-ги” хіба що незліченні духовні клони “подростка Савєнко”.
  
  Проблема з Лесею Українкою бачиться мені насамперед у тому, що з усіх наших класиків вона найповніше відповідає давній формулі “України, яку ми втратили”. Україна “шевченківська” – найбільш архетипальна, козацько-християнська, - і “франківська” - інтеліґентськи-ідеологічна, “будительська” (мало не написала “дисидентська”, за прямою асоціацією з шістдесятництвом!), - нівроку, “ще не вмерли”, і крізь увесь нерозібраний хаос колоніальних риштовань усе ж таки проглядаються цілком упізнавано. А от Україна шляхетська, “косачівсько-драгомановська”, початки якої губляться в млі нашого європейського середньовіччя, в минулому столітті скінчилася, схоже, безповоротно. Мені ще пощастило застати її живі уламки - і не тільки ті, що їх розкидало, кількома еміґраційними хвилями, “по чужих українах”. Дещо відбилося в ранній дитячій пам’яті: як мене, маленьку, підводять у фойє Оперного театру до дами, яку я одразу й назавжди пов’язую з образом королеви з усіх казок, - це “остання Рюриковичівна”, онука М.Старицького Ірина Стешенко (враження від її “княжости” настільки сильне, що я забуваю зробити кніксен, за що мені потім перепадає від батьків); як в огорожі Лесиної могили на Байковому, де мої батьки кладуть квіти (біля цвинтарної брами завжди можна було купити “з-під поли” жовто-блакитного букетика “для Грушевського”: щодня ті букетики з могили Грушевського змітали, і щодня невидимі руки клали нові…), в такої самої княжої постави й так само променистоокої “дами без віку” (не “бабусі”, Боже борони, - “бабусями” цю породу пань ніхто б не наважився назвати!) – Євгенії Михайлівни Косач, – моя мама з живим жіноцьким інтересом допитується, яка була Леся Українка з себе, і відповідь досі, через тридцять з гаком літ, звучить мені в ушу: «Чи була Леся красива? – Пауза. - Вона була благородна», - саме так, із притиском, “в розрядку”, від якої двом жінкам, сорокалітній (мамі) й десятилітній (мені), на мить забиває дух - доторком до якоїсь іншої, нетутешньої й недосяжної естетики, котра мимохіть і тебе змушує випростувати плечі й підносити голову… Потім, у дорослому віці, були подорожі, були знайомства – то ближчі, то доривчі, але щоразу безцінні - з Оксаною Радиш-Міяковською, Оксаною Соловей, Оленою Отт-Скоропадською, - за кожну з тих зустрічей я вдячна долі, і всі вони сукупно по-своєму також доклалися до появи цієї книжки, висвітлюючи мені з різних сторін, як при обертанні алмазу різними гранями, глибший смисл такого незвичного, як на радянське вухо, епітета “благородна” – спільнотний, пов’язаний із певним типом культури… Так із роками поступово складався в свідомості той колективний образ української жіночости, котрого, поза всім корпусом текстів Лесі Українки (а весь він, до речі, ніколи й не видавався, останнє багатотомне видання було, страх сказати, тридцять років тому!), - в нашій культурі вже нема, не збереглося, і взяти його - нема звідки.
  
  Ось цю-то “Україну, яку ми втратили”, мені й праглося в цій книжці – коли не реставрувати (це-бо завдання не на мізерні сили однієї людини!), то бодай означити зачерком, як на контурних мапах – обриси затонулого материка.
  
  Деякі з викладених тут ідей і міркувань я вперше зважилась оприлюднити в публічній лекції, прочитаній у Відні, в Інституті Гуманітарного Знання. Є, здається, щось символічне в тому, що така перша апробація “Нашої Вкраїнської Дами” відбулася в місті першої закордонної подорожі двадцятилітньої натоді Лариси Косач, де вона, за власним виразом, «спасалась од українсько-російського невежества». На відміну від культур, котрі, як усе живе, нетривкі й зникомі, «невежество», як усяка неґація-руїна-ентропія, впродовж усенької людської історії залишається однаковим і незмінним. Хочеться вірити, що ця книжка зробить хоч якийсь внесок у боротьбу з нашою проґресуючою духовною ентропією.
  
  http://www.zabuzhko.com/ua/critique/notre-dame.html

• 2006.04.14 | Kronk

  Нові дані про вихід книжок Забужко

  Вчора на книжковому ярмарку Оксана Забужко сказала, що книжка про Лесю Українку вийде десь у вересні, а ось роман не раніше кінця цього року. За її словами, "він буде навороченим"
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2006.04.16 | О.Бутирський

    Читав у Березолі

    Чесно кажучи, не сподобалося. Як завжди, мені її проза здається блідою тінню її ж поезії. Якийсь пафос такий справді наворочений, забагато сентиментальностей трохи награних... Зате мова - супер. Але я давно читав, уже позабулося...