У тіні гламурної попси "Інша" лутература"
02/06/2007 | Маркіян
У тiнi гламурної попси "iнша" лiтература
В минулi вихiднi в донецькому барi "Ганжубас" i яблуку нiде було впасти. Публiка зiбралась привiтати гостей мiста, як було заявлено в афiшi, - "грандiв сучасної української поезiї" - Iвана Андрусяка, Бориса Гуменюка та Сергiя Пантюка. Вони приїхали з презентацiєю проекту "Iнша лiтература", який було започатковано восени минулого року. Культовi автори з цiєю ж метою вже вiдвiдали Львiв, Запорiжжя, Тернопiль, Острог, Нiжин. Вони мрiють вiдкрити кав-ярнi-читальнi по всiй країнi, влаштувати такий собi читацький фаст-фуд: трохи андеграунду, додати до цього ароматну каву i розмiстити книжковi полицi з рiзноманiтною лiтературою... Та читай собi - насолоджуйся!
"Мiй читач сидить на табуретцi... в камерi"
Поетовi Борису Гуменюку принесла славу в 2005 роцi, до речi, прозова книжка - роман пiд назвою "Лук-янiвка". Це його дебют як прозаїка - твiр про тюрму, який розкриває читачевi свiт української в-язницi через призму свiдо-мостi головного героя, колишнього дисидента, iнтелiгента i письменника. Уривки з цього роману вiн захоплено читав у цей вечiр залу. Звичайно, були i вiршi, однак вони все одно вплетенi в прозу. Не випадково Борис Гуменюк - засновник проекту "Українськi книги - українським в-язницям". Вiн вiдверто подiлився, яким уявляє свого читача:
- Мiй читач сидить на цiй табуретцi в камерi чи карцерi. Причому вiн зовсiм не обов-язково - зек, гвалтiвник, убивця чи кишеньковий злодiй... Насправдi тюрма має безлiч проявiв. Для когось - це навiть країна проживання, нацiональ-на приналежнiсть, стать, родина. Але є iнша в-язниця, яку людина будує здебiльшого у власнiй свiдомостi. Тому кожному, хто хотiв би звiльнитися вiд власної в-язницi в душi, було б корисно прочитати цей роман.
Автор пояснює, що значить "iнша" лiтература, яку вони, власне, приїхали показати читачу з Донецька. Вона iнша вiд гламурно-глянцевого попсового дискурсу, який всюди продається i рекламується. Борис Гуменюк переконаний, що в тiнi гламурної попси в Українi перебуває щонайменше 80 вiдсоткiв письменникiв i, очевидно, їхнiх текстiв доброякiс-ної європейської прози i поезiї! Сьогоднi це завелика "розкiш", щоб цi твори розминалися з читачами. Тому митцi i вирiшили влаштувати таку презентацiю цiєї лiтератури по всiй Українi. Проект триватиме до абсолютної перемоги української книжки в країнi.
Сам поет i прозаїк захоплюється творчiстю Нiцше, якого вважає перш за все не фiлософом, а поетом. Зразком серйозної, iнтелектуальної сучасної лiтератури вважає творчiсть Євгена Пашковського.
"Висоцький сформував мiй свiтогляд"
Сергiй Пантюк - вiн же легендарний Слiва - культовий поет. Кожен, кому пощастило бувати на поетичних вечорах, захоплюється його текстами не менше, нiж їх авторським виконанням. Iще б пак: його вiршi здатнi реально накликати дощ, передати вiдчуття польоту, напророкувати кохання. Iнодi це жорсткi рядки, iнодi лагiдно-теплi, жартiвливi. Але завжди - це надзвичайно енергетична поезiя. Цього вечора вiн читав вiршi iз рiзних поетичних збiрок, зокрема з вiдомої "Босяцької калфи" - за настроєм подiбної до українського шансону. Читав верлiбри, вiршi в японському стилi - танка. Сергiй Пантюк зiзнався залу, що в Донецьку вiн вдруге за 24 роки. Сюди, виявляється, приїздив ще школяром на змагання з боксу. Вже тодi Донецьк йому запам-ятався. Несподiванкою для нього став пам-ятник "Бiтлз" в центрi мiста:
- Якщо до цього в Українi у Львовi була тiльки вулиця Джона Леннона, я вважав, що це круто, то тепер до цього враження додалося ще й ваше мiсто, бо тут є пам-ятник цим людям!
Сергiй Пантюк помiтив також, що знаковим для його формуваня як поета став Володимир Висоцький, який сформував його свiтогляд.
"Люблю бароккових хлопцiв!"
Поет, прозаїк та лiтературозна-вець Iван Андрусяк вiдомий такими поетичними збiрками, як "Отруєння голосом", "Повернення в Галапагос", "Дерева i води", "Часниковий сiк". Його неповторне почуття гумору не залишило нашу публiку байдужою. Пiсля читань, коли автори почали спiлкуватися з залом, хтось передав йому записку з запитаннями, якi вiн озвучив: "Чи знайомi ви з Андруховичем? Чи бачили його? Як вiн? Його тут всi чекають. I дуже дякую вам трьом. Приїздiть частiше!" Не можна було сприймати без усмiшки цi рядки, прочитанi з паузами й жартiвливою iнтонацiєю Iвана Андрусяка. На що вiн вiдповiв:
- З Андруховичем знайомий, я бачився з ним в листопадi. Як вiн? Прекрасно, як завжди! Презентував свою книгу "Диявол, який ховається в сирi". Запрошуйте його, вiн дуже контактна людина. Думаю, з радiстю приїде".
Щодо улюблених письменникiв, Iван Андрусяк назвав - Iвана Франка, а також зiзнався, що дуже любить вiн бароккових хлопцiв - себто захоплюється творчiстю Лазаря Барановича, Стефана Яворського. На його думку, доба барокко була золотою добою в україн-ськiй лiтературi i найвищим її досягненням.
Пiсля офiцiйних лiтературних читань митцi вирiшили спiлку-ватися зi своїми донецькими слухачами вже неформально. Нiхто нiкуди не поспiшав. А самi автори зустрiлися в залi з талановитими представниками сучасного лiтпроцесу на Донеччинi - поетом Олегом Солов-єм, прозаїком Дмитром Бiлим, якi були присутнi на цiй чудовiй лiтературнiй рецита-цiї.
Наталя ЧЕРНИШОВА.
Відповіді
2007.02.06 | Олексій Хабаров
Одне питання
Звідки Гуменюку відома така статистика (80% тих, хто творить гарну літературу в "тіні гламурної попси")? Чи не дуже смілива заява?2007.02.15 | Тхір
Re: Одне питання
я би співвідніс цифру зі смаками укр суспільства та погодився з нею:)2007.02.07 | dyskurs
Справа тут зовсім не в "тіні"
ПО-ЛІТПРОЦЕС«Ґанджюбаzz» forever
Донецька публіка спрагла українського слова
Іван АНДРУСЯК
Усі чудово знають, наскільки методично й вишколено, особливо протягом кількох останніх років, «удовблюється» нам у голови насправді відверто божевільна теза про те, що нібито «Схід і Захід занадто різні, і разом їм не бути». Усі, зрештою, чудово знають і те, у яких «політтехнологічних офісах» ця відверта дурня плодиться й навіщо її нам так безцеремонно підсовують під самісінькі носи, уже й не намагаючись загорнути це відверте лайно в блискучу обгортку «ґлянсової» цукерочки. Знають, відомо – а все ж багато хто (аж занадто багато хто!) «купується»; і ось уже перед кожною поїздкою до Луганська чи Донецька я неодмінно мушу вислухати кілька «доброзичливих застережень» від родичів і знайомих: будь там, мовляв, обережний, хіба тобі важко де-не-де перейти на російську і не дратувати їх, вони ж там усі зомбовані й реагують на українську як бик на червону шмату; гаразд, нехай не всі зомбовані, але ж через одного… Причому ось так «застерігають» далеко не пересічні люди, нібито ж цілком адекватні до «викликів життя», успішні й серйозні, яких Бог не обділив ні розумом, ні талантом, ні таланом. Та й мене вони знають як нібито ж цілком адекватну людину, нібито ж не забіяку й не йолопа, схильного кидатися з кулаками на кожного стрічного, ледве зачувши від нього неукраїнську мову, – та все ж проводжають, мов «за лінію фронту»…
Оце нещодавно я вкотре вислуховував подібні застереження і тяжко дивувався – невже приживаються ці дикунські комплекси? Невже ми з вами й справді стаємо такими, якими нас воліють бачити (чого вже там церемонитися – називаймо речі своїми іменами!) вороги? Невже й справді щось принципово змінилося за півтора-два роки, протягом яких я не бував на українському Сході? Виявилося, що так, і справді змінилось – ми лише гостріше почали відчувати, наскільки немає між нами жодної принципової різниці, наскільки штучно нас намагаються «розсварити»...
Отож, по суті. Несподівано мене запросили виступити в Донецьку у… нічному клубі. За півтора десятиліття моєї письменницької, даруйте на слові, «кар’єри» виступати доводилося перед найрізноманітнішою публікою, від шкільної авдиторії до оперного театру, – але все ж мені завжди здавалося, що читати (наберусь нахабства назвати так свої писання) інтелектуальну поезію у форматі відверто розважального закладу було б затією наперед провальною. Та й назва клубу – «Ґанджюбаzz» – схиляла до рефлексувань радше дивовижних, аніж адекватних. Одним словом, підстав для вагання було більше ніж достатньо, і саме тому я… одразу погодився – бо люблю набувати нового досвіду, нехай і авантюрного. Тим паче, що моїми партнерами по виступу виявилися поет Сергій Пантюк і прозаїк Борис Гуменюк – хлопаки, з якими, так би мовити, можна й на амбразуру (запрошували ще поета Павла Вольвача, теж несогіршого чолов’ягу, але він, на жаль, не зміг).
Для згаданого клубу все це виявилося авантюрою не меншою. Українські поети? В Донецьку?! Та хто на них прийде?! Хто взагалі в Донецьку, крім якихось п’яти-шести філологів, чув про всіх оцих андрусяків-пантюків-гуменюків та іже з ними? І хто захоче в клубі не танцювати, слухати музику і вживати алкоголь, а знайомитися з поезією, та ще й платити за це (адже вхід у клуб платний, і винятку для поезії ніхто не робив)? Таких і подібних запитань чимало вислухав залюблений в українську поезію двадцятип’ятилітній донеччанин Станіслав Федорчук, який запропонував клубові цю авантюру і переконав-таки ризикнути.
Як це не парадоксально, ризик себе виправдав – у призначений час усі місця в клубі були зайняті, ба й іще в проходах стояли люди. Причому дуже небагато з них прийшли конкретно «на Пантюка» чи «на Андрусяка» – наші книжки (навіть у Донецьку видані!) до тутешнього читача практично не потрапляють, так що дізнатися конкретно про кожного з нас тут і змоги особливої не мали. Не кажучи вже про формат “Іншої літератури”, який представляв Борис Гуменюк і під егідою якого теоретично проводився цей захід. Узагалі, українські книжки тут можна знайти лише в одній-єдиній бібліотечній книгарні, і асортимент у ній не просто бідний, а здебільше попсово-бідолашний. Ні – вони прийшли не на конкретного поета, а на українську поезію як таку. І нам із Сергієм і Борисом усе, що залишалося, – це не розчарувати їх в українській поезії та (в Борисовому випадку) українській прозі. Ми, звичайно, старалися, як могли, – і, як мені здалося, не розчарували. Годі й казати, що не лише «розлетілися» всі книжки, які ми привезли з собою, і не лише слухали нас більше ніж уважно, і не лише було чимало запитань, – але й адміністрація клубу, як розповів Станіслав Федорчук, сама відтак висловила зацікавлення в тому, щоб такі вечори проходили тут регулярно.
Висновки, одним словом, робіть самі. Я для себе зробив: справа зовсім не в нас, бо це лише воля випадку, що той же Станіслав виявився знайомий саме з нами, а не з будь-ким іншим із доброї сотні дієвих (чи, як каже один із моїх найулюбленіших українських поетів донеччанин Олег Соловей, «притомних») українських письменників. Справа в тій величезній органічній зацікавленості до українського слова, яка нині практично не втолена в українському Сході (та й не тільки Сході).
Годі й казати, що ми не сиділи цілодобово в «Ґанджюбаzz’і», а ходили по місту, їздили тролейбусами, маршрутками й таксівками, заходили в крамниці й кафешки, спілкувалися з дуже різними людьми, а не лише тими, хто прийшов на наш вечір, – і жодного «зомбі» не зустріли. Не перечу, що дурні бувають і тут – але ж не більше і не більші, ніж деінде! І українці тут (нехай навіть не всі вони українською розмовляють) точнісінько такі ж, як і ми з вами. І вони зовсім не винні, що влада тут (як, зрештою, тепер і у всій Україні) неукраїнська, що їхні можливості задовольняти свої культурні потреби (як, зрештою, далеко не лише їхні) мінімальні. Справа в іншому: ми мусимо відкинути, причому дуже рішуче, всі оці так старанно нав’язувані нам чужинцями ідіотські комплекси й просто спілкуватися, – лише так з’ясується (причому одразу ж), що жодних підстав комплексувати нема.
2007.02.07 | Олесь Бережний
оптимістично!
2007.02.14 | Маркіян
цікаве інтерв"ю
Борис Гуменюк: «Для мене стіни Бастилії не менш важливі за стіни лук’янівської тюрми»Писане - Інтерв’ю
14.02.07
Борис Гуменюк прийшов у літературу далеко не в юному віці, маючи за плечима досить сумний досвід. Будучи в диких 90-х успішним бізнесменом, Борис і не думав, що через багато років – за іронією долі – стане автором роману про тюрму – «Лук’янівка». Стараннями одного з тогочасних можновладців у Бориса по-бандитському забрали власну справу, а він сам потрапив у сумнозвісне лук’янівське СІЗО.
http://www.sumno.com/
2007.02.15 | Тхір
Очевидячки, ІншуЛіт різні учасники розуміють по-різному(-)